Етичний соціалізм Едуарда Бернштейна

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. Серед розмаїття політичних концепцій сучасності соціал-демократична доктрина, розроблена німецьким соціалістом Е. Бернштейном наприкінці ХІХ ст., посідає чільне місце в історії та теорії політичної думки. Високий статус соціал-демократичної доктрини зумовлено об’єктивним характером її виникнення та становлення, потужним науково-світоглядним потенціалом, соціальною привабливістю, політичною перспективою.

У 2010 році виповнилося 160 років від дня народження одного з найпослідовніших критиків ортодоксального марксизму, визнаного лідера міжнародної соціал-демократії, творця доктрини реформістського соціалізму Е. Бернштейна. Ця знаменна дата актуалізує не лише історичний, але й методологічний і політичний інтерес до поглядів та ідей Бернштейна, які суттєво вплинули на світоглядні засади сучасної соціал-демократії.

Авторитет німецького соціал-демократа визначається тим, що в Європі Е. Бернштейна небезпідставно вважають класиком сучасного європейського соціал-демократизму, який започаткував розмежування реалістичної та утопічної традиції в соціалістичній теорії, стояв біля витоків інтелектуального пошуку марксизму кін. ХІХ — поч. ХХ ст.

В історію західноєвропейської соціал-демократії він увійшов як теоретик, який надав самостійність і статус реформістському соціалізмові, обґрунтував його соціально-економічну доктрину й політичну програму. Внесок цього вченого, який за рівнем фундаментальної наукової підготовки поступався лідерам соціалістичного руху на Заході та Сході, полягає в тому, що він залучив у теоретичні дискусії про соціалізм питання, розв’язання яких давало можливість передбачити нові тенденції суспільного розвитку, соціалістичного руху.

Мета: охарактеризувати етичний соціалізм Едуарда Бернштейна.

Завдання роботи:

— показати соціально-економічні та політичні витоки ревізіонізму;

— з`ясувати сутність бернштейнівської критики марксизму;

— розкрити сутність політичної доктрини Е. Бернштейна як основи демократичного соціалізму.

1. Соціально-економічні та політичні витоки ревізіонізму

Соціал-демократичний напрям економічної думки зародився в другій половині ХІХ ст., пройшов складну еволюцію, пов’язану з чисельними теоретико-ідеологічними та організаційними розколами.У 90-х роках ХІХ ст. марксистська економічна теорія вступила в період глибокої кризи як теоретичного, так і методологічного плану. Виявилося ряд розбіжностей між висновками даної теорії і реальними еволюційними процесами, що відбувалися у розвинутих капіталістичних країнах. Це призвело до перегляду (ревізії) марксистського вчення та ідейно-теоретичного розмежування соціал-демократії.

Найважливіші передумови виникнення ревізіонізму:

Подальша еволюція капіталізму, зумовлена науково-технічними зрушеннями та промисловим піднесенням розвинутих країн світу у 80 – 90 рр. ХІХ століття.

Реальні зміни в економіці провідних країн не підтверджували історичну тенденцію капіталістичного нагромадження, згідно з якою повинно відбутися зубожіння найманих робітників, зростання безробіття та злиденності широких мас населення.

Поліпшення становища робітничого класу, створення умов для поліпшення якості життя та збільшення чисельності середнього класу [14, с. 301].

Дійсність заперечувала виявлену К. Марксом тенденцію до спрощення соціальної структури суспільства та формування двох класів (капіталістів і пролетаріату). Процеси концентрації і централізації капіталу не спростили соціально-економічний розвиток, а навпаки, посилили зростання диференціації господарського життя, ускладнення системи господарських суб’єктів, збереження самостійного значення середніх верств населення і сприяли збільшенню внутрішньої диференціації робітничого класу.

Розвиток інститутів політичної демократії, парламентаризму, посилення впливу робітничого та профспілкового руху, зростання його результативності [14, с. 302].

Еволюційні зміни капіталізму сприяли поступовому реформуванню соціально-економічних відносин і встановлення “соціального партнерства”. Соціал-демократичні партії досягли парламентських успіхів, інтенсивно розвивався профспілковий рух, розроблялися та реалізовувалися на практиці соціальні програми. Все це вимагало розробки нових концепцій, які були б позбавлені радикалізму марксистського учення і спрямовані на перебудову існуючого капіталістичного устрою шляхом поступового його реформування.

Ці передумови привели до перегляду (ревізії) сутності марксистської доктрини і спричинили виникнення нових напрямків подальшої еволюції соціал-демократичних ідей:

— ліберально-реформістського, представники якого заперечували революційний шлях побудови соціалістичного суспільства, протиставивши йому концепцію економічних реформ та демократії;

— революційно-радикального, представники якого обстоювали тези про насильницьке знищення капіталізму, негайне здійснення революції та прискорений перехід до комунізму [14, с. 302].

Формування соціал-реформізму як правореформістської течії соціалістичної економічної думки, розпочалося з перегляду основних положень марксистської економічної концепції. Визнаними теоретиками даної течії на кінці ХІХ – початку ХХ ст. були Е. Бернштейн (1850 – 1932), К. Каутський (1854 – 1938) та Р. Гільфердінг (1887 – 1941).

Економічні ідеї соціал-реформізму були започатковані у творах визнаного марксиста, лідера німецьких соціал-демократів Е. Бернштейна. В книзі “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899) знайшли відображення методологічні підходи та теоретичні положення, засновані на докорінному перегляді марксистського вчення, новому розумінні суті робітничого руху, стратегії та тактики побудови соціалістичного суспільства [11, с. 18].

Вважаючи, що марксистська політична економія є наукою тенденційною, так як вона стоїть на класових, партійних позиціях і внаслідок цього не може об’єктивно і неупереджено здійснювати аналіз економічних явищ і процесів, Е. Бернштейн вважав, що подальший її розвиток і удосконалення повинні розпочатися із її критики. В процесі цієї критики він, фактично, здійснив ревізію:

Методологічних основ марксизму. Е. Бернштейн вважав, що в історичному матеріалізмі надто багато схематичності та надуманості і навіть помилковості, а в концепції об’єктивних економічних законів вбачав недооцінку ролі людини та перебільшення ролі революційного підходу при трактуванні еволюції людського життя. Критичне ставлення було і до діалектичного методу у вивченні суспільних процесів та явищ як такого, що є перешкодою на шляху будь-якого послідовного трактування речей, характерною йому “двозначністю”, “мінливістю” і “ухильністю”. Вчений звертав увагу на необхідність врахування ролі та значення чисельних неекономічних чинників (правові і моральні поняття, історичні та релігійні традиції, вплив географічних та інших факторів, духовні здібності людини тощо) та можливостей еволюційного розвитку людства, яким не приділялось уваги у марксистському вченні.
Теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса.Е. Бернштейн стверджував, що поняття “вартість” у тлумаченнях К. Маркса втрачає будь-яке конкретне значення і перетворюється в наукову гіпотезу, а “додаткова вартість” є лише абстрактною формулою, до того ж, такою, яка сама заснована на гіпотезі. Теорія вартості погано узгоджується із практикою і непридатна для пояснення руху цін та заробітної плати, а з теорії додаткової вартості не можна вивести наукові основи для соціалізму. На противагу “абстрактній трудовій вартості” Е. Бернштейн вводить поняття “економічної вартості”, створену ним на основі синтезу трудової вартості і граничної корисності.
Теорії капіталістичного нагромадження, абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату як провідної соціально-економічної тенденції [9, с. 416].

Використовуючи реальний процес зростання добробуту більшої частини найманих робітників на межі ХІХ – ХХ століть, Е. Бернштейн заперечує існування як абсолютного, так і відносного зубожіння трудящих. Зростання чисельності та розмірів великих підприємств не спричиняє витіснення та відмирання дрібного виробництва. Навпаки, велике виробництво може процвітати лише поряд з дрібним. В своїй концепції “стійкості” дрібного виробництва та дифузії власності він вказує на переваги дрібного і середнього виробництва над великим і доказує неправомірність висновків К. Маркса в абсолютному загальному законі капіталістичного нагромадження, щодо нагромадження багатства лише на одному полюсі. Виходячи з цього, Е. Бернштейн розробив теорію демократизації капіталу, в якій, на основі розвитку акціонерних товариств децентралізації та демократизації капіталу, робить висновки про пом’якшення суперечностей капіталізму.

Теорії криз та відтворення К. Маркса. Розвиток монополій, кредитної системи, засобів зв’язку та інформації вчений вважав новими можливостями для подолання анархії ринку та ліквідації кризових явищ у межах капіталістичної системи, яка стає більш організованою і регульованою.
Марксистської теорії революційної трансформації власності та насильницького знищення капіталістичного ладу [9, с. 417].

В противагу даній теорії їм була висунута власна теорія “демократизації капіталу” та мирного переростання капіталізму в соціалізм. На його думку, існуючі ліберальні порядки сучасного суспільства немає потреби розбивати, їх потрібно лише розвивати далі з метою досягнення такого стану суспільства, за якого жоден клас не матиме спеціальних привілей. Становлення політичних і господарських органів демократії, розвиток профспілкового руху та парламентаризму дозволяють зламати абсолютизм капіталізму, а робітникам впливати на ведення індустрії і здійснити мирний перехід до соціалістичного суспільства.

Поняття наукового соціалізму, визначення комунізму як кінцевої мети історичного розвитку [9, с. 418].

Е. Бернштейн вважав, що прийняття конкретних рішень та зобов’язань відповідно до соціалістичних принципів завжди обмежені реальним досвідом, вимогами та інтересами людей. На відміну від К. Маркса, він трактує соціалізм як природну господарську кооперацію, сформовану на основі приватних підприємств та доповнену муніципальною власністю. Стверджуючи, що перехід до соціалізму диктується не економічною необхідністю та законами руху капіталізму, а морально-суб’єктивною свідомістю та політичною волею людей, які формують і прагнуть здійснити на практиці певну мету, вчений розглядав соціалізм як рух у майбутнє, щоденну боротьбу за реформи, демократію та поліпшення становища трудящих.

Значний внесок в ревізію марксизму вніс відомий економіст-теоретик, лідер німецького й австрійського соціал-демократичного руху К. Каутський. Обґрунтовуючи невідворотність соціалізму як об’єктивного явища, що підготовлене еволюцією людського суспільства, він висуває теорію “імперіалізму”. В ній імперіалізм визначається як особливий вид політики високо розвинутих країн, який разом з монополізацією економіки сприяє поглибленню суспільного характеру виробництва та планомірності господарського розвитку. За даних умов відпадає необхідність у революційних діях пролетаріату та завоюванні влади збройним шляхом. Перехід до соціалізму стає можливим через запровадження демократії та парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою [9, с. 419].

Розглядаючи нову економічну політику індустріально розвинутих країн, направлену на розширення і зміцнення свого впливу у світі шляхом узгодження своїх інтересів, К. Каутський обгрунтував теорію мирного “вростання” капіталізму у соціалізм на основі переходу буржуазного суспільства у стадію “ультраімперіалізму”. В процесі еволюції світової економіки, на основі злиття великих галузевих монополій у єдиний всесвітній картель, на його думку, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Будуть усунені конкуренція і анархія виробництва, їх замінить планове регулювання. Це призведе до виникнення “організованого капіталізму”, при якому створяться умови для його безмежного розвитку на основі використання досягнень науки і техніки. Можливі кризи надвиробництва він розглядав не як доказ неминучості краху буржуазного суспільства, а як необхідну умову оптимального функціонування його господарського механізму.На думку К. Каутського, марксистське положення про те, що “боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку”, непридатне для розуміння логіки історичного прогресу. Сучасний соціалізм – це не просто суспільна організація виробництва, а, в першу чергу, демократична організація суспільства. Без демократії немає соціалізму. А демократія і класова боротьба – це взаємозаперечуючі явища. Для звільнення праці від капіталістичного гноблення недостатньо завоювати політичну владу. Необхідними є економічні, моральні та інтелектуальні передумови, які мають визріти в рамках існуючого устрою [9, с. 421].

Основним засобом здійснення суспільної перебудови визнавав реформи, виступав за класовий компроміс, перехід до соціалізму мирним шляхом через завоювання більшості у парламенті. В історію економічної науки К. Каутський увійшов як теоретик, який одним із перших поставив проблему взаємозв’язку та взаємозумовленості демократії і соціалізму.

Ліберально-реформістське крило європейської соціал-демократії представляв відомий німецький політичний і державний діяч Р. Гільфердінг (1877 – 1941).У своїй праці “Фінансовий капітал” (1910) науковець вперше зробив спробу дослідження нових тенденцій розвитку капіталізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. [6, с. 441] Аналізуючи процеси виникнення та еволюції системи капіталістичного кредиту, фінансового капіталу, поглиблення монополізації економіки, поширення акціонерних товариств та розвитку акціонерного капіталу, засновницького прибутку, фіктивного капіталу, він здійснив перегляд ряду важливих положень економічної теорії К. Маркса.

З точки зору Р. Гільфердінга, нова фаза в розвитку капіталізму є епохою “фінансового капіталу”. Для неї характерною є подальша монополізація промисловості, яка стимулюється зростанням обсягів основного капіталу та прагненням банків до усунення суперництва між підконтрольними їм підприємствами. В процесі концентрації ліквідовується вільна конкуренція і посилюються зв’язки між банковим капіталом і капіталом промисловим. Капітал набирає форму фінансового капіталу.

Р. Гільфердінг започаткував теорію організованого капіталізму, основу якого становить свідоме і планомірне регулювання суспільного виробництва фінансовим капіталом, який упорядковує виробництво і створює можливості для існування регульованого ринку, забезпечує безкризовий розвиток та формує передумови для економічних трансформацій на шляху становлення господарської демократії [6, с. 442].

Марксистській програмі революційної перебудови капіталістичного суспільства протиставлено концепцію свідомого формування “економічної демократії” на шляху мирного переходу до соціалізму. При цьому обґрунтовується необхідність посилення фабричних союзів, встановлення робітничого контролю над виробництвом, зростання участі робітників в управлінні капіталістичними підприємствами. Отже, суть економічного вчення соціал-реформізму полягала у доведенні можливості здійснення соціалізму в рамках капіталістичного господарства шляхом його покращення через цілеспрямовані реформи.

2. Сутність бернштейнівської критики марксизму

Соціал-реформізм як специфічний напрям еволюції соціалістичної думки знайшов яскраве відображення у працях лідерів II Інтернаціоналу, визнаних теоретиків соціал-демократичного руху кінця XIX — початку XX ст. Е. Бернштейна (1850-1932), К. Каутського (1854-1938) та Р. Гільфердінга (1887-1941).

Економічні ідеї соціал-реформізму були започатковані у творах визнаного марксиста, лідера німецьких соціал-демократів Едуарда Бернштейна, який був секретарем К. Маркса, душоприказником Ф. Енгельса і до кінця житті вважав себе їх учнем. У 1896-1898 pp. він виступив з циклом статей у теоретичному журналі німецьких соціал-демократів «Die Neue Zeit», які у 1899 p були опубліковані окремою книгою «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» [3, с. 52].

Незважаючи на твердження автора про те, що він «визнає уже відкрите» і не прагне до відкриття «донедавна невідомого», у творі знайшли відображення методологічні підходи та теоретичні положення, засновані на докоріному перегляді марксистської доктрини, новому розумінні суті робітничого руху, стратегії та тактики побудови соціалістичного суспільства.

Стверджуючи, що «подальший розвиток марксистського учення повинен розпочатися з його критики», Е. Бернштейн здійснив ревізію методологічних основ марксизму. Вчений заперечував принцип історичного матеріалізму, діалектичний метод у вивченні суспільних процесів та явищ, революційний підхід до трактування еволюції людського життя. Визначаючи матеріалізм як «помилкову теорію», «надуману побудову», Е. Бернштейн вважав, що К. Маркс був занадто захоплений «гегелівською діалектик кою суперечностей», яка стала «зрадницьким елементом в марксистській доктрині, перешкодою на шляху будь-якого послідовного трактування ідей», зумовивши фаталізм, недооцінку ролі людини та перебільшення на гостріших форм політичної боротьби [3, с. 52].

Лідер німецьких соціал-демократів звертав увагу на необхідність врахування ролі та значення численних неекономічних чинників та можливостей еволюційного розвитку людства. Він наголошував на необхідною «поряд з розвитком і впливом продуктивних сил і відносин відводити належне місце правовим і моральним поняттям, історичним і релігійним традиціям епохи, впливу географічних та інших факторів, до яких, безумовно, належить і природа самої людини і її духовних здібностей».

Водночас дослідник звертав увагу на упередженість економічної теорії К. Маркса, наполягаючи на тому, що «наука не може бути тенденційною». У зв’язку з цим Е. Бернштейн критикував дуалізм «Капіталу», наголошуючи на тому, що «праця ця повинна була бути науковим дослідженням і разом з тим довести тезу, сформульовану ще до того, як твір був задуманий, — іншими словами, що в його основі лежить схема, яка включала в себе з самого початку той результат, до якого її розвиток повинен був привести» [3, с. 53].

Теорії вартості та додаткової вартості К. Маркса. Стверджуючи, що марксистська інтерпретація вартості «може претендувати лише на значення… наукової гіпотези», за якої «додаткова вартість «перетворюється на формулу, до того ж таку, яка сама заснована на гіпотезі», Е. Бернштейн звертав увагу на те, що теорія Маркса погано узгоджується з практикою і непридатна для пояснення руху цін та заробітної плати. Він наголошував на тому, що у К. Маркса «вартість… втрачає будь-який конкретний зміст і перетворюється у чисто розумову конструкцію». Відтак німецький дослідник робив висновок, що «із теорії додаткової вартості не можна вивести наукові основи для соціалізму і комунізму» [3, с. 53].

Вказавши на відсутність методологічної різниці між трудовою теорією вартості та теорією граничної корисності, Е. Бернштейн зазначав, що «Марксу так само дозволено відволікатись від всіх властивостей товарів настільки, що вони в кінці кінців перетворюються в одні лише втілення різних кількостей простої людської праці, як і школі Джевонса і Бем-Баверка абстрагуватись від усіх властивостей товарів, крім їх корисності». Відтак у своїх дослідженнях німецький ревізіоніст опирався на категорію «економічної вартості», створену на основі синтезу трудової вартості та граничної корисності [3, с. 54].

Марксистської теорії капіталістичного нагромадження, абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату як провідної соціально-економічної тенденції. На основі аналізу реалій капіталістичного розвитку та систематизації фактичного матеріалу Е. Бернштейн доводив, що теорія К. Маркса відобразила тенденцію розвитку, «яка притаманна капіталістичному нагромадженню, але яка на практиці не реалізується в чистому вигляді, а відтак може і не привести до загострення суперечностей». У зв’язку з цим дослідник звертав увагу на те, що зростання чисельності та розмірів великих підприємств не спричиняє витіснення та відмирання дрібного виробництва. Загальному закону капіталістичного нагромадження К. Маркса він протиставив концепцію «стійкості» дрібного виробництва та дифузії власності внаслідок розвитку акціонерних товариств, децентралізації та демократизації капіталу.

Зазначивши, що «зростання суспільного багатства супроводжується не зменшенням великих капіталів, а збільшенням кількості капіталістів різного роду…», Е. Бернштейн виокремив три групи факторів існування та відтворення дрібних та середніх підприємств за капіталізму:

I — переваги, які мають дрібні й середні підприємства над великими в деяких промислах або галузях виробництва, таких як столярна або шкіряна промисловість тощо;

II — переваги, які мають дрібні та середні підприємства щодо способу постачання продукту споживачеві, наприклад, у хлібопекарній справі;

III — масове виробництво і відповідно здешевлення робочих матеріалів; «відштовхування» капіталу, з одного боку, і вивільнення робочих рук, з іншого [3, с. 55].

Відтак, на думку німецького ревізіоніста, з розвитком капіталізму «справа має не такий вигляд, що велика промисловість постійно поглинає дрібні і середні підприємства, але такий, що вона виникає виключно поряд з ними» [3, с. 55].

Обґрунтовуючи теоретично та підтверджуючи статистично реальну тенденцію до покращання становища робітничого класу, німецький дослідний критикував «негативно-критичний» характер марксистської теорії заробітної плати, яка ігнорує глибокі трансформації і якісні зміни у рівні житті найманих робітників. На думку Е. Бернштейна, «сучасний найманий робітничий клас не є тією однорідною, однаковою мірою позбавленою власності масою, як це передбачав Комуністичний Маніфест. У найрозвинутіших фабричних індустріях панує ціла ієрархія диференційованих робітників, між групами яких існує лише досить помірне почуття солідарності» [3, с. 56].

Важливого значення вчений надавав розвитку акціонерного капіталу , наголошуючи на тому, що поширення останнього значною мірою протидія тенденції централізації в результаті значного подрібнення уже сконцентрованих капіталів. Водночас Е. Бернштейн звертав увагу на «соціальні завдання» та «суспільні функції підприємців», спрямовані на підвищення продуктивності праці та здешевлення виробництва товарів і послуг.

Падіння норми прибутку є фактом, надвиробництво і кризи є фактом, періодичне знищення капіталів є фактом, концентрація і централізація капіталу є фактом, підвищення норми додаткової вартості є фактом. Е. Бернштейн: «З цього погляду заперечень ніяких немає. Якщо картина все-таки не відповідає дійсності, то це не тому, що сказане є неправильним, а тому, що воно є неповним. Фактори, які впливають на вказав суперечності у напрямку їх обмеження, або зовсім ігноруються у Маркса, або упускаються, так що соціальний вплив антагонізмів видається сильнішим і безпосереднішим, ніж є насправді» [3, с. 56].

Теорії криз та відтворення К. Маркса. Аналізуючи процеси монополізації виробництва, поширення трестів, картелів, розвитку кредитної системи, засобів зв’язку та інформації, вчений звертав увагу на створення нових можливостей для подолання анархії ринку та ліквідації кризових явищ у межах капіталістичної системи, яка стає все більш організованою. На думку німецького дослідника, виникнення монополій, які «все частіше і частіше в різних країнах, інколи навіть інтернаціонально, намагаються регулювати виробництво у якості картелю, синдикату або тресту», призводить до модифікації виробничої діяльності і стану ринку таким чином, що «небезпека криз значно зменшується». У зв’язку з цим він виправдовував колоніальну політику розвинених країн, які виконують специфічну «цивілізаційну місію», прискорюючи економічний розвиток відсталих народів («колоніальний соціалізм» за Бернштейном) [3, с. 57].

Бернштейн критикував гегелівські основи марксистської доктрини. Трудова теорія вартості й експлуатації була піддана ним різкій критиці. Він виразив сумнів щодо неминучості соціалізму і висунув м’якшу тезу про його бажаність. Він скептично ставився до економічної інтерпретації історичного процесу і стверджував, що кризи не вб’ють капіталістичного дракона — навпаки, з часом капіталізм стабілізується. За Бернштейном теза про зубожіння звичайно ж представляє собою нісенітницю.

Марксистської теорії революційної трансформації власності та насильницького знищення капіталістичного ладу. Наголошуючи на тому, що загострення класової боротьби не є неминучим наслідком еволюції капіталізму, Бернштейн уважав диктатуру пролетаріату атавізмом та свідченням низької політичної культури. Відмовившись від лозунгів революційної диктатури пролетаріату, вчений висунув власну теорію «демократизації капіталу» та мирного переростання капіталізму в соціалізм.

Розвиток та поширення акціонерних товариств він аналізував у контексті демократизації та соціалізації капіталу, відновлення та зміцнення у соціальній ієрархії позицій середнього класу. У зв’язку з цим вчений зазначав, що акціонерний капітал «відновлює на соціальній драбині ті проміжні щаблі, які були втрачені з промисловою концентрацією підприємств» [3, с. 57].

Вихідною у його теоретичній побудові була ідея про те, що розвиток капіталізму на основі поглиблення процесів усуспільнення виробництва, поширення кооперації та акціонування не руйнує суспільство, а піднімає пролетаріат до становища громадянина і власника. «Найточнішим визначенням соціалізму, — зазначав дослідник, — буде, напевно, таке, якому… відповідає характеристика соціалізму як руху до кооперованого суспільного устрою або сам такий устрій. Вираз «кооперованість» слід розуміти тут лише як правовий принцип… Про що йдеться при соціалізмі, так це про демократію. У хорошому фабричному законі може бути більше соціалізму, ніж в одержавленні цілої групи фабрик.

Демократизація — засіб і мета одночасно, вона є одночасно засобом завоювання соціалізму і формою його здійснення.

Протиставляючи диктатурі пролетаріату демократію як засіб досягнення «класового миру», дослідник наголошував на тому, що ліберальні порядки сучасного суспільства немає потреби розбивати, їх треба лише розвивати далі з метою досягнення такого стану суспільства, за якого жоден клас не користується спеціальними привілеями. Відтак Е. Бернштейн виступав за становлення політичних і господарських органів демократії, розвиток профспілкового руху та парламентаризму, необхідних для того, щоб зламати абсолютизм капіталізму, дати робітникам безпосередньо впливати на ведення індустрії і здійснити мирний перехід до соціалістичного суспільства [7, с. 167].

Поняття наукового соціалізму, визначення комунізму як кінцевої мети історичного розвитку. На думку німецького дослідника, соціалізм не є науковою системою у тому розумінні, що його необхідність, закономірність та концепцію формування можна обґрунтувати за допомогою наукового пізнання. Не заперечуючи того, що соціалістичні перетворення передбачають наукове дослідження дійсності, вчений наголошував на тому, що прийняття конкретних рішень та зобов’язань відповідно до соціалістичних принципів завжди обмежені реальним досвідом, вимогами та інтересами людей.

«Я дійсно не ставлю перемогу соціалізму в залежність від його іманентної економічної необхідності, — писав Е. Бернштейн, — і не вважаю ні можливим, ні необхідним надавати йому чисто матеріалістичне обґрунтування» [3, с. 58]. Стверджуючи, що перехід до соціалізму диктується не економічною необхідністю та законами руху капіталізму, а морально-суб’єктивною свідомістю, політичною волею людей, які формують і прагнуть здійснити на практиці певну мету, дослідник розглядав соціалізм як рух у майбутнє, щоденну боротьбу за реформи, прогрес, демократію та поліпшення становища трудящих. Те, що зазвичай називають кінцевою метою соціалізму, для мене — ніщо, а рух — це все.

Вчений виходив з того, що форми віддаленого майбутнього непередбачувані, відтак комунізм є скоріше етичним ідеалом, ніж реально досяжною ціллю. Звідси знаменитий вислів Е. Бернштейна: «Рух — це все, кінцева мета ніщо». На відміну від К. Маркса та його послідовників вчений трактував соціалізм, як природну господарську кооперацію, сформовану на основі приватних підприємств та доповнену муніципальною власністю. Він виступав за «визначення соціалізму як руху в напрямку кооперативного суспільного устрою, або наявності такого устрою», звертаючи увагу на те, що «у всіх передових культурних країнах кооперативні товариства швидко розмножуються і розвиваються» [3, с. 59].

Великого значення німецький дослідник надавав розвитку споживчої кооперації. У споживчих товариствах він вбачав «знаряддя, з допомогою якого робочий клас без прямого знищення існуючого, без звернення до насильства …може оволодіти досить значною часткою суспільного багатства» [3, с. 59].

3. Політична доктрина Е. Бернштейна як основа демократичного соціалізму

Тривалий час через ідеологічні табу ім’я Е. Бернштейна як засновника «ревізіоністського» напряму в соціал-демократії вживали переважно в негативному контексті, а його політичні погляди зазнавали нищівної критики. Радянська історіографія стверджувала, що праці Е. Бернштейна — це «кодекс ренегатства», «символ класової зради», що уособлює «фальсифікацію спадщини марксизму» і «примиренство з буржуазною демократією». У радянських виданнях Е. Бернштейн разом з бага тьма іншими представниками міжнародної соціал-демократії став об’єктом політичних, ідеологічних звинувачень [12, с. 540].

У сучасних умовах завдяки знайомству з працями Е. Бернштейна, з науковою літературою, присвяченою об’єктивному аналізові його теоретичної спадщини, читач отримав можливість скласти власну думку про цього непересічного політика і неординарного теоретика. Внесок Е. Бернштейна у формування політичної ідеології соціал-демократизму визначається, насамперед, тим, що він одним з перших серед лідерів європейського соціалістичного руху спробував критично переосмислити марксизм.

Серед новаторських висновків Е. Бернштейна, які покладені в основу його концепції демократичного соціалізму, важливо на синтетичному рівні виокремити наступні:

1) доцільність і можливість переходу до соціалізму в результаті послідовного реформування основних суспільних інститутів буржуазного суспільства, відмови від революційного шляху його перетворення;

2) заперечення необхідності диктатури пролетаріату як радикального засобу утвердження соціалістичного ладу;

3) розгляд ідеї та сутності соціалізму як руху, науки, мети;

4) уявлення про соціалізм як про моральну необхідність на відміну від марксистського розуміння соціалізму як історичної необхідності;

5) проголошення політичною основою майбутнього ладу демократії в ліберальному тлумаченні, обґрунтування необхідних реалізацій програмних засад соціалдемократії щодо вдосконалення громадянського суспільства;

6) ліквідація розриву між теорією і практикою, тобто приведення соціалістичної теорії у відповідність до соціал-демократичної практики;

7) надання пріоритетів не революції, а еволюції, не насильству, а демократії, не економічним детермінантам, а моральним вимогам і в кінцевому підсумку соціалізмові не «науковому», а демократичному, тобто соціальній демократії;

8) сутність соціальної демократії базується на етично обґрунтованому демократичному соціалізмі як принципові дотримання державного й суспільного ладу, в якому мають рівну свободу всі люди в усіх сферах життя суспільства;

9) революційна версія марксизму з теорією класової боротьби в капіталістичному суспільстві, необхідністю соціалістичної революції, вченням про диктатуру пролетаріату й соціалізм як кінцеву мету робітничого руху в теоретичному відношенні не здатна вказати шлях досягнення справжньої людської спільності, а практично веде до тиранії, тоталітаризму;

10) у будівництві гуманістичного суспільства із загальнолюдською мораллю важливо керуватись не догматичною схемою теорії науковості соціалізму, а суспільним (моральним) принципом, який указує загальний напрям політичної орієнтації, виступає компасом соціалістичного руху [12, с. 542].

Слід підкреслити, що визначальна риса мислення Е. Бернштейна — це інтелектуальна чесність. Але сміливість і безкомпромісність його теоретичної позиції зовсім не означає, що соціал-демократична концепція Е. Бернштейна позбавлена окремих недоліків. Так, наприклад, не зовсім коректно з наукового погляду розглядати її як самостійний внесок у соціалістичну думку. Філософські підвалини його конструктивного ревізіонізму мають певні методологічні хиби, непослідовну аргументацію концептуальних ідей соціал-демократичної доктрини. Проте очевидно, що саме раціоналістичний оптимізм Е. Бернштейна, його віра у творчі можливості пізнання, розуму, культури зумовлені орієнтацією на здоровий смисл повсякденного життя. Антифілософські настрої допомогли йому рішуче відкидати будь-які догми, швидко реагувати на нові явища і тенденції в політиці й економіці.

У 90-ті рр. ХІХ ст. ортодоксальні марксисти докладали величезних творчих зусиль для пояснення того, чому замість очікуваної загальної кризи капіталізму наступив період його стабілізації, прогресу.

Е. Бернштейн узяв на озброєння ці факти і сформулював основи політики реформ. Проте саме в поверховості, непереконливих теоретичних контраргументах, які базувались на розрізнених емпіричних фактах, полягає слабкість вихідних положень його концепції. Певною мірою вчений ідеалізує дійсність, наділяє її абсолютними вимірами безпосередньо даного, заперечуючи різницю між дійсним і сутнісним. Такий же неоднозначний його внесок у розроблення конструктивної соціал-демократичної парламентської тактики.

Ознайомлення з теоретичною спадщиною Е. Бернштейна переконливо засвідчує, що він передбачив перспективність парламентської діяльності як стратегічного шляху соціалістів до завоювання політичної влади, зосередив увагу на ролі, значенні демократизації суспільного життя, позитивні наслідки яких знаходять вияв навіть в умовах політичних криз. Єдиний шлях до соціалізму — через демократію, таким було його життєве кредо.

Е. Бернштейн з честю пройшов свій життєвий шлях, віддавши всі фізичні, творчі сили послідовній боротьбі за перетворення соціал-демократії в «демократичну партію соціалістичних реформ» [11, с. 49].

Орієнтація на парламентарний демократичний соціалізм, який становить серцевину бернштейніанства, відіграла значну роль у становленні соціал-демократичного ідеалу соціалізму в ХХ ст. Звичайно, Бернштейн був не єдиним, хто в історії соціалізму намагався осмислити і розв’язати ці проблеми. Проте він першим із марксистських теоретиків повірив у можливість поєднання процесів усуспільнення і соціалізації засобів виробництва з парламентською демократією, фінансів, банків і транспорту з громадянськими свободами. Саме сьогодні, коли лунають численні звинувачення марксистів в ігноруванні ідей демократії, свободи, соціальної емансипації, ідеї Бернштейна, переконаного в демократичній, гуманістичній орієнтації марксизму, заслуговують на значну увагу.

Ідейна спадщина Е. Бернштейна, відкинута в роки фашизму і холодної війни, знов актуалізувалась у сучасних умовах, коли соціал-реформізм став загальноприйнятим принципом політичної діяльності соціал-демократії.

Слід зазначити, що політична практика соціал-демократичних партій у ХХ ст. кілька разів переживала жорстокі кризи. Уперше політична лінія соціал-реформізму зазнала краху в 1914 р., коли імперіалістична війна розбила ілюзії про мирну трансформацію капіталістичного суспільства в соціалістичне шляхом використання інститутів буржуазної демократії. Нищівне потрясіння пережила соціал-демократія в 30-ті рр. ХХ ст., коли в окремих європейських країнах перемогли фашистські режими. Причому провину за поразку своєї тактики соціал-реформісти поклали на марксизм. Вони вважали, що саме ті елементи марксизму, які збереглись у соціал-демократичній ідеології, стали серйозним гальмом послідовної політики реформ [4, с. 328].

Пам’ятаючи про трагічні наслідки своїх невдач, ідеологи соціал-реформізму практично до кінця 50-х рр. відмежовувались від марксизму і викидали з соціалдемократичних програм усі тези, які мали хоч віддалену схожість із його теоретичними і політичними принципами. Але з кін. 60-х рр. ХХ ст. ідеологи соціал-реформізму почали виявляти пильний інтерес до марксизму. Це було пов’язано з радикалізацією реформістського соціалізму, що зумовила поповнення соціал-демократичних партій Західної Європи великою кількістю інтелігенції, яка відчувала розчарування в абстрактному революціонаризмі ліворадикальних течій і рухів.

У цій ситуації ревізіонізм Бернштейна, який синтезував марксизм і реформізм, створив сприятливий ґрунт для теоретичних дискусій про соціалізм і принципи політичної діяльності соціал-демократії. Думки Бернштейна про шляхи демократизації суспільного життя в умовах монополістичного капіталізму, про співвідношення соціалістичних, ліберальних і демократичних традицій політичної боротьби викликали жваві дискусії. Нове прочитання й осмислення багатьох положень бернштейніанства допомогло розкрити в ньому конструктивні ідеї [4, с. 329].

Значна частина політичного істеблішменту намагається в сучасних умовах опанувати основні цінності бернштейніанства. Адже ренесанс бернштейніанських ідей підтвердив життєздатність методу Е. Бернштейна, що базується на демократичних чинниках, а саме:

— плюралізм, альтернативність суспільних форм розвитку;

— послідовне дотримання принципів демократії;

— раціональне використання різноманітних форм власності на базі змішаної економіки;

— надання переваги еволюційному шляху перетворення суспільства через послідовні реформи;

— ставка в суспільних перетвореннях на асоціативні, кооперативні форми організації;

— визнання соціалізму як етичної мети при визнанні людської особи як найвищої цінності суспільства.

Отже, соціалізм не вмер, а трансформувався згідно з об’єктивними глобальними змінами, які відбулися в суспільстві за останні десятиріччя [4, с. 330].

Сучасний соціал-демократичний дискурс пов’язаний з еволюційним розвитком демократичного соціалізму, з його досягненнями щодо поступових реформ, спрямованих на втілення загальнолюдських цінностей. В його основу покладено ставлення до соціальної справедливості як до суспільного ідеалу; розуміння демократії як найперспективнішої форми суспільного устрою; визнання самоцінності людської особистості; необхідність захисту прав і свобод громадян.

Важко не погодитися з думкою сучасних дослідників, які слушно стверджують, що соціал-демократизм виступає тією політичною рефлексією, котра осмислює буття як простір самореалізації людини, усвідомлює культурний поступ країни в категоріях стабільності. Спираючись на методологію аналізу соціал-демократизму можна стверджувати, що соціал-демократична парадигма стимулює становлення політичної культури й ідеології, нове розуміння людства в нестабільному середовищі, поглиблює розуміння відповідальності політичної еліти [1, с. 562].

У контексті еволюції соціал-демократизму від поглядів Е. Бернштейна до сучасних слід зазначити основні форми реалізації соціал-демократії:

— економічна — пов’язана з демократизацією всього господарського механізму;

— політична — функціонування громадянського суспільства, його політико-правового інструмента — держави;

— соціальна — створення умов для побудови соціальної держави, досягнення соціального партнерства, наповнення демократичним змістом усіх сфер суспільного й індивідуального життя;

— міжнародна — зміни в характері міжнародних зв’язків, посилення глобалізації як основної тенденції сучасності Слід підкреслити, що концептуальні ідеї демократичного соціалізму дістали підтримку як з боку вітчизняних послідовників Е. Бернштейна, так і всіх провідних європейських соціал-демократичних організацій. У «Програмі принципів соціал-демократичної партії Німеччини» (1989 р.) зазначено: «Основні цінності демократичного соціалізму сягають корінням у нашу історію. Вони і в майбутньому будуть фундаментом нашої політики реформ. Базові цінності й концептуальні ідеї демократичного соціалізму» [1, с. 564]. Вірність своїм основним переконанням підтвердив також і Соціалістичний Інтернаціонал у Стокгольмській декларації, прийнятій того ж року.

Історія СДПН завжди була своєрідним еталоном для більшості партій соціал-демократичної орієнтації, унікальним феноменом політичних структур. Адже со ціал-демократична партія Німеччини, зазнавши трансформацій протягом ХХ ст., пережила аграрно-індустріальне суспільство з його жорстким класовим підходом до соціально-історичних явищ, класичне індустріальне суспільство, яке стало часом масових політичних партій, а на межі ХХІ ст. соціал-демократи адаптуються до реалій постіндустріального суспільства [1, с. 565].

«Як і раніше, він [Соцінтерн] ставить собі за мету демократизацію економічної, соціальної та політичної структури в глобальних масштабах. Ті ж принципи та політичні зобов’язання, які завжди проголошував соціалізм, мають бути реалізовані у світі, що радикально змінився з моменту ухвалення 1951 р. Франкфуртської декларації принципів соціалістичного Інтернаціоналу» [1, с. 565].

Основний зміст відродження бернштейніанства в сучасній соціал-демократії полягає у використанні методології, концептуальних підходів Е. Бернштейна сучасними його послідовниками для подолання суперечностей і зближення соціал-демократичної концепції розвитку суспільства з цінностями лібералізму. Аналіз спадщини Е. Берн штейна, документів західноєвропейської соціал-демократичної думки, праць провідних діячів соціал-демократії дозволяє зрозуміти феномен однієї з найпотужніших політичних сил сучасної Європи, зміни, які відбуваються в ідеологічних доктринах і політиці зарубіжних і українських партій соціал-демократичного спрямування.

Узагальнення досвіду західної соціал-демократії вказує, що основна її особливість в орієнтації на конвергентну модель суспільного розвитку, яка відбиває загальносвітову тенденцію до взаємовпливу і взаємопроникнення соціалістичних і ліберальних ідей в епоху глобалізації економіки, фінансів, торгівлі, культури. Слід указати на те, що ця модель суспільного розвитку стала відповіддю соціал-демократів на глобалізацію, формування світового вільного ринку, його інформаційну відкритість.

Вона постала в результаті відновлення й модернізації соціал-демократичної парадигми, відповідно до якої перевагу надають мобільності й конкурентоздатності ринку робочої сили, скороченню державних витрат, зниженню податків. Проте загальної західної соціал-демократичної моделі до сьогодні не існує. Потрібно враховувати й ту обставину, що західноєвропейський тип соціал-демократії — це не універсальне явище, оскільки кожна країна має свої особливості [10, с. 34].

Незважаючи на політичну слабкість вітчизняної соціал-демократії, Україна з погляду перспектив суспільного розвитку має гостру потребу в конструктивній соціал-демократичній альтернативі, яка буде важливим елементом формування стабільної політичної системи. Це завдання особливо актуальне з огляду на те, що жодна політична сила поки не запропонувала чіткої моделі такого суспільного устрою, який відповідав би потребам і прагненням людей. Уявлення щодо того, куди йдемо, залишаються надто поверховими й не системними, бо не ґрунтуються на творчому усвідомленні світового досвіду, передусім європейського.

Розглядаючи цілі, стратегії перетворення українського суспільства, досить важливо зрозуміти загальні принципи й інтелектуальний дух соціал-демократії, його можливості.

Вказуючи на принципову відмінність між комуністами й соціал-демократами, слід зробити особливий акцент на тому, що ключове поняття для соціал-демократії не «соціалізм» із кінцевою зупинкою у «світлому майбутньому», а «соціальна демократія», демократичне суспільство, що приділяє головну увагу соціальним проблемам і захистові людської гідності. Соціал-демократи принципово виступають проти революційних методів розв’язання суспільних проблем, проголошуючи еволюційний шлях розвитку. Прагнення до постійної еволюції суспільства поєднано з поміркованим, обережним підходом до впровадження необхідних змін, з урахуванням, насамперед, готовності народу до новацій [10, с. 35]. Усі ці риси соціал-демократичного підходу переконливо свідчать, що він відповідає потребам України, світоглядним і політичним традиціям нашого народу.

Потрібно сказати і про те, що розвитку соціал-демократичного руху в Україні перешкоджає недостатнє поширення цієї ідеології у суспільній свідомості, відсутність жвавого інтересу до соціал-демократії та її історії. Значна кількість наших громадян, навіть фахівців, не кажучи вже про студентів, не знайома із джерелами історії міжнародної та вітчизняної соціал-демократії. У цьому зв’язку досить актуальне для українських істориків і політологів завдання, поставлене перед російськими колегами академіком РАН А. Чубар’яном. У виступі на міжнародній науковій конференції «Світова соціал-демократія: теорія, історія і сучасність», яка відбулась у червні 2003 р. у Москві, він указав на необхідність відродження й інституційного оформлення інтересу до вивчення соціал-демократії. «Нам потрібні, — підкреслив він, — не лише окремі фундаментальні дослідження, але й дослідницькі напрями, пов’язані з ідеологією та практикою соціал-демократії» [10, с. 36]. Отже, для українських науковців буде важливим глибоке, комплексне дослідження теоретичних, історичних аспектів вітчизняної та світової соціал-демократії.

Висновки

Основний зміст відродження бернштейніанства в сучасній соціал-демократії полягає, на наш погляд, у використанні методології та концептуальних підходів Е. Бернштейна його послідовниками для творчого осмислення та орієнтації на конвергентну модель суспільного розвитку, яка відбиває загальносвітову тенденцію до взаємовпливу та взаємопроникнення соціалістичних і ліберальних ідей. Така їхня адекватна відповідь на глобалізацію, формування світового вільного ринку, його інформаційну відкритість. Ця модель – результат відновлення й модернізації соціал-демократичної парадигми, відповідно до якої перевага надається скороченню державних витрат, зниженню податків, мобільності та конкурентоспроможності ринку робочої сили. Це свідчить про те, що сучасна соціал-демократія виступає як політичний рух, наділений почуттям соціальної відповідальності.

Гострі теоретичні дискусії довкола проблем модернізації соціал-демократичної доктрини вказують на те, що інтелектуальний потенціал соціал-демократії на початку ХХІ століття далеко не вичерпано. Цей рух демонструє готовність шукати нові відповіді на нові проблеми в умовах посилення процесів глобалізації. Тим самим підтверджуються слова вже згадуваного нами Віллі Брандта, який на конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу 1976 року підкреслив, що час соціал-демократії тільки починається.

Вітчизняна соціал-демократія, незважаючи на те, що має глибоке духовне та політичне коріння в історичному минулому України і повчальний досвід, залишається на сучасному стані роз’єднаною, слабкою, інертною силою і теоретично, і практично-політично. На жаль, українська соціал-демократія не стала помітним явищем в політичному, соціальному та духовному житті нашої країни. Проте з точки зору перспектив суспільного розвитку потенційно сильна Україна має гостру потребу в конструктивній соціал-демократичній альтернативі, яка є важливим елементом формування стабільної політичної системи.

Це завдання нагальне й з огляду на те, що жодна наявна в Україні політична партія чи партійне угруповання поки що не запропонували чіткої моделі такого суспільного устрою, який відповідав би потребам і прагненням цивілізованих людей. Уявлення про те, куди йдемо, залишаються надто поверховими й несистемними, бо вони не ґрунтуються на творчому усвідомленні успішного світового досвіду, передусім європейського, врахуванні особливостей розвитку України в її історичному та сучасному вимірах.

Розглядаючи цілі та стратегії перетворення українського суспільства, досить важливо, на нашу думку, пройнятися творчим розумінням основоположних принципів, інтелектуальним духом соціал-демократії, її перспективними можливостями. Потрібно пам’ятати, що соціал-демократію неможливо нав’язати силою, бо вона формується виходячи з потреб суспільних відносин. Слід зважати й на ту обставину, що соціал-демократія – це не лише політична організація, а насамперед хід думок, світоглядна позиція, необхідна умова для реалізації прагнення жити в гуманному суспільстві і сприяти його розвиткові саме в окресленому напрямі.

Методологічним компасом у розв’язанні актуальних проблем вітчизняного соціал-демократичного руху, крім багатьох інших важливих джерел та політичних доктрин, на наш погляд, мають залишатися концептуальні ідеї Е. Бернштейна та ідеї модернізованої соціал-демократії початку ХХ ст. На сучасному етапі вони стали пробним каменем інтелектуального пошуку представників сучасного соціал-демократизму.

Список використаних джерел

Антология мировой политической мысли /Нац. обществ.-науч. фонд; Акад. полит. науки; Ред. совет: Г.Ю.Семигин (председатель) и др. — М.: Мысль, 1997 — Т. 2: Зарубежная политическая мысль. ХХ в. /Редкол.: Т.А.Алексеева (отв.ред.) и др. — 1997. — 830, с.
Бернштейн Э. Воспоминания: социал-демократические годы учения. В годы моего изгнания. – К., 2005. – 254 с.
Гайдуков Л.Ф. Е. Бернштейн та його погляди на соціалізм //Український історичний журнал — 1992. — №5. — С. 51–61
Кирилюк Ф. М. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 411, с.
Кирилюк Ф. М. Історія політології. — К.: Знання України, 2002. — 534 с.
Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки. — Львів: Центр політичних досліджень, 2008. — 557 с.
Мартинов А. Соціал-демократична партія у політичній історії Німеччини. Під наук. ред. Е.А. Адюніна. — К., 2003. — 326 с.
Мировая социал-демократия: теория, история и современность. Материалы научной международной конференции. Москва, 25–26 июня 2003 года. — М., 2006. – 314 с.
Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень. — К.: Атіка, 2005. — 558, с.
Остапенко С.М. Модернізація соціал-демократичної парадигми в контексті конвергенції ідеологій. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. — К., 2003. – 45 с.
Петренко Е.Л. Социалистическая доктрина Эдуарда Бернштейна. — М., 1990. – 64 с.
Себайн Джордж Г. Історія політичної думки /Пер. з англ. М.Габлевич та ін. — К.: Основи, 1997. — 838 с.
Хрестоматія з історії політичних вчень /Укл., авт. передм. Олександр Уривалкін. — К. : Дакор: КНТ, 2008. — 453, с.
Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 471 с.
Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 301 с.