Фінанси підприємства

1. Довготермінові фінансові інвестиції. Фінансова оцінка ефективності фінансування інвестицій у цінні папери.

1.1. Поняття та особливості довготермінових інвестицій.

1.2. Фінансова оцінка ефективності фінансування інвестицій у цінні папери.

2. Фінансова санація підприємства як інструмент протидії банкрутству.

2.1. Фінансова санація підприємств та можливості її здійснення.

2.2. Механізм фінансової стабілізації підприємств України.

Список використаної літератури.

1. Довготермінові фінансові інвестиції. Фінансова оцінка ефективності фінансування інвестицій у цінні папери

1.1. Поняття та особливості довготермінових інвестицій

Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.

У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються таким чином:

· до 2 років;

· від 2 до 3 років;

· від 3 до 5 років;

· понад 5 років.

Отже, довгостроковими інвестиціями можуть бути також і вкладення, які спочатку планувалося здійснювати на термін менше одного року у разі, якщо, виходячи із ситуації на ринку, підприємство визнає за неможливе їх реалізацію протягом короткого періоду. Ідеться про низьколіквідні або неліквідні активи.

У довгострокові фінансові інвестиції можуть здійснюватися вкладення підприємства з метою одержання прибутку, здобуття контролю над іншими підприємствами, одержання доступу на певний сегмент ринку, створення інтегрованих корпоративних структур, диверсифікації діяльності тощо. Зазначимо, що через інструментарій довгострокових фінансових інвестицій можна опосередковано здійснювати реальні інвестиції. Наприклад, замість вкладання коштів у придбання основних засобів для розвитку нового виробництва можна придбати контрольний пакет корпоративних прав підприємства, яке володіє відповідними необоротними активами, чи заснувати дочірнє підприємство, наділивши його статутним капіталом, за рахунок якого будуть здійснені реальні інвестиції.

Об’єктами довгострокового фінансового інвестування можуть бути:

· цінні папери, які засвідчують право власності (акції);

· цінні папери, що засвідчують відносини позички (облігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі);

· облігації державних та місцевих позик;

· вкладення в статутний капітал інших підприємств, створених на території країни та за кордоном.

Довгострокові фінансові інвестиції в балансі підприємства-інвестора відображаються за такими позиціями:

· довгострокові фінансові інвестиції, котрі обліковуються за методом участі в капіталі,

· інші фінансові інвестиції.

· До складу довгострокових фінансових інвестицій, що обліковуються за методом участі в капіталі, належать:

· інвестиції в асоційовані підприємства — підприємства, в яких інвестору належить блокувальний (понад 25 %) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора;

· вкладення у дочірні підприємства — підприємства, що перебувають під контролем материнського (холдингового) підприємства (контроль — вирішальний вплив на фінансову, господарську і комерційну політику підприємства з метою одержання вигод від його діяльності). При з’ясуванні питання про віднесення підприємства до категорії дочірніх вирішальну роль відіграє ступінь впливу інвестора при прийнятті рішень стосовно ключових питань господарської діяльності об’єкта інвестування;

· вкладення в спільну діяльність — господарська діяльність зі створенням юридичної особи, яка є об’єктом спільного контролю двох або більше сторін відповідно до письмової угоди між ними.

До інших довгострокових фінансових інвестицій належать усі інші фінансові вкладення, які можуть бути об’єктами інвестування: облігації, вкладення в корпоративні права підприємств, які не належать до вище перелічених, тощо.

Порядок прийняття рішень щодо здійснення довгострокових фінансових інвестицій залежить від мети та об’єкта вкладень. Якщо головною метою інвестицій є безпосереднє отримання прибутку, то відповідні рішення приймаються після ретельного аналізу інвестиційної привабливості відповідного об’єкта, оцінки доцільності вкладень з погляду їх ризиковості та прибутковості, аналізу альтернативних можливостей використання капіталу. При цьому застосовують широкий набір інструментів і методів оцінки окремих інвестицій та інвестиційного портфеля в цілому.

У разі здійснення довгострокових фінансових вкладень під впливом інших, ніж отримання прибутку, цільових установок (наприклад, поглинання конкурентів, у т. ч. з метою їх ліквідації), слід провести аналіз витрат і вигід відповідних операцій та оцінити їх відповідність загальній стратегії розвитку підприємства.

Інвестиційні рішення можуть прийматися лише за наявності відповідних фінансових джерел. У противному разі інвестор може стати неплатоспроможним з усіма наслідками, які з цього випливають. Довгострокові інвестиційні вкладення доцільно здійснювати за рахунок власного капіталу, довгострокових позичок чи коштів, які вивільняються в результаті дезінвестицій.

1.2. Фінансова оцінка ефективності фінансування інвестицій у цінні папери

Вкладення в цінні папери, якими управляють як одним цілим, розглядаються в якості портфеля цінних паперів. Структура портфеля відображає визначене поєднання інтересів інвесторів, а також консолідує в тій чи іншій мірі ризики за деякими цінними паперами. Це дозволяє розглядати портфель як цілісний об’єкт управління, що в свою чергу передбачає наступне:

· визначення задач, які стоять перед портфелем в цілому;

· розробку і реалізацію стратегії і тактики вирішення цих задач.

Тип портфеля – це його узагальнена характеристика з позицій задач, які стоять перед ним, чи видів паперів, які входять в портфель. До цінних паперів, які є об’єктом портфельного інвестування, відносяться:

· акції АТ;

· державні боргові зобов’язання (облігації, розміщені серед юридичних осіб, облігації місцевих органів влади);

· дохідні цінні папери;

· комерційні папери;

· депозитні сертифікати банків, чеки, ощадні сертифікати банків тощо. Розрізняють декілька типів портфелів:

· портфель зростання, що орієнтований на акції, а курсова вартістть швидко зростає. Мета – приріст капіталу інвесторів. Ось чому власникам портфеля дивіденди можуть виплачуватись в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуватись;

· портфель доходу, метою якого є отримання високих поточних доходів. Відношення стабільно виплачуваного відсотка та курсової вартості цінних паперів, які входять в цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;

· портфель ризикового капіталу – портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;

· збалансований портфель, що складається частково із цінних з швидкозростаючим курсом, частково з високодохідних цінних паперів.

Купуючи акції будь-якої фірми, ми лише прогнозуємо о тримання певного доходу. Ніхто не може з упевненістю сказати, що прогнози справдяться. Варто пам'ятати, що акції належать до найбільш ризикованих пінних паперів.

Однак, якщо фірма у минулому мала стабільні результати й досить незначний ризик, то, купуючи її акції, можна сподіватися на певні прибутки у майбутньому. Наведемо формулу, за якою можна обчислити сподіваний дохід від акцій

Більш точний розрахунок прибутковості акцій можна зробити за результатами діяльності фірми за рік. Прибутковість акції визначає дохід, який мають власники часток капіталу фірми від своїх інвестицій, і обчислюється за формулою

Отже, акціонер матиме тим більший річний прибуток, чим більші дивіденди на акцію і чим менша їх ринкова ціна.

Прибутковість акції — основний статистичний індикатор, який дає змогу порівняти доходність акцій різних корпорацій, а також акцій з іншими альтернативними видами заощаджень. Іноді цю величину називають рендитом, або дивідендною віддачею акцій.

Проте формула прибутковості акції недосконала (приблизна), тому що цей показник буде завжди вищим через день після оголошення дати реєстрації, ніж за день до цього. Це пояснюється тим, що наступного дня після виплати дивідендів біржова ціна акції (знаменник у формулі) буде завжди меншою на величину дивіденда порівняно з ціною попереднього дня. Тому для розрахунку прибутковості акції доцільно використовувати таку формульну модифікацію:

Дохідність звичайних акцій постійно змінюється (незафіксований відсоток дивідендна), і тому наприкінці року акціонерне товариство, оцінюючи свій капітал, обчислює дохід на звичайну акцію таким чином:

Ця величина на відміну від показника прибутковості акції вимірюється не у відсотках, а в грошових одиницях і показує, з якої суми треба виходити при сплаті дивідендів на звичайну акцію. Оскільки дивіденди за звичайними акціями виплачуються залежно від рішення ради директорів, то тут можливі різні варіанти. Одні компанії виплачують у вигляді дивідендів більшу частину своїх доходів, інші — меншу, або й зовсім не виплачують залежно від їхніх планів на майбутнє та від становища фірми у минулому.

Наведемо розрахунок ще одного показника повного доходу від капіталу, який узагальнює всі доходи і збитки, що приносять акції:

У біржовій практиці світу використовують індекси, які характеризують ситуацію на ринку цінних паперів.

Найбільш відомий і популярний з них — індекс Доу-Джонса (промисловий), який існує з 1897р. Цей індекс характеризує курс акцій 30 американських провідних промислових корпорацій на певну дату, що котуються на Нью-Йоркській фондовій біржі.

де К — коригуючий коефіцієнт, який змінюється зі зміною списку корпорацій і при подрібненні акцій.

Як доповнення до індексу промислових корпорацій за аналогічною методикою розраховують індекси курсу акцій 20 провідних транспортних корпорацій і 15 великих комунальних компаній, а також об'єднаний індекс Доу-Джонса, що характеризує курс акцій 65 акціонерних товариств.

Крім індексів Доу-Джонса, у США публікуються індекси, які характеризують курси акцій 1500 корпорацій, що котуються на Нью-Йоркській фондовій біржі.

У Канаді на Торонтській фондовій біржі розраховується комбінований індекс, який визначає щоденний курс акцій близько 300 корпорацій, поділених на 14 груп та 41 підгрупу. Ці групи належать до різних секторів канадської економіки.

Аналогічні індекси обчислюються в інших країнах, де функціонують біржі.

Інвестувавши гроші в облігацію, її власник отримує дохід у вигляді фіксованих відсотків та різниці між ціною придбання і номіналом, за яким облігація погашається. Ефективність (дохідність) довготермінових облігацій може бути виміряна у вигляді: купонної дохідності (норма відсотка облігації); ставки розміщення (річної ставки складних відсотків).

Ставка розміщення найбільш точно характеризує реальну фінансову ефективність облігації, враховуючи всі види доходів від неї. Отже, завдання вимірювання фінансової ефективності облігації зводиться до обчислення ставки розміщення у вигляді річної ставки складних відсотків. Нарахування відсотків за цією ставкою на ціну придбання облігації, яка може відрізнятись від номіналу, дає дохід за весь період "життя" облігації, враховуючи момент її погашення.

Методика визначення річної ставки дохідності для різних видів облігацій різна. Розглянемо способи обчислення ставок розміщення (ставок ефективносгі) для облігацій:

· безвідсоткових;

· з виплатою відсотків наприкінці терміну;

· без обов'язкового погашення з періодичною сплатою

· відсотків;

· які погашаються наприкінці терміну.

2. Фінансова санація підприємства як інструмент протидії банкрутству

2.1. Фінансова санація підприємств та можливості її здійснення

Санація — це система заходів, що здійснюються для запобігання банкрутству господарюючих суб'єктів. Санація являє собою комплекс послідовних, взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності в довгостроковому періоді.

Цілі фінансової санації:

1) покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення;

2) поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємства;

3) скорочення всіх видів заборгованості;

4) поліпшення структури оборотного капіталу;

5) формування фондів фінансових ресурсів для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Економічно розвинуті країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств. Різниця полягає в особливостях економічного і соціального розвитку, принципах побудови національних фінансових систем та їх складових — фінансів підприємств.

Цілісний погляд та етапи розробки санаційної концепції окремого підприємства репрезентує класична модель санації (рис. 1). Ця модель широко використовується як основа для розробки механізму фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання в умовах ринку.

На основі первинної інформації визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, а також реальний фінансовий стан підприємства.

У рамках внутрішнього аналізу за допомогою ряду коефіцієнтів поглиблено досліджується фінансовий стан, а потім робиться висновок про можливість або недоцільність санації даного суб'єкта[3, c. 116].

Ліквідацію можна здійснити на добровільній основі або в примусовому порядку. Добровільна ліквідація підприємства-боржника — це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем останніх.

Примусова ліквідація підприємства — це процедура ліквідації неспроможного підприємства, що здійснюється за рішенням арбітражного суду (як правило, в процесі порушення справи про банкрутство).

Суть стратегії санації — вибір найкращих варіантів розвитку підприємства та оптимізація політики капіталовкладень. Стратегія — це дії, необхідні для досягнення поставлених цілей шляхом координації та використання ресурсів з метою забезпечення вигод і високої прибутковості.

Успіх підприємства приблизно на 70% залежить від стратегічної спрямованості, на 20% — від ефективності оперативного управління і на 10% — від якості виконання поточних завдань.

Програма санації— система спрогнозованих взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Ця програма формується на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу, стратегічних завдань санації [9, c. 342-343].

Оздоровлення здійснюється за проектом санації, який розробляється на базі санаційної програми. Програма включає: техніко-економічне обґрунтування санації; розрахунок обсягів фінансових ресурсів, які потрібні для досягнення стратегічних цілей; конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу; строки освоєння інвестицій та їх окупності; оцінку ефективності санаційних заходів; прогнозовані результати виконання проекту.

Координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів — важливий елемент санаційного процесу. Керівні служби повинні своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод для здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу в цьому випадку може надати оперативний санаційний контролінг. Він синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції.

Органи контролінгу для виконання своїх функцій використовують такі основні методи та інструменти: аналіз підприємства в порівнянні з конкурентами; систему раннього попередження та реагування; вартісний аналіз; портфельний аналіз; аналіз точки беззбитковості; імітаційне моделювання; калькулювання системи планово-контрольних розрахунків та ін.

Головним завданням фінансового оздоровлення підприємств є розробка бізнес-плану. На основі дослідження фінансового стану підприємства та аналізу причин кризової ситуації формулюються стратегічні цілі санації і системний прогноз проведення фінансового оздоровлення (поліпшення) підприємства. Обов'язково формується бізнес-план фінансового оздоровлення підприємства (табл. 1)[1, c. 226-228].

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей його впливу на фінансові відносини. Це насамперед загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, збиткова його діяльність і відсутність фінансового потенціалу.

Існують три фази фінансової кризи:

1) поява окремих фактів невиконання обов'язків підприємства;

2) загроза подальшого існування підприємства, що потребує негайного проведення санації;

3) кризовий стан підприємства, який потребує його ліквідації.

Для вибору найефективніших форм санації необхідно виявити

внутрішні та зовнішні причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.

Розвиток симптомів фінансової кризи подано на рис. 2.

Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Для раннього попередження та своєчасного реагування на появу ознак кризи підприємства керівництво повинно систематично відстежувати інформацію про потенційну загрозу його діяльності з внутрішнього і зовнішнього середовища[4, c. 67-68].

Керівництво має отримувати результати внутрішнього і зовнішнього фінансового аналізу діяльності підприємства. Внутрішній аналіз необхідний для вияву слабких і сильних сторін господарюючого суб'єкта та їх врахування в плануванні на перспективу або поточний період (формування бізнес-плану).

Зовнішній аналіз (причинно-наслідковий аналіз фінансово-господарської діяльності) має багато спільного із загальним фінансовим аналізом. Особливості зовнішнього аналізу (аудиту) в основному пов'язані з об'єктами та цілями проведення, що і визначає методи його здійснення. Як правило, аудит проводиться на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Він допомагає визначити глибину фінансової кризи підприємства та виявити можливості її подолання. Завершується аудит загальною оцінкою санаційної придатності.

На підставі одержаних у результаті зовнішнього і внутрішнього аналізу фінансово-господарського становища суб'єкта даних розробляються загальні висновки та пропозиції щодо доцільності його ліквідації або санації.

Якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, то приймається рішення про проведення фінансового оздоровлення підприємства.

Одним з основних шляхів санації є реструктуризація суб'єкта господарювання. Затверджені методичні рекомендації щодо проведення санаційної реструктуризації вітчизняних підприємств.

2.2. Механізм фінансової стабілізації підприємств України

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» фундаментально змінив механізм фінансової санації підприємства. Головне нововведення фінансового оздоровлення — це використання інституту арбітражного управління, можливість реалізувати план санації та укласти мирову угоду. Арбітражний суд має право (з ініціативи комітету кредиторів) прийняти рішення щодо здійснення санації.

Ініціаторами санації можуть бути: підприємства-боржники, потенційні санатори, розпорядники майна, що погоджуються з комітетом кредиторів.

Боржник за дорученням власників підприємства подає заяву про банкрутство для отримання у кредиторів відстрочки повернення боргів. Це робиться у тому випадку, коли підприємство є санаційноспроможним, але у нього немає часу для реалізації плану санації. Укладення мирової угоди — одна з таких можливостей; саме тоді потрібно надати план санації та проект цієї угоди.

Оприлюднення заяви про порушення справи про банкрутство дає можливість виявити усіх бажаючих взяти участь у санації боржника. Інвестор може доручити аудиторській або консалтинговій фірмі провести санаційний аудит боржника щодо визначення його санаційної спроможності.

Стимулами до участі у фінансовому оздоровленні підприємства є:

· отримання контролю над підприємством-боржником;

· використання ефекту синергізму;

· бажання не втратити надійного постачальника сировини, матеріалів та споживачів продукції;

· приватизація підприємства, якщо воно державної форми власності та ін.[5, c. 64-65].

Нововведенням у механізмі санації та банкрутства підприємства є робота інституту арбітражного управлінця, який може виконувати функції розпорядника майна, управлінця санацією, ліквідатора.

Інститут арбітражного управлінця санацією (або ліквідацією) виконує функції розпорядника майна у період порушення справи до моменту прийняття рішення про санацію або ліквідацію, якщо таке рішення прийнято, і фактично управляє підприємством при проведенні ліквідаційних процедур.

У компетенцію розпорядника майна входить проведення аналізу фінансово-господарської діяльності боржника та розробка пропозицій з відновлення його платоспроможності.

Після отримання рішення про санацію управління боржником здійснює управлінець санацією — особа, яка може виконувати повноваження розпорядника майна, керівника підприємства або інвестора.

Управлінець санацією має право самостійно розпоряджатися майном, складати мирову угоду та інші угоди, а також відмовлятися від виконання контрактів боржника.

Розпорядник майна має ряд основних обов'язків, а саме:

· прийняття майна боржника та організація його інвентаризації;

· відкриття спеціальних рахунків для проведення санації та розрахунків з кредиторами;

· забезпечення ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності;

· здійснення заходів щодо повернення дебіторської заборгованості боржника;

· звітування перед комітетом кредиторів про реалізацію плану санації.

На рис. 3 наведені основні економічні передумови прийняття рішення про санацію[7, c. 241-243].

У процедурі прийняття рішення про санацію останнє слово про санаційну можливість боржника на підставі відповідних висновків (акт санаційного аудиту, план санації) за розпорядником майна. Прийняття такого рішення залежатиме від уміння досить кваліфіковано, чітко, лаконічно та обґрунтовано розробити бізнес-план санації на поточний і довгостроковий період (або план реорганізації).

Аналіз механізму фінансової санації підприємств України показує прогресивність діючого законодавства про банкрутство. Але окремі складові механізму санації потребують удосконалення, доопрацювання та уточнення.

Санація як система соціально-економічних заходів, спрямованих на оздоровлення фінансів підприємств-банкрутів, здійснюється такими шляхами:

· погашення боргу;

· злиття збиткових підприємств з фінансово міцними;

· переоформлення короткострокових кредитів у довгострокові;

· випуск цінних паперів;

· продаж майна боржника або передача його в оренду;

· перепрофілювання підприємства-боржника;

· надання урядом пільгових кредитів і пільг з податків;

зниження номінальної вартості старих акцій тощо.

Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. -2-е вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2003. -362 с.

3. Партин Г. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / М-во освіти і науки України, Нац. банк України, ЛБІ. -Львів: ЛБІ НБУ, 2003. -265 с.

4. Петленко Ю. Механізм банкрутства підприємства // Фінанси України. -1998. -№ 2. — С. 67-73

5. Рибалка О.Формування системи показників фінансового стану підприємства для оцінки ймовірності банкрутства // Економіст. -2005. -№ 9. — С.63-65

6. Русалін К. Банкрутство як інструмент фінансового оздоровлення підприємства та оновлення економіки // Економічні реформи сьогодні. -2000. -№ 34. — С. 44-50

7. Слав’юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Ростислав Слав’юк,; М-во освіти і науки України. -3-є вид., переробл. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -459 с.

8. Філімоненков О. Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олександр Філімоненков,. -2-ге, вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2005. -397 с.

9. Фінанси підприємств : Підручник/ Авт. кол.: А.М. Поддєрьогін (керівн.), Л.Д. Буряк, Г.Г. Нам та ін.; М-во освіти і науки України; КНЕУ. -3-є вид., перероб. та доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -458 с.

10. Фокіна Н. Методика виявлення загрози банкрутства підприємств за оцінкою показників фінансового стану // Актуальні проблеми економіки. -2003. -№ 7. — С.56-62