Презентація на тему «Інтеграційні процеси в країнах Латинської Америки»

Інтеграційні процеси в країнах Латинської Америки
Презентація на тему:
учениці 11-Б класу
Узинської ЗОШ I-III ступенів №2
Кривошеї Юлії

Латинська Америка

Країни Латинської Америки наприкінці XIX – на початку XX ст.
Латинська Америка - це та частина континенту, що лежить на південь від кордону між США з Мексикою. Назву цей регіон отримав через переважання там іспанської та португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.Країни Латинської Америки здобули незалежність у першій чверті ХІХ ст. в результаті збройної національно-визвольної боротьби проти Іспанії на чолі з такими видатними діячами, як Хосе Сан-Мартін, Симон Болівар, Агустін Ітурбід. Колишня велика колоніальна імперія Іспанія зберегла владу лише над Кубою та Пуерто-Рико. Перемозі народів Латинської Америки сприяла ситуація, що склалася в Європі. Великі європейські держави були зайняті в наполеонівських війнах і придушеннях революційних виступів 1820-х роів.Також вагомим чинником стала позиція США. У 1823 р. президент США Джеймс Монро заявив, що американці, відмовившись від втручання у справи Європи, мають право вимагати невтручання європейців у справи Америки. Ця позиція була висловлена в гаслі "Америка для американців". Згодом доктрина Монро стала виправданням американської експансії в Латинській Америці.Після здобуття незалежності у країнах Латинської Америки склалися своєрідні політичні та економічні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.Домінуюче становище в політичному та економічному житті посіли різні угруповання великих землевласників-латифундистів, нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (переважно індіанців) та негрів-рабів. Рабство у деяких країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, існувало до кінця ХІХ ст.Після здобуття незалежності латиноамериканські країни, крім Бразилії, були проголошені республіками. Бразилія стала республікою лише в 1889 році. Повнота влади в цих державах, як правило, належала вождям (кауділіо), які спиралися на армію та латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представницькі органи (парламенти), імітувалося проведення виборів. Таке становище зумовлювало слабкість держаної влади. Чисельні воєнні перевороти, громадянські війни, встановлення особистих диктатур стали характерною рисою політичного життя в Латинській Америці. Вожді національно-визвольної бороть

Країни Латинської Америки наприкінці XIX – на початку XX ст.
Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст. США неодноразово використовувало збройні сили для захисту своїх інтересів у регіоні.Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна , Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру і тютюну, в центральноамериканських країнах -тропічних фруктів, що дало підстави називати останні "банановими республіками".Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.Проте таке становище почало змінюватися від кінця ХІХ ст. В країнах регіону розвивалася власна промисловість, а відповідно, національний капітал і робітництво, інтереси якого йшли урозріз з інтересами латифундистів.На цьому ґрунті розгорнулися демократичні рухи, які виступали за зміцнення національного суверенітету і демократії. Зростали антиамериканські настрої.Найяскравішим прикладом боротьби проти диктаторських режимів, засилля латифундистів та іноземного капіталу стала революція в Мексиці (1910-1917 рр.).Основною рушійною силою революції стали селянські повстанські армії на чолі з селянськими вождями Вілья і Сапата.Наслідком революції стало прийняття найдемократичнішої на той час у світі конституції (1917 р.), яка гарантувала і соціальні права громадянам. Мексика домоглась обмежень впливу латифундистів (була здійснена аграрна реформа) та зміцнила суверенітет (обмеження впливу іноземного капіталу).Завоювання революції забезпечили стабільний політичний розвиток Мексики по теперішній час.

Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі державного капіталізму і почалося впровадження відкритої економіки, то в 90-ті цей процес прискорився.Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991 — 1998 pp. сягнули 3,3 %. Спала інфляційна хвиля. Показник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10 %. А в Аргентині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1 % і 2,6 %. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої економії і масовий приплив зарубіжних інвестицій. У 1996 р. вони становили 62 млрд. дол., — майже у п'ять разів більше, ніж у 1990 р. Важливе значення мало також збільшення латиноамериканського експорту: з 1986 по 1996 р. його обсяг зріс зі 137 млрд. до 494 млрд. дол. Понад 60 млрд. дол. у 1990— 1995 pp. дала приватизація державної власності.Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак домогтися серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.Деякий спад, що намітився у виробництві в останні роки минулого століття, латиноамериканці пов'язують з фінансовими кризами другої половини 1997 р. в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та Росії (1998).Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені подальшим розвитком американської інтеграції. У 1994 р. на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Америки та Карібського басейну ухвалено рішення про створення у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі — Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА). На той час у плані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 p., як регіональне економічне об'єднання внаслідок підпис
ання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм. Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запровадження спільного митного тарифу для третіх країн. МЕРКОСУР охопив 70 % території Південної Америки з населенням понад 200 млн. чол. і ВВП близько 900 млрд. дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився у чотири рази (з 4,1 млрд. до 15 млрд. дол.).
Латинська Америка наприкінці XX ст. - початку XXI ст.

Населення Латинської Америки(XXIст.)
Сучасні латиноамериканці є нащадками багатьох етносів. У доколумбову епоху тут жили індіанці-монголоїди різних мовних сімей. Іспанці та португальці – європеоїди, їхні мови походять від стародавньої латини, звідси і назва регіону. З Африки в свій час було завезено понад 10 млн. рабів-негроїдів. Звичайно, є «чисті» представники тієї чи іншої раси, але значна частка нащадків змішаних шлюбів: метисів, мулатів, самбо. Можна стверджувати, що індіанський елемент найсильнішим є в Кордильєро-Андській зоні. Саме тут існували великі доколумбові цивілізації ацтеків(Мексиканське нагір'я), майя (півострів Юкатан), інків (центральні Анди). Негритянський елемент найсильніший на східному узбережжі Бразилії та на островах Вест-Індії. Європейський елемент домінує в Аргентині та Уругваї, де було мало індіанців і куди не завозили негрів, і Коста-Ріці, де індіанці були майже повністю знищені. Домінуючими і державними мовами є іспанська, а в Бразилії – португальська. Багато індіанців розмовляють своїми традиційними мовами. Гуарані в Парагваї, кечуа в Перу, кечуа та аймара в Болівії – також офіційні мови поряд з іспанською. У Вест-Індії, Белізі, Гайані та на Фолклендських островах поширені англійська, французька і голландська мови. 

Населення Латинської Америки

Економіка Латинської Америки у післявоєнний період
Після закінчення Другої світової війни економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим: вони мали накопичені золотовалютні резерви, їхня частка у світовій торгівлі збільшилася. 40–50-ті роки в історії Латинської Америки стали часом швидкого зростання місцевої промисловості. Цьому сприяла протекціоністська політика держави. Зміцнювалися позиції національної буржуазії.Друга світова війна спричинила різке скорочення припливу промислових товарів до Латинської Америки, особливо з Європи. Одночасно на світовому ринку значно зросли ціни на аграрно-сировинну продукцію країн Південної й Центральної Америки. Вартість латиноамериканського експорту збільшилася з 1938 р. по 1948 р. майже в 4 рази. Це дозволило державам регіону нагромадити значні кошти й направити їх на розвиток місцевого виробництва, що стимулювався недостачею імпортних товарів.За цих умов значних масштабів набув процес «імпортозаміщувальної індустріалізації» — заміни імпорту багатьох промислових товарів на їх виробництво на місці.Провідні країни регіону поступово перетворювалися на промис­лово-аграрні. Важливим фактором промислового зростання стала роль держави, що посилилася, в економіці країн, особливо в створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Політика «імпортозаміщувальної індустріалізації» свідомо стимулювалася з боку держави. На частку держави в післявоєнні роки в Мексиці припадало більше третини всіх інвестицій, у Бразилії — від 1/6 до 1/3.Виникло багато нових промислових підприємств. В Аргентині й Бра­зилії їхнє число за 40-ві роки зросло удвічі. Потужний стимул одержала концентрація виробництва. Був побудований ряд великих сучасних заво­дів. Більше чверті промислових робітників Бразилії й Мексики в 50-ті ро­ки працювали на підприємствах з кількістю зайнятих понад 500 чоловік.

Інтеграція
Інтегрáція (від лат. integrum - ціле, integratio - відновлення) — 1)поєднання, взаємопроникнення. Це процес об'єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення й утворення взаємозв'язків; 2)згуртування, об'єднання політичних, економічних, державних і громадських структур в рамках регіону, країни, світу.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці
У 80-ті роки посилюється тенденція до активізації країн регіону.В міжамериканських відносинах США мусили все більше рахуватись з позицією держав Л.Америки щодо захисту суверенітету та самостійної ЗП.По закінченні «холодної війни» Латинська Америка перестала бути об'єктом протиборства двох політичних систем. Це призвело до того, що військово-стратегічні аспекти між­американського співробітництва, регіональної та національ­ної безпеки втратили попереднє значення і поступилися місцем економічним і соціальним проблемам, а також питан­ням зміцнення демократичних інститутів у країнах регіону.Усе це відбилося на подальшому розвиткові ОАД(існує з 1948р). У червні 1990 р. Генеральна Асамблея ОАД в Асунсьйоні висловилася на підтримку демократичного розвитку і проти застосування сили в міждержавних відносинах, за посилення боротьби проти бідності й соціальної нерівності, викорінювання нар-кобізнесу спільними зусиллями, за посилення ролі ОАД у розв'язанні проблем континенту.Сесія 1991 р. вповноважила Раду ОАД на скликання над­звичайного засідання Генеральної Асамблеї чи наради мі­ністрів закордонних справ у 10-денний термін у випадку загрози демократії в одній з країн-членів. Прийнята в грудні 1992 р. поправка до статуту ОАД дала право застосовувати санкції проти країни, в якій відбувся військовий переворот. Саме такі заходи були вжиті щодо Гаїті.Низка рішень 1991—1999 рр. посилювала роль ОАД як органу співробітництва у реалізації програм економічного і соціального розвитку країн регіону. Характерно, що основна увага створеної в 1992 р. Комісії ОАД з безпеки приділяється вже не військовим питанням, а проблемам розвитку.Нова проблема для континенту — зростаюча загроза нав­колишньому середовищу. На початку 90-х років екологічна криза вперше привернула увагу не тільки громадських, а й урядових кіл у країнах регіону. В червні 1991 р. утворилася спеціальна Комісія ОАД з охорони навколишнього сере­довища. Екологія стала новим напрямом зовнішньополі­тичної активності держав ОАД.

Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці
Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки  отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного проекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єди­ного світового господарського комплексу, який формувався.Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної тор­гівлі (ЛАВТ), яка об'єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латино­американську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10—20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР)
Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) у 80-ті роки через конфліктну ситуаціїо в субрегіоні практично не функціонував. Але на межі 80—90-х років інтеграційні зв'язки в Центральній Америці відновилися. їхньою харак­терною рисою стали часті зустрічі президентів центрально­американських країн. Від 1990 р. в них брала участь і Панама. В червні 1990 р. на зустрічі президентів в Антигуа (Гватемала) був підписаний План розвитку для Центральної Америки, що передбачав спільні зусилля у сфері науково-технічного про­гресу, в розвитку інфраструктури, у розв'язанні проблем зовнішнього боргу тощо.На нараді в Тегусігальпі (Гватемала) у грудні 1991 р. президенти п'яти центральноамериканських республік і Па­нами досягли домовленості про заснування Центрально­американської системи інтеграції (ЦАСІ) в складі шести країн перешийка. В 1992 р. утворено координуючі органи ЦАСІ й ухвалено програму конкретних дій. У жовтні 1991 р. в столиці Гватемали урочисто відкрилася перша сесія Центральноамериканського парламенту (договір про субрегіональний парламент підписали Гватемала, Гонду­рас, Сальвадор, Коста-Рика та Нікарагуа).Активніше домагались всебічної, в тому числі полі­тичної, інтеграції три республіки в субрегіоні — Гватемала, Гондурас і Сальвадор. У жовтні 1992 р. їхні президенти висунули ідею політичного союзу і створення Центрально­американської федерації. З лютого 1993 р. вони розпочали ліквідацію взаємних митних бар'єрів, здійснення єдиної митної політики та інтеграцію фінансових систем. Певний інтерес до планів трьох республік виявила Нікарагуа. Коста-Рика підтримала лише ідею економічної інтеграції. Панама погодилася на їхню інтеграцію, розглядаючи її як проміж­ний етап до спільного співробітництва зі США і Мексикою.Розвивалося співробітництво у межах Латиноамерикан­ської економічної системи (ЛАЕС). Працювали її комітети і міжнаціональні комісії з виробництва і збуту продовольства та інших товарів, з водних ресурсів, судноплавства, енер­гетики.

Субрегіональна Андська група
Субрегіональна Андська група(з 1969 р.), зі складу якої в 1976 р. вийшла Чилі, залишилася у складі п'яти держав (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія). Організація пом'якшила обмеження для іноземного капіталу. Наприкінці 80-х років спостерігається активізація її діяльності, збільшилася взаєм­на торгівля. У листопаді 1990 р. президенти п'яти андських країн домовились до 1995 р. створити зону вільної торгівлі, ліквідувати митні бар'єри, заснувати єдиний митний союз і координувати економічний розвиток. Вони висловились за спільну боротьбу з наркобізнесом і захист навколишнього середовища.У червні 1984 р. в м. Картахені (Ко­лумбія) відбулася конференція мі­ністрів економіки, фінансів і закордонних справ 11 держав регіону (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Болівія, Уругвай і Домініканська Республіка) з проблем зовнішнього боргу та інших еко­номічних і політичних питань. Зустрічі членів Картахенської групи стали регулярними. Однак її діяльність виявилася ма­лоефективною, що змусило більшість учасників —Аргентину, Бразилію, Мексику, Венесуелу, Колумбію, Перу і Уругвай, а також Панаму — створити паралельно в грудні 1986 р. Групу Ріо-де-Жанейро. Ці вісім країн входили до складу Контадорської групи і Групи підтримки Контадори і набули там досвіду співробітництва. У 1990 р. до Групи Ріо-де-Жанейро вступили Чилі, Еквадор, Болівія і Парагвай, після чого її склад став практично дублювати ЛАІ. Група Ріо-де-Жанейро докладала зусиль, щоб залучити до співробітництва країни Центральної Америки та Карибського басейну. Вона перетворилася на важливий форум спільного обговорення питань економічного й політичного співробітництва держав Латинської Америки.Слід зазначити, що на середину 90-х років Група Ріо поряд з новими інтеграційними блоками висувається на перший план у міжамериканських відносинах. Про це свідчать що­річні зустрічі президентів 12 країн —учасниць Групи Ріо-де-Жанейро і коло питань, які вони обговорюють (боротьба з   наркомафією, незаконна торгівля зброєю, захист демократії, права нелегальних мігрантів, проблема реформування ООН і   тощо). Етапною стала зустріч президентів країн — членів і  Групи Ріо у вересні 1997 р. в м. Асунсьйоні, на якій ухвалено «Декларацію Асунсьйона пр

Ніколас Фредерік Брейді
У 1984 році президент Рональд Рейган призначає Брейді головою Президентської комісії. Протягом 1983 Ніколас Брейді працював у складі комісій з Збройним силам, безпеки та економічної підтримки, і по Центральній Америці. 15 вересня 1988 він стає 68-м міністром фінансів США. У 1989 році, після того, як кілька країн не змогли більше платити за боргами, Брейді розробив так званий «План Брейді», що полягає в позиці країнам, що розвиваються доларових облігацій для подальшого перепродажу.

МЕРКОСУР
У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уруг­ваю і Парагваю підписали договір про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі цих держав. З 1991 р. поступово знижуються взаємні мита — до їх повного скасування в 1995 р. Вводяться єдині зовнішні тарифи, виробляється узгоджена позиція на світовій арені з економічних і політичних питань. Учасники МЕРКОСУР планували з часом приєднати до цієї організації інші півден­ноамериканські країни, перетворити її на основне інтегра­ційне об'єднання Південної Америки. Чилі, Болівія, Перу виявили інтерес до співробітництва з МЕРКОСУР.+ щодо безпеки-Декларація Ушуая 1998 року про зону миру в лат Америці-спочатку члени Меркосур.а потім Болівія і Чилі приєднались.Венесуела і Колумбія разом з Мексикою в 1992 р. заснували «Групу трьох» і розпочали зниження взаємних торго­вельних мит, щоб також поступово створити зону вільної торгівлі. Субрегіональні об'єднання Південної Америки, які виникли у 80—90-ті роки, частково перетиналися одне з одним. У цих умовах ЛАІ, Група Ріо-де-Жанейро і ЛАЕС намагалися координувати їхні зусилля.Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському ба­сейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об'єдну­вав найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гре-надини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

МЕРКОСУР
У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уруг­ваю і Парагваю підписали договір про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі цих держав. З 1991 р. поступово знижуються взаємні мита — до їх повного скасування в 1995 р. Вводяться єдині зовнішні тарифи, виробляється узгоджена позиція на світовій арені з економічних і політичних питань. Учасники МЕРКОСУР планували з часом приєднати до цієї організації інші півден­ноамериканські країни, перетворити її на основне інтегра­ційне об'єднання Південної Америки. Чилі, Болівія, Перу виявили інтерес до співробітництва з МЕРКОСУР.+ щодо безпеки-Декларація Ушуая 1998 року про зону миру в лат Америці-спочатку члени Меркосур.а потім Болівія і Чилі приєднались.Венесуела і Колумбія разом з Мексикою в 1992 р. заснували «Групу трьох» і розпочали зниження взаємних торго­вельних мит, щоб також поступово створити зону вільної торгівлі. Субрегіональні об'єднання Південної Америки, які виникли у 80—90-ті роки, частково перетиналися одне з одним. У цих умовах ЛАІ, Група Ріо-де-Жанейро і ЛАЕС намагалися координувати їхні зусилля.Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському ба­сейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об'єдну­вав найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гре-надини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

Швидкий розвиток західноєвропейської інтеграції, по­силення економічних зв'язків між країнами АТР спонукали латиноамериканські держави одночасно з регіональною ін­теграцією домагатися приєднання до високорозвинених еко­номік країн Північної Америки. США і Канада, зі свого боку, виявляли зацікавленість у створенні потужного інтеграцій­ного об'єднання в Західній півкулі. Ідея економічного збли­ження з північними сусідами активно обговорювалася в Латинській Америці, а особливо у Мексиці, з 1990 р. Пре­зидент США Дж. Буш 27 червня 1990 р. виступив з «Ініціативою для Америк», де запропонував ідею нового економічного партнерства у Західній півкулі, що базувалося на створенні зони вільної торгівлі та інвестицій у складі США, Канади і країн Латинської Америки, яка, у свою чергу, мала закласти підвалини Міжамериканського спільного ринку. В Міжамериканському банку розвитку передбачалося засну­вати спеціальний фонд для фінансування економічних прог­рам у латиноамериканських країнах і частково списати борг тим з них, які найуспішніше здійснюють лібералізацію еко­номіки та зовнішньої торгівлі. У листопаді—грудні 1990  Дж. Буш відвідав Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі, Уруг­вай і Венесуелу, де обговорював цю ініціативу й імовірні шляхи її реалізації з урахуванням взаємних інтересів. На ініціативу Буша позитивно відгукнулись уряди багатьох лати­ноамериканських держав.Мексика в 1990—1991 рр. активізувала переговори зі США про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі і     (НАФТА) за участю США, Канади і Мексики. Домовленість про це була досягнута в 1992 р. і набрала чинності з 1 січня 1994 р.Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтег­раційної ейфорії», що охопила весь континент; у ЇЇ центрі перебували НАФТА і багато країн регіону, які бажали при­єднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави ви­явили бажання потрапити до цієї зони через систему дво­сторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, зі США. В 1991 р. підписано угоди про вільну торгівлю Мексики і країн Цент­ральної Америки, між Мексикою і Чилі, а в 1993 р. — між Мексикою і Венесуелою. Зона вільної торгівлі мала об'єднати учасників «Групи трьох» (Мексика, Венесуела, Колумбія). У
грудні 1992 р. аргентинський Президент К. Менем заявив, що пріоритетними для МЕРКОСУР повинні стати інтеграція цієї організації з НАФТА і створення в майбутньому загаль-ноконтинентального інтеграційного об'єднання. Дещо обе­режно до НАФТА поставилася Бразилія, яка надавала пере­вагу зміцненню МЕРКОСУР і інтеграції Південної Америки, де б вона відігравала домінуючу роль.Першу половину 90-х років можна охарактеризувати як етап зближення «двох Америк», гармонізації міжамерикан­ських відносин, апогеєм якої стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі 10—13 грудня 1994 р. у Майамі. На зустрічі було прийнято «Декларацію принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті» та План дій зі 100 пунктів, який проголошував прагнення створити до 2005 р. Панамериканську зону вільної торгівлі.Однак уже невдовзі після саміту в Майамі оптимістичні сподівання поступаються місцем значно прагматичніншм оцінкам майбутнього континентальної зони вільної торгівлі.До середини десятиліття дедалі проблематичнішим ста­вало розширення НАФТА. Конгрес США фактично заблоку­вав вступ до неї Чилі, що здавалося вирішеним ще в 1994 р.В той час, коли північноамериканський інтеграційний проект натрапив на значні внутрішні труднощі (фінансова криза в Мексиці та її наслідки), помітнішу роль почав відігравати МЕРКОСУР. На середину 90-х років МЕРКОСУР трансформувався в інтеграційний блок, який розвивався най­більш динамічно і охоплював 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і біля 50 % ВВП. МЕРКОСУР у другііі половині 90-х років перетворився на більший за НАФТА полюс притягання для інших держав регіону. В 1996 р. асоційованим членом об'єднання стали Чилі — одна з найрозвинутіших країн регіону — і Болівія. Почався пере­говорний процес з питання асоціації між МЕРКОСУР і Андською групою (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Бо­лівія).На кінець 90-х років МЕРКОСУР перетворився на чет­вертий за економічним потенціалом інтеграційний блок світу, який за обсягом ВВП (біля 1 трлн дол.) зрівнявся з країнами АСЕАН. При цьому намітилася активізація позарегіональних зв'язків. 15 грудня 1995 р. в Мадриді було підписано угоду про співробітництво між МЕРКОСУР і Європейським Союзом.У кві

Швидкий розвиток західноєвропейської інтеграції, по­силення економічних зв'язків між країнами АТР спонукали латиноамериканські держави одночасно з регіональною ін­теграцією домагатися приєднання до високорозвинених еко­номік країн Північної Америки. США і Канада, зі свого боку, виявляли зацікавленість у створенні потужного інтеграцій­ного об'єднання в Західній півкулі. Ідея економічного збли­ження з північними сусідами активно обговорювалася в Латинській Америці, а особливо у Мексиці, з 1990 р. Пре­зидент США Дж. Буш 27 червня 1990 р. виступив з «Ініціативою для Америк», де запропонував ідею нового економічного партнерства у Західній півкулі, що базувалося на створенні зони вільної торгівлі та інвестицій у складі США, Канади і країн Латинської Америки, яка, у свою чергу, мала закласти підвалини Міжамериканського спільного ринку. В Міжамериканському банку розвитку передбачалося засну­вати спеціальний фонд для фінансування економічних прог­рам у латиноамериканських країнах і частково списати борг тим з них, які найуспішніше здійснюють лібералізацію еко­номіки та зовнішньої торгівлі. У листопаді—грудні 1990  Дж. Буш відвідав Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі, Уруг­вай і Венесуелу, де обговорював цю ініціативу й імовірні шляхи її реалізації з урахуванням взаємних інтересів. На ініціативу Буша позитивно відгукнулись уряди багатьох лати­ноамериканських держав.Мексика в 1990—1991 рр. активізувала переговори зі США про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі і     (НАФТА) за участю США, Канади і Мексики. Домовленість про це була досягнута в 1992 р. і набрала чинності з 1 січня 1994 р.Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтег­раційної ейфорії», що охопила весь континент; у ЇЇ центрі перебували НАФТА і багато країн регіону, які бажали при­єднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави ви­явили бажання потрапити до цієї зони через систему дво­сторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, зі США. В 1991 р. підписано угоди про вільну торгівлю Мексики і країн Цент­ральної Америки, між Мексикою і Чилі, а в 1993 р. — між Мексикою і Венесуелою. Зона вільної торгівлі мала об'єднати учасників «Групи трьох» (Мексика, Венесуела, Колумбія). У
грудні 1992 р. аргентинський Президент К. Менем заявив, що пріоритетними для МЕРКОСУР повинні стати інтеграція цієї організації з НАФТА і створення в майбутньому загаль-ноконтинентального інтеграційного об'єднання. Дещо обе­режно до НАФТА поставилася Бразилія, яка надавала пере­вагу зміцненню МЕРКОСУР і інтеграції Південної Америки, де б вона відігравала домінуючу роль.Першу половину 90-х років можна охарактеризувати як етап зближення «двох Америк», гармонізації міжамерикан­ських відносин, апогеєм якої стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі 10—13 грудня 1994 р. у Майамі. На зустрічі було прийнято «Декларацію принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті» та План дій зі 100 пунктів, який проголошував прагнення створити до 2005 р. Панамериканську зону вільної торгівлі.Однак уже невдовзі після саміту в Майамі оптимістичні сподівання поступаються місцем значно прагматичніншм оцінкам майбутнього континентальної зони вільної торгівлі.До середини десятиліття дедалі проблематичнішим ста­вало розширення НАФТА. Конгрес США фактично заблоку­вав вступ до неї Чилі, що здавалося вирішеним ще в 1994 р.В той час, коли північноамериканський інтеграційний проект натрапив на значні внутрішні труднощі (фінансова криза в Мексиці та її наслідки), помітнішу роль почав відігравати МЕРКОСУР. На середину 90-х років МЕРКОСУР трансформувався в інтеграційний блок, який розвивався най­більш динамічно і охоплював 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і біля 50 % ВВП. МЕРКОСУР у другііі половині 90-х років перетворився на більший за НАФТА полюс притягання для інших держав регіону. В 1996 р. асоційованим членом об'єднання стали Чилі — одна з найрозвинутіших країн регіону — і Болівія. Почався пере­говорний процес з питання асоціації між МЕРКОСУР і Андською групою (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Бо­лівія).На кінець 90-х років МЕРКОСУР перетворився на чет­вертий за економічним потенціалом інтеграційний блок світу, який за обсягом ВВП (біля 1 трлн дол.) зрівнявся з країнами АСЕАН. При цьому намітилася активізація позарегіональних зв'язків. 15 грудня 1995 р. в Мадриді було підписано угоду про співробітництво між МЕРКОСУР і Європейським Союзом.У кві

Головним завданням для латиноамериканських країн на початку XXI ст. залишаються пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змісту країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове госпо­дарство — зі збереженням власних цивілізаційних підвалин.