Фінансова стабілізація: суть, проблеми, заходи

Вступ.

1. Сутність та становлення фінансової стабілізації Україні.

1.1. Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання.

1.2. Історія фінансової стабілізації в Україні.

2.Сучасний стан фінансової стабілізації в Україні.

3. Фінансова стабілізація і перспективи її розвитку.

3.1. Проблеми фінансової стабілізації та шляхи їх вирішення в Україні.

3.2. Основні напрями вирішення проблем фінансової стабілізації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Особливості динаміки національної економіки, які знайшли свій вияв у 2007 році, дали підстави для висновків про переростання економічного зростання у фазу суттєвого зниження темпів, а можливо — й фазу депресії. Це викликає занепокоєння щодо перспектив збереження набутків економічної стабільності та економічного розвитку, які отримано у попередні роки, змушує детально і критично аналізувати передумови, сутність та можливі наслідки процесів, які відбуваються в національній економіці.

Такий аналіз дає підстави стверджувати, що існуюча модель економічного і соціального розвитку себе в значній мірі вичерпала. В Україні виникла криза економічної політики, за якої, попри усвідомлення необхідності застосування нових важелів, які впливали б на розвиток економіки, забезпечували досягнення нових завдань, органи державної влади позбавлені відповідних практичних, дієвих інструментів.

Отже, украй важливим сьогодні є поглиблене вивчення особливостей сучасного стану української економіки та, головне, визначення кроків державної економічної політики, спрямованих на підтримання довгострокової макроекономічної стабільності, яка спиратиметься на стійке економічне зростання.

В обґрунтування ефективної моделі ринкової економіки соціальної спрямованості та розробку фінансового механізму її функціонування в Україні вагомий вклад вносять провідні учені-економісти В.Геєць, А. Гриценко, І.Лукінов, С.Мочерний, А.Покритан, В.Черняк, А.Чухно, фінансисти І.О. Бланк, О.Д.Василик, В.І.Міщенко, А.П.Поддєрьогін, Г.О.П’ятаченко, В.С.Савчук, О.Й.Саврук, І.В.Сало, В.М.Суторміна, В.М.Федосов, С.І.Юрій та багато інших.

1. Сутність та становлення фінансової стабілізації Україні

1.1. Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання

Стабільне фінансове становище держави є об'єктивною умовою її економічного розвитку і зростання суспільного добробуту. У цьому сьогодні нема потреби нікого переконувати. Це стало зрозумілим як переважній більшості вчених, політичних і громадських діячів, так і широким верствам населення.

Якщо в державі протягом тривалого часу немає фінансової стабільності, то настає деградація виробничих відносин, суспільної свідомості, а майбутнє стає невизначеним. Відсутність фінансової стабілізації і, як наслідок, чергові сплески кризових явищ тяжко б'ють по добробуту населення, бо втрати через прорахунки у фінансовій політиці несуть широкі маси населення, насамперед найбідніші його верстви. Є підстави стверджувати, що зубожіла, притиснена нестатками в результаті інфляційної хвилі людина — поганий працівник і недобросовісний громадянин^

Суть проблеми полягає в тому, що майже всі фактори, які дестабілізують фінансове становище в державі, є результатом дій відповідних державних структур на макрорівні, тобто залежать від основних положень фінансової політики, здійснюваної законодавчою і виконавчою владою, і тільки вже згодом ці хиби і прорахунки тиражуються, поглиблюються й посилюються на мікрорівні — на рівні підприємницьких структур і фізичних осіб.

Сьогодні у законодавчої влади нема чіткого уявлення про шляхи забезпечення фінансової стабільності в державі, а саме про те, яка частина чинного законодавства не сприяє фінансовій стабільності і які законодавчі акти необхідно розробити й прийняти, щоб забезпечити стабільність. Є тільки нищівна критика того, що робиться в державі у галузі фінансів і банківської діяльності. Ця критика переважно необ'єктивна, побудована на емоціях. Але найгірше те, що в ній немає елементів позитиву й конструктивності. Складається враження, що обранці народу не піднялися до рівня розуміння складних явищ у фінансовій сфері. Це викликає гіркоту й невизначеність у широких верств населення України.

За таких умов виконавча влада поводиться досить невпевнено. В неї нема чіткої програми дій, вона кидається в різні боки при здійсненні конкретних заходів щодо мобілізації фінансових ресурсів і їх витрачання, щодо посилення відповідальності за порушення фінансової дисципліни і зменшення заборгованості з соціальних виплат тощо[18, c. 85-87].

Фінансове становище держави характеризується двома показниками: виконанням бюджету і сталістю національної грошової одиниці. В Україні після проведення грошової реформи вдавалося підтримувати стабільність грошової одиниці. Однак це давалося досить дорогою ціною через великі суми заборгованості з виплати із бюджету населенню заробітної плати, різних видів допомоги, пенсій, а також через зростання заборгованості бюджетних установ по розрахунках за електроенергію та інші види послуг, через постійне зростання зовнішнього і внутрішнього державного боргу, витрат на його обслуговування й завищення дохідності облігацій внутрішньої державної позики.

Саме в цьому було закладено підвалини майбутніх кризових явищ. Розміщення ОВДП і покриття за рахунок цього дефіциту бюджету робить інфляційні процеси в державі контрольованими, але використання цього джерела фінансових ресурсів має свої межі й економічний сенс. Мобілізація коштів через ОВДП можлива тільки на короткотерміновий період, і такі мобілізовані кошти повинні бути використані на цілі, що мають високу окупність, бо вже на третій рік створюється фінансова піраміда й подальше використання такого джерела стає недоцільним. Гірше того, якщо мобілізовані через ОВДП кошти використані на споживання, то це не що інше, як відстрочена інфляція.

Мобілізація коштів через ОВДП в Україні, крім згаданого, мала ще й ту ваду, що 60% ОВДП на суму понад 5 млрд. грн. були розміщені серед нерезидентів, що зумовило відплив капіталів з України при викупленні облігацій і сплаті процентів за ними на загальну суму понад 8 млрд. грн. Це завдало значної шкоди економіці України.

Якщо тепер не вжити рішучих заходів, які б попереджали знецінення грошової одиниці, може скластися ситуація, яка в майбутньому загрожуватиме державі фінансовою, а згодом і загальноекономічною небезпекою. Річ у тім, що потенційно зберігаються фактори, без подальшої локалізації яких ситуація може вийти з-під контролю уряду[9, c. 10-11].

Насамперед необхідно створити ефективний механізм страхування банківських депозитів. Для цього слід прийняти закон "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", у якому має йтися не лише про гарантію їх повернення, а й про гарантію компенсації втрат від знецінення. Це дасть змогу щорічно залучати вільні кошти населення на суму понад 10 млрд. грн. і використовувати їх як кредитні ресурси.

Виплата процентів за вкладами населення навіть у половинних розмірах від того, що сьогодні сплачує держава за ОВДП, по-перше, забезпечила б збільшення реальних доходів населення, по-друге, позитивно позначилася б на стабілізації грошової одиниці. Є й інші форми залучення коштів населення, які виправдали себе в цілому ряді зарубіжних країн і на сьогодні є важливим стабілізатором національної грошової одиниці.

Житлове будівництво — одна з провідних галузей в економіці усіх економічно розвинутих країн. Капітальні вкладення у цю сферу становлять у середньому третину загального обсягу інвестицій в економіку.

Сьогодні житлове будівництво в Україні перебуває в кризовому стані. Обсяги будівництва житла знизилися за останні сім років майже у 3,5 разу. Підприємства житлово-будівельного комплексу завантажені в кращому разі на 30-40%.

Держава найближчими роками не зможе виділяти коштів із бюджету й безплатно надавати житло всім, хто має в цьому потребу. Тому необхідний пошук інших шляхів вирішення фінансового забезпечення житлового будівництва.

На наш погляд, вирішувати питання фінансування житлового будівництва можна тільки шляхом запровадження системи житлових заощаджень і пільгового кредитування житлового будівництва й придбання житла. Такі системи ефективно діють в економічно розвинутих країнах уже протягом багатьох десятиріч. Завдяки цим системам проблему забезпечення житлом у цих країнах практично розв'язано.

Крім того, є багато прикладів у світовій практиці, коли зростання житлового будівництва було початком загальноекономічного піднесення. Так було у повоєнній Федеративній Німеччині, Франції й деяких інших країнах[].

Нині в Україні є умови для впровадження найефективніших систем житлових заощаджень і пільгового кредитування житла. Це значна кількість готівкових грошей на руках у населення, набутий певний досвід кредитування житла Ощадним банком України, наявність зарубіжної організації (німецький банк "Шватім-Халл"), яка має досвід роботи у цій сфері й готова до співробітництва.

Система житлових заощаджень громадян і пільгового кредитування житла в Україні має включати такі елементи:

— запровадження житлово-будівельних вкладів населення з подальшим цільовим використанням їх на будівництво і придбання житла. Такі вклади могли б дати можливість громадянину протягом п'яти років накопичити кошти на рахунку в спеціальному банку до рівня 15000 гривень із рівномірними щорічними внесками;

— можливість громадян одержувати проценти за зберігання коштів на рахунку в банку, а також премію від держави в розмірі до 20% вкладу, що гарантує знецінення коштів від інфляційних процесів. По закінченні п’ятирічного терміну кожний громадянин може одержати суму вкладу з процентами і преміями, а також кредит, що дорівнює сумі його заощадження на будівництво й придбання житла під контролем банку. Кредит надається строком на 20 років із процентною ставкою 3% річних.

— надання державою податкової пільги банкам для більшої їх зацікавленості у такому кредитуванні: зменшення ставки податку на суму прибутку, отриманого від процентів за надані на таких умовах позики[3, c. 8-9].

1.2. Історія фінансової стабілізації в Україні

Шлях до фінансової стабілізації Україна почала із заходів щодо валютно-курсової політики. Одним з перших економічних указів Президента восени 1994 року валютний курс було уніфіковано (ліквідовано множинність курсів) і лібералізовано. Указом “Про вдосконалення валютного регулювання” передбачалося здійснити перехід від фіксації курсу до його визначення через біржові торги. Фактично з 1995 року почалася цінова і грошова стабілізація і поступово стала готуватися грошова реформа.

Водночас, на найвищому рівні підкреслювалося, що оздоровлення грошей — не самоціль. Важливо, щоб ці гроші посилили попит населення і відповідні фінансові можливості виробничих структур. Сама по собі монетарна політика дає обмежені результати. Необхідна адекватна фінансово-бюджетна політика, слід розширити інструментарій фінансової стабілізації — тоді вона стане незворотною чи хоча б більш-менш довготривалою.

Деяке гальмування активності у нарощуванні рестриктивної монетарної політики передбачалося як тимчасовий захід на період, коли посилення монетизації економіки відбудеться за рахунок скорочення державного споживання. Грошові ресурси мали вивільнитися з видаткової частини бюджету з тим, щоб підживити споживчий попит та фінанси підприємств за рахунок прискорення приватизації і відповідного скорочення бюджетного фінансування для стимулювання споживчого попиту.

Сьогодні ми можемо запитати себе: а чи правильним був наш вибір логіки руху до фінансової стабілізації? Нагадаю, що існували дві основних можливих моделі: 1) стабільна валюта — здорові фінанси — повнокровні інвестиції — багаторічне зростання — підвищення рівня життя; 2) відновлення зростання — зміцнення фінансів, розширення фінансової бази введення та утримання стабільної гривні, посилення інвестиційного попиту, перехід до довготривалого піднесення, зростання добробуту.

З цих двох можливих моделей дій щодо відновлення економічного зростання було обрано першу. Звичайно, ми усвідомлювали, що міцною гривню, як і будь-яку національну валюту, робить економіка, зростання продуктивності і конкурентоспроможності виробництва. Проте існує і зворотній вплив: стабільна валюта — це низькі процентні ставки — потужні інвестиції та економічне піднесення.

Напередодні проведення у 1996 році грошової реформи, яка мала зафіксувати первинну фінансову стабілізацію, в Україні усвідомлювали, що первинна стабільність нової валюти може бути короткотерміновою, оскільки її введенню не передували глибинні структурні реформи і, зокрема, модернізація бюджетної політики. Без доповнення монетарної політики адекватною бюджетною фінансова стабільність довго не утримається на ефекті початкової довіри до нової грошової одиниці[7, c. 45-47].

Сьогодні видаються очевидними два висновки. По-перше, грошову реформу слід було б провести раніше – у 1995 році. Це не вдалося зробити через збіг різних, у тому числі і політичних обставин. По-друге, проміжок часу між введенням гривні та реформою бюджетної політики виявився неприйнятно тривалим, що, в кінцевому рахунку, призвело до втрати гривнею ознак стабільності та її серйозної девальвації у 1998 та 1999 рр.

Ідея утримати якийсь час національну валюту у режимі первинної стабільності і за відносно короткий час підтягнути фіскальну політику, розвинути податкову, комунальну, адміністративну, пенсійну та інші структурні реформи, щоб закласти підвалини переходу від короткотермінової до довготермінової стабільності гривні, мала реальний шанс на втілення. З політичних причин цього не вдалося зробити. Змагання гілок влади у довиборній та на виборній стадіях політичного процесу, затягування з післявиборним становленням ефективної взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади ускладнило корекцію. Виявилося нове відставання у структурних реформах. Тому у повній мірі вікно, відкрите первісною фінансовою стабілізацією для прискорення структурних реформ, використати не вдалося.

У 1998 році спостерігався найбільш помітний рух у напрямі подолання гострої фіскальної незбалансованості, яка викликала необхідність фінансувати дефіцит бюджету через монетизацію. Настрої на рішуче скорочення дефіциту бюджету в цілому і, передусім, бюджетних зобов’язань виникли після розвіяння наприкінці 1997 — у першій половині 1998 рр. ілюзій щодо можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок запозичень без інфляційного ефекту. Саме тоді видатки бюджету були секвестровані, і бюджет виконувався у касовому варіанті. Дефіцит консолідованого бюджету був скорочений утричі в порівнянні з 1997 роком — з 6,6 % до 2,2 %, а у 1999 році — до 1,53 %. Проте прихований дефіцит був значно більшим, якщо взяти до уваги зростання бюджетної заборгованості. У 1997 році вперше відмовилися від такого джерела фінансування дефіциту Бюджету, як кредити Національного банку, і 79,8 % до дефіциту склали кошти, залучені від державних позик, а 24,2 % — зовнішніх джерел (104,0 % залучено коштів до дефіциту). У 1998 році – відповідно 59,7 % та 40,3 %, а у 1999 році — відповідно 104,2 %, а також — 4,2 % (погашення зобов’язань).

Проте фінансова дестабілізація сталася. У 1997 році відбувся короткотерміновий приток, а у 1998 році — втеча капіталу з фінансового ринку. Це вплинуло на валютні резерви і спричинило до 80 % девальвації гривні. Хоча ситуацію досить швидко було нормалізовано, її негативні наслідки були б більшими без превентивних дій 1998 року по фіскальній консолідації, яка почалася з лютневого Указу Президента щодо жорстких заходів у сфері бюджетної дисципліни і наступного секвестру бюджету. Проте грошова дестабілізація виявилася достатньою, щоб зупинити відновлення економічного зростання, яке спостерігалося до вересня 1998 року (0,2 % зростання ВВП, 0,3 % — промисловості).

Такою була ціна короткострокових орієнтацій у бюджетній політиці 1997-1998 рр. У 1999 році відбулося подальше скорочення дефіциту бюджету — до 1,5 % ВВП. Проте наслідки 1998 року далися взнаки, і після лібералізації валютного ринку в першій половині року та відмови від валютного коридору наприкінці року гривня знецінилася ще на 50 %[13, c. 71-73].

Все ж, рішучі дії 1998 року, спрямовані на фіскальну консолідацію, виявилися правильними. Звичайно, вони не були повноцінною заміною всеосяжної податково-бюджетної реформи. Разом з тим, слід визнати, що: по-перше, відбулося помірковане, хоча і недостатнє скорочення податкового навантаження на економіку та вилучення фінансових ресурсів через бюджет. Так, податки по відношенню до консолідованого бюджету у 1997 році складали 21,3 %, у 2000 році — 18,2 % ВВП, за першу половину 2001 року — 18,8 % ВВП.

По-друге, ще в більшій мірі скоротилися видатки державного бюджету. Про це свідчить суттєве скорочення його дефіциту. Якщо у 1997 році дефіцит державного бюджету становив 6,8 % ВВП, то у 1999 році — 1,6 % ВВП. У 2000-2001 рр. бюджети формувалися бездефіцитні, а виконувалися з профіцитом.

Скорочення видатків та дефіциту бюджету, які активізувалися в останні 4 роки, відбувалися швидше, ніж реформування бюджетного сектора. Тому в ці роки спостерігалося збільшення прихованого дефіциту, про що свідчить наявність значної бюджетної заборгованості, помітне скорочення якої почалося лише з 2000 року. Це означає, що самою лише фіскальною консолідацією можна досягти відносно обмежених результатів, які відсувають нагальність, але також не усувають необхідність фіскальної реформи за всієї соціальної гостроти цього структурного заходу. Без нього короткостроковими залишаться й ефекти модернізації монетарної політики і банківської реформи в цілому.

У 2000 році нарешті закінчилася Велика українська депресія. Розпочавшись з незначної рецесії на початку 90-х років, вона набула форми глибокого та багаторічного спаду, який затягнувся на десять років. Розвиток депресивних процесів в українській економіці, які мали місце в минулому десятиріччі, не обмежувався простими спадами, а набув радикальної кризової форми. Стиснення виробництва оцінювалося 60-відсотковим скороченням виробництва ВВП, 50-відсотковим — промислової продукції. Те, що ми спостерігаємо в Україні сьогодні, є зростанням з ознаками буму. Разом з промисловістю, динаміка якої визначалася торік двозначною цифрою, в зону буму увійшла макроекономіка в цілому.

Такі ніким не очікувані макроекономічні тренди свідчать про те, що в процесі виснажливої депресії багаторічне стиснення виробництва ВВП було настільки потужним, що вивільнена “пружина” економічного піднесення розправляється швидше, ніж будь-хто прогнозував. Зазначимо, що потенціал такого прискореного зростання не вичерпаний, адже і сьогодні, після 2,5-річного підйому у промисловості, галузеве виробництво складає лише 65,6 % обсягу 1990 року. Темпи відновлювального процесу свідчать про те, що наші уяви про масштаби ерозії основного капіталу та якісний стан людського фактора виявилися надмірно песимістичними. Падіння виробництва було більшим, ніж зношення потужностей і деградація трудового потенціалу. Проте слід рахуватися з тим, що проблема пропозиції існує. Потужності мають модернізуватися. Інакше вони стануть гальмом у підтриманні багаторічної динаміки ВВП — доходів — валової доданої вартості, які розподіляються між факторами виробництва (праця, капітал) та державою, резидентами та нерезидентами[4, c. 12-14].

Зростаюча економіка зміцнює національну валюту. Хоча слід визнати, що одним з провідних чинників відхилення в минулому році темпів динаміки основних макроекономічних та галузевих показників в позитивну сторону від прогнозів стало те, що гривня виявилася міцнішою, ніж передбачалося, її номінальна ревальвація сягнула 2,5 %, а реальна — 8,11 % (у 2000 році, відповідно, номінальна девальвація — 4,18 % та реальна ревальвація — 17,18 %). Важливо і те, що прискорився грошовий потік в економіку. Монетизація зросла на 2,48 % і досягла 18,40 %. При цьому зберігається довіра до міцніючої гривні — швидкість обігу скоротилася на 0,96 % (в 1,8 раза динамічніше, ніж у 2000 році).

Це багато в чому пояснює той факт, що темпи зростання ВВП у 2,5 раза вищі від прогнозованих, експорту — майже у 2 рази. Водночас рівень інфляції вдвічі нижче прогнозованого. У 2001 році вона була у 4,2 раза нижчою, ніж у 2000 році. Вперше в Україні ми спостерігали ситуацію, коли зростання ВВП перевищувало інфляцію. Економічне зростання при низькій інфляції дозволяє не лише збільшувати його соціальну віддачу, але й здешевлювати кредити.

На 45,4 % зросли обсяги кредитування суб’єктів господарювання. Цьому сприяло й зниження ставки рефінансування до 12,5 % з 27 % на початку року. Середньозважена ставка рефінансування склала 19,5 %, тоді як кращий за всі роки незалежності показник до того складав 25,2 % у 1997 році. Низькоінфляційний розвиток дозволяв успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації гривні. За рік це дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11 % (у 2000 році — 17,2 %). На закиди експортерів щодо необхідності підтримки їхньої конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний банк відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках — підняттям продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві речі: країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках, а інфляція не “з’їдатиме” зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів, Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних заходів, пов’язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності, поєднується зі стимулюванням економічного росту[12, c. 104-107].

Розширюючи грошову пропозицію в масштабах, які не ставлять під загрозу досягнення антиінфляційної мети, Національний банк виходить з того, що зростання ВВП потребує більшої монетизації. Таке збільшення грошової пропозиції в цьому році здійснюється дещо своєрідно: здебільшого не через пряме рефінансування банків, а через закупки валютної виручки від експорту. Проблемою є певне прискорення інфляції, яке супроводжує процес зростання закупок валюти. Тому необхідні особливі зусилля щодо антиінфляційної “зачистки”, починаючи від норм резервування, процентної ставки, і закінчуючи збільшенням профіциту бюджету з метою дострокового погашення як зовнішнього, так і внутрішнього боргу. Це, звичайно, крайні заходи. Все ще існують резерви підвищення ефективності поточних “репо”- та “депо”-стерилізаційних заходів, хоча й обмежені. Низький рівень інфляції дозволяв проводити оголошену Президентом політику соціального зростання. Необхідно і надалі утримувати низький рівень інфляції, дотримуватися визначених параметрів грошової бази, зберігати позитивне торговельне і бюджетне сальдо, а також співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями. Не менш важливим, ніж скорочення інфляції, для процесу підвищення соціальної результативності економічного зростання є підтримка стабільного курсу національної валюти. Сьогодні ми маємо курс рівноваги, який сприяє експорту, інвестиційному імпорту, посиленню ролі внутрішніх факторів зростання. Його невелике коливання, яке склалося за 2 роки — від 4,2 % номінальної девальвації у 2000 році до 2,5 % номінальної ревальвації у минулому році — означає, що в цілому за цей період він залишається стабільним. До нього пристосувалися всі сегменти економіки, до нього адаптувалися бізнес, банки, населення[5, c. 38-39].

2.Сучасний станфінансової стабілізації в Україні

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки[1, c. 6-9].

Введеннядержавного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари — подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий[10, c. 22-24].

3. Фінансова стабілізація і перспективи її розвитку

3.1. Проблеми фінансової стабілізації та шляхи їх вирішення в Україні

В Україні здійснюються заходи щодо подальшого становлення нової фінансової системи. Слід насамперед відзначити, що проведена робота сприяла перелому негативної тенденції у фінансовій сфері, за короткий період вдалося досягти певної фінансової стабілізації в проведенні ринкових реформ. Відбулося зниження темпів інфляції, зміцнення національної грошової одиниці, гальмування темпів спаду промислового виробництва, загалом — оздоровлення державного бюджету.

Вплив інфляції на бюджетну систему Україні є багатофакторним, тому програма боротьби з нею повинна включати комплекс дій, спрямованих на оздоровлення фінансової ситуації в країні. Без зниження рівня інфляції не можуть бути успішно використані витрати бюджету, спрямовані на соціальні потреби (становлять 2/3 бюджету). Як показує світовий досвід, бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% валового національного продукту, інакше не буде нормально функціонувати фінансово-кредитна система, а, отже, не можна перейти до ринкових відносин[6, c. 49-52].

Однак досягти істотних зрушень у вирішенні головного завдання — оживити виробництво, стабілізувати економіку — не вдалося. Нерозв'язаних проблем залишилося багато. Недостатніми були зусилля органів фінансової системи всіх рівнів, спрямовані на пом'якшення впливу неминучих негативних факторів при проведенні реформ на соціально-економічну ситуацію, на якість виконання бюджетів. Однозначно слід констатувати: цього поки що не сталось, і не останньою з причин є відсутність необхідної волі, ініціативи й активності. У вирішенні поставлених завдань нерідко перешкоджають нерозуміння сучасних проблем, консерватизм, застарілі підходи і методи роботи, що є характерним для багатьох керівників структурних підрозділів як місцевих, так і центральних органів фінансової системи.

В Україні досі не прийнято законодавчого акта, яким окреслено було би дії, взаємозв'язок, узгодженість і розвиток бюджетної, податкової й валютної політики як підсистем єдиної фінансової політики. Формування бюджетної, податкової та валютної політики відбувається як окремо взятих підсистем. Відповідно до цього розробляються окремі законодавчі акти та механізми їх реалізації, які нерідко суперечать один одному, що не сприяє загальному фінансово-економічному піднесенню. Реалізацією окремих підсистем фінансової політики займаються практично відособлені підрозділи та структури органів управління діючої фінансової системи. Управління фінансовими ресурсами дуже складне, зокрема на рівні районів, міст та областей, і потребує радикальних змін у структурі фінансової системи та державній фінансовій політиці.

Фінансова політика повинна мати імперативний, обов'язковий характер, що зумовлюється змістом фінансів та їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики треба виконувати своєчасно, якісно та в повному обсязі. В іншому разі досягти фінансової стабілізації та прогресу в економічному розвитку неможливо[17, c. 158-161].

3.2. Основні напрями вирішення проблем фінансової стабілізації

Основними напрямками фінансової політики, вважаємо, мають бути:

— жорстка економія бюджетних витрат шляхом посилення постатейного контролю за витрачанням коштів бюджетів усіх рівнів;

— впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти, охорони здоров'я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;

— фінансування з бюджету тільки під державні програми та державне замовлення:

— розробка та обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів;

— розширення кола учасників ринку державних цінних паперів з метою збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;

— розв'язання питання погашення заборгованості із заробітної плати в бюджетній сфері й інших соціальнихвиплатах;

— завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг населеннюдоїхфактичноївартості;

Необхідно зазначити, що бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту. Крім цього, з'ясувати, наскільки небезпечним є той або інший обсяг дефіциту, неможливо без аналізу величини державного боргу. Водночас для оцінки цієї величини необхідно визначити фактори росту бюджетного дефіциту[21, c. 78-80].

Висновки

Головна увага має бути приділена прискоренню структурних, у тому числі банківської, реформ, які забезпечують стале економічне зростання, що нейтралізує таким чином деяке зростання курсу гривні при діючому режимі обов’язкового продажу валюти. Національний банк вбачає перспективним підвищувати свій внесок у розширення доходної бази бюджету не за рахунок інфляційного роздмухування номінальної величини ВВП, а за рахунок забезпечення сталого зростання його реальної величини. Для цього потрібно посилити увагу до:

• подальшого збільшення рівня монетизації економіки;
• підвищення кредитної активності;
• мобілізації платоспроможного попиту через подальше залучення депозитів населення і підприємств;
• збільшення попиту на стабільну гривню.

Минулорічний і цьогорічний досвід свідчить про більшу результативність такого підходу, ніж накачування економіки знеціненою девальвацією гривнею, яка провокує зменшення соціальних результатів економічного зростання.

Економіка все ще перебуває у фазі зростання. Вона поки що успішно поглинає зростаючу грошову пропозицію. Але ми пам’ятаємо, якщо зростання ВВП призупиниться, то грошова хмара проллється на країну інфляційним дощем. Тому антиінфляційна політика буде неухильною, також як і політика “стабільної гривні” при вільному курсоутворенні.

Важливимрезультатомфінансовоїполітикитавпливунанеїзаконодавстваєвиконання доходноїчастинибюджетівусіхрівнів. Центральнемісцебюджетууфінансовійсистеміпояснюєтьсяпередусімтим, щозйого допомогоюперерозподіляєтьсязначначастинанаціональногодоходу. Українахзрозвиненою ринковоюекономікою, наприклад, черезбюджетперерозподіляєтьсямайжеполовинацьогодоходу.

Список використаної літератури

1. Василик О. Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання//Фінанси України. — 2004. — № 12. — C. 5-11
2. Від стабілізації — до економічного поступу: 100 днів діяльності уряду //Урядовий кур'єр. — 2006. — 10 листопада. — C. 9
3. Геєць В. Макроекономічна стабілізація і криза пропозиції у перехідній економіці //Банківська справа. — 2004. — № 6. — C. 7-14
4. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономічної стабілізації в аспекті переходу від економічної кризи до зростання //Вісник Національного банку України. — 2004. — № 9. — C. 10-17
5. Іванух Р. Фінансова політика держави на шляху до стабілізації економіки //Фінанси України. — 2003. — № 5. — C. 36-42
6. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
7. Косолапов А. Грошово-кредитна політика-гарант стабілізації економіки України //Фінанси України. — 2005. — № 7. — C. 45-47
8. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
9. Мозер Г. Економічна стабілізація у процесі ринкової трансформації економіки України //Легка промисловість. — 2004. — № 1. — C. 10-11
10. Наумова Л. Бюджетний механізм фінансової стабілізації економіки //Фінанси України. — 2003. — № 4. — С.19-28
11. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2003. — 238 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Отрошко О. В. Фіскальна політика як засіб стабілізації економіки//Фінанси України. — 2005. — № 6 . — С.69-75
14. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2004. — 299 с.
15. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
16. Савлук М. Грошово-кредитна політика як фактор економічної стабілізації в Україні //Вісник Національного банку України. — 2005. — № 8. — C. 50-56
17. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
18. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.
19. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
20. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
21. Шевченко А. Альтернативні теоретичні концепції стабілізації національної економіки //Економіка України. — 2005. — № 4. — C. 75-85