Фінансова політика

- Фінанси -

Arial

-A A A+

1. Види фінансової політики.

2. Класифікація страхування.

3. Структурно – логічна схема податку з доходів фізичних осіб.

Список використаної літератури.

1. Види фінансової політики

Фінансова політика — комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і загалом відбивають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо.

Фінансова політика розглядається у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вона відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринків та міжнародних фінансів.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування — установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян. Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно відструктури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов’язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого— можливості отримання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов’язкових платежів, а другі — на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається узгодженістю її окремих складових. І монетарна й фіскальна, і податкова й бюджетна, і політика фінансового ринку та боргова політика держави мають бути спрямовані в одну сторону. Тільки скоординована й узгоджена політика може дати позитивні результати. Фінанси являють собою єдиний організм, в якому всі складові досить тісно взаємозв’язані, а тому прорахунки в будь-якому напрямі фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків.

Фінансова політика залежно від тривалості періоду, на який вона розрахована, і характеру завдань, що вирішуються, включає фінансову стратегію і фінансову тактику. Причому вони тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає сутність і напрями тактики. У свою чергу, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас слід наголосити на тому, що тільки та фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні та взаємоув’язці стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, що не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, як правило, малоефективна.

Фінансова стратегія — це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика являє собою поточну політику, спрямовану на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції. Її головне завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб’єктів фінансових відносин, їх права і зобов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

— жорстка регламентація;

— помірна регламентація;

— політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. У даному разі в основному регламентуються тільки взаємовідносини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб’єктами.

Основою фінансової політики держави є вибір фінансової моделі суспільства. Співвідношення між напрямами фінансової політики, застосуванням її окремих типів визначаються характером фінансової моделі, що встановлена на даний час.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напрямами фінансування видатків, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту чи іншу фінансову політику.

Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

· політика стабілізації;

· політика економічного зростання;

· політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися трьома основними способами — через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики «дешевих грошей». Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування веде до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика «дешевих грошей» полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі — скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах. Без здійснення цих заходів ситуація поліпшитися не може. Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «умонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «умонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює кілька етапів:

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики — жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які — фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні та багатофакторні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати їх в інший бік. Це, у свою чергу, може призвести до зовсім інших результатів, порівняно з тими, які очікувалися від даної фінансової політики.

2. Класифікація страхування

Страхування являє собою досить розгалужену систему відносин. Воно структурується за галузями, формами і видами. Галузева класифікація страхування здійснюється за об’єктами страхування. Виділення окремих видів характеризує деталізацію об’єктів страхування. Форми організації страхування вказують на їх правову основу: обов’язкове чи добровільне. Класифікація страхування може бути представлена у такому вигляді (схема 2):

Об’єктом майнового страхування є рухоме та нерухоме майно юридичних і фізичних осіб. Нині в Україні найпоширеніші серед фізичних осіб страхування будівель, домашнього майна, транспортних засобів. Основна форма — добровільне страхування (до 1997 р. страхування приватних житлових будівель здійснювалось в обов’язковій формі). Поступово розширюється майнове страхування у сфері приватного бізнесу.

Об’єкти особового страхування — це життя та здоров’я громадян. Видами особового страхування є змішане страхування життя (об’єктами виступають одночасно життя і здоров’я), страхування дітей, весільне страхування тощо. Особове страхування виконує дві функції: страхову та нагромаджувальну. Страхова функція передбачає відшкодування втрат у разі настання страхової події. Нагромаджувальна полягає в тому, що після закінчення строку дії страхового договору, застрахованому виплачується страхова сума. З окремих видів страхування сума страхових внесків менша від страхової суми. Це стає можливим завдяки використанню страховиком отриманих страхових внесків на фінансовому ринку. Частина одержаних від цього доходів виділяється застрахованому.

У системі соціального страхування об’єктами страхування є працездатність і працевлаштування. Страхування працездатності здійснюється на випадок її постійної чи тимчасової втрати, а страхування працевлаштування — на випадок безробіття. Соціальне страхування має обов’язковий і добровільний характер. Обов’язкове страхування реалізується через загальнодержавні цільові фонди: пенсійний, соціального страхування, страхування на випадок безробіття. Функції страховика тут виконує держава в особі уповноважених органів, страхувальників — роботодавці й працюючі за наймом громадяни, застрахованими є громадяни. Страхові платежі здійснюються у формі внесків до пенсійного фонду, фонду соціального страхування і фонду сприяння зайнятості населення. Страхове відшкодування здійснюється у формі пенсій — при повній чи частковій втраті працездатності; допомог— при тимчасовій втраті працездатності та при безробітті. Добровільне страхування здійснюється через недержавні та відомчі пенсійні фонди і має додатковий характер.

У медичному страхуванні об’єктом страхування є здоров’я громадян. Воно здійснюється на випадок хвороби чи травми як в обов’язковій, так і додатково в добровільній формі через державні та недержавні структури. Страхувальниками можуть бути: держава (з бюджету), підприємства, організації й установи та громадяни (за рахунок власних доходів). Страхове відшкодування здійснюється у формі оплати лікування.

У разі страхування відповідальності об’єктом є зобов’язання застрахованої особи виплатити відшкодування за завдані збитки третім особам. Найпоширеніший вид його — страхування громадянської відповідальності водіїв автотранспортних засобів. Крім того, об’єктом страхування може бути професійна відповідальність для осіб окремих професій, які своїми діями чи неналежним виконанням своїх обов’язків можуть спричинити збитки своїм клієнтам.

Об’єкт страхування ризиків — недоотриманий прибуток чи збитки при здійсненні певних господарських і фінансових операцій, які є ризикованими. Це ризики, пов’язані з кредитними і заставними операціями, з біржовими угодами, депозитними вкладами юридичних і фізичних осіб, втратами від коливання валютних курсів тощо. Ця галузь страхування особливо важлива в умовах ринкової економіки, пов’язаної з безліччю підприємницьких ризиків.

Сукупність страхових компаній і послуг, що ними надаються, формують страховий ринок. Товаром цього ринку є страхова послуга — конкретний вид страхування. Страхові компанії, як правило, спеціалізуються на одній-двох галузях страхування. При цьому перелік їх страхових послуг та ціни на них різняться, що є предметом конкуренції. Як і на будь-якому ринку, наявність певних послуг визначається попитом на них, а ціна — урівноваженістю попиту і пропозиції.

3. Структурно – логічна схема податку з доходів фізичних осіб

Цей податок обчислюється згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про прибутковий податок з громадян» зі змінами і доповненнями. Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про прибутковий податок з громадян» визначені розміри місячного сукупного оподатковуваного доходу громадян та ставки податку. Проте, відрахування прибуткового податку з громадян здійснюються відповідно до Указу Президента України від 13 вересня 1994 р. «Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян» за такими ставками:

Обчислення податку і перерахунок провадяться до 1 лютого наступного за звітним роком, а до 15 лютого ці відомості за встановленою формою подаються ними до податкової адміністрації за місцем проживання платника.

Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.

2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.

3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.

4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.

6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.

7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.

9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.

10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.

11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.