Банківська система України

Вступ.

1. Сутність банківської системи, структура, організаційно-правова форма господарювання.

2. Національний банк України, його основні функції

3. Особливості діяльності комерційних банків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Певні труднощі із формуванням науково обґрунтованої концепції функціонування і розвитку банківської системи в умовах перехідного періоду значеною мірою зумовлені відсутністю у наукових працях, присвячених цій проблемі, належної теоретичної основи аналізу сутності банківської системи та її ролі в економіці ринкового типу. На сьогодні в економічній літературі не існує єдиного визначення поняття "банківська система", а основні підходи до цього питання, котрі переважно мають місце у відповідних дослідженнях, обмежені, як правило, емпіричним рівнем оцінки. Втім, такий рівень потребує тіснішого поєднання з відповідним теоретичним осмисленням базових аспектів організації банківської справи.

Актуальність теми. Те, що банківська система в цілому й комерційні банки зокрема відіграють неабияку роль в організаційній і структурній перебудові економіки України, не підлягає сумніву. Особливо в умовах формування ринкового середовища, значного спаду промислового та сільськогосподарського виробництва. Ефективне функціонування банків можливе лише за умов певного рівня єдності, що відображає координацію їхніх дій і тісні взаємозв'язки у рамках єдиного механізму контролю й нагляду. Сукупність таких взаємозв'язків виражає конкретну форму діяльності банків і практичної організації банківської справи у кожній країні — банківську систему. Тому аналіз банківської системи є актуальним в ході розвитку економіки нашої країни.

Мета роботи — дослідити та проаналізувати стан банківської системи України, виявити позитивні та негативні її сторони.

Предметом дослідженнявиступає банківська система України, а об’єктом дослідження є організація діяльності банків.

1. Сутність банківської системи, структура, організаційно-правова форма господарювання

Особливості взаємодії банків із суб'єктами ринку в процесі розширеного відтворення відображають такий рівень організації економічних відносин, за якого діяльність кожної конкретної банківської установи, на відміну від підприємств небанківського типу, не може розцінюватись як відокремлене функціонування, пов'язане господарськими узами лише з чітко окресленим колом контрагентів. Банки через свою специфіку посідають особливе місце в економіці ринкового типу й, будучи тісно пов'язаними з усіма її ланками, значно впливають на життєдіяльність суспільства.

У зв'язку з цим ефективне функціонування банків можливе лише за умов певного рівня єдності, що відображає координацію їхніх дій і тісні взаємозв'язки у рамках єдиного механізму контролю й нагляду. Сукупність таких взаємозв'язків виражає конкретну форму діяльності банків і практичної організації банківської справи у кожній країні — банківську систему. [1, c. 45]

Наявні в економічній літературі напрями до визначення банківської системи можна було б умовно поділити на дві групи: з одного боку, це найзагальніші дефініції, що характеризують банківську систему як просте поєднання чинних у країні банків, а з другого — це штучна підміна самих понять, коли банківська система ототожнюється з кредитною системою — системою комерційних банків і спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів. У першому випадку банківську систему визначають переважно так: "Банківська система — це сукупність банків і банківських установ, які виконують належні їм функції» або так: "Банківська система — сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їхньому взаємозв'язку, що наявна в тій чи іншій країні у певний історичний період"2. У другому випадку до складу банківської системи окремими авторами зараховуються кредитно-фінансові установи, які не лише за визначенням, а й за своєю економічною суттю належать до небанківських фінансових інститутів, — фонди спеціального призначення, товариства взаємного кредиту, ломбарди, каси взаємодопомоги. [5, c. 79-80]

Отже, чітке формулювання умов та їхній розгляд має стати основоположним, вихідним моментом процесу дослідження як власне теоретичних аспектів сутності банківської системи, так і її ролі в економіці. На мою думку, до основних організаційно-економічних умов, які визначають потребу системного оформлення і впорядкування банківської діяльності, слід віднести такі:

1. Необхідність регулювання грошового обігу в країні у зв 'язку з наявністю у банків можливості застосування емісійного механізму в ході здійснення своїх основних — кредитно-розрахункових — операцій з обслуговування суб'єктів ринку.

Зрозуміло, що безконтрольне емітування кредитних грошей у платіжний обіг країни спроможне не просто інтенсифікувати інфляційні процеси, а й дестабілізувати всю економічну систему у цілому. З метою уникнення подібного розвитку подій функціонування банківської системи загалом та емісійна діяльність банків зокрема мають ефективно регулюватися з боку держави (як правило, в особі центрального банку) за допомогою чітко визначеного набору важелів й інструментів економічного або адміністративного впливу на банківські установи для оперативного обмеження чи розширення їх можливостей щодо емітування грошових ресурсів. Реалізація цього завдання на практиці можлива лише за умови організації діяльності банків у межах єдиної системи, де вони як елементи цілісного механізму зобов'язані підпорядковуватися єдиним правилам, у тому числі й щодо регулювання їх емісійної спроможності.

Тільки за таких обставин створюється можливість для забезпечення господарського обороту країни оптимальною кількістю платіжних засобів, а функціонування банків у межах системи — необхідна (хоч і недостатня) умова стабільності грошового обігу як одного з основних факторів нормального розвитку національної економіки загалом.

2. Необхідність організації платежів у господарстві, що пов’язано з опосередковуванням банками обігу переважної частини грошової маси. Можливості нормального функціонування підприємств усіх секторів економіки вирішальною мірою залежать від своєчасності й повноти розрахунків, що здійснюються банками. А у зв'язку з тим, що кожен окремо взятий комерційний банк не може забезпечувати платежів усіх суб'єктів господарювання, він повинен вступати в розрахункові відносини з іншими банківськими установами, які обслуговують відповідних контрагентів, що, у свою чергу, потребує належного організаційного оформлення зазначених відносин, тобто, по суті, їх централізованого нормування і регулювання у межах єдиної системи. Відтак лише за умови ефективної, скоординованої роботи усієї банківської системи, а не окремих банків щодо організації платіжного обороту країни й належного технічного забезпечення і контролю рух грошових потоків в економіці може відповідати потребам як індивідуальних кругооборотів капіталів підприємств, так і організації відтворювального процесу на макрорівні.

3. Необхідність підтримання стабільного функціонування банків як гарантії збереження коштів клієнтів і забезпечення нормального процесу кредитування економіки. Стійкість роботи банків вважається одним із пріоритетів економічної політики держави, бо від цього вирішальною мірою залежать макроекономічна стабільність і економічне зростання в країні. Річ у тому, що діяльність банківських установ, пов'язаних численними узами з усіма ланками господарства й між собою, має високоризиковий характер, а тому будь-які негативні зміни їхнього фінансового стану можуть мати набагато гірші наслідки для економіки, ніж аналогічні зміни ситуації на інших підприємствах, які належать до нефінансового сектору. У зв'язку з цим необхідною умовою нормальної діяльності банків є організація ефективного контролю і нагляду за ними з боку держави, що передбачає необхідність формування єдиного організаційного поля, у якому банківська справа в країні піддається всебічній регламентації й регулюванню, конкретним виявом чого на практиці і є чітко структурована банківська система.

У цьому разі, як і у випадку з емісійною діяльністю, йдеться про регулятивний вплив держави через центральний банк або інші уповноважені органи на діяльність комерційних банків із метою недопущення банкрутств останніх, а також заходи щодо гарантування повернення вкладів при неспроможності банківських установ виконувати власні фінансові зобов'язання. Лише за таких обставин створюється належний рівень довіри до банків, що може стимулювати нагромадження грошових ресурсів як важливого джерела кредитування реального сектору і сприяти економічному зростанню. [1, c. 46-49]

Так, якщо рівень розвитку банківської системи перестає відповідати нагальним потребам суб'єктів ринку, яких вона обслуговує, слід вносити кардинальні зміни до структури системи й умов і методів її функціонування (подібна ситуація має місце на початкових етапах реформування адміністративно-командної економіки при переході до ринку). Однак, якщо темпи ринкових перетворень у банківській системі починають суттєво випереджати реформування інших сфер економіки (на наступних стадіях перехідного періоду), це негативно відбивається на самих банках, результати діяльності яких можуть істотно нівелюватися відставанням рівня ефективності функціонування їхніх клієнтів — суб'єктів господарювання, що потребує позитивних якісних зрушень у ході реформування всієї економіки з приведенням її, як і банківської системи, до вищого рівня розвитку. [8, c. 8]

2. Національний банк України, його основні функції

Національний банк України є особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. Національний банк України зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів. [6, c. 187]

Основною функцією центрального банку держави — Національного банку України — є забезпечення стабільності грошової одиниці — гривні. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах свої повноважень, — цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

• відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
• монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
• виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
• встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
• організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
• визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
• визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
• здійснює банківське регулювання та нагляд;
• веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
• веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;
• здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;
• складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
• представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
• здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;
• забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
• аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
• організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
• реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
• бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
• визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;
• здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом. [6, c. 189-192]

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” у березні 1991 року на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державним органом. Він “підзвітний Верховній Раді України”.

Керівним органом Національного банку є Правління:

Правління Національного банку формується з 11 чоловік. До його складу входять: Голова Правління, його заступники та інші члени Правління.

Голова Правління Національного банку призначається Верховною Радою України строком на 4 роки за поданням Голови Верховної Ради України.

Голова Правління Національного банку керує роботою Правління.

Заступники Голови Правління Національного банку та інші члени Правління призначаються Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління Національного банку.

Рішення Правління Національного банку приймаються звичайною більшістю голосів і оформляються постановою.

Правління Національного банку:

• розглядає стан грошового обігу і розробляє пропозиції щодо основних напрямів державної грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України;
• приймає рішення про рівень резервних вимог, економічних нормативів діяльності комерційних банків та процентних ставок на кредити, що надаються комерційним банкам;
• затверджує нормативні документи з питань, що стосуються компетенції Національного банку України;
• здійснює іншу діяльність відповідно до Статуту банку.

У своїй практичній діяльності Національний банк підтримує постійні контакти з урядом держави і в першу чергу з Міністерством фінансів України.

Національний банк України є:

• центральним банком, який проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності національної грошової одиниці;
• емісійним центром;
• валютним органом;
• органом банківського нагляду;
• банком банків;
• державним банком;
• організатором міжбанківських розрахунків

Як центральний банк держави Національний банк здійснює грошово-кредитну політику, використовуючи відповідні інструменти.

Національний банк веде Республіканську книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

Комерційні банки України та іноземні банки можуть здійснювати банківські операції тільки після реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків.

Національний банк представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями. [3, c. 108-109]

3. Особливості діяльності комерційних банків

Умови створення і реєстрації комерційних банків, що регламентуються Національним банком України, неодноразово змінювалися і вдосконалювалися.

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, у яку входять кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але і залучений фінансовий капітал у виді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел. Причому залучені засоби, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційних банків.

Комерційні банки класифікуються по ряду ознак. У залежності від форми власності вони підрозділяються на приватні і державні. За формою організації серед приватних банків переважають акціонерні у виді суспільств відкритого чи закритого типів.

Акції банків, створених у виді акціонерних товариств відкритого типу, поширюються шляхом вільного продажу юридичним і фізичним особам. Акціонерними товариствами закритого типу, а також пайовими банками у виді товариств з обмеженою відповідальністю є переважно комерційні банки в перші роки їхнього існування. Акції банків у виді акціонерних товариств закритого типу викуповуються, як правило, їхніми засновниками. Більш гнучкою структурою є банки у виді товариств з обмеженою відповідальністю. Кількість їхніх пайовиків може поповнюватися з відповідною реєстрацією в Національному банку України. [11, c. 4]

Комерційні банки в залежності від кола виконуваних операцій бувають універсальними і спеціалізованими. В даний час в Україні всі комерційні банки прагнуть бути універсальними, хоча далеко не усі вони виконують весь спектр банківських операцій. Спеціалізованих банків поки немає. Але окремі банки вже почали створювати спеціалізовані філії (інвестиційні і депозитні).

У залежності від території діяльності комерційні банки підрозділяються на міжнародні, республіканські і регіональні. Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і можуть мати філії в інших країнах. В Україні вони тільки починають з'являтися (Перший український міжнародний банк, Діамена-банк і інші). До республіканських комерційних банків відносяться банки Промінвестбанк України, Укрсоцбанк, Ексімбанк України й Ощадбанк України, що мають розгалужену мережу відділень і філій по всій території України. Більшість же комерційних банків є регіональними. Вони обслуговують клієнтів визначеної області, міста, району чи ж регіону. У залежності від організаційної структури, поряд із багатофіліальними банками, існують безфіліальні банки. Багато з них працюють успішно, хоча конкурувати їм з великими банками усе складніше. [9, c. 34-35]

Комерційні банки традиційно працюють у трьох сегментах: кредитному, валютному і фондовому. Робота з кредитами показала, наскільки кредитування небезпечна й ризикова для банку операція в умовах економічного спаду і недосконалого законодавства. В 2004 р. банки від кредитування підприємств, організацій і фірм почали переходити до міжбанківського кредитування. На рубежі 2004-2005 рр. цей ланцюжок обірвався, багато банків опинилося у важкому становищі. Його наслідки банки відчувають і донині.

Оскільки кредитно-банківська система має життєво важливе значення для економіки країни, вона служить об'єктом ретельного нагляду і регулювання як з боку Національного банку України, так і з боку вищих органів державної влади і управління. Нагляд за комерційними банками і регулювання їхньої діяльності переслідує головним чином дві мети: забезпечення стійкості і запобігання банкрутства банків; обмеження концентрації капіталу в руках деяких банків з метою недопущення монопольного контролю над грошовим ринком.

Обов'язковими для кожного комерційного банку є наступні економічні нормативи, установлювані Національним банком України:

• платоспроможність банку;
• показники ліквідності балансу;
• максимальний розмір ризику на один позичальника;
• розмір обов'язкових резервів, розташовуваних у Національному банку України.

Для того, щоб постійно нарощувати свій статутний фонд, комерційні банки насамперед проводять таку політику в області дивідендів, що сприяє підвищенню ринкової ціни акцій. Це дозволяє продати значну частину акцій нових випусків по високому ринковому курсі, а виходить, одержати значну курсову різницю, використовувану банками в умовах гіперінфляції, насамперед на індексацію акцій попередніх випусків. На приріст статутного фонду банку може використовуватися нерозподілений прибуток банку, а також за бажанням акціонерів належні їм дивіденди.

Статутний фонд банку має дуже велике значення при виникненні великих непередбачених чи втрат екстраординарних витрат (масові неплатежі клієнтів по позичках і відсоткам(. У таких випадках на покриття збитку може бути використана частина статутного фонду банку, тобто цей фонд виконує роль свого роду страхового фонду.

Платоспроможність банку – це достатність його власних засобів для захисту інтересів чи вкладників інших кредиторів банку. Вона визначається як співвідношення між власними засобами банку і його активів помножене на 10. Це співвідношення не повинне бути менш 8 %. Щоб домогтися високої платоспроможності, банк повинний постійно стежити за якістю своїх активів. Для цього насамперед варто домагатися чи ліквідації зменшення статей з високим коефіцієнтом ризику. Звичайно банк вважається платоспроможним доти, поки не торкнуться його статутний фонд для покриття збитків.

Ліквідність банку – це його здатність вчасно погасити свої фінансові зобов'язання за рахунок наявних у нього наявних коштів, продажу чи активів мобілізації ресурсів з інших джерел (залучення депозитів, одержання міжбанківського кредиту й ін.). Банк зобов'язаний постійно стежити за своєю ліквідністю, щоб не ставити під сумнів свою платоспроможність. [2, c. 124-126]

Висновки

Таким чином, сукупність розглянутих організаційно-економічних умов визначає необхідність формування банківської системи як цілісної і регульованої певним чином структури, яка охоплює усі банки країни, на відміну від інших суб'єктів економічних відносин, що діють у межах чинного законодавства на цілком самостійних засадах. Сказане, звісно, не означає, що банки діють не самостійно, особливо стосовно стратегії управління, прийняття рішень щодо спрямування ресурсів і практичної організації господарської діяльності. Йдеться про значно потужнішу систему нагляду і контролю за функціонуванням банків із боку держави в особі центрального банку або інших регулювальних органів (залежно від національних особливостей країни), що визначається специфічною роллю банків в економіці як організаторів усіх зв'язків, котрі набувають грошово-кредитного виразу, між усіма учасниками відтворювального процесу.

З'ясування основних організаційно-економічних умов дає змогу повніше і глибше усвідомити суть банківської системи. Тому з урахуванням вищевикладеного останню можна, на нашу думку, визначити як сукупність усіх банків країни, які взаємодіють між собою, підпорядковуючись установленим нормам і правилам ведення банківської справи, з метою забезпечення можливості ефективного грошово-кредитного регулювання економіки, кредитно-розрахункового обслуговування господарського обороту, а також стабільної діяльності банківських установ.

Отже, сутність банківської системи — це не механічне повторення суті

банків, які її утворюють, а якісно новий, вищий рівень економічних відносин, що характеризуються взаємодією банківських установ, визначаючи їхню роль в економіці як цілісної системи. Водночас важливо зауважити, що і сама банківська система є складовою ширшої системи — економічної. Тому діяльність банків не повинна розглядатися у відриві від виробництва і обігу матеріальних і нематеріальних благ, а ефективний розвиток банківської системи має поєднуватися з успішним реформуванням усіх інших сфер життєдіяльності суспільства й економіки.

На практиці це означає, що як банківська система загалом, так і кожний її елемент зокрема мають відповідати вимогам кожного конкретного етапу суспільного розвитку. Іншими словами, характер, цілі, тенденції, напрями діяльності банків, перелік і умови надання ними тих чи інших послуг повинні бути адекватними реальним потребам національної економіки і суспільства.

Таким чином, динамізм банківської системи у такому ракурсі є підтвердженням іншої її специфічної ознаки — тісного взаємозв'язку і взаємозалежності з усією економікою країни.

Отже, банківську систему як цілісне структурне утворення можна одночасно розглядати і як підсистему стосовно економічної системи в цілому, що охоплює процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ. При цьому сама економічна система має багатоступеневу структуру, окремі ланки якої також вважаються складними динамічними системами із певною самостійністю й можливостями саморегулювання. Однією із найважливіших таких ланок і є банківська система.

Список використаної літератури

1. Бакун О. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України // Вісник Національного банку України. — 2005. — № 1. — C. 45-49

2. Васильченко З.М. Банківська діяльність в умовах глобалізації економіки // Фінанси України. — 2004. — № 5. — С.124-130

3. Горська О. Роль банківської системи у структурному регулюванні економіки // Фінанси України. — 2003. — № 12. — С.107-112

4. Дзюблюк О. Проблеми забезпечення ефективного функціонування банківської системи в перехідній економіці // Вісник Національного Банку України. — 2005. — № 3. — C. 30-35

5. Дзюблюк О. Сутність банківської системи та ії роль в економіці ринкового типу // Фінанси України. -2002. -№ 8. — С. 79-85

6. Нестеренко М. Роль Національного банку України в системі грошово-кредитного регулювання // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 187-191.

7. Підсумки, проблеми, перспективи діяльності банківської системи: аналіз НБУ // Закон і бізнес. — 2003. — 27 грудня. — C. 21-22

8. Савлук М. Банківська система — барометр економіки// Урядовий кур'єр. — 2005. — 8 листопада. — C. 8

9. Смовженко Т. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи в умовах євроінтеграції України. Організаційні аспекти // Вісник Національного Банку України. — 2005. — № 11. — C. 34-37

10. Тігіпко С. Конкурентноспроможна банківська система: можливості досягнення та забезпечення в Україні // Банківська справа. — 2005. — № 2. — C. 63-70

11. Тігіпко С. Сучасна Україна : шляхи, форми, проблеми реформування банківської системи // Вісник Національного банку України. — 2003. — № 4. — C. 2-6