Презентація на тему «Розпад Югославії» (варіант 2)

Розпад Югославії

Передумови
В кінці 1940-х - початку 1960-х років політика керівництва СФРЮ була заснована на поєднанні ідеології «пролетарського інтернаціоналізму», етнотериторіальну федерації та особистої диктатури Йосипа Броза Тіто. Але придушення процесів національного самовизначення народів Югославії могло бути ефективним тільки при збереженні влади в руках одного правителя і вузького шару його «соратників». 
Вже з початку 1960-х років посилилася боротьба всередині Союзу комуністів Югославії (СКЮ) між прихильниками реформ і удосконалення федералізму, з одного боку, і прихильниками «жорсткої лінії», у тому числі і посилення централізму, з іншого.

У 1971-1972 роках реформістські руху в Словенії, Хорватії та Сербії на чолі з лідерами республіканських спілок комуністів стали набирати силу, і Тіто зрозумів, що це становить загрозу для його режиму. У 1971 році їм було покінчено з «хорватської навесні» (так званими «націоналістами»), а в 1972 році були розгромлені «ліберали» в Сербії. 
Та ж доля спіткала і словенських «технократів», а також реформістів в союзах комуністів Боснії і Герцеговини, а також Македонії.За Конституцією СФРЮ 1974 року була створена система, яку пізніше назвали «системою стримувань і противаг»: сербське населення в Хорватії та Боснії були противагою національним устремлінням хорватів і боснійських мусульман, а створені в Сербії автономні краю Косово і Воєводіна стримували сербський націоналізм.

4 травня 1980 Тіто помер. Навесні 1981 року на тлі важкого загальноюгославського економічної кризи загострилися протиріччя між косовськими албанцями і сербами в Косові. У 1986 році в белградській газеті «Вечірні новини» був опублікований меморандум Сербської академії наук і мистецтв (Сану), що став маніфестом сербських націоналістів. 
Цей документ складався з двох частин - аналізу становища в Югославії і вимог націоналістичного крила сербського суспільства, включаючи і антикомуністично налаштованих дисидентів, що піддавалися переслідуванням властей. 

Після публікації меморандум піддався критиці як з боку офіційної влади Сербії, так і з боку політичного класу та інтелектуалів в інших республіках СФРЮ. Однак згодом ідеї та концепція цього меморандуму отримали широке поширення в сербському суспільстві і закладені в ньому ідеї в кінці 1980-х - початку 1990-х років стали активно використовуватися різними політичними силами.
Меморандум сану підривав насилу утримувався спадкоємцями Тіто етнополітичний та ідеологічний баланс в країні. Зокрема, його результатом стали багатотисячні мітинги по всій Сербії «на захист Косова» .

28 червня 1989, в день Битви на Косовому полі, під час мітингу на Косовому полі лідер комуністів Сербії Слободан Мілошевич сказав: «Я хочу вам сказати, товариші, що ви повинні залишатися тут. 
Це - ваша земля, це - ваші домашні вогнища, ваші поля і сади, це - ваша історія. Ви не повинні залишати цю землю тільки тому, що життя тут важка, тому, що ви піддаєтеся приниженням.Серби і чорногорці ніколи не пасували перед труднощами, ніколи не відступали в години битв. Ви повинні залишатися тут - в ім'я ваших предків і ваших нащадків. Югославія не існує без Косова! »

Етнонаціоналізм виглядав і в очах інших політиків простим і «зручним» способом політичної мобілізації. У 1990-1991 роках стали наростати суперечності між Сербією та Словенією, Сербією та Хорватією - конфлікти економічного, політичного, а потім і етнотериторіального характеру. У центрі боротьби виявилися райони Хорватії, населені сербами, а також Боснія та Герцеговина. Серби і хорвати в Боснії і Герцеговині ставили питання про приєднання територій їх компактного проживання, відповідно, до Сербії та Хорватії. 
Боснійські мусульмани, які становлять відносну більшість (43,5%), виступали за збереження цілісності Боснії та Герцеговини, оскільки тільки це могло забезпечити цілісність територій, на яких вони проживали. 

Однак при цьому дві інші найбільші громади (серби і хорвати) сприймалися боснійськими властями як «національні меншини», і будь-які моделі державного устрою БіГ, крім унітарної, відкидалися. «Розділити» Боснію і Герцеговину згідно етноконфесійної належності населення було практично неможливо - «чисті» етнічні території в ній відсутні. Значну роль у наростанні міжнаціональних протиріч грали спогади про події періоду Другої світової війни, зокрема про геноцид сербів, організованому режимом усташів у Незалежній державі Хорватія. 
З'явилися антисербські стереотипи і за межами Югославії. Так, Георг Райсміллер писав у газеті «Франкфуртер альгемайне цайтунг»: «Словенці і хорвати, за традицією орієнтовані на демократію, завдяки їх західно-католицького спадщини ... опинилися в унікальній ситуації: вони могли нарешті звільнитися від свавілля сербських деспотів і сербсько-комуністичних" гнобителів і завойовників "» .

На своєму ХIV (надзвичайному) з'їзді СКЮ 22 січня 1990 він фактично припинив своє існування. Після цього республіканські організації СКЮ стали перетворюватися в самостійні партії, кожна з яких мала свої особливості і діяла самостійно в залежності від ситуації в тій чи іншій республіці. 11 листопада 1990 на перших багатопартійних парламентських виборах у Македонії більшість місць отримала опозиція. 18 листопада 1990 відбулися перші багатопартійні парламентські вибори в Боснії і Герцеговині. Перемогу на них здобули три націоналістичні партії: мусульманська Партія демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватський демократичний союз Боснії і Герцеговини. 9 грудня 1990 на перших багатопартійних виборах у Чорногорії та Сербії перемогли відповідно Союз комуністів Чорногорії і Соціалістична партія Сербії на чолі зі Слободаном Мілошевичем.
Перемогу на них здобули три націоналістичні партії: мусульманська Партія демократичної дії, Сербська демократична партія і Хорватський демократичний союз Боснії і Герцеговини. 9 грудня 1990 на перших багатопартійних виборах у Чорногорії та Сербії перемогли відповідно Союз комуністів Чорногорії і Соціалістична партія Сербії на чолі зі Слободаном Мілошевичем.

Висувалися різні проекти реформ СФРЮ - вдосконалення федерації, перетворення її в конфедерацію. Але з другої половини 1990 року руху національних меншин (насамперед, албанців Косова в Сербії і сербів в Хорватії) від первісного вимоги автономії в рамках існуючих республік все більш явно переходили до вимог відділення «своїх» етнічних районів - або з проголошенням незалежності (Косово) , або з приєднанням до інших республік (серби в Хорватії - до Сербії). Почалося формування самопроголошених сербських утворень на території Хорватії. 

Провісником майбутнього міжнаціонального насильства стала жорстока масова бійка між сербськими і хорватськими уболівальниками під час футбольного матчу в Загребі в травні 1990 р.
Спочатку і центр, і республіки дійсно прагнули вирішувати виникаючі конфлікти на основі вже починали суперечити один одному союзної і республіканських конституцій: федеральна влада проголошували незаконними рішення республіканських органів, а ті, в свою чергу, робили те ж саме по відношенню до самопроголошеним утворенням.

На початку конфлікту використовувалися політичні методи і економічні важелі (відключення Сербією подачі електроенергії до Словенії, бойкот в Сербії словенських товарів і так далі). Потім населення почало озброюватися само і його стали озброювати місцева влада, при цьому використовувалися військові склади так званої територіальної оборони і нелегальні закупівлі за кордоном. 31 березня 1991 відбулося зіткнення між силами сербської територіальної оборони, підтримуваними добровольцями з Сербії, і хорватськими поліцейськими в районі національного парку Плітвіцкие озера в Хорватії, в ході якого були вбиті двоє людей.
Підсумком стали збройні зіткнення в Словенії між Югославської народної армією і силами самооборони в 1991 році і почалася в тому ж році Війна в Хорватії, в якій крім регулярної армії брало участь і населення (комплектуючи «воєнізовані формування», створюючи свої етнотериторіальних самопроголошені освіти і виганяючи з них жителів «чужих» національностей). У 1992 році почалася та війна в Боснії та Герцеговині

Протиборчі сторонни
Основні боку югославських конфліктів:
Серби, очолювані Слободаном Мілошевичем;Боснійські серби, очолювані Радованом Караджичем;Хорвати, очолювані Франьо Туджманом;Боснійські хорвати, очолювані Мате Бобаном;Країнськие серби, очолювані Гораном Хаджічем і Міланом Бабичем;Бошняки, очолювані Алієй Ізетбеговичем;Мусульмани-автономісти, очолювані Фікрет Абдічем;Косовські албанці, очолювані Ібрагімом Руговой (фактично - Адемом Яшар,Рамушем Хардінаем  і Хашимом Тачі).Крім них, у конфліктах брали участь також ООН, США і їх союзники, Росіявідіграла помітну, але другорядну роль. Словенці брали участь у вкрайшвидкоплинною і малосерьезной двотижневої війни з федеральним центром,македонці ж у війні участі не брали і отримали незалежність мирним шляхом.

Основи сербської позиції
Згідно з думкою сербської сторони, війна за Югославію почалася як обороназагальної держави, а закінчилася боротьбою за виживання сербського народу і за об'єднання його в межах однієї країни. 
Якщо з республік Югославії кожна мала право відокремитися за національним принципом, тоді серби як нація мали право перешкодити цьому розділенню там, де воно захоплювалотериторії, заселені сербським більшістю, а саме в Сербській Країні в Хорватії і в Республіці Сербської в Боснії і Герцеговині.

Основи хорватської позиції
Хорвати стверджували, що однією з умов вступу в федерацію було визнання права відокремлення від неї ж. Туджман часто говорив, що бореться завтілення цього права у вигляді нової незалежної хорватської держави (що удеяких викликало асоціації з усташескім Незалежним Державою Хорватія).

Основи позиції боснійців
Боснійські мусульмани були самої нечисленної з боролися груп. Їхнє становище було досить незавидним. Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович уникав займати ясну позицію до весни 1992 року, коли стало ясно,що колишньої Югославії більше немає. Тоді Боснія і Герцеговина проголосила незалежність за результатами референдуму.