Естетична свідомість

Вступ.

1. Дослідження естетичного переживання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Слово “подобатися” містить певну характерну двозначність. Ним називають естетичне переживання, цілком безкорисливе переживання красивого, як от у фразі: “Цей образ мені подобається”. Водночас, до цього слова вдаються, аби окреслити певний стан речей, прийнятний для нас, скажімо: “Ти вже зробив те, що я тобі казав? Гаразд, це мені подобається”.

Сферу повсякденної естетичної свідомості складають естетичні емоції — своєрідний психологічний відгук (реакція) на явища навколишнього світу. Естетичні емоції мінливі, нестійкі та нетривалі; естетичні переживання — емоційні переживання й усвідомлення естетичних відношень (дуже близькі до цього значення за своїм змістом такі елементи естетичної свідомості, як естетичне сприймання, уявлення, враження).

Естетичні почуття інтегрують, з одного боку, естетичні переживання (радість від спілкування, зустріч з красою, хвилювання від сприйняття піднесеного тощо), з іншого — виступають як здатність людини переживати естетичне враження.

Почуття людини різнобічні за характером, структурою та психологічними механізмами. Деякі з них — первинні — зближують людину з твариною, інші — специфічно людські. Серед останніх естетичні почуття можна визначити як найскладніші з духовних переживань.

1. Дослідження естетичного переживання

У руслі вивчення виховних можливостей мистецтв чільне місце належить проблемі художнього сприйняття. Згідно з висновками філософів, художнє сприйняття виступає як процес відображення творів мистецтва і результатом активної духовної діяльності суб'єкта. Особливість такої діяльності полягає у формуванні естетичних емоцій і смаку, тому потребує напруженої духовної праці та співтворчості. Вчені звертають увагу на морально-світоглядну спрямованість художнього сприймання та суперечливий характер емоційно-естетичних реакцій. Ті почуття, що набуває особистість у даному процесі, закладають підмурок знань людини про світ і про себе, очищають її емоції від хаосу і смути.

Оскільки чуттєва сфера є основою художнього сприйняття, виникає необхідність її розвитку. Б. М. Теплов вважав, що "художнє виховання завжди включає в себе виховання здібності сприйняття", причому, "художньо повноцінне сприйняття мистецтва — це "вміння", якому треба вчитися" [5;с.98]. Сприйняття мистецтва за своєю природою — творчий акт. Він характеризується інтенсивністю творчого переживання, співучастю реципієнта, сприяє розширенню і збагаченню його особистого досвіду художнього бачення світу.

Спроможність до сприйняття мистецтва і пізнання його не дана людині від природи, вона формується і розвивається у процесі тривалого системного виховання. Л. С. Виготський підкреслював, що для сприйняття мистецтва недостатньо щиро переживати те почуття, яке володіло автором і недостатньо розібратися у структурі самого твору — необхідно ще "творчо подолати своє особисте почуття, знайти його катарсис, і лише тоді дія мистецтва проявиться повністю" [1; с.237-238].

Культура, створена в межах спільної життєдіяльності людини, є матеріальним носієм форм мислення і форм споглядання, завдяки чому вони передаються від одного покоління до іншого». Цю обставину в її фундаментальному значенні для філософії та психології виділяє Ф. Добжанський: «…людина, безсумнівно, тварина, але тварина унікального і екстраординарного роду. Вид «людина» створив культуру, новий і дуже потужній метод адаптації до середовища і керування ним. Культура не успадковується через гени, кожна особистість засвоює її шляхом навчання. Однак здатність засвоювати культуру закладена в генетиці».

Людина сприймає те, що освоєно культурою, через різні форми діяльності, спілкування, навчання, гру. Біологічне і генетичне у людини — це лише передумови для соціальної діяльності. Формуючись у дитинстві, вони, дійсно, перетворюються у психологічні механізми і діють як «природні» здібності людини. Тому вони й здаються такими ж «природними» особливостям людської істоти, як і анатомічна побудова її тіла. Тим більше, що ці здібності властиві усім людям, розрізняючись лише ступенем їх розвиненості та культурно-етнічною своєрідністю прояву. Усе це справляє враження, що форми мислення та форми чуття успадковуються так, як і колір очей та форма носа. Отже, духовне «має протяжність, обсяг, який іде кудись у глибину, ширину. Це своєрідне колективне «тіло» історії і людини, яке пропонує нам певне середовище з начиння та інструментів душі і є антропогенним простором, цілою сферою. Це середовище підсилення. Для того, щоб щось створити, — будь-що, у тому числі і в сфері духа, — потрібна робота, а робота виконується м’язами. Можна, якщо можна говорити про м’язи душі, розуму, громадськості, історичності тощо. Тому в людській і історичній реальності зовнішнє і є внутрішнє, а внутрішнє і є зовнішнє».

Поява власних почуттів розцінюється як ним самим, так і суспільством як прояв слабкості та несформованості характеру;

— чим складніша соціальна, культурна, етнічна, демографічна структура суспільства, тим більше буде різновидів естетичного почуття;

— щодо індивіда, існуючі у суспільстві типи естетичних почуттів виступають тільки як моделі розвитку, ступінь якого залежить від зусиль самої особистості, тобто зумовлений мірою соціалізації особистості. У той самий час нерозвинене естетичне почуття є свідченням низької духовності суспільства або окремої особи;

— міра розвитку естетичного почуття впливає на характер суспільної діяльності людини, зумовлює ступінь її тяжіння до прекрасного, гармонії, досконалості у будь-якому виді діяльності. У легенді середньовіччя про спорудження Шартрського собору у Франції розповідається про те, що перехожий підійшов до людини, яка везла тачку, навантажену камінням. На запитання: «Що ти робиш?» ця людина відповіла: «Везу прокляту тачку». Друга людина з тачкою, до якої звернувся перехожий з тим самим запитанням, відповіла, що заробляє на хліб для себе та своєї сім’ї. А остання, яку запитав перехожий, сказала, що будує храм (тобто відчуває свою причетність до гармонізації світу). Отже, естетичне почуття сприяє вдосконаленню зовнішнього світу шляхом діяльності людини та гармонізує її духовний світ;

— головним засобом виховання естетичного почуття є мистецтво. Могутній естетичний потенціал у цьому сенсі має праця (творчість). Багато естетичних вражень дає спілкування з природою. У даному процесі формується культура почуттів;

— естетичне почуття — основа естетичної свідомості, на якій розвиваються інші, більш складні, елементи естетичного усвідомлення світу.

Таким чином, естетичне почуття — це наслідок суб’єктивної емоційної реакції людини на об’єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідношенні з уявленнями людини про красу.

Висновки

Естетичне переживання в класичному розумінні є результатом, по-перше, безпосереднього почуттєвого сприйняття, у других — процесу інтерпретації, актуалізуючи особистий досвід і інтелектуальний багаж суб'єкта. Соціологічний напрямок указує тут на необхідність вивчення соціальних і історичних умов можливості такого переживання. У зв'язку із цим, критиці піддаються також феноменологічний і структуралістський проекти аналізу естетичного, тому що й досвід, і мова є продуктами історії.

Твір мистецтва може сприйматися як таке (а саме: символічний об'єкт, наділений цінністю й значенням (Бурд’є)) тільки в тому випадку, якщо глядач відповідним чином схильний, тобто не твір мистецтва як об'єкт естетичної оцінки має певні властивості, а естетичний погляд конституює твір мистецтва, наділяючи його цінністю й значенням.

Для того щоб сприймати твір мистецтва як об'єкт естетичної оцінки, тобто як форму, а не як функцію, необхідна наявність автономного художнього поля, що саме встановлює свої мети й критерії, часто протипоставлені зовнішнім вимогам. Успішне функціонування такої системи, у якій виробляються й транслюються цінності, забезпечується наявністю відповідних інституцій. У першу чергу це простору репрезентації (музеї, галереї, виставки), потім, інстанції легітимації (академії, салони, інститут критики), і, нарешті, механізм відтворення виробників і споживачів (система утворення). Сукупність даних елементів і взаємин у рамках системи уможливлює переживання естетичного досвіду. У перспективі такий підхід допускає наявність соціумі різних атомарних, у тому числі взаємовиключних естетичних практик, що мають власні установки й критерії.

Історія, таким чином, з'являється не в якості допоміжної для естетики дисципліни, що впорядковує розмаїтість художніх явищ, формуючи різні єдності — стилі, школи, напрямки, а як умова можливості формування певних подань, на виявлення розмаїтості яких спрямовані дослідницькі зусилля.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.