Русь первозданна - Сторінка 156

Нарзес нікому не відмовляв. Писці заповнювали довгі згортки ситовника. А між іншим, що більше кращих, то простіше. Відзнака, дана дуже багатьом, втрачає значення. Уже було записано понад сотню імен переможців Тейї, що кинули в рекса смертельний дротик. Перед ущелиною було все те, що було вчора. Сарисси, мечі, дротики, сутички, тіла. Тіла, сутички, дротики. Пилюга.

Пилюки стало більше. Витолочена ногами смуга землі стала ширшою. Засохла кров курила разом із землею.

Італійці поодинці відходили перепочивати. Ніхто не втікав. Ніхто не відступав.

Італійська фаланга поволі танула. Танула і фаланга ромеїв. Вона танула швидше за італійську. Ромеїв було в дванадцять разів більше, ніж італійців. Вони могли міняти трьох за одного.

Нарзес наказав піднести якнайближче до солдатів вино, хліб, м'ясо. Підводи підвозили міхи й амфори із свіжою, солодкою водою ріки Дракона.

Головнокомандувач, коли пилюку відносило, бачив, що хтось турбувався і про італійців. Там не було прислуги, як в імперському таборі, не було торгашів, які сьогодні за наказом задарма поїли й годували солдатів. Нарзес платив за все. В італійців поранені намагалися підтримувати сили товаришів.

Знову сонце хололо, збираючись заховатися в море. Холонула й битва. Ромеї першими почали відходити. З італійської фаланги замість дротиків виривалися виклики, отруєні жорстокою і нехитрою солдатською іронією:

— Приходь завтра ковтати залізо!

— Не забудь застібнути панцир!

— Захопи з собою життя, я візьму його!

Так само лежали мертві, так само літали стрижі, так само змінили їх кажани. Кричали сови.

Так само цілу ніч чорна паща ущелини, нічим і ніким не захищена, була відкрита для ромеїв, і жоден з них не подумав потривожити сон італійців.

Під Молочною горою, на вузеньких смужках суші під кручею, валялися уламки італійського флоту і не поховані кістяки італійців, очищені і вибілені крабами і пташиною.

Для людини немає вічності, а є одноманіття повторення.

Вранці третього дня італійці підняли перед своєю фалангою хрест, зв'язаний з двох сарисс,— виклик на переговори.

Нарзес звелів вивісити біле покривало із свого намету на знак згоди прийняти повноважних.

Імперія перемогла. Нехай порожні, нехай зруйновані, міста Італії отримають податкові листи. Кожен ще живий підданий буде зобов'язаний платити тридцять різних податей. Землевласників об'єднають в курії з круговою відповідальністю, і кожний власник здобуде право розпорядитися не більше ніж четвертою частиною своєї землі, худоби, знаряддя. Три чверті його маєтності імперія вхопить одразу, як заставу. А невиплати будуть переслідувати спадкоємців і спадкоємців спадкоємців, стаючи набутком роду, якоюсь постійною ознакою підданого, наче вовна вівці, м'ясо вола, коров'яче вим'я.

Останні непіддані наближалися, щоб здатися імперії.

Намісник Божественного, видима Тінь базплсигл, Голом-нокомандувач Заходу, багаторічний Хранитель Священної Скарбниці, колишній бранець, виловлений імперським солдатом у Вірменії дитиною і скалічений работорговцем, Нарзес марно шукав знайомих рис під шоломами послів останнього війська Італії.

Даремно вдивлялися і ромейські воєначальники; маски з бруду і вибуялих борід замінили обличчя.

Не лише Індульф, якого знав багато хто, залишився невпізнаним. Ніхто не впізнав Геродіана, колишнього ро-мея, колишнього ромейського полководця, колись начальника піхоти, який перейшов до італійців. Хоч саме Героді-ан відповів на запитання Нарзеса про старшого:

— У нас немає старшого, ми всі уповноважені військом, усі ми — старші.

— То ви не обрали наступника Тейї? — спитав Нарзес, не бажаючи вимовляти слово "рекс".

— Ні, не обрали,— відповів інший італієць.

— Ви хочете здатися імперії? — знову задав питання Нарзес.

— Ні, ми не здаємося,— сказав третій італієць.

— Чого ж ви тоді хочете від мене? — здивувався Головнокомандувач Заходу.

— Ми відчуваємо, що боремося з богом,— відповів Алі-гер, Тейїн брат.— Доля проти нас. Ми не хочемо і не маємо більше сил, щоб протидіяти Фатуму. Пізнавши цю істину, ми змінили намір битися до кінця нашого чи вашого, ромеї. Та ми не бажаємо жити під владою базилевса. Ми навіки підемо з Італії. Ми скоротаємо дні, дані нам богом, десь, де нас приймуть, де для нас знайдуться вільні землі, де про твою імперію, Пресвітлий, дише чули. То дай же нам піти мирно. Ти не переміг нас. Тому ми вивеземо на сідлі гроші, які кожен із нас відклав для себе під час нашої служби в Італії. Ти почув наш голос, Пресвітлий.

— Ти говориш зухвало,— мовив Нарзес.

— Хто говорить правду, не буває зухвалим,— заперечив Геродіан.

— Але ж ви переможені! — наполягав Нарзес.

— Хіба хто-небудь із нас визнав себе переможеним? Ти граєшся словами, Пресвітлий,— сказав Індульф.

Мимоволі наставивши вухо, Нарзес вслухався в голос, який здався йому знайомим. Італійці мовчали.

— Я міг би повернути тобі твої слова. З більшим правом,— сказав Нарзес Індульфу. /

Не дочекавшись відповіді, Головнокомандувач звернувся до всіх італійців:

— До того як обміркувати вашу пропозицію, я ставлю одну умову. Якщо я і погоджуся відпустити готів, які не були раніше підданими імперії, я залишу полоненими всіх перекинчиків і всіх італійців. Нехай їхню долю вирішує сам Божественний Відбудовник імперії.

— Ні,— відповів Алігер.— Вони,— і Тейїн брат вказав на готову до бою фалангу італійців,— не згодні. У нас немає більше рекса. Та ми шануємо пам ять благородних Ільдибада, Тотили і Тейї. Вони ніколи не видавали своїх. Ми не оганьбимо спокій їхніх душ підлістю зради. Я бачу, Пресвітлий, ти хочеш битися. Давайте битися!

— Немає більшого безумства, як улаштовувати власне щастя,— вголос згадав Індульф слова незнайомця, який колись кликав його покинути справу ромеїв.

Ці слова тривожно озвалися в душі Нарзеса, як щось значне, але мовлене чи прочитане мовою, якою не дуже добре володієш, і що тому набирає особливої глибини.

Нарзес замислився. Повноважні італійців намірялися піти. Головнокомандувач підняв руку.

— Зачекайте! — І звернувся до Індульфа.— Я впізнав тебе.

Як людина, здатна владарювати, Нарзес запам'ятовував обличчя та імена людей, яких зустрічав хоча один раз.

— І я не одразу впізнав тебе,— відповів Індульф.— То лише для споминів ти просив нас зачекати? Привіт тобі. Ми йдемо битися.

— Ні, ні. Дайте мені час подумати. І я дам відповідь усім вам. Зачекайте. Зачекай і ти, воїне, що колись не послухався базилиси...

Розстелили килим, щоб послані італійського війська могли перепочити з честю. Принесли вина, ласощів.

У таборі італійців не було нічого, окрім конячого м'яса, і повноважні відмовилися від почастунку.

Італійська фаланга стояла на своєму місці, замикаючи вхід в ущелину. Повноважні відмовилися сісти.

Уже не було жодного солдата, який не чув би про завершення війни. Начальники пішли на раду в намет Головнокомандувача. Марними були зусилля центуріонів та інших командуючих вишикувати мані пули й когорти, марно вожді федератів намагалися зібрати бійців. Щось зламалося в ромейській армії.

Солдати, які билися з італійцями, самі, припинивши рубку, відступали і відступали, поки не підійшли крокім на триста. Тут їх вдалося зупинити, але ис наказами, а переконуванням в очевидній небезпеці відходу з поля бою.

Про солдатів думав Іоанн, небіж Віталіана, як його називали на відміну від багатьох інших Іоаннів. Віталіан, знаменитий вождь готів, який служив Візантії, збурив імперію заколотом за правління Анастасія, потім був при-ласканий Юстином, заманений до Палатія і зарізаний. Нар зес, не бажаючи сам вирішувати долю останніх італійців, хотів опертися на загальну думку.

Іоанн казав:

— Ці люди очевидно, рішуче прирекли себе на смерть. Навіщо ж, Пресвітлий, нам, людям із здоровим глуздом, випробовувати на собі сміливість тих, хто цілком зневірився в житті? Нехай їм тяжко. Але таке буде надто тяжким і для нас, які змушені битися із смертниками. Адже відомо: смертник здатний на надзвичайне. Ці анітрохи не завагалися, навіть по смерті Тейї. Ми вже два дні билися в небаченій битві героїв. Я знаю, що ви, як і я,— Іоанн звернувся до начальників,— ніколи не чули, щоб набагато слабший кількісно стояв у відкритому полі два дні із світанку й до ночі, ні на п'ядь не подавшись назад. Це жахливо, Пресвітлий.

Іоанн змовк, переводячи подих. У шатрі було тихо, Нарзес, перебираючи чотки, німо шепотів сухими губами.

— Повір же мені, прошу тебе, Пресвітлий, прошу,— вів далі Іоанн.— Повір мені! Для розумних людей досить отримати перемогу, а перемога в тому, що ворог відходить. Ці хочуть навіки покинути імперію. Відпусти ж їх, Пресвітлий. Таке захоплення часом переростає в біду.

Після Іоанна ніхто не захотів говорити. Головнокомандувач не зміг зустрітись навіть поглядом ні з жодним полководцем. Усі ховали очі. Щоб Пресвітлий, із властивою йому проникливістю, не прочитав у них те головне, про що не варто говорити: солдати не хочуть більше змагатися з безумцями.

Нудним голосом, повільно-повільно Нарзес диктував писцеві пишні фрази, з допомогою яких Намісник, недостойна Тінь Найєдинішого, сповіщав Юстиніана Великого про закінчення вісімнадцятирічної війни.

— Ні! Закресли слово "закінчення", напиши—"завершення",— виправився Головнокомандувач. Війна припинилася. Тепер він Намісник.

Голос у Намісника був тонкий і писклявий, чого ніхто не помічав за звичкою, як не помічав і він сам. Його обличчя, яке в небезпечні дні заколоту Ніка мало, що рідко буває у євнухів, риси чоловіка, зробилося лицем старої баби, черниці, сточеної постом. Під підборіддям балабушком висіла суха шкіра, беззубий рот зібрався зморшками, як гузирець калитки. Але волосся на голові вціліло. Велізарій уже давно лисий. Нарзес ще не цілком посивів, брови й досі чорні. Нині він — переможець Італії. Ось він і затьмарив великого полководця, героя імперії, самця з гіллястими рогами. Він любив писати сам. Сьогодні боліло плече, судомило пальці. В Італії є гарячі джерела, які допомагають від хвороби кісток.

— "Віднині Найпросторіша Твоя Імперія розкинулася до Світового Океану...— з.натугою підбирав слова Нарзес. Мало слів. Усі вичерпані, треба вигадувати нові, щоб гідно відзначити перемогу, яку здобув базилевс.— Усі славлять Твоє Ім'я, Найзвитяжніший, бо ти Єдиний і Твоя Перемога, як бог, і Твоє Найвеличніше Ім'я в усіх на устах..." Не забувай великих літер,— нагадав Нарзес писцеві.

Скарбниця, що береглася в Кумах, загинула разом з кораблем, на якому Тейя вивіз її з фортеці.