Презентація на тему «Василь Стус» (варіант 2)

Василь Стус
Творчість

«Посоловів од співу сад…»
Посоловів од співу сад, од солов'їв, і од надсад. І од самотньої свічі, і од жалких зірок вночі. У небі місяць горовийскидається, як пульс живий. Ущухлим світлом сяють вишніопонічні. Допіру лив високий дощ. І всі невтішні мої передуми будив. Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград, собі не в силі дати лад, пильнує перший сон троянди. Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет, і вірш твій вирвався без титла, і дух твій вирвався з тенет, бо надто кругле небо краю, і кругла саду ліпота, бо мати дивиться свята. Я в ній — смеркаю і світаю.

В. Стус в одному з листів до дружини писав: «То, певне, й доля Орфея чути знаду голосної темені, не піддатися їй, а виходити з музичної темені, як з ночі». Його увагу не випадково привернув легендарний поет античного світу, який своїм магічним співом зачаровував людей, звірів, дерева, приборкував стихії.
В. Стус був автором не лише жорстких поезій, ущільнених екзистенціальною проблематикою, а й дивовижним ліриком, котрий спромагався на глибоке осягання найінтимніших нюансів неперебутнього життя, висвітлюючи їх із «музичної темені», тобто з надр незнищенного духу. Зокрема, це спостерігалося в пейзажній ліриці. Орфеївські міркування досить виразно відбиті у вірші «Посоловів од співу сад...», який відразу заполонює шляхетним звукописом. Елегантна алітерація на «о» немовби дає ключ до втаємничення у чари ночі, виповненої срібним сяйвом «жалких зірок» та пульсуванням живого місяця. Поволі в цю музичну картину вплітаються інші звуки, надаючи їй характеру стереоскопічного повнолуння — то легітного повіву («Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), чи легкої твердості (звук «п»), трепетного вібрування (звук «р»), таємничого шепотіння (звук «ш»), наприклад: «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград».

Отож, звуковий образ набуває ознак пластичності, посилюється розкриттям внутрішніх невичерпних можливостей мови («Посоловів од співу сад, од солов'їв»), з її багатоплановими змістами, в яких зосереджено таємне соло природи. Ліричний герой, переживаючи радість причетності до високої краси, у своїх естетичних міркуваннях рухається від зовнішніх, видимих ознак до внутрішніх, істотних. Його світ уподібнюється до кола з тьмяними краями, дедалі чіткішає, наближаючись до яскраво освітленого центру, де «мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю». Такий філософський зміст відображає національне світобачення: в осередді світобудови завжди — мати як охоронниця життя і роду, а відтак — запорука його незнищенності. Тому зображений В. Стусом світ не лише замикається у своїх надійних за-тишкових берегах, а й розмикається у довколишній часо-простір, але не розпорошується в ньому.
Розкриттю цього мотиву підпорядковані всі складники вірша, зокрема версифікаційні. Двовірші, якими спроквола починається поезія «Посоловів од співу сад», переходять до динамічного катрена, який у середині немовби розривається напруженим перенесенням цілісної фрази з одного рядка в наступний,

передаючи своєрідність схвильованого мовлення. Кільцеве римування скріплює строфічну форму, а отже, смислову глибину інтимного зображення, вказуючи на постійне «колування» подій. «Сердечні» стосунки значень підсилюються римами, що також несуть функціональне навантаження, відображаючи гармонійні стосунки споріднених душ: вертоград — лад, ліпота — свята тощо. Так «вертоград» постає прикладкою «ладу», «свята» вжито як невід'ємна риса «ліпоти», тобто мовиться про божественну, олюднену красу.
Кожен елемент вірша — метафора, алітерація, рима і т. ін. — виконує роль надійної цеглинки ліричної композиції, а відтак —розбудови особливого поетичного світу за законами краси, де панує розкіш естетичного смаку, усвідомлення невичерпних можливостей творчого духу. В. Стус без остраху втягує в цей осяйний художній контекст традиційні образи (солов'ї, зорі, місяць тощо), часто проголошувані модерною поезією «застарілими», «невідповідними» сьогоденню. Він спростовує такі поверхові упередження, надаючи зужитим тропам нового, свіжого змісту, на творчій практиці доводить вічну молодість мистецтва, коли його торкається талановите перо.

«Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.

Чимало поетів володіє передчуттям того, що неминуче має статися. Часто вони завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, Олена Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хоча б ціною власного життя. Іншого шляху в антилюдському суспільстві, що вимагало духовного рабства та національної зради, поет не знаходив.
Саме тому й з'явився вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я», що не мав нічого спільного з декларацією, тобто прилюдним проголошенням своїх принципів. Йшлося про глибокі переконання В. Стуса. Вони спонукали його до інтенсивних пошуків справжнього буття як заперечення та подолання панівного марнотного та фальшивого світу. Це — тернистий шлях до Бога, з яким спілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянських концтаборів, — шлях, указаний духовним подвигом Гсуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мій хрест»). Він пролягає крізь людську душу, зумовлюючи процес самозаглиблення, відкриваючи в такий спосіб двері до вищих, божественних істин. Водночас відбувалося розширення меж особистісного світу, перед чим виявилася безсилою каральна система, розкривалися неозорі обрії безпосереднього зв'язку з епохою та вічністю.

Живучи «в передчутті недовідомих верст», тобто справжнього буття, позбавленого аморальних ознак суспільного безглуздя, В. Стус усвідомлював проміжний характер людської дійсності. Перед ним немовби розкрилася прірва, яку слід було подолати, переступивши страх. Мовиться про екзистенціальну ситуацію, тобто вирішальний вибір, завдяки якому людина переходить від споглядально-чуттєвого, поверхового існування до самої себе, до своєї сутнісної природи, зазнаючи великих душевних мук. Буттєвий характер такого існування, або «екзистенції», і висвітлює екзистенціальне вчення (екзистенціалізм), яке виявилося близьким В. Стусу. Недарма він у листах до дружини писав про «естетику страждання», що не мала нічого спільного з внутрішнім розслабленням, трактувалася як могутня воля до справжнього буття, як здатність задля цього витримати будь-які тортури, не втрачаючи ні сердечного тепла, ні моральних чеснот, сприймаючи біль довколишнього світу як свій власний.

Поет мав право сказати, «що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Смерть була для нього не тільки жахливим фізичним явищем, а й переходом у вищу, суто духовну якість («до життя»), рівновелику вічності. І серед цінностей, що відповідали їй, була Україна. Тому у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я...» з'явився цілком логічний, гіркотний висновок: «і в смерті з рідним краєм поріднюсь». Подібні заповіти вже звучали в поезії Т. Шевченка. Лише такою трагічною ціною кращі сини України простували до справжнього буття, забезпечуючи їй віру в незнищенність та воскресіння.