Русь первозданна - Сторінка 161

Вино ударило в голову колишньому центуріонові, слова йшли навалом:

— Не вважайте мене втеклим сервом чи колоном. Я командував центурією, мене знав Велізарій, знав старий Юстин до того як став базилевсом. А потім я спробував трусонути Палатій. Так, я був одним з головних, коли вся Візантія ревла одне слово: "Ніка!" Тепер я розумію ^-з імперією не можна нічого зробити. Що? Поміняти одного базилевса на іншого, так? Таке казав якийсь мудрий ритор. Я спробував цю гру. Нехай тепер у неї бавляться інші.

Георгій переконував:

— Що ви знайдете вдома після двадцяти років відсутності? Порожнє огнище і дурнів, для яких ви — воскреслі з мертвих. Префект, чи хто там у вас, повивертає ваші сакви. Дише в мене ви знайдете свободу. Жінки? Ви їх матимете. Не дуже виніжених, але що треба чоловікові? Горщик із смачним варевом, теплу постіль і якнайменше балачок біля огнища.

— Ти тонко свистиш, солодкий щебетуне,— заперечив Голуб.— Але чому ти не захотів нам допомогти? Ти здаля дивився на забаву, як на цькування звірів у цирку?

— Ми нічні вовки,— відповідав Георгій.— Не наша справа битися з легіонерами. Ми спорядилися, як міми на арені. Не зрівнюй нас із собою, боєць. Ти воїн, ми злодії. Ці солдати нас побили б. А втім... Так, я водив у бій маніпулу, та не був щасливий. А сам ти був щасливий? п ри лихій годині ми будемо битися, як щурі, загнані в куток. Слухайте мене всі троє. Ми дорожимо собою, бо ми щасливі. Ходіть з нами. Свобода, свобода! Над вами завжди висіла воля полководця, над ним — воля базилевса, а над усіма — воля війни. Ми живемо для себе. А ви, як глухі, не розумієте. Свобода, кажу я вам.

Із трьох товаришів лише Алфен захопився словами Георгія. Все, що колишній раб міг сказати про себе, вписалося б на його долоні. Чомусь він вважав себе етруском, народився від матері-рабині. Небезпечно дужий від природи, він усе життя носив кайдани. Десять років він служив Тотилі. Він навчився володіти зброєю, як мало хто, що незвично для колишнього раба: гніт ламає силу духу і спритність тіла. Три роки Алфен не розставався з Індуль-фом та Голубом. Він хотів було залишитися в Ті ці ні умі, та по дорозі наздогнав товаришів. Десять років війни не стерли на його зап'ястках сліди кайданів. До них Алфен додав мозоль солдата, затовчену від підборідного ременя смугу шкіри на нижній щелепі.

— А чи багато скамарів у Фракії? — спитав Алфен.

— Менше, ніж вовків,— відповів колишній центуріон.— Такі самі, як ми, сидять у надійних місцях.

— А чому вам не зібратися докупи?—спитав Індульф.— Як в Італії, до вас пристануть колони, серви, раби. Ви зможете струсонути імперією. Ти розповідав нам — варварів було десь трохи більше тисячі, а вони розбили два легіони і кілька тисяч кінноти.

— Покинь мене, сатано, не спокушай! — люто вигукнув Георгій.— Не рівняй нас із варварами. Ті, як камінь,

25*

771

ми — глина. У нас немає зброї. Ми боягузливі. Ми думаємо про смирення й вічне життя. У нас вода замість серця. Слухай! — і Георгій схопив обидві руки Індульфа.— Я скажу тобі те, про що хотів забути навіки. Істинна богоподібність в нещадності до невинних. Ти зрозумів? Ні? Запам'ятай і зрозумієш потім, як я. Коли людину гнуть, гнуть і гнуть, вона ламається назавжди. Базилевси знають це. Що ж...— Георгій синюватими пальцями зім'яв свою бороду, вкусив кінець і сплюнув.

— Навіщо все це? Хто раз заклав власну голову в ставці на нового базилевса, не повторить гри. Чого досяг Тотила? Хіба всі нещасні, всі скривджені пішли з ним? М ала жменька. А він же давав свободу навіть рабам! Ні, всі чекали, краще здихати лежачи, без клопоту. Так, я знаю тих, хто завжди зраджує: свої ж! І моя мудрість у тому, щоб жити для себе. А-ха! Останню чару!

В сутінках скамарі покинули схованку в руїнах. До Козячої гори залишалося два нічних переходи. Георгій дав коней трьом товаришам, хоч вони нічого не обіцяли ватажкові скамарів. Поки що їм було просто по дорозі, бо скамарі наближалися до Юстиніанополя. Нічна Фракія лежала диким степом, глухим і сліпим, без жодного вогника.

Чуючи вовків, коні схрапували, але слухняно йшли, довіряючи великій могутності людини, її силі, її хоробрості.

з

Далі і далі берег зникає, і очі вже лиць розпізнати не можуть... А ось і вітрила нема.

Овідій

Нічний перехід минувся спокійно. До сходу сонця скамарі досягли солодкого озера, що загородилося високими кущами. З озера зірвалися дикі качки. Зграя вовків поступилася людям зручною передні вкою біля водопою. Тільки неприємно надокучливі кулики все повертались і повертались з жалібним писком, скривджені вторгненням в їхнє тихе пристанище. Усе було звичне для скамарів на знайомому, надійному місці. Звідси сорок стадій до імперської дороги і половина переходу до Євменової садиби. Козяча гора — рідний дім — чітко виступила на хребті Родопів. Якби місце було вище, Георгій міг би розрізнити вхід в ущелину з водоспадом, де слов'яни заховали склад зброї. На сході Георгій помітив п'ять рухливих цяток. Жодна тварина ще не сполохалась би їхньою появою, і тільки людина могла розпізнати в них людину.

Ось і ще вершник, і ще. Георгій виліз на товсту вербу, єдину деревину посеред кущів. Перші п'ять вершників уже обійшли сховище із заходу і никали по рівнині.

Колеса підвід продавили колію в росяній траві. Стебла не встигли піднятися. Вершники помітять слід.

Тепер Георгій бачив водночас уже не менше сотні кінних. Розкинувшись широким віялом, кіннотники охопили кілька стадій. Не ромейська поведінка в них. Федерати. Прикривають легіон, посланий слідом за варварами. Георгій спізнився на один день.

Переконавшись, що вершники напали на широкі смуги, залишені колесами, колишній центуріон зліз із верби.

Так приходить смерть. Серед білого дня чи вночі, непрохана, несподівана, але неминуча. "Якщо? — подумав Георгій.— Та не все одно..." Вчора він так галасливо вихвалявся, спокушаючи Долю. А Доля вже дихала йому в обличчя.

Солдати не обтяжуватимуть себе доставкою скамарів у місто, щоб там префект мав вдоволення посадовити розбійників на палі, щоб була наука для .інших підданих. Солдати переб'ють скамарів, змилостивившись, і скористаються здобиччю. Помирають усі, народжені жінкою. По-справжньому люди відрізняються одне від одного тільки вмінням помирати. Георгій живим не дасться нікому. А може, запропонувати ромеям здобич без бою?

— У вас є ситовник з печаттю. Ви не скамарі,— сказав Георгій Індульфу.— Чого вам пропадати разом з нами! Скажи ромейському начальникові, що ми взяли вас у полон. Він вас відпустить. І напевно, якщо ви дасте йому донатіум. Спробуй з ним домовитися: ми обміняємо нашу здобич на волю. Пам'ятаєш, я казав про щурів? Та за наші шкури йому доведеться добре заплатити.

— Не показуй йому всіх грошей, приготуй п ять стадій, цього вистачить! — крикнув услід Індульфові колишній центуріон.

Товаришів одразу помітили. От хтось, зібравши коло себе десяток кінних, ніби пригорщею кинув їх. Вершники знову розсипалися, готуючи луки.

Гунни чи герули... Рука, піднята Індульфом, зупинила не скачку, а стріли, що лежали на тятивах. Вершники обережно наближалися. Хтось змінив лук на аркан.

Обладунок фарбований горіхом. Чужі зупинилися за двадцять кроків.

— Хто ви, люди? — крикнув коричневий вершник.

І Голуб, радіючи не порятунку, а слов'янському слову, ві дпові в:

— Свої ж ми, свої! Вашої мови ми люди!

Довго оглядали країни Теплих морів Індульф з Голубом. Бачення чужого змінило душу, яка світить в очах людини. Ратибор не впізнав давніх друзів з Торжка-острова. А ті одразу побачили в солідному князі росичів давнього суперника в силі й завзятті. Довелося нагадати про себе.

Алфен захотів лишитися із скамарами. Голуб докоряв товаришеві:

— Ти ж сам вирішив іти з нами на північ. Ламаєш ти дружбу.

— Я хотів піти назавжди з імперії, і я любив вас обох,— пояснював Алфен.— Я зважувався податись далеко і бути глухонімим між людьми чужої мови. Скамарі живуть вільним законом. Георгій дає мені жінку, яку я забажав. Ви, котрі завжди були вільними, ніколи не зрозумієте, що означає для мене мати жінку, свою, назавжди і до серця... А ще — я зможу мститися власникам рабів.

І став Алфен уже чужим, уже відривався і падав у минуле Алфен разом зі стількома іншими, про яких, живі вони чи ні, серце уже говорить, а язик повторює: вони були... І опадала імперія, як пилюка з ніг.

І, як пилюка, засідала в горлі.

Курява душила. Курява засліплювала. Стоптана земля Фракії зробилася схожою на борошняний висів враженого зерна, гіркого, чорного, як отруйний вуглик зони.

Давно минув довгий день. Літо повернуло на осінь. Стояла посушлива пора. На Росі почалася косовиця хлібів, і туди летіли душі росичів. Стиглі поля Фракії догоряли під копитами слов'янських коней. Ішли знайомою дорогою, давньою дорогою до підйому на Планини. Посилали дні навздогін дням, кидаючи час, як стоптаний постіл.

Витоптана земля. Нема життя ніде, ніде. Повертаючись до себе раніше за росичів, уголичі підмели Фракію.

В закурених штурпаках об'їденого худобою бур'яну шкірилися голочолі кістяки коней, биків, людей.

Наче запізніла зграя саранчі росичі зі своїм неосяжним обозом доїдали останнє.

Омертвіло застигали фортеці, в яких ховалися імперські когорти, нині бідні духом, а тому й слабкі тілом.

Росичам, заклопотаним збереженням уже взятого, не потрібні були кам'яні клітки. Тепер росичі знали, як витягувати ромеїв з мурів. Каміння не собою сильне — людьми.

Зміцнівши, Малх сідав на смирного коня. Голуб розповідав про пережите з ільменськи уїдливим кепкуванням. Індульф — бажаючи проникнути в суть подій і не знаходячи її. Для чого було прожите життя?

— Всі, всі, всі... Всі, хто пішов на Теплі моря шукати неможливого, розтали снігом на сонці. Ми були як насіння, розкидане в дикому, темному лісі. Творіння, прекрасне в словах, прекрасне для ока, не таке насправді. Чи пам'ятаєш ти, Ратиборе, наші розмови на острові? Немає того неможливого, про яке я мріяв, нема, нема. Міраж був, туман над озером.

І мовчали, і думали, і завершив Індульф:

— Та все ж змінився наш світ. Дещо зроблено руками забраних у небуття моїх товаришів. І — моєю. Що зроблено? Я не знаю...

А Ратибор розповів про велику війну із (Степом:

— Відтоді князь Всеслав розбудував Рось.