1. Поняття фінансової системи.

2. Суть і склад державних фінансів та принципи їх організації.

3. Державний борг, управління державним боргом та його обслуговування.

Список використаної літератури.

1. Поняття фінансової системи

Поняття "фінансова система" є розвитком більш загального поняття "фінанси". Фінанси, як відзначалося раніше, виражають економічні суспільні відносини. Проте в кожній ланці фінансів ці відносини виявляються по-різному, мають свою специфіку. Кожна ланка фінансів певним чином впливає на процес відтворення, має свої, властиві їй функції. Так, фінанси підприємств обслуговують матеріальне виробництво. При їх участі створюється ВВП, що розподіляється усередині підприємств і галузей господарства. Через державний бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави, і відбувається перерозподіл коштів між галузями господарства, економічними регіонами, окремими соціальними групами населення. Позабюджетні спеціальні фонди мають строго цільове призначення. Так, найбільший спеціальний Пенсійний фонд України мобілізує кошти на виплату пенсій громадянам країни. Фонди страхування призначені для відшкодування збитку, завданого стихійними лихами підприємствам і населенню, а по особистому страхуванню — виплати застрахованій особі або його сім'ї матеріального забезпечення при настанні страхового випадку.

Таким чином, кожна ланка фінансової системи являє собою визначену сферу фінансових відносин, а фінансова система в цілому — сукупність різноманітних сфер фінансових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються фонди коштів.

Іншими словами, фінансова система — це система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів коштів держави і підприємств. [10, c. 49-51]

Фінансова система України включає такі ланки фінансових відносин:

• бюджетна система, яка включає Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим, а також місцеві бюджети;

• централізовані цільові фонди грошових коштів загальнодержавного призначення;

• фінанси підприємств різних форм власності, організацій, установ і галузей народного господарства;

• майнове та особисте страхування;

• кредит (державний та банківський).

Центральне місце у фінансовій системі України посідає бюджетна система (Державний бюджет України, бюджет Автономної республіки Крим, місцеві бюджети), завдяки якій утворюються грошові фонди відповідних державних та адміністративно-територіальних угруповань. Такі грошові фонди необхідні для реалізації загальнодержавних або територіальних соціально-економічних планів і програм, гарантування оборони та безпеки країни.

Централізовані цільові фонди — відносно нова ланка фінансової системи України. До них належать: Пенсійний фонд і Фонд соціального страхування, Фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення, Державний інвестиційний фонд.

Державний кредит — фонд коштів, що утворюється шляхом випуску державних позик. У цих відносинах позичальником виступає держава, а кредиторами юридичні та фізичні особи, які купують цінні папери, становлять її борг. Для формування фонду коштів також використовуються вклади громадян в ощадні банки як джерело кредитних ресурсів.

Банківський кредит — охоплює відносини по утворенню в розпорядженні банків грошових фондів (кредитних ресурсів) за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та міжбанківських розрахунках тощо. З фондів банківського кредитування видається короткострокова, середньострокова і довгострокова позичка за умов зворотності і відплатності юридичним особам на виробничі, соціальні потреби, а також фізичним особам на різноманітні потреби. [6, c. 142-144]

В умовах адміністративно-командної системи діяла державна монополія на страхову справу. Страхування здійснювалося на всій території країни Держстрахом СРСР, і страхові органи союзних республік перебували в подвійному підпорядкуванні — правлінню Держстраху і Міністерству фінансів союзної республіки. Діяльність страхової системи була підпорядкована інтересам державного бюджету. Держава безоплатно вилучала зі страхових фондів значні кошти для покриття бюджетного дефіциту. З переходом до ринкової економіки створені об'єктивні умови для активного розвитку страхування.

У 1990 р. було покінчено з державною монополією у страховій справі. Поряд з державними страховими організаціями страхування здійснюють акціонерні страхові компанії, що одержали ліцензію на проведення страхових операцій.

З розвитком ринкових відносин майнове й особисте страхування та страхування відповідальності набувають дедалі більшого значення, оскільки ступінь страхового ризику, пов'язаного з можливістю настання стихійних лих, спадів виробництва, фінансових втрат, політичною нестабільністю, зростає.

Слід зазначити, що чітка спеціалізація серед страховиків за напрямками страхової діяльності на сьогодні відсутня. Більшість страхових компаній проводять операції по страхуванню життя, страхуванню майна юридичних і фізичних осіб, страхуванню вантажів, страхуванню від нещасливих випадків і хвороб, страхуванню відповідальності, фінансових ризиків.

Головну роль на страховому ринку займає державна страхова компанія "Оранта", що за більш як 70-літній період свого функціонування створила потужний механізм страхового захисту окремих сторін суспільного виробництва, життя, здоров'я, працездатності членів суспільства.

Фінанси підприємств різноманітних форм власності (державні, акціонерні, приватні, орендні й ін.) складають основу фінансів. Тут формується переважна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів підприємств багато в чому залежить загальне фінансове становище країни.

В умовах ринкових відносин підприємства здійснюють свою діяльність на засадах комерційного розрахунку, при якому витрати підприємства повинні покриватися за рахунок власних доходів. Головним джерелом виробничого і соціального розвитку трудових колективів стає прибуток.

Підприємства стали мати реальну фінансову незалежність, самостійно розподіляють виторг від реалізації продукції, на свій розсуд розпоряджаються прибутком, формують виробничі і соціальні фонди необхідними їм коштами для інвестування, використовуючи в тому числі і ресурси фінансового ринку.

Підприємства стали вільні від дріб'язкової опіки з боку держави, але водночас різко підвищилася їхня відповідальність за економічні і фінансові результати роботи. [8, c. 16-18]

2. Суть і склад державних фінансів та принципи їх організації

Державні фінанси — це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток.

За своєю економічною сутністю державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів держави, призначених для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

У цьому визначенні ключовим елементом виступають відносини. Якщо ж за основу брати результати фінансової діяльності, то фінанси держави можна розглядати чисто із фіскальних позицій виконання державою своїх функцій. Саме такий підхід домінує у сучасній західній літературі. Зокрема, професор Х'юго Дальтон (Великобританія) зазначає: "державні фінанси — наука, що знаходиться на стику економіки (економікс) з політикою, вивчаючи доходи і видатки державних органів влади та їх взаємну відповідність. Відповідність не обов'язково зводиться до рівності, а до такого арифметичного співвідношення, яке за даних умов найбільш прийнятне".

Як дохідно-видаткову діяльність держави визначає державні фінанси і американський професор Карл Шоуп: "наука державних фінансів описує й аналізує функціонування державних фінансів з боку грошових асигнувань, соціальних виплат і методів фінансування цих потреб за допомогою податків, позик, іноземної допомоги та емісії грошей". Французький вчений-фінансист П. М. Годме вказує: "державні фінанси — це суспільне багатство у формі грошей і кредиту, яке знаходиться у розпорядженні органів держави".

З допомогою державних фінансів держава розподіляє і перерозподіляє значну частину валового внутрішнього продукту, який є головним об'єктом фінансових відносин. Суб'єктами державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого — населення і суб'єкти господарювання. В Україні державні фінанси як провідна сфера фінансової системи держави опосередковують майже 80 % усіх фінансових ресурсів і охоплюють різноманітні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. До складу державних фінансів включають: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

Функціонування державних фінансів невіддільне від держави. їх необхідність зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропонування, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До цих потреб належать, зокрема, структурна перебудова економіки, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього держава будує свою фінансову політику, визначаючи рівень втручання у господарську діяльність виробничих структур і соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою[3, c. 89-92].

3. Державний борг, управління державним боргом та його обслуговування

Державний борг — об'єктивне економічне явище, зумовлене залученням державою додаткових фінансових ресурсів на умовах кредиту для забезпечення реалізації функцій і завдань, покладених на неї.

Дефіцит державного бюджету, залучення й використання позик для його покриття призвели до формування державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування зумовлюють необхідність розв'язання проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів удосконалення механізму його управління. Як переконує досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній і внутрішній борг, тим активніше входить його обслуговування у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні.

Основою системи управління державним зовнішнім боргом є безперервний моніторинг — збір, обробка та аналіз інформації — з метою оптимізації процесу управління ним. Аналізуючи інформацію про державний борг, розраховуючи оптимальні та критичні значення його показників, оцінюючи ризики, визначають рівень кредитоспроможності країни та необхідність застосування інструментів активного управління боргом. Важливою складовою аналізу державного зовнішнього боргу є дослідження періодизації його розвитку.

Державний борг за своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення.

За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг.

Внутрішній державний борг — сукупність зобов'язань держави перед резидентами (заборгованість держави всім громадянам, які тримають внутрішні державні облігації).

Державний внутрішній борг складається із заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.

Зовнішній державний борг — сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг складається з:

• позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

• позик на підтримку національної валюти;

• позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

• гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками;

• державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України[1, c. 22-25].

Під управлінням державним боргом слід розуміти сукупність державних заходів, що пов'язані з випуском і погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням ставок процентів і виплатою доходу за державними цінними паперами, встановленням ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов'язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів.

Дослідивши механізм управління державного боргу, зазначимо, що загрозу економіці становить не стільки державний борг як такий, особливо якщо він не дуже відхиляється за своїми параметрами від узагальнених макроекономічних показників, скільки зростання суми витрат на його обслуговування.

У процесі управління державним боргом вирішуються такі завдання:

1) пошук ефективних умов запозичення коштів з точки зору мінімізації вартості боргу;

2) недопущення неефективного та нецільового використання запозичених коштів;

3) забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

4) визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови збереження фінансової рівноваги в країні;

5) забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни. Для ефективного управління державним боргом потрібно дотримуватись наступних принципів:

— безумовності — забезпечення режиму безумовного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава, як позичальник, прийняла на себе при укладанні договору позики,,

— зниження ризиків — розміщення і погашення позик таким чином, щоби максимально знизити вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів і

спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань,,

— оптимальності структури — підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань за термінами обертання і погашення,,

— зберігання фінансової незалежності — підтримка оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами і інвесторами-нерезидентами,

— прозорості — дотримання відкритості при випуску позик, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічний стан у державі для підтримки високої кредитної репутації і рейтингу держави-позичальника.

У процесі управління державним боргом необхідно враховувати економічну та політичну ситуацію в країні; рівень інфляції; ділову активність суб'єктів підприємницької діяльності; ступінь ризику країни щодо неповернення боргу.

Для ефективного управління державним боргом, розв'язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов'язань держави використовують різноманітні методи. Одним із найпоширеніших є рефінансування державного боргу, тобто погашення основної заборгованості і процентів за рахунок засобів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідно, щоб держава мала високу репутацію держави-позичальника. її досягнення та підтримка являється важливим фактором для успішного управління державним боргом. На сьогодні репутація позичальників на світовому фінансовому ринку виражається в рейтингах, які присвоюються певній державі спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування[2, c. 27-30].

Список використаної літератури

1. Вахненко Т. Державний борг України: шляхи виходу з кризи // Економіка України. — 2000. — № 8. — C. 22-30
2. Вахненко Т. Державний борг:ситуація в Україні та досвід інших країн // Банківська справа. — 1997. — № 3. — C. 27-30
3. Власюк В. Є. Формування фінансово-кредитної системи в умовах світової глобалізації // Фінанси України. — 2005. — № 12. — С.89-94.
4. Губар Н. Державна фінансова система в Україні в процесі трансформації // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3. — C. 204-212
5. Дєєва Н. Реформування фінансової системи — головна запорука зміцнення державності: у порядку обговорення // Фінанси України. — 2000. — № 9. — C. 134-140
6. Іващук І. Фінансова система України // Фінанси України. — 2001. — № 12. — C. 142-152
7. Карпінський Б. Збалансованість фінансової системи: можливості досягнення та перспективи регулювання // Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 11. — С.46-54
8. Карпінський Б. Збалансування фінансової системи країни // Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 10. — C. 16-18
9. Лютий І.О. Новітні тенденції розвитку фінансової системи держави// Фінанси України. — 2004. — № 5. — С.24-29
10. Опарін В. Фінансова система: теоретичні засади та практичні аспекти її розбудови // Фінанси України. — 1998. — № 9. — C. 49-59
11. Петренко К. Фінансова стійкість банківської системи України// Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 126-127
12. Проблеми та перспективи розвитку фінансової системи України // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 11. — C. 32-34
13. Стукало Н. В. Глобалізація та розвиток фінансової системи України // Фінанси України. — 2005. — № 5. — С.29-35
14. Суганяка М. Місце і роль державного Ощадного банку у фінансовій системі України // Фінанси України. — 2001. — № 5. — C. 122-126
15. Шокун В. Про питання вдосконалення фінансової системи України // Фінанси України. — 1997. — № 6. — C. 14-25