Презентація на тему «Театр ХХ ст»

Т Е А Т Р

У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, оскільки увагу глядача привертав більш доступний кінематограф, а згодом і телебачення. За цих умов для повернення глядачів до театральних зал була здійснена величезна робота драматургами і театральними режисерами. У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи.

Найвідоміший американський драматург
О'Ніл, Юджин (1888-1953), американський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 1936. Народився 16 жовтня 1888 в Нью-Йорку. З дитинства супроводжував батьків-акторів в гастрольних поїздках, змінив кілька приватних шкіл. У 1906 вступив у Прінстонський університет, але вже через рік кинув навчання. За кілька років О'Ніл змінив ряд занять - був золотошукачем в Гондурасі, грав у трупі батька, ходив матросом в Буенос-Айрес і Південну Африку, працював репортером у газеті «Телеграф». У 1912 захворів на туберкульоз, лікувався в санаторії; вступив до Гарвардського університету, щоб займатися в семінарі з драматургії у Дж.П.Бейкера . Драматург завжди брав активну участь у постановках своїх п'єс, але в період з 1934 по 1946 він відійшов від театру, зосередившись на новому циклі п'єс під загальною назвою Сага про власників, що обікрали самих себе.
Юджин О'Ніл

Декілька його п'єс:
На схід, на Кардіфф (1916)
Місяць над Карибським морем (1919)
За горизонтом (1919)
 Анна Крісті (1922)
Дивна інтерлюдія (1928)
Імператор Джонс (1921)
Кудлата мавпа (1922)

У 1939 молодий драматург отримав грант Рокфеллера на 1000 доларів і написав п'єсу «Битва Ангелів», яку поставили у Бостоні у 1940, але вона була сприйнята холодно. Пізніше Вільямс переробив її для постановки уНью-Йорку, де вона здобула більший успіх.
Того ж, 1939 року, Вільямс перебрався до Нового Орлеану й став одним із авторів «Веркс Прогрес Адміністрейшн», компанії, що допомагала молодим художникам і письменникам вижити в роки Великої Депресії, водночас поставляючи персонал для важливих громадських проектів. Певний час він мешкав у Французькому кварталі, спочатку за адресою Тулуз-стрит 722, де відбувається дія його п'єси 1977 року«Старий квадрат» .
Протягом 1944-1945 його п'єса «Скляний звіринець» йшла в Чикаго, де мала значний успіх. Потім постановка переїхала на Бродвей, продовжуючи користуватися успіхом. У п'єсі розповідається про юнака на ймення Том, його немічну сестру, Лауру, та їхню деспотичну маму, Аманду, яка намагається влаштувати шлюб Лаури. Вважається, що Вільямс використав для написання цієї п'єси автобіографічний матеріал. Того року «Скляний звіринець», як найкраща п'єса сезону, здобув премію Нью-Йоркського кола драматичних критиків.
За першим успіхом у критиків послідували нові популярні на Бродвеї п'єси: «Літо і дим» (1948), «Рожеве татуювання» (1951), «Каміно-реаль» (1953). За п'єсу «Трамвай на ймення «Бажання»» Вільямс отримав у 1948 Пуліцерівську премію.
Вільямс

Йонеско прагнув скоріше відродити «чисте» мистецтво, вільне від будь-якої політики й будь-якої ідеології, вільне відбрехтівсько-сартрівської дидактики й ангажованості. Найважливішим і найцікавішим у мистецтві Йонеско завжди вважались його відторгненість і примарність. І його власні п'єси народжувалися не з ідей, а з реплік, що подіяли на уяву автора, випадкових образів, сновидінь. Йонеско не любив театр, але з дитинства обожнював лялькові вистави. Може, саме через це персонажі його перших п'єс, таких, як «Голомоза співачка» (1948), «Стільці» (1951), «Жертва обов'язку» (1952), «Амедей, або Як від нього позбутися» (1953), такі безликі й роботоподобні, так схожі на маріонеток, висловлюються такою мовою, не здатні висловити думки, живуть в атмосфері гротеску й беруть участь у дії, що не розвивається, а йде по колу або спрямовується до якої-небудьабсурдної, пародійної розв'язки. Однак, по суті, абсурд навіть тих перших п'єс Йонеско був тільки уявним. Той абсурд лише оголював нерв життя, дозволяв глянути на все довкола по-іншому, помітити в людях їхні комічні риси. І одночасно підкреслити трагізм їхнього існування.
Ежен Йонеско

Беккет
У першій половині 1932 року, вже живучи в Парижі , Беккет працює над своїм першим великим прозовим твором , романом « Мрії про жінок , красивих і так собі » (англ. Dream of Fair to Middling Women ) , розпочатому в Дубліні роком раніше. Книга , написана складним , що не характерним для зрілого і, особливо , пізнього Беккета « бароковим » мовою , що демонструє витончену ерудицію молодого автора , присвячена багатослівному і заплутаному опису взаємовідносин носить автобіографічні риси хлопця на ім'я Белаква ( тезки одного з персонажів Дантова Чистилища ) з трьома дівчатами (прототипом першої з них , Смеральдіни - Рими , послужила його кузина Пеггі Синклер , другий , Сіри - Кузи , - божевільна дочка Джойса , Лючія , третя , Альби , - любовне захоплення письменника університетських часів , Етна Маккарті ) . Роман являв собою досить « сире » , за свідченням самого Беккета , « незріле і нестоящее » , хоча і демонструє велику енциклопедичну ерудицію автора в питаннях літератури , філософії і теології , твір і був очікувано відкинутий усіма видавцями , а опублікований , відповідно до волі самого автора , лише посмертно в 1992 році.
До кінця 1960-х - початку 1970-х творчість Беккета все більш дрейфує у бік мнімалізма і компактності. Яскравим прикладом такої еволюції може служити п'єса «Подих» / «Breath» (1969), яка триває всього 35 секунд і не має ні єдиного діючої особи. Під час постановки п'єси «Не я» / «Not I» (1972) глядач має можливість споглядати лише яскраво освітлений рот оповідача, в той час, як решта сцени повністю покрита мороком.

Уланова народилася в сім'ї артистів балету Маріїнського театру. Батько, Сергій Уланов, згодом став балетним режисером; мати, Марія Романова, була педагогом хореографічного училища. До кар'єру балерини в дитинстві не прагнула.
У 1944-1960 роках Уланова була ведучою балериною Большого театру , де також блищала в «Лебединому озері» , «Ромео і Джульєтті» ( 1947 ) , « Бахчисарайському фонтані » (1944) та ін Вершиною трагедійного танцю Уланової стала роль Жизелі (особливо в сцені божевілля ) .
Вперше Галина Уланова виступала у Відні в липні 1945 року. Виконувала сьомий вальс із « Шопеніани » і « Лебедя » , «Вальс» Рубінштейна з партнером В. Преображенським .
Перші гастролі Великого театру в 1956 році в Лондоні , де Уланова танцювала Жизель і Джульєтту і мала тріумфальний успіх , рівного якому , за свідченням зарубіжних авторитетів , вони не бачили з часів Анни Павлової .
У 1960 році, в останній раз станцювавши « Шопеніану » , вона закінчила кар'єру балерини.
Уланова Галина Сергіївна

У пластиці Майї Плісецької танцювальне мистецтво досягає високої гармонії. Найвидатніші партії: Одетта — Оділлія в «Лебединому озері», Аврора в «Сплячій красуні» (1961), Господиня мідної гори в «Кам'яній квітці»Прокоф'єва, Раймонда в однойменному балеті Олександра Глазунова. В 1959 Плісецькій присвоєно званняНародної артистки СРСР.
Після відходу зі сцени Галини Уланової в 1960 році Плісецька стала примою балету Большого театру. У радянській телеверсії «Анни Кареніної» вона зіграла княгиню Тверську. У 1971 році Родіон Щедрін написав балет на ту ж тему, де Плісецька танцювала головну партію і вперше спробувала свої сили в якості хореографа. У 1961 Плісецька бере участь у балеті «Легенда про любов» в Баку, написану відомим азербайджанським композиторомАріфов Меліковим. Спеціально для Плісецької кубинський балетмейстер Альберто Алонсо поставив балет«Кармен-сюїта». Іншими хореографами, які створювали для неї балети, були Юрій Григорович, Ролан Петі, Моріс Бежар.
Плісецька Майя

Народився 12 (25 лютого) 1905 року в Одесі. В 1926 році закінчив Одеське музично-драматичне училище, 1928 — Московський театральний технікум. Член КПРС з 1946 року[1].
Артист балету і балетмейстер у театрах Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Києва, військових ансамблів.
Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художній керівник (1955–1975) Ансамблю танцю УРСР. У своїй творчості розвив знахідки і традиції, закладені Михайлом Андрійовичем Соболем[2].
Влітку 1972 на одному з найбільших сценічних майданчиків Вашінгтона «Вулф треп» перебував з ансамблем, виступи тривали два місяці.
Павло Вірський

Організатором і першим керівником колективу був Григорій Гурійович Верьовка, ім'я якого носить колектив з 1965 року. Того ж року колективу присвоєно звання заслуженого, а 1997 надано статус національного.
До складу хору увійшли 134 виконавці: 84 хористи, 34 артисти оркестру, 16 артистів балету. Очолили колектив видатні музиканти Григорій Верьовка та його дружина Елеонора Скрипчинська. В хорі сформувався спосіб відкритої співочої манери, як адекватно-народної. Репертуар хору був різноманітним: «Реве та стогне», «Думи мої», «Заповіт», «Дума про Україну».
З 1944 року колектив базується у Києві.
У 1965 колектив очолив Анатолій Авдієвський, при якому були створені блискучі програми українських народних пісень (500) а також колядок і щедрівок. У колективі існує творча лабораторія з аутентичного виконання народної пісні. Це — фольклорна група яка систематично записує і розшифровує народні пісні, організовує серії самостійних концертів.
А. Авдієвський вперше ввів у народний хор жіночі академічні голоси, чим розширив його виконавські можливості. Його не задовольняло обмежене одно регістрове і однотемброве звучання жіночих голосів на зразок ансамблів і хорів окремих регіонів України (Полтавщини, Черкащини).
До складу колективу входить хор, оркестр і танцювальна група. Теперішній керівник хору — Анатолій Авдієвський продовжує зберігати глибоко народні та реалістичні традиції. Основу репертуару складають український фольклор, пісні й танці інших народів.
Хор Вірьовки