Цусіма - Сторінка 134

Старшого офіцера Паскіна відштовхнуло повітрям до кожуха біля задньої димової труби. Отямившись, він кинувся до місця вибуху. Біля апарата лежали вбиті мінери Абрамов і Телєгін, а від мінного кондуктора Бездєнєжних залишився тільки кашкет, який відкинуло до стояка бортового леєра. Лейтенант Паскін поставив до апаратів мінерів Цепелєва, Богорядцева і Радязієвського. Ворог наближався вже до траверза. Відстань до нього не перевищувала двох кабельтових. З містка командир скомандував випустити міну з апарата № 1. Але вона ледве висунулась і, зачепивши хвостом за борт, впала в воду, як колода.

— Потонула, падлюка! — скрикнув на містку зіркий сигнальник Скородумов і круто вилаявся.

Командир, який пильно стежив за діями мінерів, стиснув кулаки і чи то у відповідь йому, чи то, щоб з'ясувати собі самому те, що сталося, крізь зуби процідив:

— Порох погано зайнявся — відволожився.

Друга міна, яку випустили навздогін противникові, пішла правильно до цілі. Уже чекали вибуху, але коли вона досягла майже до самої корми, її відкинуло вируючими потоками від гвинтів, і вона раптом завернула вбік.

У цій атаці всі переваги були на боці "Громкого". Противник, мабуть, свої міни за минулу ніч розстріляв, і його апарати були закріплені по-похідному. Але чому ж він не ухилився від зближення і допустив "Громкого" на відстань мінного пострілу? "Сірануї" рискував в одну мить злетіти в повітря. Таку поведінку японців можна пояснити виключно розгубленістю і тактичною помилкою.

Розрахунок Керна на вибух ворожого міноносця не справдився: перешкодила непередбачена випадковість. Проте йому потрібні були нелюдські зусилля і міцність нервів, щоб не занепасти духом і нічим не виказати свого хвилювання. "Громкий" потрапив під перехресний обстріл. З двох боків линув на нього ураган вогню і заліза, бризок і диму. Це, проте, не паралізувало командирової волі. Міцніше вхопившись за поруччя, він стежив, куди лягають ворожі снаряди, і, ухиляючись від них, маневрував міноносцем.

Під час мінної атаки, зближаючись на контркурсах, японці і росіяни зазнали особливо важких втрат.

На "Громком" перший снаряд вибухнув у машинному кубрику, проломив борт біля ватерлінії і вивів із ладу динамо-машину номер перший. Вона відразу зупинилась. Водна партія, керована лейтенантом Паскіним, поспішно забивала пробоїну пластиром. Ледве встигли закінчити, роботу, коли ударом другого снаряду в те ж таки місце пластир знову зірвало. В пробоїну ринула вода. Незабаром у "Громкого" утворився диферент на ніс. Раптом усі відчули, що міноносець начебто підстрибнув і хитнувся ліворуч. Снаряд влучив у ліву вугільну яму. Назустріч судновому механіку Саксу з кормової кочегарки виповзли стогнучі, ошпарені кочегари. Звідти було чути шиплячий свист і валила густа пара. Серед кочегарів не було Боярова — він залишився мертвий біля топки. Поки виявили, що біля котла номер четвертий перебито трубки, вийшов з ладу і котел номер третій: у нього пробило паровий колектор.

Сакс наказав кочегарному квартирмейстеру Притводу:

— Вивести обидва котли!

При двох котлах носової кочегарки, що залишились, "Громкий" одразу зменшив хід до сімнадцяти вузлів. Тепер і другий міноносець наблизився до нього. Він був змушений відбиватися на два боки. З безприкладною хоробрістю матроси й офіцери почали боротьбу із стихією вогню, води і розпеченого заліза. При зменшеному ході вони не мали змоги відступати і не було звідки чекати допомоги.

Зайнялись командирова каюта і шкіперська. Через велику пробоїну в кают-компанії заливало водою кормовий патронний погріб. Щохвилини становище корабля гіршало. Снаряди поражали людей. Проте не тільки здорові, а й поранені не залишали свого поста, і геть усі, від командира до матроса, виконували свій обов'язок. Вони, знемагаючи, весь час гасили пожежі, забивали пробоїни, стріляли з гармат і кулеметів. А біді кінця-краю не видно було. Від нових пробоїн зовсім затопило обидва патронні погреби — носовий і кормовий. Щоб зберегти патрони, пустили турбіну від динамо-машини номер другий, але вона не встигала відкачувати воду. Подання патронів до гармат припинилося. Комендори дострілювали останній запас їх на верхній палубі. Заклопотаний гасінням пожеж старший офіцер Паскін був дуже здивований тим, що стрільба з гармат все ще триває. За його розрахунками, вони повинні були замовкнути — про затоплення погребів він уже доповів командирові.

— Чим це вони стріляють? — питав він зустрічних матросів, проходячи по жилій палубі до носового патронного погреба. І те, що він там побачив, було над усяке сподівання. Люди по черзі спускались у затоплений погріб, як"у плавальний басейн, і виринали з патронами. Ніхто не давав такого розпорядження, і взагалі це було щось нечуване, таке, що навряд чи практикувалось будь-коли в історії морських боїв. Підійшовши ближче, Паскін здивований побачив, як з води виринула голова мінно-артилерійського хранителя Антона Федорова, який із самого початку бою був на подаванні бойових припасів. Слідом за ним виринув із патронами матрос Молоков. Приготувався зануритись і третій чоловік.

— Ну, мерщій, швабра, для тебе не новина по-вчорашньому купатися,— глузував з нього, пихкаючи й віддихуючись, Антон Федоров. І голова бороданя зникла під водою. Паскін знав, що пірнув машинний хранитель Юхим Папілов.

Це подавання патронів з води за ініціативою самих матросів продовжило вогонь артилерії і перешкоджало ворогові наблизитись до "Громкого". Японці так і не наважились взяти міноносець на абордаж і тримались від нього на відстані п'яти-восьми кабельтових. Ворогові він іноді здавався добитим, але цей умираючий корабель раптом оживав і дошкульно огризався. Дорого віддавали своє життя мужні моряки. Було видно, як на "Сірануї" російські снаряди кілька разів збивали бойовий прапор, як сам міноносець загорявся, викидаючи полум'я і дим, а іноді огортаючись парою, і як, нарешті, він закрутився на місці, мабуть, втративши рульове керування.

Опівдні на "Громком" збили стопорний клапан котла номер другий. Ошпарені парою кочегари ледве встигли вискочити з кочегарки. їх відправили в носовий кубрик на перев'язку, але єдиного фельдшера було вже тяжко поранено в спину з переломом хребта. Поранені самі перев'язували один одного. Якийсь час кочегари не могли спуститися в носову кочегарку, що була наповнена гарячою парою. Рискуючи життям, вони все-таки незабаром проникли туди і підняли пару в котлі номер перший. Міноносець, хоч і малим ходом, все ж іншов уперед.

На початку першої години на "Громком" діяли ще всього один котел, один кулемет, одна права середня 47-міліметрова гармата, інші п'ять були пошкоджені і замовкли. Число підводних пробоїн збільшилось. Вода все прибувала, затоплюючи відсіки. Але ніщо не лякало людей, які боролися за живучість свого корабля. "Громкий" все ще йшов. Єдина гармата і кулемет стріляли.

Паскін рушив верхньою палубою, щоб оглянути пошкодження. Коли він на правому борту порівнявся з радіорубкою, що розташована на машинному кожусі, в ній пролунав страшенний тріск. Враз вискочила з неї людина, і Паскін побачив перед собою знайому маленьку постать Таранця. Але кирпатого обличчя радиста з вибитим оком і відірваним вухом не можна було впізнати. Хитаючись і піднімаючи праву руку до знівеченої голови, він виструнчився і скрикнув:

— Ваше благородіє... я...— не скінчивши фрази, Таранець із стогоном упав на кожух.

Один з японських міноносців став наближатися до "Громкого", очевидно, наміряючись ним оволодіти. Але японці помилились. На містку стояв непохитний Керн, що, як і вся його команда, був сповнений рішучості боротися до кінця. Командир знав, що кожний його офіцер і матрос ненавидить ворога. Бажаючи завдати якомога більше шкоди противникові, він повернув "Громкого" на "Сірануї", маючи на меті протаранити його. Той, побачивши рішучий маневр Керна, відхилився від небезпечного маневру і відступив. А "Громкому" не вистачало швидкості, щоб його наздогнати. На цьому повороті грот-щогла разом з андріївським бойовим прапором полетіла за борт. Командир наказав:

— Міцно прибити цвяхами стеньговий прапор на фок-щоглі. Нехай противник не думає, що ми здаємося.

Сигнальник Скородумов, завжди ретельний і спритний хлопець, зник усередині корабля і швидко повернувся з молотком і цвяхами. Захопивши прапор, він підбіг до фок-щогли і, не вагаючись, почав видиратися наверх, обхоплюючи щоглу чіпкими матроськими руками й ногами. На запеклу стрільбу ворога він.не звертав уваги. Із спритністю акробата він видирався дедалі вище на стеньгу до самого клотика. З містка тривожно дивились на сигнальника. Кожну секунду його могли поранити і, падаючи з височини, він розбився б на смерть. А смільчак, немов обнявшись із смертю, на верхній частині стеньги все-таки умудрився виконати завдання. Над доблесним міноносцем знову майорів бойовий прапор.

Люди "Громкого" билися далі.

Лейтенант Паскін знав свою дружну і стійку команду, але й він, стежачи за діями матросів, дивувався їх бойовим якостям. З історії воєн в його пам'яті збереглося багато різних прикладів, що прославили на весь світ російську зброю. Захищаючи свою вітчизну, російська армія і флот завжди показували гідну подиву хоробрість. Сам народ, якщо тільки його не підводило бездарне начальство, ніколи не схиляв голови навіть перед найсильнішим ворогом. Це здавна визнавали найкращі полководці всіх країн. Але як могло таке саме статися і в бою "Громкого" з противником? Паскіну добре було відомо, що російсько-японська війна, яку затіяли цар та його сатрапи за концесії на ріці Ялу, не була популярна в народі. І все ж хоробрість і мужність російських моряків з усією повнотою виявилися й тут. У нерівному бою міноносець вже дуже потерпів від ворожих снарядів. Проте його захисники тримались з надзвичайним піднесенням, з непохитною твердістю духу і відданістю своєму кораблю. Здавалося, що смерть товаришів не тільки не злякала моряків, але ще більше надала їм сили й рішучості. Тут героями були всі: мінери, комендори, кочегари, машиністи, рульові, сигнальник, фельдшер, офіцери і сам командир.

До кінця Керн залишався на командному містку, являючи собою високий зразок командира.