Державне регулювання економічного зростання

- Політична економіка -

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання господарської системи та підприємництва. Розвинена ринкова економіка не означає «абсолютної свободи» і «вільної гри» економічних сил, що спрямовуються «невидимою рукою» саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин. Для сучасних умов характерні переплетення та поєднання ринкових і державних методів регулювання. Кожен з цих методів має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб’єктів власності та господарювання. Проте вони подібні в тому, що за допомогою цих методів держава і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

Світовий досвід свідчить насамперед про те, що без активної регулюючої ролі держави не може бути ефективної, соціально орієнтованої ринкової економіки. Практично немає жодної країни з високорозвиненою економікою, де б держава усунулась від регулювання ключових соціально-економічних процесів. Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавчо запроваджувала «загальні правила гри», тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, акціонерні товариства тощо.

Теперішній стан розвитку економіки України можна охарактеризувати як переломний, оскільки економічна ситуація лишається нестабільною. Тому проголошений урядом курс на євроінтеграцію вимагає змін у фінансовій політиці та у фінансовому механізмі зокрема. Сучасний стан фінансів України потребує аби аналіз та напрями щодо змін у функціонуванні фінансової системи здійснювалися не лише з урахуванням недоліків теперішнього стану, а й на підґрунті врахування пріоритетів економічного розвитку. Тому актуальними є завдання розроблення ключових напрямків економічного зростання країни, удосконалення фінансової політики та фінансового механізму, зокрема з точки зору регуляторної спроможності.

Мета роботи полягає у розробці механізмів економічного зростання країн, що динамічно розвиваються, і використанні цих механізмів для подолання Україною за короткий період часу розриву в економічному розвитку та входження в коло розвинутих країн світу.

Реалізація мети дослідження обумовила об’єктивну необхідність виявлення та розв’язання наступного комплексу завдань:

  • дослідити теоретичні основи економічного зростання з метою виділення його як категорії, що відображає особливості економічного розвитку країни;
  • дослідити еволюцію моделей економічного зростання світової економіки для їх систематизації та виокремлення класифікаційних ознак, що відображають етапи розвитку національних економік;
  • провести порівняльний аналіз національних моделей економічного зростання країн світу з метою визначення основних чинників та тенденцій економічного зростання;
  • дослідити механізми державного регулювання економічного зростання України.

Об’єктом дослідження виступають національні економіки країн світу та України, зокрема.

Предметом дослідження є економічне зростання, що сприяє випереджаючому розвитку країни.

Розділ 1. Методико-теоретичні аспекти державного регулювання економічного зростання

1.1. Державне регулювання структурних зрушень в економіці

Основною проблемою, що виникає перед державою – це вибір шляхів економічного зростання. Необхідно з’ясувати який шлях дасть державі кращий результат: інтенсивний чи екстенсивний, яка із існуючих в економічній науці моделей є більш ефективною і т. ін.

Економічне зростання – це поступове зростання національної економіки в довгостроковому періоді.

Вимірюється економічне зростання за допомогою таких показників:

— коефіцієнт зростання ВВП;

— темп зростання ВВП;

— темп приросту ВВП (в цілому або на душу населення).

Чинники які впливають на економічне зростання поділяють на фактори пропозиції та фактори попиту.

Зростання будь-якої національної економіки визначається такими основними факторами (чинниками або причинами):

— кількістю та якістю природних ресурсів;

— кількістю та якістю трудових ресурсів;

— обсягом основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

— технологією та організацією суспільного виробництва;

— факторами попиту;

— факторами розподілу.

Перші чотири фактори мають назву – фактори пропозиції, вони роблять економічне зростання фізично можливим. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння та введення наявних природних ресурсів в оборот.

Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров’я та тривалості життя людей тощо.

Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин та устаткування тощо).

Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність.

Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві.

На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси, їх необхідно вірно розподіляти. Зміни у структурі попиту вимагають переміщення капіталів і трудових ресурсів в галузі із більшим попитом на них.

Отже, можемо зробити висновки, що економічне зростання має місце тільки тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу. Взаємозв’язок між самими факторами є складним і суперечливим.. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни у обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів і навпаки.

Розглядаючи більш докладно фактори пропозиції (кількість та якість природних ресурсів, трудових ресурсів, обсяг основного капіталу) можна зробити висновки, що вони не завжди адекватно впливають на економічне зростання держави.

До чинників які негативно впливають на економічне зростання можна віднести збільшення обсягу експорту природних ресурсів, що призводить до зниження темпів економічного зростання. Ця залежність одержала назву „голландська, хвороба”, виникла в 50-60 рр. ХХ ст.

Саме виникнення цього терміна зв’язано з відкриттям наприкінці 50-х – початку 60-х рр. родовищ природного газу в тій частині Північного моря, що належить Голландії. Ріст експорту, природного газу спричинив за собою істотне подорожчання національної валюти, що негативним образом позначилося на інших експортно-орієнтованих галузях. Тому, коли мова йде про «голландську хворобу», у першу чергу мається на увазі ріст реального обмінного курсу за рахунок збільшення обсягів експорту одних галузей, що впливає на інші галузі і на економіку в цілому.

Крім цих факторів негативного впливу росту обсягів експорту природних ресурсів, зв’язаних з подорожчанням національної валюти, існує ряд механізмів, дія яких менш очевидно. Мова буде йти в першу чергу про економіки, що розвиваються, оскільки саме для них ці фактори виявляються найбільшою мірою.

Крім того руйнівним по своєму впливу фактором, зв’язаним з відносною надмірністю природних ресурсів, є боротьба за ренту. Справа в тім, що економіки, що розвиваються, як правило, характеризуються відносно недосконалими ринками, нечітко визначеними правами власності і поганою системою їхнього захисту, а також поруч інших проблем інституціонального характеру. У такому випадку наявність істотних запасів природних ресурсів може вести до загострення боротьби за ці ресурси між різними економічними, політичними і кримінальними угрупуваннями.

Негативну залежність між відносною надмірністю природних ресурсів і темпами росту економіки, це негативний вплив величини видобувного сектора на рівень утворення населення і нагромадження людського капіталу. По-перше, велика частина доходів від використання природних ресурсів не зв’язана з заробітною платою. У випадку легального використання природних ресурсів доход надходить в основному у вигляді дивідендів, соціальних і податкових пільг і т.п. У випадку напівлегального використання джерела доходу можуть залишатися тими ж, але виникають у результаті корупції, хабарництва і т.п. У цілому залежність між рівнем утворення і рівнем винагороди відсутня, що знижує стимули до інвестицій у людський капітал. По-друге, що добуваючі галузі, як правило, не є наукомісткими і не вимагають висококваліфікованої робочої сили.

Ще один механізм зв’язаний із процесами інвестування і нагромадження капіталу. Видобуток і наступний продаж корисних копалин, як правило, має досить високий рівень рентабельності. По суті, основна задача держави в процесі розподілу прав доступу до родовищ природних ресурсів – вибір таких схем платежів за користування цими ресурсами (мова тут йде і про податкові платежі, і про митні ставки, і про ціну ліцензій і т.п.), що забезпечують видобувним підприємствам нульовий рівень економічного прибутку. Якщо держава в силу яких-небудь причин не здатна правильно установити плату за користування цими ресурсами, рентабельність видобувних галузей виявляється вище, ніж у середньому по економіці (звичайно, ситуація, коли рентабельність видобувних галузей виявляється нижче середньої в економіці, гіпотетично також можлива, однак на практиці такого не зустрічалося).

Оскільки видобувні галузі можуть забезпечити більш високу віддачу на вкладені кошти, вони здатні брати кредити під більш високі ставки. Це веде до росту ставки відсотка в економіці і витисненню інвестицій в інших галузях. Крім цього, нагромадження капіталу, навіть якщо і прискорюється , концентрується у видобувних галузях, що лише підсилює структурні дисбаланси в економіці.

Негативний вплив зростання обсягів експорту природних ресурсів таким чином призводить до подорожчання національної валюти. Крім цього, може виникнути боротьба за ренту, боротьба між окремими гілками влади та групуваннями за контроль за зародження природних ресурсів. Ця боротьба може привести до соціальної нерівності.

Спираючись на публікації по проблемам вибору шляхів економічного зростання можна констатувати, що сучасне економічне зростання більшою мірою залежить від науково-технічного прогресу та інтелектуалізації основних факторів виробництва. На частку нових знань, втілюваних у технологіях, устаткуванні, утворенні кадрів, організації виробництва в розвинутих країнах, приходиться від 70 до 95% приросту ВВП. Впровадження нововведень стало ключовим фактором ринкової конкуренції, що дозволяє передовим фірмам домагатися надприбутків за рахунок присвоєння інтелектуальної ренти.

В залежності від цього досягається стійка тенденція здешевлення одиниці споживчих властивостей продуктів, що забезпечує підвищення суспільного добробуту і поліпшення якості життя населення.

Як вважають вчені на сучасному етапі розвитку економічне зростання неможливе без впровадження нової техніки та технології, що призводить до перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, до фундаментальних змін в техніці, гармонійному поєднанні розумових, фізичних, психічних зусиль людини, в її духовному збагаченні.

А все це в свою чергу підвищує продуктивність праці, розмір доходу країни, а також рівень життя населення країни.

Важливою особливістю сучасного економічного зростання став перехід до безупинного інноваційного процесу в практиці керування. Одночасно підвищується значення державної науково-технічної, інноваційної й освітньої політики, що визначає загальні умови науково-технічного прогресу. Постійно росте частка витрат на науку та утворення у ВВП розвинутих країнах. Причому частка держави в цих витратах складає в середньому 35—40%. Величезне значення державного стимулювання НТП у забезпеченні сучасного економічного зростання визначається об’єктивними властивостями інноваційних процесів: високим ризиком, залежністю від ступеня розвитку загального наукового середовища та інформаційної інфраструктури, значною капиталоємністю наукових досліджень, невизначеністю можливостей комерційної реалізації їхніх результатів, вимогами до наукової та інженерної кваліфікації кадрів, необхідністю правового захисту інтелектуальної власності. Таким чином, цілком зрозуміло, що у глобальній економічній конкуренції виграють ті країни, що забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень і науково-технічного прогресу.

Для країн, що розвиваються та будують ринкові відносини крім створення організаційно-фінансових умов науково-виробничого розвитку, для активізації інтелектуального потенціалу країни необхідно також формування відповідного морального клімату. Тому, без відновлення справедливості в розподілі національного багатства, подоланні корупції, очищенні економіки від злочинності неможливо досягти реальних результаті в економічному підйомі держави.

Економічна література звертає також увагу на зв’язок економічного зростання держави та нерівності в доходах населення. Усі економісти та політики згодні, що бідність це соціальне зло, з нею необхідно боротися. Але точно встановити ступінь нерівності неможливо.

В сучасному світі бідність асоціюється з низьким рівнем економічного розвитку і її ліквідація є першим кроком до економічного зростання держави, але погляди відносно вибору соціальної політики розходяться.

Як вважає американський економіст С.Кузнец економічне зростання спочатку веде до збільшення нерівності, а потім до її зменшення.

Теоретичне обґрунтування так званої кривої Кузнеца базується на двох секторній економіці. Спочатку більша частина населення працює в першому секторі, вона домінує і тому існує рівність в доходах. Потім питома вага другого сектору збільшується, це збільшує нерівність в заробітній платі в зв’язку з притоком робочої сили з першого сектору. Коли через деякий час кваліфікація нових робітників підвищується, то збільшується їх заробітна плата і знову знижується нерівність в доходах.

Робити висновки чи підходить це твердження для економік країн, що розвиваються можливо ще передчасно, але ця залежність існує.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає:

— заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;

— заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП;

— заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату;

— заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;

— розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць;

— розв’язання завдань, пов’язаних із концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови [3, c. 162-164].

Світовий досвід свідчить, що структурна політика, спрямована на врятування будь-якою ціною кризових галузей та виробництв, хоч і послаблює гостроту соціальних проблем, але водночас не сприяє підвищенню ефективності цих галузей. Тому нині більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення найліпших результатів за рахунок структурного ефекту.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо.

До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфічними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуації та цілей соціально-економічного розвитку (додаток 1) [7, c. 104-105].

1.2. Межі економічного зростання та його державне регулювання

Механізм державного регулювання економічного зростання – це спосіб організації економічних відносин між державою та підприємствами, населенням, іншими країнами та міжнародними інституціями з метою стабілізації економічної та соціальної ситуації у країні та створення передумов для економічного зростання.

Механізм державного регулювання повинен включати у себе поточні та стратегічні цілі державного регуляторного вплив, перелік основних форм, об’єктів, методів та інструментів впливу.

Основною стратегічною метою державного регулювання ринкової економіки є створення передумов для економічного зростання у країні. Для її досягнення важливим є вирішення широкого кола поточених економічних, соціальних та інституціональних проблем, таких як високий рівень безробіття, прискорення динаміки інфляційних процесів, неефективна структура економіки, недостатній рівень інвестиційної активності, проблеми розвитку аграрного сектора та багато інших.

Вирішення цих проблем пов’язано з впливом на окремі об’єкти державного регулювання. Основними об’єктами є: економічний цикл; структура економіки (галузева, регіональна, секторна); умови нагромадження капіталу; зайнятість; грошовий обіг; платіжний баланс; соціальні відносини.

Важливим є вибір пріоритетності (оптимальності) визначення поточних цілей та об’єктів державного регулювання, так як інколи є суперечливими засоби їх досягнення. Класичним прикладом взаємної суперечності поточних цілей є бажання одночасно обмежити і рівень безробіття, і уповільнити темпи інфляції у країні. Спостерігається певна закономірність: чим менше цілей визначаються як пріоритетні для держави, тим менше суперечностей між цілями та засобами їх досягнення, а відповідно тим більше гарантія досягнення поставлених цілей.

В останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного росту для країн, що уже досягли добробуту. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємозалежних аргументів проти зростання:

  • Забруднення навколишнього середовища. Супротивники економічного зростання насамперед стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони стверджують, що індустріалізація й економічний ріст породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст тощо. Усі ці витрати економічного росту виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізує їх повністю. Практично усе, що йде у виробництво, згодом повертається в навколишнє середовище у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинно буде поглинути навколишнє середовище. У будь-якому суспільстві, що уже досягло добробуту, подальший економічний ріст може означати тільки задоволення усе більш несуттєвих потреб при зростанні загрози екологічної кризи. Тому деякі економісти вважають, що економічний ріст повинний цілеспрямовано стримуватися;
  • Чи вирішує економічний ріст усі проблеми? Прихильники економічного росту думають, що він сам по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна вважати цілком доведеним. Супротивники економічного росту, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні (нерівність у доходах), власне кажучи, є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її рішення необхідні політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту;
  • Відсутність гарантій. Супротивники економічного росту вважають, що швидкий ріст (і особливо відновлення технологій) породжує занепокоєння і непевність серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими з ростом технічного прогресу;
  • Економічний ріст і людські цінності. Критики економічного росту також висувають цілий ряд аргументів на користь того, що, хоча економічний ріст забезпечує нам “засоби до життя”, він не може забезпечити нам “гарне життя”. Насправді, працюючи усе більше, ми одержуємо при цьому усе менше радості. Протягом двох сторіч технічного прогресу трудящі перетворилися з ремісників і художників у придатки машин, що натискають на кнопки, і втратили естетичне і почуттєве задоволення від роботи. Точніше кажучи, економічний ріст означає індустріалізацію, масове виробництво, що не носить творчого характеру і не приносить задоволення працівнику, а також відчуження трудящих від прийняття життєво важливих рішень [2, c. 154-155].

Водночас існує багато економістів, що виступають у захист економічного росту як важливої суспільної мети, наводячи такі доводи.

  • Рівень життя. Як відзначалося раніше, економічний ріст є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. Економічний ріст пом’якшує протиріччя між необмеженими потребами й обмеженими ресурсами. В умовах економічного росту вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до менших протиріч між різними групами населення. Мається можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру на даному рівні, здійснювати програми допомоги старим, хворим і бідним, удосконалювати систему освіти й інші галузі соціальної сфери і при цьому підвищувати особисті доходи за винятком податків;
  • Економічний ріст і навколишнє середовище. Прихильники економічного росту вважають, що його зв’язок зі станом навколишнього середовища занадто перебільшений. На практиці ці проблеми можна відокремити одну від одної. Якщо суспільство зовсім відмовиться від економічного росту, зберігаючи ВВП на постійному рівні, йому все-таки прийдеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан навколишнього середовища і якість життя. Суспільству все-таки потрібно визначити чи зберігати природну красу чи вирубувати ліс на дрова. І якщо ліс вирубаний, необхідно вирішити, чи використовувати деревину для будівництва будинків чи пустити її на рекламні стенди.

Забруднення є не стільки побічним продуктом економічного росту, скільки результатом неправильного ціноутворення. А саме: значна частина природних ресурсів (ріки, озера, океани і повітря) розглядається як “загальна власність” і не має ціни. Тому ці ресурси використовуються надмірно інтенсивно, що погіршує їхній стан. Забруднення навколишнього середовища є прикладом побічного результату чи витрат переливу. Вирішення цієї проблеми можливо при введенні законодавчих обмежень чи особливих податків (“плати за стоки”), щоб компенсувати пороки системи ціноутворення і запобігти нераціональному використанню природних ресурсів. Звичайно ж існують серйозні проблеми, що пов’язані з забрудненням навколишнього середовища. Але обмеження економічного росту не вирішить цих проблем. “Щоб обмежити забруднення, потрібно обмежити саме забруднення, а не економічний ріст”.

  • Нерівність доходів. Економічний ріст – це єдиний реальний спосіб досягти справедливого розподілу доходів у нашому суспільстві. Менш імовірно, що виборці із середнього класу проголосують за перерозподіл частини свого доходу на користь бідних. Скоріше вони виступлять за те, щоб виділити бідним трохи більшу частку зі зростаючого суспільного продукту. Тому основним засобом поліпшення економічного становища бідних є підвищення загального рівня доходів у результаті економічного росту. Відповідно відмова від економічного росту означала б для бідних втрату будь-якої можливості поліпшити своє матеріальне становище.
  • Позаекономічні фактори. Захисники економічного росту стверджують, що його уповільнення чи припинення не зробить автоматично сприятливого впливу на людські цінності і не забезпечить людям “пристойне життя”. Насправді варто очікувати зворотного. Напаки, кінець економічного росту не скасує роботу на конвеєрі. Навпроти, економічний ріст завжди супроводжувався скороченням частки зайнятих у конвеєрному виробництві. Невірно і те. що економічний ріст завжди робив працю неприємною і небезпечною. Відновлення устаткування, як правило, знижує напруженість праці й імовірність нещасних випадків. Кондиційовані приміщення наших днів куди більш зручніші, ніж задушливі фабричні цехи минулого [6, c. 121-122].

Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення чи призупинення економічного росту послаблює прагнення людей до матеріальних цінностей і зменшує їхнє відчуження від виробництва. Скоріше результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за наживою лунають саме в тих країнах і серед тих груп населення, де в даний час рівень добробуту найбільш високий. Інакше кажучи, саме високий рівень життя, забезпечуваний економічним ростом, і дає можливість усе більшій кількості людей витрачати час на освіту, творчість і самореалізацію.

Якщо погодитися з тим, що в цілому економічний ріст бажаний, природно, виникає питання, які заходи державного регулювання здатні щонайкраще стимулювати цей процес.

  • Кейнсіанці розглядають економічний ріст переважно з погляду факторів попиту. Звичайно вони пояснюють низькі темпи росту неадекватним рівнем сукупних витрат, що не забезпечує необхідного приросту ВВП. Тому вони проповідують низькі ставки відсотка (політику “дешевих грошей”) як засіб стимулювання капіталовкладень. При необхідності фінансово-бюджетна політика може використовуватися для обмеження урядових витрат і споживання, для того, щоб високий рівень капіталовкладень не приводив до інфляції.
  • На противагу кейнсіанцям, прихильники “економіки пропозиції” роблять упор на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Зокрема, вони закликають до зниження податків як засобу, що стимулює заощадження і капіталовкладення, що заохочує трудові зусилля і підприємницький ризик. Аналогічним чином, якщо обкладати прибутковим податком суми, що йдуть на виплати по відсотках, це приведе до обмеження споживання і стимулювання заощаджень. Деякі економісти виступають за введення єдиного податку на споживання в якості повної чи часткової заміни особистого прибуткового податку. Зміст цієї пропозиції полягає в обмеженні споживання і стимулюванні заощаджень. У відношенні капіталовкладень ці економісти звичайно пропонують зменшити чи скасувати податок на прибуток корпорацій, зокрема надати значні податкові пільги на інвестиції. Було б правомірно сказати, що кейнсіанці приділяють більше уваги короткостроковим цілям, а саме підтримці високого рівня реального ВВП, впливаючи на сукупні витрати. На відміну від них, прихильники “економіки пропозиції” віддають перевагу довгостроковим перспективам, роблячи упор на фактори, що забезпечують ріст суспільного продукту при повній зайнятості і повному завантаженні виробничих потужностей.
  • Економісти різних теоретичних напрямків рекомендують і інші можливі методи стимулювання економічного росту. Наприклад, деякі вчені пропагують індустріальну політику, за допомогою якої уряд узяв би на себе пряму активну роль у формуванні структури промисловості для заохочення економічного росту. Уряд міг би вжити заходи, що прискорюють розвиток високопродуктивних галузей і сприяють переміщенню ресурсів з низькопродуктивних галузей. Уряд також міг би збільшити свої витрати на фундаментальні дослідження і розробки, стимулюючи технічний прогрес. Ріст витрат на освіту також може сприяти підвищенню якості робочої сили і росту продуктивності праці.

При всій численності і складності можливих методів стимулювання економічного росту більшість економістів єдині в тому, що збільшення темпів економічного росту є дуже непростою задачею. У рамках нашої моделі росту при повній зайнятості можна сказати, що капіталомісткість і схильність до заощаджень нелегко піддаються заходам регулювання [3, c. 154-155].

Розділ 2. Аналіз державного регулювання економічного зростання у провідних країнах світу

2.1. Тенденції та кількісні аспекти економічного зростання різних країн світу

У 2010 р. ОЕСР спрогнозувала, що до кінця року зростання економік країн «Великої сімки» (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія та Канада) складе приблизно 1,5%, хоча ще у травні 2010 р. цей показник очікувався на рівні 1,75%. Восени 2010 р. головний економіст ОЕСР П. Падоан заявив: «Нещодавні випереджаючі індикатори свідчать про те, що уповільнення темпів відновлення економіки виявилось повільнішим, ніж очікувалось». Негативна динаміка обумовлювалась тим, що приватного споживання виявлялось недостатньо для компенсації скорочення державної підтримки економіки [6].

Серед факторів, які чинять негативний вплив на економічне відновлення, фахівці ОЕСР називають скорочення споживчих витрат, можливе погіршення ситуації на ринку нерухомості, безробіття, невизначеність на ринку державного боргу, можливі коливання фінансових ринків та попиту споживачів. Зростанню внутрішнього споживання у розвинених країнах може завадити високий рівень безробіття та нестабільний ринок нерухомості. Крім того, тиск на фінансову систему продовжить чинити невизначеність на ринках державних боргових облігацій. Певну загрозу має також рівень інфляції, який досяг досить високого рівня у багатьох країнах — членах ОЕСР. Причиною цьому є зростання цін на сировинні ресурси, та подекуди цінова корекція, яка йде за збільшенням непрямих податків.

Слід зазначити, що сильною стороною економік країн «Великої сімки» вважається сприятливе співвідношення приватних інвестицій та ВВП. Так вважають і аналітики ОЕСР, адже, на їхню думку, у сполученні з упевненими квартальними фінансовими результатами приватних та державних корпорацій це сприятиме тому, що найближчим часом приплив інвестицій не послабиться. Крім того, обсяги товарно-матеріальних запасів країн «Великої сімки» знаходиться на рівні, близькому до оптимального, що практично виключає вірогідність їхнього виснажування у найближчому майбутньому. При цьому ОЕСР рекомендує розвиненим країнам продовжити дію державних програм стимулювання економіки [6].

За прогнозами МВФ у 2011 р. глобальна економіка зростатиме швидшими темпами, ніж це очікувалося. Було переглянуто показник економічного зростання та збільшено його з 4,2 до 4,4%, проте аналітики МВФ попереджають, що економічне зростання матиме «дві швидкості», оскільки зростання економік розвинених країн відбувається повільнішими темпами, ніж країн, що розвиваються (за класифікацією МВФ) [4]. Глобальна активність зросла до річного показника більше ніж на 3,5% у третьому кварталі 2010 р. Очікувалось уповільнення темпів зростання з 5% у другому кварталі 2010 р., проте показники третього кварталу виявилися кращими, ніж у прогнозі World Economic Outlook, опублікованому у жовтні 2010 р. Головною причиною таких результатів стали більші, ніж очікувались, обсяги споживання у США та Японії, а також заходи стимулювання, проведені у Японії. Показники споживання домогосподарств, які різко впали під час світової кризи, починають набирати обертів у більшості розвинених країн (досягаючи у третьому кварталі 2010 р. зростання на 9 та 3,5% у країнах, що розвиваються та розвинених країнах відповідно). Економічне зростання у країнах, що розвиваються, залишалося стабільним протягом третього кварталу, спричинене зростанням споживання домогосподарств, стійким курсом адаптаційної політики та зростаючим припливом капіталу.

Рушійною силою світового підйому були надзвичайні обсяги державного стимулювання. Проводилась політика сильної грошово-кредитної експансії, і відсоткові ставки знизились до рекордно низьких рівнів у багатьох країнах з ринком, який формується, у той час як баланси центральних банків в основних країнах з розвиненою економікою суттєво збільшились. Податково-бюджетна політика також відреагувала на глибокий спад значними стимулюючими заходами. Водночас державна підтримка фінансового сектора відіграє вирішальну роль у подоланні циклу негативного зворотного зв’язку між фінансовим та реальним секторами. На сьогодні існує все ще мало ознак закріплення автономного (не обумовленого заходами політики) приватного попиту у країнах з розвиненою економікою.

Виходячи з даних, опублікованих у прогнозах МВФ, слід враховувати те, що різними заходами країнам вдається стримувати фінансову нестабільність та її наслідки у периферії Єврозони, зменшуючи негативний вплив на глобальне відновлення. Таке бачення відображає обмеження негативного поширення певних фінансових труднощів у різних регіонах світу. Як приклад можна навести заходи політики, які обмежили негативні наслідки кризи у Греції у розрізі глобального відновлення економіки у другій половині 2010 р. Як зазначено у Звіті МВФ, активність у розвинених країнах зросте на 2,5% протягом 2011—2012 рр., хоча цей показник ще занадто слабкий, зважаючи на глибину рецесії 2009 р., і не здатен перебороти високі рівні безробіття [5].

Водночас порівняно з жовтневим прогнозом (WEO October 2010) прогнозоване зростання складає на j відсоткового пункту більше завдяки новому фіскальному пакету заходів, введеному в дію США у кінці 2010 р. Передбачається, що ці заходи посилять економічне зростання 2011 р. на 0,5%. Аналогічні заходи, проведені в Японії, мають також забезпечити стабільне відновлення та зростання у 2011 р. Незважаючи на те, що на периферії Єврозони зростання прогнозується зі знаком «мінус», це перекривається зростанням у Німеччині завдяки сильнішому внутрішньому попиту [1]. Загалом січнева публікація МВФ передбачає такі показники економічного зростання: США — 3% (порівняно з 2,3% у жовтневому прогнозі), Великобританія — 2%, Єврозона та Японія — 1,5%. Незважаючи на усі коригування прогнозів, експертами все ще очікується, що підйом у розвинених країнах буде слабким за історичними мірками і реальний обсяг виробництва залишатиметься нижчим докризового рівня до останніх місяців 2011 р. Крім того, високі показники безробіття та державного боргу, а також слабкі фінансові системи деяких країн, а в деяких країнах і слабкі баланси домогосподарств, створюють додаткові ускладнення для посилення економічного зростання та підйому.

У 2011 та 2012 рр. зростання у країнах, що розвиваються, прогнозується на рівні 6,5%, що означає невелике зменшення показника із 7% минулого року та незмінний прогноз порівняно з WEO October 2010. Країни Азії, що розвиваються, продовжують показувати більш швидкі темпи зростання, ніж інші регіони, що розвиваються. На думку аналітиків МВФ, зростання у регіоні на Південь від Сахари складе 5,5% у 2011 р. та 5,75% у 2012 р. Очікується, що цей регіон за показниками зростання перевищить інші країни, окрім країн Азії. Це відображає стабільне зростання внутрішнього попиту, а також зростаючий світовий попит на товари споживання. Незважаючи на певні побоювання у зв’язку з ознаками перегріву та інфляційного тиску, економіки країн, що розвиваються, виявились більш стійкими з точки зору економічного зростання. Прогнози зростання для Китаю та Індії не змінились і склали 9,6 та 8,4% відповідно. Країни Африки на Південь від Сахари були наділені прогнозованим показником зростання у 5,8% [5]. У 2011 р. прогнозується подальше прискорення зростання виробництва. Закріплення основ економіки та швидкі відповідні заходи допомогли багатьом країнам, що розвиваються, пом’якшити негативні наслідки безпрецедентного зовнішнього шоку та заохотити приплив капіталу.

Незважаючи на позитивні перспективи економічного зростання у країнах, що розвиваються, варто звернути увагу на певні виклики. В першу чергу це стосується посилення припливу іноземного капіталу в економіки цих країн, що має наслідком посилення інфляційних тисків та ризиків. Для подолання цих наслідків необхідна зважена монетарна політика. Слід зазначити, що, оскільки на частку економік країн, що розвиваються, припадає 40% глобального споживання, навіть незначне уповільнення зростання у цьому регіоні може спричинити серйозний удар на шляху глобального відновлення світової економіки. Загальновідомим став факт, що фінансові проблеми у Греції та Ірландії знову посіяли страх щодо суверенного боргу. Щодо зміни ситуації на фінансових ринках, то вона покращилася швидшими темпами, ніж це очікувалось, завдяки посиленню активності. В умовах відносно швидкого повернення до нормальних темпів зростання у більшості країн з ринком, що розвивається, зросли обсяги портфельних інвестицій на ці ринки. Це призвело до полегшення фінансових умов та викликало певні побоювання щодо оцінки вартості активів. Водночас відбувається подальше скорочення обсягів трансграничного банківського фінансування, оскільки глобальні банки продовжують знижувати частку запозичених активів. На нашу думку, це може призвести до обмеження зростання внутрішнього кредитування, особливо в регіонах, які найбільше були залежні від трансграничних потоків банківських кредитів.

Інфляційні ризики та загрози також мають негативний вплив на темпи економічного зростання. Низькі рівні використання виробничих потужностей та фіксовані інфляційні очікування будуть здатні стримати інфляційний тиск. У країнах з розвиненою економікою очікується підвищення загального рівня інфляції від нуля у 2009 р. до 1,25% у 2010 р., оскільки зростання цін на енергоносії більше ніж компенсує уповільнення зростання витрат на робочу силу. У розвинених країнах та країнах, що розвиваються, очікується підвищення інфляції до 6,25% у 2010 р., зумовлене підвищенням тиску внаслідок більш обмежених резервів економічних потужностей та потоків капіталу, які зростають.

Оскільки на здійснення прогнозів МВФ впливають певні ризики та загрози, варто розглянути два вектори реалізації прогнозів: їх перевищення та погіршення ситуації. Таким чином, перевищення прогнозованих показників щодо подолання кризи довіри та зниження невпевненості може сприяти більш значному порівняно з очікуваним посиленню впевненості учасників фінансового ринку та сприяти активізації потоків капіталу, торгівлі та приватного попиту. США, проводячи нові політичні ініціативи з метою зниження безробіття, можуть додатково стимулювати як зростання економіки США, так і світової економіки. Щодо протилежного вектора, який стосується погіршення ситуації, то він полягає у такому ризику: передчасне та неузгоджене скорочення заходів підтримки може підірвати світове зростання та його ребалансування. Інший серйозний ризик полягає у тому, що нестабільність фінансових ринків та ринків нерухомості а також безробіття, яке зростає у провідних розвинених країнах, призведуть до затримки витрат населення більшою мірою, ніж це закладено у прогнозах. Іншою серйозною загрозою для підйому та економічного зростання є побоювання щодо погіршення бюджетних сальдо та стійкості бюджетів, які можуть порушити роботу фінансових ринків та стримати підйом шляхом підвищення вартості позикових ресурсів для населення та компаній. Також ризиком вважається тенденція швидкого зростання цін на біржові товари, що може призвести до послаблення зростання у країнах із розвиненою економікою.

2.2. Досвід державного регулювання економічного зростання та економічні реформи в США, Китаї та Кореї

Головними причинами посилення економічного зростання в США Департамент торгівлі називає зростання споживчих витрат та зменшення імпорту. За даними Департаменту праці, заробітна плата зросла на 2% у 2010 р., що перевищує показники 2009 р., проте все ще є другим найнижчим показником зростання за останні 28 років.

Аналізуючи офіційну статистику США, можна зробити висновок, що річний показник зростання на рівні 2,9% у 2010 р. є найбільшим, починаючи з 2005 р. Зростання споживчих витрат на 4,4% мало досить сильний ефект, оскільки на такий рівень споживання припадає більше 2/3 економічної активності США в цілому. За словами Р. Світ з Moody Analytics у Західному Честері. «на жаль, показники зростання мають бути набагато вищими для того, щоб подолати безробіття. На сьогодні ми ледь створюємо достатню кількість робочих місць, щоб стабілізувати рівень безробіття».

Під час проведення Давоського форуму міжнародна компанія PriceWaterhouseCoopers (PWC) оголосила результати свого чотирнадцятого Щорічного опитування керівників найбільших компаній світу (14th Annual Global CEO Survey). Згідно з даними дослідження 48% топ-менеджерів виказали «абсолютну упевненість» у перспективах зростання світової економіки у найближчі 12 місяців. Минулого року дані аналогічного опитування показали, що у перспективах зростання були упевнені 31% керівників, а у 2008 — 50%. 88% керівників по всьому світу різною мірою впевнені у перспективах економічного зростання у найближчі І2 місяців. Щодо перспектив зростання протягом трьох років, то у цьому впевнені майже всі респонденти (94%). За переконаннями 39% топ-менеджерів найважливішою країною для майбутнього зростання стане Китай. Друге місце займають США — 21%, Бразилія — 19, Індія — 18, Німеччина — 12 і Росія — 10%. Китай, США та Індія, на думку опитуваних, в майбутньому будуть найвагомішими джерелами продукції та сировини [2].

PWC опублікувала дані, які свідчать, що за результатами діяльності своїх компаній 90% керівників відзначили, що очікують зростання активності в Азії, за якою йде Латинська Америка — 84%, Африка — 75%, Близький Схід — 72% та країни Східної Європи — 70%. Зважаючи на стратегічну точку зору, найкращі можливості будуть пов’язані із розробкою нової продукції та послуг (так вважають 29% респондентів) та збільшенням частки на існуючих ринках (29% у світі). За словами президента міжнародної мережі компаній PWC Д. Неллі: «Темпи зростання країн, які швидко розвиваються, наприклад Китаю та Індії, набагато випереджають темпи зростання розвинутих країн, а перестановка сил у глобальній економіці ускладнює прийняття багатьох рішень. Виграють ті компанії, які застосовують диверсифіковані моделі зростання у розвинених країнах та країнах, що швидко розвиваються» [3].

За підсумками 2009 р., Китай став провідним світовим експортером, обігнавши Німеччину. Зростання загального обсягу експорту КНР у грудні 2009 р. порівняно з груднем попереднього року збільшилося на 17,7%. Німецькі аналітики раніше прогнозували, що ФРН втратить статус світового лідера з експорту. Новий статус Китаю багато у чому символічний, проте він говорить про здатність підприємств країни, виробництво на яких не потребує великих витрат, підтримувати високий рівень продажів незважаючи на зниження споживчого попиту через світову фінансову кризу.

Незважаючи на зростання обсягів експорту, товарообіг КНР у 2009 р. зменшився на 13,9% порівняно з 2008 р. — до 2,21 трлн дол. Крім того, складний економічний стан у світі позначився і на інших показниках китайської економіки у минулому році. Так, за вказаний період профіцит у зовнішній торгівлі Китаю знизився на 34,2% — до 196,1 млрд дол. Загальний обсяг експорту скоротився на 16% порівняно з даними за 2008 р. і склав 1,2 трлн дол., а імпорт скоротився на 11,2% — до 1,01 трлн дол.

Так, у результаті вивчення Китаєм питань стабілізації економічної ситуації, виходу з фінансової кризи, а також економічного і соціального розвитку виникло рішення, яке полягає у необхідності розширення внутрішнього попиту у країні, особливо споживчого. Вважається, що на сучасному етапі тільки структурний перерозподіл економіки може сприяти економічному зростанню Китаю, при цьому необхідно сконцентрувати зусилля на наукових і технологічних розробках, розвитку нових видів енергоресурсів і матеріалів, біофармацевтичної продукції, енергозбереженні та охороні навколишнього природного середовища. Необхідно також розвивати нові галузі, які будуть сприяти появі нових територіальних точок економічного зростання. І тільки скорегувавши структуру економіки, можливо досягти її стабільного і стійкого розвитку [1]. Упродовж останніх кількох років в Індії спостерігається істотна активізація діяльності національних науково-дослідних центрів, які спеціалізуються у сфері ядерного паливного циклу. З огляду на це департамент атомної енергетики (ДАЕ) цієї держави зацікавлений у розвитку співробітництва з іноземними виробниками сучасних високотехнологічних приладів, зокрема, просвічуваних і растрових електронних мікроскопів (ПЕМ, РЕМ) та мас-спектрометрів, що створює сприятливі умови для реалізації продукції ВАТ «Селмі» (м. Суми) на ринку Індії. За оцінками індійських експертів, у 2008 р. загальні потреби національних центрів та установ країни у ПЕМ і РЕМ різних модифікацій становитимуть відповідно близько 20 й 100 одиниць.

У Китаї покращується загальна ситуація зі злиття капіталу підприємств малого та середнього бізнесу. П’ять великих державних комерційних банків, акціонерні комерційні та деякі міські комерційні банки відкрили у головних офісах спеціальні установи з надання фінансових послуг для малих і середніх підприємств. Досягнуто прогрес у реформуванні фінансової системи і зміцненні основи ринку капіталу.

Продовжує поглиблюватися реформа цін на ресурси, безперервно оптимізується інституціональний механізм енергозбереження та скорочення викидів. Поглиблюються реформи ринку нафтопродуктів і податкових виплат, повністю скасовані 6 видів податків, у тому числі податок на ремонт доріг та ін. У 12 провінціях у два етапи зупинений збір платежів на поліпшення другорядних доріг. Здійснюється політика зниження або повного звільнення від плати податків щодо економії енергії та захисту навколишнього середовища. У деяких регіонах вперше розгорнуто експериментальні торговельні точки збору платежів за користування забруднюючими навколишнє середовище речовинами: діоксидом сірки та хімічним киснем.

Продовжує високими темпами збільшуватися зростання фінансових доходів Китаю. У 2009 р. цей показник досяг 502,93 млрд юанів (приблизно 73,7 млрд дол. США), збільшившись на 123,69 млрд юанів, або 32,6% порівняно з тим же місяцем минулого року. Фінансові доходи країни зростають у зв’язку із проведенням реформи системи ціноутворення, а також податків і зборів стосовно нафтопродуктів.

Зазначимо, що у ході прийняття фінансово-політичних заходів для стимулювання економіки Китай і США мають різні акценти. Одна з головних причин полягає у тому, що Китай і США мають істотну різницю у моделі економічного розвитку.

У США значну частку займає віртуальна економіка, тобто фінансова галузь, яка вносить великі вклади у забезпечення стабільності економіки в останні роки. Однак цього разу криза сталася саме через віртуальну економіку. У міру збільшення «піни» фінансових капіталів іпотечна криза викликала те, що економіка США переживає фінансову бурю і величезні труднощі. З цього погляду, план США по вкладенню 700 млрд дол. США у фінансовий ринок також відповідає цьому «синдрому». Більше того, Глава МВФ Домінік Стросс-Кан у березні 2010 року відкрито заявив, що світу потрібно готуватися до наступної економічної кризи, незважаючи на сьогоднішнє відновлення світової економіки [8].

Разом з цим реальна економіка займає значну частку і в економіці Китаю. Капітальний ринок Китаю має недовгу історію, до речі, ступінь відкритості капітального ринку Китаю переживає відносну відсталість у загальному плані народного господарства. У цьому сенсі фінансова криза головним чином впливає на реальну економіку Китаю. У міру поглиблення депресії економіки на Заході намічається погіршення клімату щодо участі Китаю у конкуренції на міжнародному ринку. Незважаючи на те, що обсяг експорту Китаю збільшується, його темпи помітно знижуються. У цьому разі стимулювання внутрішнього попиту мало більш велику значимість, ніж спрямованість економіки на експорт. Китай розробив план по стимулюванню власної економіки на суму 4 трлн юанів, який націлений на інфраструктурне будівництво та вдосконалення системи соціального забезпечення тому, що він добре зважив реальні умови і на основі даних спрямував основні зусилля на внутрішній розвиток, а не на експорт.

Узагальнюючи вищенаведені прогнози та показники, можна зробити висновок, що на сьогодні починає превалювати тенденція «двошвидкісного» розвитку світової економіки. Це озвучено багатьма аналітиками та саме це стало чітким підтекстом Давоського форуму 2011 р. За словами професора Шваба, відбулося «зміщення політичної та економічної могутності із Заходу на Схід та із Півночі на Південь». Країни, що розвиваються, серед яких у ролі «тигрів» виступає узагальнено четвірка БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), показують прискорення зростання набагато швидшими темпами, ніж розвинені стабільні економіки. І, як зазначено вище, останній прогноз МВФ підтверджує цифрами цю тенденцію. Адже загальне зростання світової економіки на 2011 р. прогнозується на рівні 4,4%, де, у свою чергу, для Китаю передбачено зростання у 9,6%, Індії — 8,4%, Росії — 4,5%, а для розвинених країн цей показник складає у середньому 2,5%.

Перед державами за таких умов стоїть дуже важливе завдання забезпечення переорієнтації попиту з державного сектора на приватний та від країн з надлишковими зовнішніми дефіцитами на країни з надлишковими профіцитами. При цьому необхідно докладати зусиль з метою відновлення фінансового сектора і сприяння реструктуризації у реальному секторі. У той час, коли розвинені країни мають певні труднощі із реформуванням та відновленням свого фінансового сектора, країни, що розвиваються, швидше долають ці труднощі завдяки швидкозростаючим припливам капіталу. Подекуди у таких країнах відбувається протидія закріпленню власних валют, що могло б сприяти збільшенню внутрішнього попиту та скороченню надмірних профіцитів рахунку поточних операцій.

Беручи до уваги вищезазначене, у своїх рекомендаціях варто наголосити на заходах структурної політики. У країнах, де сформувався великий зовнішній дефіцит та норми внутрішнього заощадження, структурну політику необхідно спрямувати на підтримку внутрішнього попиту та розвиток незовнішньоторгових секторів. Водночас країнам, де зростання було засноване на внутрішньому споживанні, слід заохотити переміщення ресурсів у зовнішньоторгові сектори. Необхідно скорочувати розрив між фінансовим та реальним секторами економіки, адже саме ефективність інфраструктурної політики у реальному секторі стає підґрунтям посиленого економічного зростання.

Розділ 3. Стан державного регулювання економічного зростання в Україні та застосування зарубіжного досвіду

3.1. Розвиток державного регулювання економічного зростання в Україні

Що заважає вітчизняній економіці вписатися у світовий економічний процес з метою забезпечення внутрішніх потреб сталого розвитку і стійкості до глобальних ризиків?

До проблем, які гальмують економічну динаміку в Україні належать:

По-перше, українська економіка залишається слабо диверсифікованою і, відтак, вразливою до коливань кон’юнктури світових ринків, характеризується низьким рівнем інновацій та ефективності використання ресурсів.

По-друге, однією з сутнісних характеристик вітчизняної економіки є роздвоєність: офіційна заробітна плата і неофіційна, управлінський прибуток і балансовий, ринкова вартість нерухомості і балансова тощо.

По-третє, не продумана податково-бюджетна та грошово-кредитна політика, прорахунки в корпоративно-дивідендній політиці, яка не спрямована на захист фінансових інтересів держави.

По-четверте, низький рівень вкладення прямих інвестицій, внаслідок чого виникають «вузькі місця» у виробничому процесі, створюючи перешкоди подальшому економічному зростанню

По-п’яте, однією з основних проблем є обмеженість ресурсів. Так, експерти називають цифру у 100 млрд. дол. як таку, що характеризує технологічну потребу вітчизняної економіки у додаткових коштах та інвестиціях в основний капітал.

По-шосте, невідповідність державної податкової політики, включно із політикою адміністрування податків, програмним завданням економічного зростання, невідповідність рівня податкових надходжень темпам економічного зростання країни. Реальні обсяги ВВП постійно збільшуються, але податкові надходження до бюджетів України зменшуються при зростанні податкового тиску на справжніх платників.

По-сьоме, обтяжливе для фінансів країни обслуговування та погашення державного боргу.

З одного боку, Україна визнана країною з ринковою економікою, досягнуто високий рівень її відкритості. Але, з іншого, сформований в Україні національний ринок є недосконалим, не всі ринкові інститути мають адекватний ступінь розвитку, інвестиційний клімат вимагає істотного покращення. Раз від разу підвищуються політичні ризики ведення підприємницької діяльності. Передусім все це є наслідком формування ринкових механізмів на фоні певної однобічності початкової стадії реформ, надмірного акценту на монетарній та бюджетній політиці держави, що мала в основному стабілізаційний характер.

Темпи економічного зростання української економіки у 2000–2010 рр. – в середньому 7,3% щороку – значно випереджають динаміку світової економіки. Але нинішнє економічне зростання України суттєвою мірою спирається на поточну зовнішню кон’юнктуру, насамперед експорт металопродукції перших переділів. Пожвавлення виробництва та досягнута макроекономічна стабілізація не розв’язали найгостріших і найскладніших протиріч вітчизняної економіки, навіть не забезпечили виходу ВВП на рівень кінця 80-х років минулого століття. В країні спостерігаються тенденції погіршання якісних показників зростання.

За обсягом ВВП, розрахованим за валютним курсом Україна піднялась з 56-го (2000 р.) до 51-го (2007 р.) місця у світі. Обсяг ВВП України, розрахований за паритетом купівельної спроможності, у 2004 році перевищив 330 млрд. дол. – 29 місце серед країн світу. Проте за класифікацією міжнародних фінансових організацій, Україна є однією з найслабкіших країн у групі середнього рівня доходу. За даними Світового банку, ВВП України в 2006 році з урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) становив 6330 дол. США на одного мешканця. За цим показником Україна посіла 104-е місце серед 208 країн світу. І це при тому, що за геополітичним масштабом, економічним, технологічним, оборонним та науковим потенціалом Україну ще можна порівнювати з багатьма розвиненими країнами світу. Також, за існуючими оцінками, Україна має значний природно-ресурсний потенціал в розрахунку на душу населення: він в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії.

Стратегічним завданням України є глибоке реформування фінансів підприємств та організацій. Попри ринкові перетворення досі доринковою залишається побудова капіталу – найважливішої ланки фінансової системи сектора нефінансових корпорацій. На кінець 2007 р. внутрішня поточна дебіторська заборгованість становила 357,5 млрд. грн., кредиторська – 416,8 млрд. грн. В економічній політиці важливо зробити акцент на розвиткові національних ринків і національного капіталу, передусім в переробних галузях, розширення спектру та обсягів фінансових ресурсів за рахунок капіталізації підприємств, мобілізації «довгих грошей» – коштів страхових компаній, пенсійних фондів, виведення корпоративних фінансів з глухого кута неплатоспроможності.

В Україні, на відміну від західних держав, де помітна тенденція до зниження рівня національних заощаджень, валові заощадження становлять не менше 25% ВВП, чисті – 14–15% ВВП, що є великим, але ще немобілізованим ресурсом розвитку. Структурна політика в державі повинна виконувати активну функцію щодо перебудови відтворювальних пропорцій в національній економіці, оптимізації співвідношення різних її секторів – споживчого, інноваційного, енергосировинного та інфраструктурного. У світовому господарстві сталими тенденціями є збільшення часток споживчого сектора, інвестиційно-інноваційного, а також відносне скорочення енергосировинного та інфраструктурного секторів.

Найбільший вплив на зміну ВВП мають доходи та податки бюджету, кредитні вкладення в економіку, прямі інвестиції, інвестиції у вигляді фінансового лізингу, витрати населення, та вкладення населення у грошові активи і цінні папери. Всі перераховані фактори так чи інакше входять до складу інструментів і важелів фінансового механізму, тому спробуємо обґрунтувати їх ефективність та вплив на економічне зростання економіки.

Обираючи фінансові інструменти з метою регулювання кредитних вкладень в економіку, необхідно враховувати, що позитивний вплив на зростання ВВП мають кредити виробничого спрямування. На сучасному етапі розвитку економіки України переважають споживчі кредити — 68% [6], тому темпи зростання ВВП значно відстають від темпів зростання обсягів кредитів. Все це свідчить про недостатню пропозицію кредитних ресурсів на фінансовому ринку України, а також про інституціональні перешкоди в отриманні кредитів для підприємств (складність отримання, необхідність дорогої застави, поручителів, високі відсотки тощо).

Таким чином, державі необхідно розробити низку заходів, які б зробили використання кредитних ресурсів для промислового розвитку більш доступним.

Останніми роками спостерігається дуже швидке зростання обсягів банківських кредитів хоч і відбиває частково процеси здорової ремонетизації, проте може викликати накопичення «поганих» (неповернутих) кредитів у разі суттєвого уповільнення зростання економіки чи негативних шоків.

Нинішнє зростання споживчого кредитування приводить до збільшення платоспроможності населення, що в значній мірі підвищує зростання інфляції .

Для усунення цієї небезпеки необхідні структурні міри, такі як підвищення норм резервування на споживче кредитування без першопочаткового внеску ,подальше посилення нормативів пруденційного регулювання та банківського нагляду; підвищення капіталізації комерційних банків і удосконалення систем адекватної оцінки якості кредитного портфеля комерційних банків та їхнього внутрішнього контролю [4].

Одними з основних факторів, які визначають масштаби приросту економічної динаміки є інвестиційний попит та інвестиційна пропозиція. У справі активізації інвестиційної пропозиції важливу роль відіграють пропорції розподілу доходів — оплати праці та прибутку підприємств.

Витрати населення також є одним із джерел інвестицій. Варто зауважити, що для держави залучати внутрішні інвестиції набагато безпечніше, ніж іноземні. Протягом останніх чотирьох років в Україні склалась позитивна динаміка витрат населення – збільшується питома вага заощаджень, можна відмітити зростання вкладень населення у фінансові активи та цінні папери, а також зростання банківських вкладів в іноземній валюті, що підтримало розширення ресурсної бази українських банків.

Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в середньо- та довгостроковій перспективі потребує вирішення фундаментальних проблем:

— прискореного інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внутрішніх і прямих іноземних інвестицій;

— реалізації з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямку реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, розвитку корпоративного руху, підвищення ефективності виробництва та обміну, реалізації програми енергозбереження;

— проведення жорсткої бюджетної політики шляхом зміцнення бюджетної дисципліни, підвищення контролю за видатками, оптимізації пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, вдосконалення системи державних закупівель;

— використання ефективних інструментів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансованості монетарних і макроекономічних показників.

З метою забезпечення вищевказаних пріоритетів варто прийняти довгострокову концепцію структурної перебудови національної економіки та цілеспрямовано формувати такий інвестиційний режим, у рамках якого був би економічно доцільний перетік капіталу у більш перспективні і стратегічно вигідні види економічної діяльності. А для цього він, зокрема, повинен передбачати комплекс державних заходів, у т.ч. здійснюваних через спеціально уповноважені державні організації або діючі за дорученням держави недержавні структури (недержавні агентства розвитку, інститути фінансування і страхування експорту і т. п.):

— прогресуюче зниження реальних процентних ставок по кредитах для сфери зовнішньоекономічної діяльності з метою більш ефективної концентрації фінансових коштів для здійснення кредитування закордонних споживачів української продукції;

— створення сучасної системи страхування кредитів і зовнішньоекономічних ризиків для експорту капіталомістких товарів;

— економічні, в тому числі, податкові стимули, податкове кредитування імпорту інвестиційного устаткування для створення технологічно досконалих виробництво.

На найближчу перспективу найважливішим стратегічним завданням для України є прискорення економічного та соціального розвитку шляхом здійснення прогресивного характеру структурних перетворень в економіці, поглиблення її зовнішньої інтегрованості та значного поліпшення діяльності ринкових інститутів, оскільки за протилежних умов Україна буде все більше і більше відноситися до числа країн з повністю залежним розвитком, в якій рівень соціальних протиріч буде нагромаджуватися. Отже, мова має йти про створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що базується на інвестиціях та інноваціях, які забезпечать структурно-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян України. Останнє стає головною стратегічною метою економічної політики держави [8].

Сучасний етап соціально-економічного розвитку держави вимагає орієнтувати економічну політику на невпинне скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу.

Виходячи з цього, слід:

По-перше, необхідно виробити інструменти економічного зростання, завдяки яким: 1) зростання здійснюється високими темпами, забезпечуючи подвоєння ВВП за 9–10 років; 2) піднесення супроводжується прогресивними структурними зрушеннями (тобто забезпечує диверсифікацію) й підвищує конкурентоспроможність країни; 3) демонструє високі темпи і в середньостроковій, і довгостроковій перспективі, тобто є сталим; 4) забезпечує зближення за рівнем економічного розвитку з найбільш розвиненими країнами (тобто темп зростання є більш високим, ніж середньосвітовий або ніж темп зростання у найбільш розвинених країнах).

По-друге, абсолютним пріоритетом мають стати реформи секторів, пов’язаних з розвитком людського потенціалу, насамперед освіти та охорони здоров’я. Головні конкурентні переваги сучасної високорозвиненої країни забезпечуються високою якістю людського потенціалу й тими факторами, які безпосередньо пов’язані з життєдіяльністю людини.

По-третє, здійснення будь-яких заходів економічної політики не повинне підривати досягнутий рівень макроекономічної стабільності. Грошова і фінансова стабілізація є найважливішим досягненням останнього десятиліття і найважливішим фактором формування сприятливого інвестиційного клімату.

По-четверте, величезне значення у вирішенні завдань, що постали перед країною, має докорінне удосконалення її інституційної системи. Створення чітких і зрозумілих «правил гри» для всіх учасників соціально-економічного життя є загальною базою для досягнення цілей соціально-економічного розвитку. При цьому державі необхідно виробляти виключно тонкі механізми налаштування економічних процесів, що потребують обережного втручання у тканину економічного життя, оскільки за останній час з’явились певні тенденції до збільшення адміністративного потенціалу влади.

Орієнтиром економічного розвитку України є входження до групи країн, де домінує інноваційний шлях розвитку. Вихідними умовами формування ефективної економічної системи, здатної на прискорений розвиток, та відповідно сприятливого ділового клімату є утвердження прав приватної власності (перш за все, на землю та нерухомість) та забезпечення їх захисту, створення рівних умов конкуренції, розвиток стійких і ефективних фінансових інститутів та інститутів, що здійснюють адміністрування в економіці сьогодення. Прискорення темпів інноваційної діяльності та підвищення її ефективності мають характеризуватися, передусім: активізацією структурної перебудови економіки і відповідним удосконаленням її матеріально-технічної бази з метою досягнення її сприйнятливості до науково-технічних новацій; більш досконалим і глибоким обґрунтуванням соціально-економічної доцільності, можливостей впровадження науково-технічних розробок на стадії їх планування з врахуванням рівня пріоритетності і престижності на ринках; підвищенням рівня фінансування науково-технічних розробок з урахуванням цього аспекту законодавчою базою, а також розширенням масштабів залучення позабюджетних коштів, особливо для інноваційної діяльності.

3.2. Проблеми та перспективи державного регулювання економічного зростання в Україні

Важливою проблемою забезпечення темпів економічного зростання для України є відповідна адаптація в умовах залежності від імпорту енергетичних ресурсів, які постійно дорожчають. Це не дає країні стало розвиватися, призводить до інфляції, викликає можливість перебоїв у енерго- та теплопостачанні громадян, поменшує конкурентоспроможність продукції вітчизняних підприємств. Ось чому наша країна повинна реалізовувати політику енергозбереження та оптимізації енергетичного балансу не на словах .

В умовах зростання цін на нафту і газ необхідні зміни усередині галузі Треба збільшувати використання власних енергоресурсів, а саме вугілля, гідроресурсів, атомної енергії, створювати стимули до використання альтернативних джерел енергії, а також розробку енергозберігаючих технологій У цілому, процес перебудови та пристосування України до ринкових цін на енергоносії забере довгий час. Тому перед Україною стоїть проблема — зберегти контроль над енергетикою, як за стратегічною життєво важливою галуззю та зробити її більш привабливою для інвесторів

В умовах обмежених обсягів бюджетних коштів, що характерно для країн в умовах сучасної фінансової кризи, вирішити всі проблеми, наявні в економіці, сфері соціального забезпечення та досягти розвитку практично неможливо. Саме тому нашій державі необхідно визначитися з обмеженим колом пріоритетів економічного та соціального розвитку. Незважаючи на те, що це питання достатньо часто підіймається і серед економістів, і серед політиків, кількість таких пріоритетів сягає десятків, самі пріоритети постійно змінюються залежно від того чи іншого уряду, тієї чи іншої політичної ситуації У результаті сьогодні існує більш як 400 державних цільових програм, які мають приблизно однаковий рівень пріоритетності. Фінансування цих програм здійснюється у неповному обсягу, що не дозволяє досягти поставлених завдань Отже, слід здійснювати певний вибір пріоритетних на сучасному етапі завдань, які вимагають першочергової уваги, а також чітко сформулювати цілі та механізми реалізації, критерії досягнення результатів, принципи фінансового забезпечення

Пріоритетним напрямком розвитку економіки України, на думку значної кількості економістів, є формування та ефективне функціонування в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання. Ця модель надасть можливість забезпечити стійке економічне зростання, збільшення експорту обробних галузей промисловості, переходу до технологій працезбереження та енергозбереження, розвитку інтелектуального потенціалу країни Тільки в цьому разі економічне зростання буде мати якісно новий довгострокових характер, націлений на підвищення рівня та якості життя населення. Але цей процес зіштовхується з низкою проблем, більшість яких є підпорядкованими до загальних проблем економічного зростання. Мова йде про відсутність достатніх власних коштів, недостатнє державне фінансування інноваційно-інвестиційних проектів, нерозвинутість інноваційної інфраструктури, проблеми законодавчого регулювання

Для досягнення стійкого економічного зростання в Україні потрібно поєднати інвестиційну та інноваційну діяльність, так як інвестиційна діяльність не завжди передбачає інноваційну, а для стійкого інноваційного розвитку обов’язково потрібні інвестиції. У сфері інвестиційної політики треба зосередитись на забезпеченні інвестиційної активності національних суб’єктів у середині держави за рахунок внутрішніх джерел інвестування, створенні сприятливого інвестиційного клімату для іноземного капіталу, поклавши на державу функції гаранта стабільності інвестиційного клімату, а також забезпеченні ефективного використання інвестиційних ресурсів У сфері інноваційної політики державі необхідно запровадити сприятливу систему фінансово-кредитних і податкових інструментів для збільшення фінансування та розвитку науково-технічної сфери, інтелектуального потенціалу та розвитку підприємництва як одного з елементів національної інноваційної системи; прискорити розвиток і покращити ефективність функціонування інноваційної інфраструктури, розробити ефективну систему страхування інноваційних ризиків, створити заходи для вдосконалення захисту та використання інтелектуальної власності.

Досягнення економічного зростання в Україні потребує комплексного вирішення низки соціальних, економічних, політичних проблем Правильне поєднання всіх інвестиційно-інноваційних заходів державної політики та зусиль всіх суб’єктів інвестиційно-інноваційної діяльності, сприятиме покращенню життєвого рівня населення, підвищенню всіх макроекономічних показників, зростанню конкурентоздатності країни та підвищенню ступеня інтеграції України в світове господарство, тобто стійкому довгостроковому економічному зростанню.

Висновки

Таким чином, з урахуванням сучасного макроекономічного стану очевидна необхідність розроблення нового підходу до розв’язання проблем економічного зростання в Україні. Цей підхід повинен поєднувати у собі заходи грошово-кредитного регулювання і політику розвитку виробництва із залученням усіх можливих фінансових ресурсів.

Безпосередній механізм проведення необхідних для досягнення економічного зростання перетворень досить складний. Він передбачає поєднання різноманітних заходів не тільки економічного, а й законодавчого характеру. Всі зусилля держави повинні бути спрямовані на створення умов для першочергового освоєння вітчизняними товаровиробниками внутрішнього ринку.

Для підтримки вітчизняних підприємств необхідно виявити ті з них, які являють собою так звані «точки зростання», вкладення коштів в які дасть змогу поширити імпульс зростання на суміжні виробництва.

При розв’язанні завдання пожвавлення економічної кон’юнктури на державному рівні слід визначити галузеві й територіальні пріоритети. Критеріями вибору галузей — мультиплікаторів економічного зростання можуть бути:

— вплив галузі на сукупний попит (з урахуванням галузей-постачальників, суміжних галузей);

—     вплив галузі на сукупну пропозицію (з урахуванням галузей-споживачів і непрямого ефекту);

—      вплив галузі на формування дохідної частини бюджетів усіх рівнів.

Згідно з цим критерієм доцільна державна підтримка тих галузей, розвиток яких дасть змогу створити стратегічні переваги, і насамперед це стосується імпортозамінних галузей, які спроможні витіснити з вітчизняного ринку іноземних виробників. Доцільно перевести виробництво продукції, яка користується підвищеним попитом (виробництво комп’ютерів, оргтехніки і побутової техніки), частково на вітчизняну основу за рахунок податкового регулювання і стимулювання створення спільних підприємств. Підвищення інвестиційної ролі державної підтримки зазначених галузей є важливим інвестиційним маневром, який одночасно дасть можливість підвищити зайнятість населення, скоротити валютні витрати для створення технологій.

Наступний напрям державної підтримки — це підприємства, потенційно здатні налагодити випуск продукції, конкурентоспроможної на зовнішньому ринку.

Таким чином, вибір виробничих орієнтирів — це дуже відповідальний етап у формуванні програми економічного зростання.

Одним із найважливіших завдань, яке безпосередньо пов’язане з перспективами подальшого зростання, є інвестиційна підтримка галузей, котрі виробляють високотехнологічну продукцію. Світові прогнози виділяють такі найперспективніші інноваційні галузі: інформатика, сфера комунікацій і ресурсозбереження. Саме розвиток цих напрямів дасть змогу сформувати велику хвилю в економіці України на найближчі 50—60 років.

У трансформаційних умовах розвитку державне регулювання економічного зростання в Україні здійснюється за допомогою інструментів фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, що характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, укладення контрактів, виробництво продукції (виконання робіт), надання послуг. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва збільшенням обсягу державних закупівель, і стримуючу (рестриктивну), спрямовану на стримування виробництва зменшенням обсягу державних закупівель.

У межах бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Бюджетна політика України постійно перебуває в центрі уваги науковців, економістів, політиків, інших фахівців, що зумовлено її вагомим місцем серед інструментів економічної політики. У бюджетній політиці найяскравіше виявляються інтереси різних верств суспільства.

Державні фінанси істотно впливають на реальну економіку та її зростання, тому динаміка основних макроекономічних показників може виступати одним із критеріїв успішності того або іншого варіанта бюджетної політики. Можна виокремити такі кількісно вимірювані критерії бюджетної політики щодо економічного зростання: рівень нагромадження бюджетних доходів загалом, зокрема податків; обсяг і напрями видатків бюджету; розмір бюджетного дефіциту та швидкість зростання державного боргу; обсяг фінансових ресурсів, що відволікаються на обслуговування державного боргу; рівень монетаризації бюджетного дефіциту; динаміка ВВП; рівень безробіття; ступінь виконання законодавчих актів і прирівняних до них нормативних документів щодо бюджету.

Список використаної літератури

  1. Дмитренко М. Ощадно-кредитна система у контексті формування в Україні власної інвестиційно-інноваційної політики / М. Дмитренко // Вісник НБУ. – 2006. – № 1. – С. 16-18.
  2. Запатріна І.В., Лебеда Т.Б. Бюджетна політика стимулювання економічного зростання та механізми її реалізації. «Фінанси України» № 4, 2006
  3. Затонацька Т. Г., Осецький В. Л. Стратегія нарощування інвестиційного потенціалу національної економіки. «Фінанси України» № 7, 2006, с. 38-49
  4. Звєряков М. І. Перспективи формування нової якості економічного зростання / М. І. Звєряков // Фінанси України. — 2007. — № 9.- С.59-66
  5. Зимовець В. Про інтеграційні процеси у світовому фінансовому секторі. «Економіка України» № 1, 2006
  6. Ковалюк О.М. Правове й інформаційне забезпечення фінансового механізму організації економіки. «Фінанси України» № 3, 2004
  7. Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток // Економіка України. — 2008. — № 3. — С. 84-91.
  8. Крисоватий А.І. Податкові трансформації та економічне зростання / А. І. Крисоватий // Фінанси України. — 2008. — № 9. — С. 10-24
  9. Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України / Михайло Іванович Крупка. – Л. : Вид-во ЛНУ ім. Ів. Франка, 2001. – 608 с.
  10. Кудряшов В.П. Державна підтримка економічного зростання в Україні / В. П. Кудряшов // Фінанси України. — 2008. — № 9. — С. 42-53
  11. Любіч О. Важелі макроекономічної політики для регулювання економічного зростання та інфляції / Олександр Бюбіч, Юрій Харазішвілі // Вища школа. — 2008. — № 4. — С. 18-30
  12. Лютий І.О. Макроекономічні чинники грошово-кредитної політики України в сучасних умовах // Економіка і держава. – 2006. – № 1. – С.9-11.
  13. Микитенко В. Політика економічного зростання: природа, цілі, проблеми та перспективи // Вісник Національної академії наук України. — 2008. — № 8. — С. 42-53
  14. Мироненко М. Економічне зростання і соціальний прогрес // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2011. — № 1. — С. 126-131
  15. Міщук О. В. Фінансове забезпечення економічного зростання в умовах реалізації інвестиційно-інноваційної політики / О. В. Міщук // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 2. — С. 25 — 30
  16. Наявна грошова маса в обігу України та її розміщення // Бюлетень Національного банку України. – 2008. – № 2. [Електронний ресурс]. – Доступний з http://www.bank.gov.ua.
  17. Пищуліна О. Державні видатки та економічне зростання: теоретичний та емпіричний аналіз // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 2. — С. 109-114
  18. Підсумки першого півріччя: від спаду економіки до фінансової стабільності та економічного зростання // Урядовий кур’єр. — 2011. — 11 серпня. — С. 5-12
  19. Радіонова І.Ф. Економічне зростання за участі держаних фінансів / І.Ф. Радіонова // Фінанси України. — 2008. — № 1.- С.33-46
  20. Сунцова О.О. Фінанси та економічне зростання: теоретичні аспекти / О. О. Сунцова // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 6. — С. 49-55
  21. Шевцов А.І. Економічне зростання в Україні та пошук ключової ланки майбутнього розвитку // Актуальні проблеми економіки. – 2002. – № 3. – С.37-46.
  22. Шевченко О. Інвестиційна активність регіонів України: вплив на економічне зростання // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 175-181