Русь первозданна - Сторінка 158

Потягло димом. Шум налітав і спадав, як прибій, коли Анна затискала вуха. Потім перед нею з'явилося це обличчя, ця посмішка з кривим шрамом через щоку. Світлі очі, світлі вуса, червоно-коричнева шкіра, як у мавританського раба, чорна щетина на підборідді, набита брудом, огидний запах поту. Варвар вхопив її за руки, дивився на неї довго-довго, Потім він покликав когось, вказав на неї і зник. Вона закричала: "Батьку, батьку!"

Малх сказав, що про долю її батька нічого невідомо.

Вона звикла, щоб її бажання здійснювалися. їй подобався наречений, логофет Топера, молодий, стрункий, з ніжними руками. Батько казав: "Гордія чекає висока доля".

Коли прийшла звістка про ще одне вторгнення варварів,

"ордій нагадав слова Плотіна-філософа 1 Війни нескін-ІЄННІ, люди безперервно нападають одні на одних.

Анна бачила поєдинки між дикими звірами на візантійському іподромі. Там їх нацьковували зумисне.

Всі думали, що війна далеко від Топера. Варвари прийшли, і Анна упала, як статуя під час землетрусу.

Єдине, що 'вона вміла,— догдядати пораненого. їй доводилося ходити біля батька. Бунтівник, який відмовився щось внести в скарбницю, вдарив префекта ножем. Лікар учив дівчину робити перев'язки; бунтівника стратили.

Вона читала й писала, грала на цитрі. Кому це треба?.. Біля підводи Малха чергувалися варвари, вони провідували знатного чоловіка, як зрозуміла Анна. Хтось з них привіз цитру.

У возі була скринька з книжками. Малх звелів Анні перебрати їх: "Ти читатимеш мені вголос".

Росичі зупинилися на переднівок коло прісних озер біля гирла Гебра. Замігши страх перед зміями, п'явками, мулистим дном та очеретами, Анна змила бруд з утомленого тіла. Сидячи коло Малха, дівчина взяла цитру, пробуючи скласти сумну пісню-розповідь про своє нещастя. І раптом вона побачила свого ворога. Він завжди ніби падав з неба. Він з'являвся часто, але на одну мить. Зараз він залишився, він заговорив, звертаючись до неї. Малх не встиг перекласти його мову.

Щось сталося. Кінні варвари зграями птахів промчали до голови обозу. Анні почувся далекий поклик солдатського буксина. Дівчина кинулася в мрію, наче з обрива. Зараз батько з'явиться на чолі війська, як в оповіданнях з книжок. Варвари розбиті, все скінчилося. З обов'язку християнки Анна просить батька помилувати Малха, який був добрий до його доньки. Батько вчинить як слід. Анна молилася. Увечері Малх розповів полонянці про ромеїв, які переправилися через Гебр, щоб перекрити росичам дорогу. Ромеї втратили сотню солдатів. Решта встигла втекти на лівий берег.

— А він, а цей? —спитала Анна з надією.

— Що може бути з ним! — відповів Малх.— Він сильний воїн серед сильних. Ми не залишили жодного із своїх. Ромей тільки дряпає мечем і безсилою стрілою.

Анна не стала ховати сліз розчарування й горя.

— Чого ти? Змирися й забудь! — звелів Малх.— Радій нашій перемозі. Відбивши тебе, ромеї повелися б з тобою гірше, ніж ми. Що ти для них? Солдат оголосить тебе рабинею, і ти не доведеш свого права на свободу. Так було в імперії, і так буде. Я служив у легіонах. Я знаю.

Обоз втягувався в долину Гебра. На північ, на північ. Тепер гори заступали світ і зліва, і справа. Позаду море піднімало чарівну синьо-лазурову стіну.

Поворот погасив яву чуда. Скрипучі колеса відштовхували в небуття все, все...

— Хто сподівався повернутися, нехай втратить надію,— казав Малх.

— Твої сльози, твої скарги,— повчав він Анну,— неправда. Отямся. Чим була ти? Ніжила тіло, молилася своєму богові. Але чому тобі належало все, за яку заслугу? Ти не знаєш волі.

Відступник, зрадник був покровителем Анни. І він, проклятий богом, славив честь варварів.

У цій тяжкій землі з єдиною вузькою дорогою ІІ.'І нсрпш-нах гір з'явилися люди. Призахідне сонце чи світанок освітлювали постаті, крихітні, як буковки в книзі, і такі ж чіткі. За ними промені сонця ходили по небу широкими смугами, які ромеї малюють на стінах своїх храмів як опору богів. Хто були ці люди на горах?

Звичайно, ромеї, які стежили за військом. Та після сутички поблизу гирла Гебра ніхто не пробував вийти перед росичів.

В обозі ставало все більше порядку. Росичі запам'ятовували обличчя, імена погоничів і пастухів, серед них знаходили собі помічників і в інших дорожних справах.

До війська прив'язалися вовчі тічки, які хапали кістки на залишених нічлігах, підбиралися ночами до худоби. Поміркувавши, Ратибор озброїв кілька сотень звільнених справжніми списами й мечами із узятих на солдатах, побитих під Топером.

За росичами тягнувся й інший звір — сотник Крук не раз і не два помічав кінних ромеїв. Вибравши місце для засідки, Крук напав на докучливих супутників. Ті, бачачи, що верхи не втечеш, під стрілами кинулися до лісу і, покинувши коней, порятувалися в колючих хащах, справедливо думаючи, що там за ними ганятися не будуть.

Крук узяв до півсотні верхових коней, набрав і покинутої зброї. Хоч і нікуди подіти, та жаль і покинути.

Здолавши хворобу від рани, Малх бадьоро сидів на підводі. До нього на перепочинках збиралися друзі.

Живучи на Росі, Малх обережно розповідав братам про уклад імперського життя. Правда, далека від розуміння людини, здається брехнею, і не з усіма новий росич був цілком відвертий. Князь Всеслав силою розуму долав відстань до світу, який часом і самому Малху починав здаватися Химерою. Ратибор, в якому дехто бачив наступника Всеслава, хитрий Колот і ще небагато хто могли слухати Малха без недовіри, без підозри.

А інших, навіть таких, як Крук, які говорили, що бачать і під землею на чотири лікті, Малх остерігався.

Зате нині Малх охоче став тлумачем подій, для росичів дивовижних і незрозумілих.

— Чому за нами бредуть ромейські дружини і не нападають?

— Бояться. Добряче побиті основні. Ці дрібні, вони не поткнуться.

— Не те... Навіщо ж б'ють даремно ноги? /

— З обов'язку. Начальники ромеїв харчуються від начальникування. Ідуть за нами, щоб потім виправдатися.

— І нас бояться? І своїх бояться?.. Усіх бояться?

— Своїх ще більше, ніж нас.

Примруживши очі, Мал усміхається не шрамом, а справжньою усмішкою. Він розумів. А Крук хмурився, хмурився. Бачачи власними очима, він все ж не міг зрозуміти ромея. Малх старався для Крука:

— А пам'ятаєш, друже-брате, вони на мурі людей вішали й рубали на шматки. Для страху. Нас налякати хотіли.

— Це ж нелюди, тхори, смердюхи,— лютився Крук. Ніби зводячи з імперією давні рахунки гніву, Малх не

слова говорив — бризкав жовчю:

— Ми самі відходимо. А ромеї, топчучись на нашому сліді, шлють базилевсові гінців: женемо ворога, наша заслуга. Одного відсталого спіймають — сотні взяли. Вони, Круче, свою вигоду мають від того, що ти їх побив у засідці. Вони донесли своєму базилевсу: битва була великою, поле залишилося за нами.

Люто вилаявшись, Крук скочив на коня і помчав у тил, до своєї сотні. Зовсім не вірив він Малху, що вночі ромеї не нападають, боячись бою в темряві.

Хоробрий, запальний Крук, міркуючи за ромеїв, обрав місце, звідки сам він ударив би вночі. А він зробив би це! Це йому здавалося нескладним. Просто на дорозі, на п'ятнадцять верстов розтягнувшись, спав роський обоз. Охорона в нього з тилу й голови. Як же не напасти! Розігнати коней і биків, перебити скільки пощастить худоби. З малою силою можна зупинити обоз. І не спав Крук ночами, скрізь шастав, усім заважав, готуючись відбити ромеїв.

День наздоганяв день, ніч змінювала ніч, всі схожі, як зерна вівса. Новий місяць вузеньким серпиком слідом за сонцем упав за гори. У чверть розрісся серп, у дві чверті вийшов, інакше — місяць уполовині. Незліченний й ледве-ледве виміряний роський обоз піднявся До півночі. Звідси дорога робила коліно на захід. Пройшли і міжгір'я перед виходом на широкі поля фракійської низовини, де били військо Асбада. Ніде немає ромеїв. Удень — спокій, вночі — спокій.

Не ма серця до ромеїв. Глумлячись над боягузливими людьми, чиї боги не вкладають в серця хоробрості мужів, Крукові воїни вдавалися до жартів.

Кинуть тушу здохлої худобини впоперек дороги і ввіткнуть у падло два зв'язані навхрест кілки. "Моліться!.."

Що ж це за земля, по якій можна ходити з арканом, як у полі, де пасеться худоба, покинута недбалим господарем!

Захоплена здобич, в якій Ратибор вбачав багатство, здобич мізерна за мірками імперії, задовольняла похідного князя. Над міру досить уже взятого. Додому пора. Один клопіт: щоб не гинули бики й коні в обозі.

Якби не це, Ратибор пішов би подивитися і на пуп імперії, на злотоврату Візантію, і спробував би помацати стрілою й мечем столицю злих Теплих морів.

Що за жінку везе на Рось Мал? І не він один з живою здобиччю. Ратибор, думаючи про дівчину, схожу на давню хозаринку, дивився на Малову полонянку з мимовільно суворою, важкою увагою.

Зустрічаючи погляд скіфського князя, Анна зіщулювалася від страху. Про що він говорить з Малхом, про неї?

— Він велить убити мене,— скаржилася донька префекта своєму покровителю. Зараз вона, хай там що буде, не хотіла помирати.

— Не бійся,— заспокоював Малх.— Ми убиваємо в бою. Князь наш — росич. Ти зрозумієш згодом. Росич — прямої душі людина. Як стріла. Бачиш це? Дай палець. Гостре жало? Не наколись на нього підступністю й брехнею, загинеш.

Сотник Мал щодня з'являвся біля підводи, та ненадовго.

Анна знала, що його місце попереду, де за багато стадій перед обозом іде головний загін.

Переможець не квапився вступати в права володіння. Анна згадувала: стародавні герої-язичники на війні не чіпали жінок. Та в дні миру знайшлася жінка, яка посадила за прядку самого Геракла.

Дівчина чепурилася. Вона вже не не так боялася свого повелителя. Та все ж, коли Малх спробував піднятися в сідло, Анна злякалася. Що з нею буде, з одною!

— Я не покину тебе,— пообіцяв Малх.

Для душі людини не минається марно бути покровителем слабкого. Малх-росич не був безрідним, бездомним Мал-хом-ромеєм. У його домі в Княжграді залишилася донька, незабаром на виданні. Малх по-батьківськи жалів полонену ромейку.

2

Мало хто дізнаєтьс^ про тих, хто був зламаний. Страх вирвав язик в Оповіді. І мовчить закривавлений рот.

Із стародавніх авторів

Старенький пресвітер-вигнанець Єввадій благословив волю бога, який послав скамарам зброю. Георгій хвалив Долю. Бог чи Доля, без згадування яких німіла думка ромея, вдарували пустельникам Козячої гори зброю.

Георгій поділився з товаришами таємницею, зв'язавши їх перед тим клятвою послуху.