Презентація на тему «Культура України на початку ХХ століття» (варіант 3)

Культура України на початку ХХ століття.
Культура – результат пошуку неповторності.
В. Швебель

Мета :
Охарактеризувати особливості розвитку культури України на початку ХХ ст., розглянути розвиток української освіти та науки, театру, архітектури, живопису, з'ясувати яку роль відіграла католицька церква в піднесенні національної свідомості населення;
Розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновок, удосконалювати навички роботи з джерелами знань, давати історичну характеристику діячам культури;
Сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Основні поняття:
Культура, освіта, наука, мистецтво, живопис, архітектура, русифікація, модернізм, неокласицизм, реалізм.

Проблемне питання
Чи простежується в українській культурі початку ХХ століття ознаки європейського модернізму? Свою думку аргументуйте.

Розвиток освіти українських земель в складі Російської імперії
Зростання в потребі писемних людей;
Створення професійно-технічних училищ;
Відсутність вузів з українською мовою навчання;
Поширення русифікації, асиміляторська політика уряду щодо “інородців”, знищення культурної самобутності, самосвідомості народу, а отже і будь-які поривання до національного і державного відродження;
1905 – 1910 рр. – відкриття університету в Харкові, Києві. Розширення мережі спеціальних навчальних закладів – ремісничих, комерційних, гірничих.
Діяльність в Києві, Харкові - вищих навчальних закладів, а в Одесі – вищих жіночих курсів.
Видання російських газет та журналів.

Розвиток освіти на західноукраїнських землях в складі Австрійської імперії
Освітянський рівень був значно нижчим. Відсутність початкових шкіл, Закарпаття – навчання угорською мовою.
Насадження шкіл з німецькою та польською мовами викладання.
Галичина – 6 державних гімназій, діяльність народних шкіл, Просвіт.
Буковина – україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат.
Західна Україна – працюють: Львівський, Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини, а також політехнічний інститут.

Розвиток науки

В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Розвиток повітряноплавних апаратів
Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 р. виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський-основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р.
В 1913-1914 рр. І.Сікорський на важких літаках своєї
конструкції “Руський витязь” та “Ілля Муромець” встановлює t світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та t t вантажопідйомності літака. Брати Євген та Андрій Касяненки t в 1911-1913 рр. будують першу в країні авієтку –
малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий льотчик того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю.Кондратюк у 1919 р. пише роботу “Завоювання міжпланетних просторів” (вийшла друком у 1929 р.), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю.Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля “Appolo” на Місяць.
Виконав учень 10 класу
Сумара Артем
П. Несторов
здійснив “мертву петлю”

Розвиток медицини і медичної науки
виконав учень 10 класу
Сумара Артем
Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.
Д. Заболотний
боровся поширенням інфекційних захворювань

Вчені ХХ ст.
Аркас Микола Миколайович
Хвойка (Хвойко) Вікентій В'ячеславович
Грушевський Михайло Сергійович

Аркас Микола Миколайович Аркас Микола Миколайович (1853 - 1909) - український історик, композитор, громадський діяч і просвітитель. Народився в Миколаєві. Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1875). У 1875—1893 рр. служив у морському відомстві в Миколаєві. Робив записи і обробку народних пісень, романсів. Написав оперу «Катерина» за сюжетом однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Автор книги «Історія України-Русі» (1908) - першої історії України, виданої українською мовою. Був засновником і першим головою миколаївської самодіяльної організації «Просвіта»

Хвойка (Хвойко) Вікентій В'ячеславович Хвойка (Хвойко) Вікентій В'ячеславович (1850 -1914) - український археолог. Чех за походженням. Жив у Києві, працював викладачем. Відкрив і дослідив перші пам'ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культур, пам'ятки палеоліту (Кирилівська стоянка). Вивчав скіфські городища та пам'ятки часів Київської Русі. Дотримувався концепції автохтонності слов'янського населення Середнього Подніпров'я.

Грушевський Михайло СергійовичГрушевський Михайло Сергійович (1866 - 1934) - історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. Закінчив 1890 Київський університет. З 1897 - голова Наукового товариства імені Шевченка, яке очолював до 1914 року. У 1898 - 1907 - редактор «Записок Наукового товариства імені Шевченка», член редакції журналу «Літературно-науковий вісник». Засновник і голова українського наукового товариства (1907). Г. заснував (1908) Товариство українських поступовців (ТУП). З березня 1917 р.—голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 р.—Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 р. емігрував за кордон (Прага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1924 р. повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 р.—академік АН СРСР. На початку 30-х років Г. був звинувачений у керівництві «Українським національним центром» і заарештований. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі. Г – автор багатьох наукових праць.

КНИГОДРУКУВАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНИ ХХст.

Перед українською літературою на початку XX ст. постають нові перспективи. Поширюється українська преса, яка надавала свої сторінки письменникам. «Літературно-Науковий Вісник» (Львів, Київ) об'єднав найкращі письменницькі сили з усіх земель України. Творчість Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського виводить українську літературу з кола переважно селянської тематики. Натуралістичне фотографування села і зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходять у минуле. Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм), що завойовують собі місце в літературах інших народів. Не відмовляючись від роману, нові прозаїки звертаються переважно до короткого оповідання (новели).
Деякі особливості, зумовлені залежнимстаном країни, ускладнювали творчість українських митців. Вони не мали змоги при святити себе виключно літературній праці.Щоб забезпечити своє існування, письменники змушені були працювати службовцями, адвокатами, вчителями тощо,тільки вільний від роботи час віддаючи творчості. Утиски української літератури мали наслідком те, що дуже часто твори десятками років чекали можливості бути опублікованими.

У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягала світового рівня.
З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам єдиного творчого методу – соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя – революціонера-пролетаря, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів.  Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали права на творчість.
Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали яскраво виражений національний характер, стали об`єктом  сталінських репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст., що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.

У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягала світового рівня.
З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам єдиного творчого методу – соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя – революціонера-пролетаря, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів.  Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали права на творчість.
Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали яскраво виражений національний характер, стали об`єктом  сталінських репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст., що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.

ЛИСЕНКО МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ [10(22).3.1842 - 24.10 (6.11).1912]- видатний український композитор,
етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч. Н. у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-
старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1S74-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”.
У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін.
Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського унту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых

Архітектура
Становлення нового напрямку – стилю модернізм – застосування залізобетону та нових конструкцій з металу.
Вітчизняні архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури.
Розвиток неокласицизму.
Видатні архітектори: В.Городецький, В.Кричевський, К.Жуков, І.Левицький, М.Уваров, О.Лушпинський, П.Альошин, О.Красносельський.

Живопис
Розвиток реалізму та зародження найновіших мистецьких течій.
Історичний жанр(І.Рєпін), пейзажі спустошених українських сіл(О. Левченко), життя народів Середньої Азії(С. Свєтославський), революційні події 1905 -1907рр.(Я.Яровий, М.Самокиш).
У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О.Богомазов, К.Малевич.
Символізм та модернізм внесли істотні зміни у розуміння у розуміння проблем художньої творчості.

Театр
1907р. – М. Садовський заснував перший в Україні стаціонарний театр.
Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень.
Розвиток українського театру на початку ХХ ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.
Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори - М. Лисенко, К.Стеценко, художнє – В. Кричевський. Таким чином, створилися умови розвитку українського театру-модерну.
Корифеї українського театру – М.Садовський, М. Заньковецька, М. Старицький.

Релігія та церковне життя
1900 – митрополитом галицьким стає А. Шептицький. З цього часу греко-католицька церква остаточно перейшла на національні позиції, стала дійсно українською церквою, взяла активну участь у національному русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну.
На власні кошти розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щорічне утримування юнаків та дівчат – допомагаючи їм отримати вищу освіту.
1914р. – депутат Галицького сейму, в якому відстоював інтереси галицьких українців.
Мріє про об'єднання греко-католицької та православної церков.

Висновок
Головна ознака української культури – прагнення національного самовизначення; модернізація культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу в європейський культурний простір.
Значна увага до естетичних, художніх вартостей.
Європеїзація української сцени, поширення та розвиток художніх стилів.