Зміст

Вступ

  1. Сучасні екологічні проблеми, що постають перед суспільством

1.1. Викиди в атмосферу

1.2. Спустелювання

1.3. Екологічний моніторинг

2. Міжнародні економічні аспекти вирішення екологічних проблем

3. Оцінка сучасної екологічної ситуації у світі

4. Діалектика взаємодії суспільства з навколишнім середовищем

5. Суперечливість сучасного природокористування. Генезис екологічної кризи

6. Діяльність ООН щодо поліпшення екологічної ситуації у світі

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

 

У роботі висвітлюються проблеми сучасної екологічної ситуації у світі.

Відомо, що природа — єдина і неподільна, а сучасне господарство – результат взаємодії природи і суспільства. Отже, суспільство, господарство і природа — взаємопов´язані, зв´язок цей має глобальний характер, стан і доля кожного із компонентів — взаємозалежні.

Ця порівняно проста теза є відправною щодо розуміння низки глобальних геологічних проблем.

На жаль, протягом тисячоліть людина посилено втручалася в природу, не порушуючи про підтримку в ній рівноваги. Особливо ускладнилися відносини суспільств і природи в XX ст., коли в процесі науково-технічної революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через різке збільшення кількості введення, інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення відновлення. У відносинах людини і природи настала криза, яка викликала аналогічні проблеми глобального характеру.

Спеціалісти ООН, учені-екологи відомих міжнародних і національних природоохоронних організацій на підставі наукового аналізу матеріалів про особистості й тенденції демографічного, соціально-економічного розвитку суспільства й наслідків науково-технічної революції, даних про стан і перспективи використання природних ресурсів, а також про стан і динаміку забруднень геосфер і стан біосфери здобули дуже невтішні висновки.

Постановка проблеми. Постає завдання дослідити останні тенденції у погіршенні стану більшості екосистем.

Погіршення стану більшості екосистем біосфери, істотне зменшення біопродуктивності й біорізноманітності, катастрофічне виснаження ґрунтів і мінеральних ресурсів за небаченої забрудненості поверхні Землі; гідросфери й атмосфери пов’язані з інтенсивним зростанням чисельності населення планети та розвитком науково-технічного прогресу протягом останніх 50 років. Саме необхідність задоволення дедалі більших потреб людського суспільства призвела до гігантського розширення масштабів господарської діяльності, змін у пропорціях світового господарства, у виробничих потужностях, техніці й технологіях, асортименті продукції, виробничому й особистому споживанні. Моделі виробництва й споживання, що склалися в світі, перестали відповідати умовам нормального співіснування людини й природи.

Ціль роботи – проаналізувати екологічні ситуації в різних країнах світу, систематизувати їх та дослідити, виявити їх чинники.

1. Сучасні екологічні проблеми, що постають перед суспільством

До розвитку глобальної екологічної й тісно пов’язаної з нею соціально-економічної кризи, які сьогодні загрожують існуванню нашої цивілізації, призвели, образно кажучи, два „вибухи” – демографічний, тобто різке зростання чисельності населення за останнє століття, й промислово-енергетичний, а також причинені ними катастрофічні ресурсопоглинання й продукування відходів. За висновками експертів, некероване зростання населення планети – головна причина розвитку глобальної екологічної кризи, яка спричинила решту криз (виснаження ресурсів, забруднення геосфер, негативні кліматичні зміни тощо).

Одною з екологічних проблем є зростання кількості міст-гігантів, що стали найбільшими та найнебезпечнішими забруднювачами довкілля й згубниками природи, її „раковими пухлинами”.

Нерегульований приріст населення, котрий призвів до розширення енерговиробництва, що спричинило такі негативні наслідки, як: активне забруднення природи, випадання кислотних дощів, утворення озонових „дір”, парникового ефекту.

Вивчення динаміки споживання людством мінеральних ресурсів показало, що десь, через 200-250 років на Землі скінчаться запаси нафти, вугілля, горючих сланців і торфу.

В разі збереження сучасних промислових та енергетичних технологій приблизно за цей самий період буде вичерпано до 2/3 запасів кисню в атмосфері планети за одночасного неухильного зниження темпів його відтворення зеленими рослинами (внаслідок деградації біосфери, зменшення площі лісів, біорізноманітності, біомаси і біопродуктивності взагалі).

1.1. Викиди в атмосферу

Важливою екологічною проблемою є і забруднення атмосфери різними хімічними викидами промислового характеру, а також забруднення водойм. Однією з найгостріших екологічних проблем людства в найближчі десятиліття залишається необхідність демонтажу сотень блоків АЕС, які відпрацювали свій ресурс, транспортування й безпечне поховання твердих і рідких радіоактивних відходів.

Вчені стверджують, що протягом найближчих 20-30 років через техногенні зміни в навколишньому середовищі світ може втратити більш як 1 млн. видів рослин і тварин. Біологічна різноманітність – це запорука стійкості, витривалості як окремих екосистем. Так і біосфери в цілому. Ось чому зменшення біорізноманітності – це серйозна втрата біосфери, одна з головних екологічних проблем сьогодення.

1.2. Спустелювання

Екологічною проблемою є і спустелювання. За даними ООН, понад 900 млн чоловік проживають у посушливих зонах нашої планети, землі яких потерпають від спустелювання.

Глобальні негативні біологічні й кліматичні зміни (спустелювання, деградація ґрунтів, біосфери, зменшення біорізноманітності, почастішання кислотниих дощів, розвиток лісовими пожежами, утворенням і рухом ураганів, піщаних бур та інших стихійних і техногенних катастрофічних явищ глобального масштабу.

Дані екологічного моніторингу стають ефективним інструментом охорони природи лише в тому разі, якщо вони доступні широким масам населення завдяки засобам масової інформації.

Дані моніторингу мають допомагати в пошуку шляхи оптимізації взаємин людини й природи. Станції стеження розміщуються в екологічно чистих районах, спостереження за станом довкілля можуть бути наземними й за допомогою літаків, гелікоптерів, супутників, космічних кораблів, метеорологічних ракет.

Сьогодні, використовуються всі види екологічного моніторингу на всіх рівнях у всьому світі. Міжнародне співробітництво помагає здійснювати глобальний екологічний моніторинг, а його дані обробляються в спеціальних міжнародних центрах і передаються для вивчення та ухвалення рішень у спеціальні екологічні міжнародні організації при ООН, урядами найбільших країн світу. З 1991 року в межах України виховується програма системного екологічного моніторингу парникового ефекту й збільшення розмірів озонових „дір” в атмосфері) відбуваються через неконтрольовану, не узгоджену із законами життя й природи діяльність людини.

Екологічною проблемою є і загибель водних екосистем. Величезна кількість отруйних речовин, що накопичуються навколо міст, промислових центрів, виносяться поверхневими та ґрунтовими водами в річку, а звідти в моря й океани. До них додаються забруднювачі. Що переносяться вітром, нафтопродукти від аварій танкерів та від роботи нафтопромислів.

Останнім часом багато проблем у людства виникло також у зв’язку з безжалісною експлуатацією земельних угідь. У всьому світі швидкими темпами відбувається деградація й ерозія ґрунтів.

Величезну тривогу в світі викликає перезабруднення атмосфери шкідливими газами, що призводить до збільшення площ озонових „дір” та активації розвитку парникового ефекту. Перше явище спричинило зниження захисної дії озонового шару від сонячного ультрафіолетового випромінювання. А парниковий ефект приводить до потепління клімату, танення льодовиків, підвищення рівня Світового океану, навіть деградації екосистем окремих районів суші. Природа потребує розумного, раціонального використання ресурсів. На сьогодні вже в усіх країнах усвідомлена необхідність охорони біосфери в інтересах подальшого існування людства.

1.3. Екологічний моніторинг

У зв’язку зі збільшенням негативного впливу на довкілля всіх видів людської діяльності останніми роками виникла потреба в організації періодичних і безперервних довгострокових спостережень, в оцінках становища в цілому. Контролюються екологічні умови як навколо окремих об’єктів – забруднювачів, так і в межах районів, регіонів, континентів, усієї планети. Склалася ціла система таких досліджень, спостережень і операцій, яку назвали екологічними моніторингами.

Основна мета моніторингу – об’єктивна оцінка стану довкілля, його складових у межах досліджувальних територій, аби залежно від цієї оцінки приймати правильні рішення щодо охорони природи, раціонального використання їх ресурсів.

Найважливіше питання екологічного моніторингу:

— за чим спостерігати?

— як спостерігати?

— коли спостерігати?

— які головні екологічні параметри фіксувати?

— які висновки щодо поліпшення екологічної ситуації можна зробити?

Сьогодні під екологічним моніторингом розуміють систему спостережень, оцінки і контролю стану довкілля для вироблення заходів на його захист, раціональне використання природних ресурсів, передбачення критичних екологічних ситуацій та запобігання їм прогнозування масштабів можливих змін.

Організація, нагромадження, обробка й поширення даних моніторингу мають забезпечити необхідною інформацією для розв’язання управлінческих задач на різних рівнях – від окремого об’єкта до великого регіону чи всієї планети, бо всі три рівня пов’язані між собою. На локальному рівні – це стеження за конкретними об’єктами, їхнім ресурсом – та енергоспоживанням, складом та обсягами забруднень довкілля, контроль за дотриманням законів про охорону природи.

На регіональному рівні (басейни великих річок, водосховищ, географічні або екологічні райони чи регіони) – це виявлення шляхів міграції забруднювальних речовин, з’ясування обсягів токсикантів, що мігрують, головних джерел забруднення середовища в регіоні, вибір постійних станцій екологічного контролю, визначення головних екологічних завдань, складання регіональних планів охорони природи.

На глобальному рівні – це спостереження за станом озонового шару, розвитком парникового ефекту, формуванням і випаданням кислотних дощів, станом гідросфери планети.

2. Міжнародні економічні аспекти вирішення екологічних проблем

Проблеми екологізації міжнародних відносин узагалі та міжнародного науково-технічного й економічного співробітництва щодо охорони навколишнього середовища зокрема вперше були висунуті на Стокгольмській конференції ООН з охорони природи, яка відбулася у 1972 р. Того ж року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію стосовно організаційних і фінансових заходів з міжнародного співробітництва у питаннях охорони довкілля та заснувала Раду керівників спеціального органу — Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Ця Рада в 1973 р. розглянула ухвалений Стокгольмською конференцією «План дій у сфері навколишнього середовища» і визначила основні напрями міжнародного співробітництва, які охоплюють:

• охорону здоров´я та підвищення добробуту населення;

• охорону грунтів і вод та боротьбу з опустелюванням;

• освіту, професійну підготовку й інформаційне забезпечення

охорони природи;

• захист Світового океану;

• охорону рослинності, диких тварин і генетичних ресурсів;

• проблеми енергетичних ресурсів та енергозбереження.

Стокгольмський екофорум орієнтував світове співтовариство на пошук ефективних шляхів попередження та розв´язання екологічних проблем соціально-економічного розвитку, на усунення загрози глобальної екологічної катастрофи, а також на збільшення обсягів асигнувань у сферу охорони природи та раціоналізації природокористування. З того часу у вирішенні проблеми ліквідації енвайронментальної небезпеки господарювання, нейтралізації відчутної шкоди основним природним ресурсам і біосфері в цілому, крім екологів, постійно беруть активну участь економісти, політики, представники різних галузей промисловості й аграрного виробництва.

Нині людство дедалі глибше усвідомлює необхідність радикальної перебудови взаємовідносин суспільного виробництва та навколишнього середовища. Адже біосфера, всі її ресурси, їхні стабільність і відтворення — це не лише об´єкти експлуатації заради отримання життєвих благ, а й найважливіші передумови існування самої людини як біологічної істоти. Оскільки земна біосфера є цілісною системою, то й підхід до екологічних проблем має бути комплексним, глобальним, планетарним.

Одностороннє вирішення екологічних проблем соціально-економічного розвитку будь-якою державою вже неспроможне істотно вплинути на підвищення рівня екологічної безпеки господарювання на планеті. Звичайно, регіональні та локальні природоохоронні заходи відіграють істотну роль у поліпшенні екологічної ситуації Однак унаслідок транскордонного характеру екологічних проблем, насамперед забруднення повітряного і водного басейнів, ці заходи можна розглядати тільки як часткові. Переміщення екологічно шкідливих виробництв за кордон та експорт небезпечних відходів за умов глобальної екологічної взаємозалежності всіх держав світу не зменшують загального рівня негативного впливу антропотехногенних навантажень на біосферу Землі, а лише віддаляють для країн-експортерів строки і змінюють форми небезпечних екологічних наслідків їхньої господарської діяльності.

Тому на сучасному етапі розвитку людської цивілізації, якому притаманне подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу, набирають сили нові тенденції та підходи до масштабів, способів і методів господарювання діяльності. Вони пов´язані не лише з інтенсифікацією та інтеграцією багатьох сфер і галузей Виробництва, а й із необхідністю застосування ефективного міжнародного моніторингу навколишнього середовища, дієвих міжнародних економічних механізмів вирішення екологічних проблем, всебічної раціоналізації природокористування і поліпшення відтворення природних ресурсів та якості довкілля. Технологічно складне, багатономенклатурне матеріальне виробництво, особливо у розвинутих країнах, тепер має ґрунтуватися на еколого-економічних принципах, тобто йдеться про випуск високоякісної і конкурентоспроможної продукції як з найменшими затратами ресурсів, так і з мінімальною шкодою для навколишнього середовища.

Отже, завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний екологічно безпечний господарсько-економічний простір, який буде основою розвитку всіх країн світу. Це, по-перше, потребує від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних й організаційних змін у суспільному виробництві, радикальної перебудови макроекономічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв´язків та здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, оптимізації балансів інвестицій і заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого-економічних чинників. А по-друге, це передбачає узгоджене міжнародне науково-технічне та економічне співробітництво, що спирається на інтеграцію сил, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення глобальних екологічних проблем.

3. Оцінка сучасної екологічної ситуації у світі

Наприкінці XX ст. людство опинилося у пастці гострих екологічних проблем власного соціально-економічного розвитку. Кількісне та якісне нарощування обсягів енергоречовинного обміну між суспільством і природним середовищем через прискорення темпів науково-технічного прогресу, залучення до господарського обороту дедалі більшої маси природних ресурсів, зростання масштабів природокористування й посилення антропотехногенного тиску на довкілля — все це створило напружену ресурсово-екологічну ситуацію — критичну з огляду на відтворювальні, асиміляційні та відновлювальні можливості біосфери. Оскільки навколишнє середовище є не лише природним базисом, джерелом виробничої і перетворювальної діяльності людини, а й виконує важливу позавиробничу функцію фізичного, психічного, естетичного середовища людського буття, то цілком зрозуміло, що деградована, забруднена природа об´єктивно перешкоджає процесам суспільного відтворення. Така природа — це безпосередня загроза здоров´ю та життєдіяльності людини. Зворотна реакція довкілля на екологічно невиважену антропотехногенну діяльність тим гостріша, чим активнішим і масштабнішим є суспільне споживання природних ресурсів та благ. Таким чином, за умов демографічного «вибуху» і НТР діє своєрідний «екологічний бумеранг», який завдає природі, а відтак і людству чимдалі більшої шкоди.

За глобальною оцінкою Міжнародного ґрунтового центру (Нідерланди), внаслідок антропотехногенної діяльності вже деградовано понад 15 % світового суходолу. В межах цієї площі близько 6 % земель зруйновано водною ерозією, 28 % — вітровою, понад 12 % —засолено через неправильне зрошення, 5 % —виведено з обороту внаслідок надмірного забруднення хімічними речовинами та деструкції (знищення лісів, розорювання, будівництво тощо). Підраховано, що кожної години на планеті 1700 акрів продуктивних ґрунтів стають пустелею через нераціональне використання, п´ять—шість видів тваринного і рослинного світу зникають, знищується понад 3000 акрів тропічних лісів. Через втрату родючості ґрунтів, опустелювання територій, вирубування лісів лише в Африці наприкінці 80-х років постраждали близько 30 млн. осіб у 21 країні, з яких 10 млн. змушені були стати «екологічними біженцями», тобто змінити місце проживання саме через кризову екологічну ситуацію.

Дані ООН свідчать, що майже 900 млн. осіб нині мешкають у посушливих регіонах нашої планети, де відбуваються процеси інтенсивного опустелювання та виснаження природних ресурсів. Соціально-економічні й екологічні втрати при цьому оцінюються в 40 млрд. дол.: зокрема, для країн Азії — 21 млрд., Африки — дев´ять, Північної Америки та Австралії — по три, Європи — 1 млрд. дол. Приблизно 100 країн зазнають негативного впливу опустелювання, причому 81 з них належать до слаборозвинутих, де населення потерпає ще й від злиднів, хвороб, голоду тощо. Отже, екологічні проблеми в зазначених країнах тісно пов´язані з соціально-економічними.

Близько 250 млн. осіб у багатьох державах світу споживають неякісну питну воду. За матеріалами Всесвітньої організації охорони здоров´я, внаслідок того, що населення 75 країн світу змушене користуватися надто забрудненою водою, щорічно хворіє понад 500 млн. осіб. Водночас до природних водойм щорічно надходить майже 500 млрд. тонн промислових і побутових стоків, Декілька мільйонів тонн нафти. Нагадаємо, що одного літра нафти Достатньо, щоб зробити непридатним для вживання (пиття, зрошення, технічних потреб) мільйон літрів води. Моря та океани, прісні водойми, яким людство зобов´язане водою, теплом, відпочинком, киснем, харчуванням, перетворюються на величезні «сміттєзбірники сучасності». Загалом внесок екологічного чинника серед інших у погіршення здоров´я людей оцінюється фахівцями в 30—40 %, а стосовно онкологічних захворювань —понад 50 %.

Серйозну тривогу майже в усіх країнах світу викликає надмірне забруднення шкідливими викидами атмосферного повітря. Ідеально чисте повітряне середовище тепер існує лише теоретично. Інтенсивна виробнича, насамперед індустріальна, діяльність людини призвела до його значного забруднення, тобто до виразної відмінності його властивостей і складу від показників природної атмосфери. Більше того, динамічна рівновага, яка існувала в природі стосовно виділення і поглинання кисню, вуглекислоти й азоту, невпинно порушується разом із розвитком автомобілізації, урбанізації, електрифікації та індустріальної діяльності людства. Так, підраховано, що за останні 50 років було використано кисню приблизно стільки ж, скільки за попередній мільйон років, або 0,02 % від його запасу в атмосфері.

Забруднення атмосфери негативно впливає на здоров´я людей: за тривалої дії запиленого і насиченого шкідливими газами повітря розвиваються пневмонія, бронхіт, бронхіальна астма та інші хвороби органів дихання. Забруднене повітря пошкоджує шкіру, знижує опірність організму і зрештою призводить до погіршення загального стану здоров´я, росту захворюваності і смертності населення, виснаження трудового потенціалу будь-якої держави.

Забруднення атмосферного повітря промисловими викидами призводить до появи кислотних дощів, «озонових дір» і розвитку «тепличного ефекту» на планеті: до 60 % озонового шару над Антарктидою вже знищено, а над північною частиною земної кулі — від 9 до 20 %. Це явище спричиняє зменшення захисної дії озону від сонячного ультрафіолетового опромінення і поширення захворювань шкіри, зору тощо.

Прогнози свідчать, що до 2025 р. світовий сумарний викид двоокису вуглецю від двигунів внутрішнього згоряння має зрости з 25 до 44 %. Це зумовить посилення дії «тепличного ефекту», тобто потепління клімату, а відтак — танення льодовиків і значне підвищення рівня Світового океану, а також порушення нормального функціонування екосистем. До 2030 р. очікується збільшення середньорічної температури на планеті на 1,5—4,5° за Цельсієм, а отже й підвищення рівня океану на 20—140 см. Для економіки СІЛА це означатиме величезні матеріальні втрати, які оцінюються приблизно в 60 млрд. дол. Для країн же Західної Європи, розташованих нижче рівня океану, та для острівних держав такі втрати будуть ще більшими.

Та й сьогодні забруднення навколишнього середовища завдає серйозної матеріальної шкоди національним господарствам майже всіх країн світу. Щорічні збитки від деградації природи оцінюються (у відсотках від ВНП): 0,4—2 — у розвинутих країнах (СІЛА, ФРН, Велика Британія, Нідерланди, Японія); 3—5 — у державах Східної Європи; 6—15 — у країнах СНД (зокрема в Україні — 10—15); 6—18 — у країнах «третього світу» (Нігерія, Буркіна-Фасо, Ефіопія тощо).

У багатьох регіонах планети екологічні проблеми набрали надзвичайної гостроти. Через кризовий стан навколишнього середовища ці території мають міжнародно визнаний статус зон екологічного лиха. До них, зокрема, належать Азовське, Чорне, Балтійське та Японське моря, Урал і Приуралля, Перська й Мексиканська затоки, Кузбас, Тюменський нафтопромисловий регіон, Нова Земля, Сахель, Ефіопія та ін.

Зоною екологічного лиха визнана й Україна. Взагалі серед європейських країн наша держава має найвищий інтегральний показник антропотехногенних навантажень на природне середовище практично на всій території. Величезних розмірів тут набрали забруднення повітряного басейну, водних і земельних ресурсів, а також деградація ґрунтів і водойм. Майже все населення України споживає неякісну питну воду, забруднені продукти харчування. Як наслідок спостерігається стійка тенденція до депопуляції. За останні вісім років кількість населення зменшилася на 1,8 млн. осіб. Перед загрозою опинився не лише екофонд, а й генофонд нації. По суті, відбувається процес виснаження національних природних продуктивних сил, який уже досяг критичної межі.

Отже, екологічні проблеми мають соціально-економічне підґрунтя. Огляд світової екологічної ситуації це наочно підтверджує. Іншими словами, деградація довкілля спричиняється взаємопов´язаними суспільними (антропотехногенними) і природними (екологічними) чинниками. Генезис екологічних проблем слід розглядати крізь призму розвитку саме суспільних відносин, складовою частиною яких, безперечно, є ієрархічна багатокомпонентна система відносин «людина—природа».

4. Діалектика взаємодії суспільства з навколишнім середовищем

Постійна суперечність у системі «природа—суспільство—виробництво» нині переросла в гострий антагонізм, який може бути розв´язаний шляхом порушення цілісності і (або) повного знищення однієї чи всіх її складових. У даному випадку вже є певні ознаки реальної небезпеки розв´язання цієї суперечності саме шляхом повного або часткового зникнення суспільства.

Каталізатором глибокої екологічної кризи стало безпрецедентне за масштабами й темпами нарощування природотрансформаційних процесів. Антропотехногенна діяльність людства набула таких розмірів, які дорівнюють глобальним природним та біогеохімічним явищам в екосфері, а інколи й перевищують їх.

Сучасна ситуація в системі природокористування характеризується щонайменше трьома особливостями: 1) кількісним розширенням енергоречовинного обміну між суспільством і навколишнім середовищем; 2) глобалізацією впливу людства на біосферу; 3)постійно зростаючим негативним антропотехногенним навантаженням на довкілля. Нинішнім способам і методам природокористування, як правило, притаманні високі ресурсомісткість і відходоємність, марнотратство, антиекологічність, нераціональність та неефективність — з позиції як економіки, так і екології. Аналіз свідчить, що відносно благополучні в екологічному аспекті території швидко зменшуються, оскільки застарілі екологічні проблеми не вирішуються належним чином і до того ж виникають нові, ще складніші, пов´язані з серйозними соціально-економічними і політичними суперечностями.

Взагалі ключ до пізнання закономірностей процесу взаємодії природи і суспільства лежить у площині дослідження соціально-продуктивної діяльності людей. Адже людина не може існувати, не споживаючи природних ресурсів та не перетворюючи довкілля. Це привласнення сил і речовин природи відбувається у процесі праці, тобто свідомої діяльності людини з метою задоволення власних потреб. Таким чином, виникає і набирає розвитку взаємодія людини з природою — загальне матеріальне відношення щодо привласнення індивідом природних речовин.

Застосовуючи знаряддя праці, послідовно та цілеспрямовано трансформуючи природні ресурси в необхідні споживчі блага у процесі виробництва, людина стверджує себе як соціальна особа, що протистоїть природі. її залежність від довкілля набуває нових форм, а суперечливий характер взаємовідносин з природою стає дедалі помітнішим. Чим повніше та глибше людина перетворює природу в процесі трудової діяльності, тим вищого рівня розвитку досягають її продуктивні сили і знання природних закономірностей. І водночас тим складнішими та суперечливішими стають п взаємовідносини з навколишнім середовищем.

З іншого боку, природа протистоїть людині як своєрідна система зі своїми внутрішніми законами, екологічними взаємозв´язками та взаємозалежностями, продуктивністю, здатністю до самовідновлення та саморозвитку, динамікою біосферних явищ. Однак людська діяльність найчастіше здійснюється всупереч закономірностям функціонування багатоаспектних екологічних відносин, оскільки практичні суспільні завдання в кожному випадку мають цільовий та однобічний характер, що, зрештою, призводить до небажаних змін у навколишньому середовищі.

У свою чергу такі зміни спричиняють непередбачувані наслідки для самих людей. Отже, взаємодія суспільства і природи розгортається за принципом зворотного зв´язку, зумовлюючи істотні зміни взаємодіючих сторін аж до якісного їх перетворення. Про цю діалектичну особливість взаємовідносин суспільства та природи вкрай важливо пам´ятати в сучасних умовах, коли відбувається настільки потужний їх вплив одне на одного, що неможливо правильно оцінити природні явища без урахування дії антропотехногенних навантажень. І навпаки — пізнання соціальних явищ потребує вивчення й особливостей дії екологічного чинника.

Об´єктивний діалектично-суперечливий процес взаємодії природи та суспільства виступає як процес розвитку природних і штучно створених людиною продуктивних сил. Остаточне підпорядкування природних продуктивних сил суспільним, а відтак і загострення суперечностей (аж до антагонізму) між людиною та навколишнім середовищем відбуваються на етапі промислової, а згодом науково-технічної революції. З розвитком суцільної індустріалізації суспільного виробництва поглиблюється й суперечність між людиною як творцем, трансформатором навколишнього середовища і як складовою частиною біосфери, оскільки фізичне буття та відтворення суспільства не можуть бути здійснені поза природою. Науково-технічний прогрес, поглиблюючи і просторово розширюючи соціалізацію природи, вносить постійні суперечності в діалектику взаємодії соціального та природного в системі «суспільство—виробництво—навколишнє середовище», інколи порушуючи не лише структурну, а й генетичну визначеність соціального природним.

Разом із тим використання природних благ, обмін предметною діяльністю та енергоречовинними потоками між суспільством і навколишнім середовищем завжди підпорядковуються економічним потребам та інтересам людей. У процесі природокористування між людьми об´єктивно виникають специфічні економічні відносини щодо привласнення, використання, розподілу й відтворення елементів навколишнього середовища, які надають соціальної спрямованості процесам обміну речовин між суспільством і природою. Таким чином, взаємодія людини з природою набирає суспільної форми, включається в систему виробничих відносин. Очевидно, що саме виробничі відносини як соціально-економічна форма розвитку продуктивних сил є тією суспільною оболонкою, в якій, власне, здійснюється техніко-технологічна взаємодія суспільства з природою, яка конституює поняття природокористування.

Одна з наріжних особливостей відносин природокористування полягає в тому, що вони детерміновані як законами розвитку системи виробничих відносин, так і закономірностями природи за домінуючої ролі перших. Водночас взаємодія суспільства з біосферою визначається закономірностями діалектичного зв´язку продуктивних сил і виробничих відносин конкретного способу виробництва, оскільки відносини природокористування органічно входять до системи взаємозв´язків між продуктивними силами та виробничими відносинами. Саме це має важливе значення для розуміння суті сучасної екологічної кризи та нагальної необхідності переведення економіки будь-якої країни на модель сталого розвитку.

Взаємодію суспільства і навколишнього середовища слід розглядати насамперед як систему ієрархічно підпорядкованих суперечностей. Ця система охоплює власне екологічні (природно-екологічні), техніко-екологічні, соціально-екологічні (в тому числі еколого-економічні, еколого-політичні, еколого-гносеологічні) суперечності. Граничним ступенем антагоністичного руху суперечностей взаємовідносин суспільства і природи є екологічна криза.

5. Суперечливість сучасного природокористування. Генезис екологічної кризи

Коротко розглянемо основні чинники виникнення екологічної кризи. Переважно екстенсивний, природомарнотратний розвиток економіки з застосуванням екологонебезпечних технологій призвів, зрештою, до надзвичайного загострення взаємовідносин між природою та суспільством. Можливості біосфери забезпечувати зростаючі людські потреби у природних благах, знешкоджувати й асимілювати величезні обсяги забруднюючих речовин і відновлювати екологічний потенціал нині перебувають на межі цілковитого вичерпання. Природні продуктивні сили, по-перше, у дедалі більших масштабах використовуються задля отримання споживчих благ, а по-друге —прискореними темпами руйнуються та "деградують. Звідси виникає суперечність між високим рівнем розвитку соціальних продуктивних сил та екологічним станом природного середовища, яке перманентно погіршується. При цьому соціально-економічна система поки що неспроможна створити адекватні форми і способи розв´язання цієї суперечності, що й зумовило накопичення негативних екологічних наслідків.

Отже, екологічна криза — це такий стан взаємовідносин суспільства з природою, який характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил виробничих та інституційних відносин даного способу виробництва ресурсові-екологічним можливостям біосфери. Іншими словами, екологічна криза виникає там і тоді, де і коли напрями розвитку -продуктивних, сил, методи природокористування, наявні виробничі відносини та відносини надбудови того чи іншого способу виробництва призводять до антагоністичних суперечностей з навколишнім середовищем, які адекватно і вчасно не розв´язуються. Тому і теоретично, і практично зовсім неправомірно підходити до вирішення екологічних та економічних проблем відокремлено, розриваючи «генетичний» зв´язок процесів їх появи і зняття. Більше того: науково доведено тісну взаємозумовленість досягнутого рівня раціоналізації природокористування, якості навколишнього середовища, стану природноресурсового потенціалу будь-якої країни, з одного боку, і перспектив розвитку національної економіки, з іншого.

Слід зазначити, що гносеологічно екологічну кризу правомірно розглядати в широкому та вузькому розумінні. У вузькому (власному) розумінні екологічна криза — це виснаження і деградація природних продуктивних сил, істотне погіршення якості навколишнього середовища, екологічних умов життя та економічної діяльності. В широкому розумінні екологічна криза означає кризу суспільних відносин природокористування взагалі.

Безперечно, що внутрішніми причинами розгортання сучасної екологічної кризи слід вважати саме суперечності взаємовідносин суспільства з довкіллям. Умовно їх можна об´єднати в чотири групи: перша — суперечності, зумовлені розвитком продуктивних сил; друга — суперечності, які виникли внаслідок обмеженості організаційних та виробничих відносин; третя — суперечності, викликані впливом наявних форм суспільної свідомості; четверта — суперечності, породжені невідповідністю законів розвитку суспільства законам функціонування біосфери.

До речі, глибинну основу загострення екологічної кризи становлять суперечності другої групи, серед яких чільне місце посідає антагонізм між загальноекономічним призначенням природи та загальнолюдськими потребами в її раціональному використанні, з одного боку, й обмеженими соціально-економічними функціями, які їй нав´язуються домінуючими виробничими відносинами, з іншого. Крім того, антагонізм між якісно новим характером і масштабами впливу людства на природноресурсовий потенціал та неадекватністю соціальних форм організації відносин природокористування також поглиблює екологічну кризу.

Вивчення внутрішніх причин поглиблення екологічної кризи зовсім не зменшує ролі безпосередніх чинників впливу на природу у формуванні сучасних суперечностей природокористування. Не будучи прямими джерелами виникнення цих суперечностей, вони, однак, є своєрідними каталізаторами, які сприяють визріванню протилежностей та їх рухові аж до загострення.

До основних чинників посилення екологічної кризи слід віднести: 1) кількісне та якісне нарощування суспільних продуктивних сил; 2) розвиток науково-технічного прогресу без урахування екологічних вимог та обмежень; 3) панування моделі ресурсномісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на збільшення обсягів споживання матеріальних благ; 4) зростання чисельності народонаселення (демографічний «вибух»); 5) стихійну антиекологічну урбанізацію (еколого-урбанізаційну кризу); 6) мілітаризацію національних економік, нарощування діяльності військово-промислових комплексів тощо.

Екологічні кризи за своїм проявом поділяються на дві групи. До першої належать кризи, які мають вибуховий характер. Типовими прикладами таких криз є промислові катастрофи (ядерні аварії на ЧАЕС та АЕС «Трімайл-Айленд», аварії на хімічних підприємствах у містах Уфа, Бхопал тощо). Другу групу складають повільні за характером розгортання екологічні кризи. Вони можуть розвиватися десятиріччями, доки нагромаджувані кількісні зміни у природному середовищі не трансформуються в якісні. Прикладами є екокриза Уралу та Приуралля, опустелювання землеробських регіонів.

Донедавна загострення суперечностей взаємодії суспільства з природою призводило до виникнення лише локальних або регіональних екологічних криз, тобто таких, які охоплювали природні продуктивні сили, загальноекологічні умови економічної діяльності й життя лише певної (але невеликої) частини людської спільноти. Однак із часом якісне ускладнення суперечностей природокористування, зростання їхніх просторових масштабів, з одного боку, та посилення інтернаціоналізації господарських зв´язків, екологічної взаємозалежності держав (виникнення транскордонних екологічних ефектів антропотехногенної діяльності, експорт власних національних екологічних проблем за кордон), а також зростання обсягів споживання і, відповідно, забруднення міжнародних природних ресурсів (Світовий океан, Антарктида, повітряний басейн, космічний простір) — з іншого, призвели, зрештою, до появи й загострення глобальних екологічних суперечностей.

Генезис названих суперечностей означає виникнення вперше за історію людства залежності кожної національної економічної системи й усього світового господарства від стану та змін планетарних природних умов і процесів. Сучасні глобальні екологічні суперечності по суті свідчать про гострий конфлікт між велетенською за своїми масштабами та інтенсивністю природотрансформаційною діяльністю людства і біосферними процесами, їхніми асиміляційним та відтворювальним потенціалами. Нині правомірно говорити про інтернаціоналізацію генезису суперечностей природокористування аж до конфліктного стану, тобто про реальну загрозу глобальної екологічної катастрофи.

6. Діяльність ООН щодо поліпшення екологічної ситуації у світі

ООН з її спеціалізованими установами є найбільш представницькою міжурядовою всесвітньою організацією. Вона об´єднує 185 країн і забезпечує їхнє співробітництво у розв´язанні глобальних екологічних проблем. При цьому ООН намагається втілювати комплексний підхід до аналізу даних проблем з урахуванням усіх аспектів (міжнародно-політичних, соціально-економічних, науково-технічних) співробітництва, а також гостроти екологічної ситуації в кожній країні.

Широке коло природоохоронних завдань, їхня складність зумовили необхідність створення спеціальних організаційних структур, які координують діяльність у цій сфері. Однією з перших виникла організація, яка дістала назву «Програма ООН з навколишнього середовища» (ЮНЕП). Крім основної функції — координації діяльності у сфері природоохорони, ця організація відіграє роль міжнародного центру, що відповідає за вирішення глобальних екологічних проблем, практичних природоохоронних завдань і визначає пріоритети щодо фінансування конкретних екологічних проектів.

Під безпосереднім керівництвом ЮНЕП в останні два десятиліття розроблені такі глобальні дослідницькі та оперативні програми, як Всесвітня стратегія охорони природи, Всесвітня кліматична програма, Всесвітня політика щодо ґрунтів, План дій щодо боротьби з опустелюванням, Міжнародна програма з безпеки хімічних сполук та ін. Крім того, ЮНЕП організувала глобальну систему спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг), міжнародну довідкову систему для джерел інформації щодо навколишнього середовища, склала міжнародний реєстр потенційно токсичних хімічних речовин.

Завдяки зусиллям ЮНЕП підписано велику кількість міжнародних договорів і конвенцій, у тому числі Конвенцію ООН з морського права, Конвенцію про біологічне різноманіття, Конвенцію з контролю за транскордонним перенесенням небезпечних відходів та їх використанням, Конвенцію про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення, дев´ять конвенцій про охорону морів (зокрема й Чорного моря), Монреальський протокол до Віденської конвенції про речовини, що руйнують озоновий шар. Також укладено понад десять конвенцій щодо спільного вирішення проблем охорони навколишнього середовища на Європейському континенті.

Крім ЮНЕП, у системі ООН функціонує ще багато спеціалізованих установ, які координують та організовують міжнародне співробітництво у природоохоронній сфері. До них належать ЮНЕСКО, Всесвітня організація охорони здоров´я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна морська організація (ММО), Міжнародне агентство з ядерної енергетики (МАГАТЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) разом із Всесвітньою мережею моніторингу забруднення повітря.

Нарешті, до системи ООН входить іще багато організацій та установ, які тією чи іншою мірою причетні до вирішення екологічних проблем. Це, зокрема, Центр ООН із населених пунктів (ХАБІТАТ), регіональні економічні комісії ООН (у Європі, Африці, Латинській Америці тощо), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) та ін. Зазначені структури сприяють захисту планетарного навколишнього середовища і реалізації екологоспрямованих заходів.

Сучасна структура організаційного механізму міжнародного співробітництва у сфері природокористування та охорони довкілля є такою:

• центральні установи ООН, насамперед ЮНЕП; .

• спеціалізовані установи ООН (ЮНЕСКО, ВООЗ, ФАО, ММО, МАГАТЕ, ВМО);

• міждержавні регіональні програми співробітництва (Європейський Союз, Світова організація торгівлі, Співдружність Незалежних Держав, Європейська економічна комісія та ін.);

• міждержавні субрегіональні програми співробітництва (наприклад, Програма захисту басейну Чорного моря, Дунаю);

• міждержавні багатосторонні угоди (зокрема Угода про співробітництво в галузі екології та охорони навколишнього середовища держав СНД);

• двосторонні міжурядові угоди;

• міжнародні неурядові організації (Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів; Всесвітній фонд диких тварин; Міжнародна рада наукових союзів та багато інших).

Україна є учасницею майже 30 міжнародних багатосторонніх угод у сфері охорони довкілля, хоча їх існує значно більше. Унікальне геополітичне розташування нашої держави зумовлює те, що будь-які її міжнародні відносини прямо чи опосередковано пов´язані з екологічними чинниками. Розробивши концепцію сталого розвитку, Україна взяла курс на різнопланову, в тому числі у природоохоронній сфері, інтеграцію до європейської та світової спільноти й започаткувала партнерські відносини з багатьма країнами світу. Так, протягом 90-х років із державами-сусідами укладено кілька десятків угод з регіонального співробітництва, в яких ідеться про спільні заходи щодо охорони довкілля (наприклад, у межах Карпатського регіону, басейнів річок Дунаю, Дніпра, Чорного моря тощо).

Інтенсивно розвиваються договірні партнерські відносини України з міжнародними організаціями. Певні переваги в цьому аспекті порівняно з іншими країнами СНД створює традиційне членство України в ООН та її спеціалізованих природоохоронних установах. У свою чергу в Україні, як і в інших державах, охорона довкілля потребує зусиль уряду і громадськості (за допомогою міжнародних партнерів, у тому числі ООН), аби відповідальність суспільства за стан навколишнього середовища була втілена в офіційну політику, макроекономічні й виробничі процеси, освіту та, звичайно, в усі аспекти повсякденного життя.

Представництво ООН в Україні допомагає урядові розробляти відповідні законодавчі акти й норми природокористування, надаючи інформацію про природоохоронні глобальні та регіональні угоди тощо. Через Комісію з виконання рішень Конференції з навколишнього середовища й розвитку ООН активно підтримує дії українського уряду щодо реалізації Програми порятунку Чорного моря, в якій загалом беруть участь шість країн, та Програми захисту басейну Дунаю, за якою співпрацюють 11 держав.

У 1996 р. під егідою ООН розпочато виконання нової Програми з екологічного відродження басейну Дніпра — спільно з Російською Федерацією та Білоруссю. Представництво в Україні ООН — основної міжнародної організації, яка бере участь у Чорнобильських програмах, спонсорує також різноманітну діяльність із реабілітації потерпілих, у тому числі оздоровчу програму ВООЗ та роботу мережі соціопсихологічних реабілітаційних центрів ЮНЕСКО. Отже, основні зусилля міжнародних природоохоронних організацій спрямовані на підвищення екологічної безпеки України, адаптації нашої держави до світових вимог у галузі охорони довкілля.

Розширення та зміцнення механізмів економічного співробітництва всіх держав у сфері екології, поширення позитивного досвіду природокористування та природоохорони є гарантом міжнародної екологічної безпеки, орієнтації світового співтовариства на пошук ефективних шляхів розв´язання нагальних глобальних та регіональних екологічних проблем. У зв´язку з цим наша держава має забезпечувати власні екологічні інтереси у зовнішньоекономічній діяльності, створювати ефективні інструменти досягнення міждержавного паритету у вирішенні питань транскордонного перенесення шкідливих речовин, промислових викидів та скидів, стимулювати залучення іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також ретельно виконувати свої міжнародні зобов´язання з проблем навколишнього середовища.

Висновки

Усвідомивши наближення глобальної екологічної катастрофи, світове суспільство вживає заходів щодо її відвернення. Екологічні питання стали актуальними як для окремої країни, так і для всього міжнародного співтовариства.

В діяльності природоохоронних органів окремої країни поєднуються створення системи природокористування, яка діє на засадах обраної екологічної політики держави, і певної науково обґрунтованої системи захисту природи. Основними еколого-господарськими напрямами охорони природи є такі: а) використання очисних споруд, в тому числі біологічних; б) відбір і вирощування рослин, які поглинають забруднювачі; в) створення маловідходних і безвідходних технологій виробництва; г) використання здатності природи до самоочищення.

Створені великі всесвітні і регіональні організації з охорони навколишнього середовища, їх налічується понад 200. Провідною є спеціалізована установа — Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) з штаб-квартирою в Найробі (Кенія), яка покликана координувати і частково фінансувати дії держав в цій діяльності. Важливу роль під час розробки екологічної політики має обмін інформацією. Створена міжнародна довідкова система джерел інформації довкілля (ІНФОТЕРРА). Екологічні проблеми глобального характеру покликаний розв´язувати також Міжнародний союз з охорони природи та природних ресурсів з штаб-квартирою в Швейцарії. Саме він видає так звану Червону книгу, в яку заносять рідкісні та зникаючі види живих організмів, що потребують охорони.

Список використаної літератури

 

1. Аллен Р.Д. Наука про життя. — М, 1981

2. ВернадськийВ.І. Філософські думки натураліста. – М, 1988

3. ВернадскийВ.І. Початок і вічність життя. — М, 1989

4. Кондратьев М.Н. Лекції. — M, 1997

5. Лапо А.В. Сліди колишніх біосфер. — М, 1979

6. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології. – К, 2002

7. Когай Е.А. Учение о биосфере //Социально-гуманитарніе знания. – 1999.- № 3

8. Кучерявий В.П. Екологія. Л.: «Світ», 2000

9. Мусієнко М.М. Екологія. Словник-довідник. – К., 2002

10. Ситник К. Охрана биосферы //Зеркало недели. – 2002. — № 24