Інноваційна політика держави

Зміст

1. Сутність і основні методи інноваційної політики держави

2. Система управління державною інноваційною політикою

3. Малий інноваційний бізнес

 

1. Сутність і основні методи інноваційної політики держави

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики.

Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства та підтримку його. Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності.Сучасне високорозвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом народногосподарських підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.

Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівського законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості, особливо в періоди економічних піднесень, є податкові пільги. Так, Конгрес США ще в 1954 р. ухвалив 174-й розділ "Кодексу прибуткового оподаткування", відповідно до якого витрати на науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) дозволялось відносити до поточних витрат на виробництво. Їх вираховували з оподатковуваного прибутку. Проведенню НДЕКР у промислових фірмах побічно сприяють всі податкові заходи, спрямовані на стимулювання приватних інвестицій, оскільки зростання вкладень в основний капітал супроводжується оновленням його на новій технічній основі. У 60-х роках уряд США прийняв ряд заходів, спрямованих на скорочення строків використання науково-дослідного обладнання приватними корпораціями, запровадив податкові знижки на інвестиції в обладнання і будівництво споруд для проведення НДЕКР. Однак найзначніші урядові акції, пов'язані з податковими пільгами НДЕКР, відбулися у 80-х роках.

У законі про податки з метою оздоровлення економіки в 1981 р. було впроваджено податкову знижку для витрат на дослідження і розробки. З 1 липня 1981 р. по 1 січня 1986 р. ця знижка становила 25 відсотків зростання власних витрат корпорацій на НДЕКР у поточному році порівняно із середнім рівнем витрат корпорації на НДЕКР за три попередніх роки. Інакше кажучи, ці 25 % приросту витрат корпорації вираховувалися не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. З 1 січня 1986 р. цю знижку було зменшено до 20 відсотків. Її надавали корпораціям, що розробляють тільки принципово нові або значно вдосконалені види продукції та технології. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність. Причинами цього є інфляційні явища в економіці, можливість отримання прибутку шляхом фінансових махінацій, монопольне становище великих виробників тощо. Відомий американський економіст Е. Менсфілд вважає, що зростання витрат на НДЕКР за рахунок податкової знижки не перевищувало 1-2 відсотки.

З другої половини 80-х років багато податкових пільг було скасовано через їхню недостатню ефективність. З 1 січня 1987 р. знято інвестиційний податковий кредит, а податкову знижку на збільшення витрат НДЕКР було не тільки зменшено до 20 відсотків, а й подовжено лише до 1990 р. Податкові пільги в рамках інноваційної політики все ж відіграли свою роль, хоча і виявились практично корисними лише для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР. Використовувати амортизаційні пільги для активізації інноваційної діяльності в США було дозволено з 50-х років. Спочатку це були деякі воєнні корпорації, що виробляли продукцію для збройних сил. В 1954 р. "Кодекс прибуткового оподаткування" дозволив корпораціям застосовувати прискорені методи амортизації, а в 1962р. "Правила і норми амортизації" знизили нормативні строки служби приблизно на 30-40 % порівняно з існуючими. Інтервальна система строків служби основного капіталу, прийнята в 1971 р., забезпечила корпораціям право зменшувати нормативні строки служби основного капіталу ще до 20%.

Амортизаційна реформа Р. Рейгана запровадила нові строки амортизації — 3 роки — для легкових автомобілів, легких вантажних автомобілів, спеціального обладнання; 10-15 років — для будівель і споруд, що в середньому на 2 роки менше, ніж раніше, Згідно з законом про справедливе оподаткування і фінансову відповідальність було послідовно зменшено строки амортизації матеріальних активів НДЕКР.

Пільги активізували процес оновлення техніки в промисловості. Більшість з них, однак, як і податкові, були спрямовані не лише і не стільки на оновлення основного капіталу, скільки на зростання прибутків великих корпорацій, адже розміри амортизаційних відрахувань безпосередньо впливають на розмір оподатковуваного чистого прибутку. Законодавство 1986 р. знову збільшило норми амортизації. Недостатність податкових та амортизаційних пільг для прискорення НТП у промислових фірмах, а також те, що ці заходи не впливали на початкові етапи інноваційних процесів, примусили державу застосувати інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Насамперед це стосується стимулювання державою фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промислових дослідних центрах. Розглянемо деякі питання коригування антитрестівського законодавства США. Тут встановлено ряд обмежень щодо об'єднання капіталів приватних корпорацій для зменшення можливості монополізації. Це призвело до того, що можливості промисловості вирішувати великомасштабні науково-технічні завдання міжгалузевого характеру, які потребують об'єднання великих обсягів економічних ресурсів, виявилися ослабленими. На початку 70-х років, наприклад, Агентство з охорони навколишнього середовища зажадало від автомобілебудівних корпорацій створення вихлопної системи, яка б не забруднювала навколишнє середовище. Однак антитрестівське законодавство забороняло чотирьом пануючим на ринку автомобілів фірмам працювати у сфері НДЕКР. Водночас у більшості розвинених індустріальних країн антитрестівське законодавство на кооперацію у сфері НДЕКР не поширювалося. У першій половині 80-х років у США було прийнято ряд законів, що заохочували кооперацію приватних корпорацій при проведенні НДЕКР. Ці закони встановлювали процедури об'єднання капіталів, структури органів управління тощо. Передбачався порядок розповсюдження інформації, згідно з яким корпорації-учасниці мають право на результати НДЕКР протягом трьох років, після чого вони можуть використовуватися на всій території США.

Прийнятий у 1984 р. закон про кооперативні дослідження дозволяв об'єднувати капітали для спільного проведення НДЕКР. Крім того, закон звільнив органи місцевої влади від повноважень переслідування фірм за антитрестівським законодавством, зберігши, однак, контроль з боку міністерства юстиції США. Однак велика кількість бюрократичних формальностей при оформленні кооперативних підприємств, а також розкриття відомостей, які є комерційною таємницею приватних фірм, не сприяло прагненню корпорацій до об'єднання зусиль щодо НДЕКР. Антитрестівське законодавство не тільки обмежувало об'єднання ресурсів фірм для введення спільних досліджень і розробок, а й забороняло деяким з них вихід на нові ринки. Зміна цього порядку дала змогу багатьом промисловим фірмам значно активізувати інноваційну діяльність. Головним наслідком послаблення антитрестівського законодавства було виникнення спільних міжкорпораційних науково-технічних підприємств.

Найефективнішою організаційною формою, в межах якої можливе вирішення великомасштабних науково-технічних завдань, є університетсько-промислові дослідницькі центри, що створюються за участю держави. Великі програми спільних досліджень промислових корпорацій та вузів є в багатьох галузях альтернативою державним цільовим науково-технічним програмам. Вони передбачають принципово інший механізм координації діяльності учасників. Держава при цьому підтримує вузівсько-промислову кооперацію на початкових етапах досліджень у пріоритетних напрямах НТП. Завдання держави полягає в тому, щоб стимулювати об'єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. Для заохочення промислових корпорацій до фінансування ризикованих науково-технічних проектів з довгостроковою орієнтацією держава не тільки бере на себе частину початкових витрат вузівсько-промислових центрів, а й надає фірмам-учасницям безплатні ліцензії на використання зроблених винаходів та відкриттів.

Для створення конкретного центру держава оголошує конкурс серед вузів, які подають програми проведення досліджень у визначених галузях науки і техніки. На базі відібраних вузів на державні кошти створюються центри, до участі в роботі яких залучаються промислові корпорації.

Законом про економічну конкурентоспроможність, зовнішню торгівлю і технологічний розвиток в 1987 р. передбачено організацію у складі Міністерства промисловості і технології Агентства з передових цивільних технологій. Його функцією є підтримка всіх видів кооперації у сфері НДЕКР, а також видача субсидій і укладання контрактів на проведення довгострокових досліджень, розробок та виробництво технічно складної продукції. Є також багато програм підтримки вузівсько-промислового співробітництва в штатах. Більшість з них спрямована на створення консорціумів, в яких уряди штатів є рівноправними членами. При цьому деякі штати обмежуються лише вкладанням коштів у консорціуми, залишаючи ініціативу організації та вибору дослідницьких напрямів за науково-технічним товариством. Інші створюють вузівсько-промислові центри владним рішенням.

Для підтримки подібних центрів і стимулювання інноваційної активності уряди штатів часто створюють спеціальні комісії, які визначають найкорисніші для штату напрями інвестицій у дослід-ницькі та навчальні заклади.

Непрямі заходи підтримки вузівсько-промислової кооперації зводяться до податкового стимулювання. Так, законом 1981 р. про податки з метою оздоровлення економіки передбачено розширення пільг для фірм, що передають в дар університетам нове обладнання для досліджень. Внески учасників у кооперативні вузівсько-промислові підприємства, що мають юридичну форму товариств з обмеженою відповідальністю, вираховують з прибутку, що підлягає оподаткуванню. Отримані партнерами прибутки від реалізації результатів НДЕКР обкладаються податком не як прибуток, а як приріст капіталу від операцій з цінними паперами, що у 2 рази менше, ніж оподаткування прибутку.

Наслідком розгортання програм підтримки промисловості та вузів стало виникнення в інших країнах світу значної кількості вузівсько-промислових дослідницьких центрів за ключовими напрямами НТП. Подібні центри є найперспективнішою формою організації початкових етапів інноваційних процесів.

 

2. Система управління державною інноваційною політикою

Однією з особливостей розвитку економіки індустріальне розвинених країн є прагнення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і техніки посилив необхідність розробки комплексних прогнозів національного науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх років практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні. Таке підвищення ролі держави у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку і прогнозованого забезпечення їх виявляється у створенні в більшості країн спеціальних управлінських структур, наприклад, у Франції — це Парламентське управління з питань відбору в галузі науки і техніки, Німеччині — Комісія з оцінки технології, у США — Управління з питань оцінки технології. Європарламент прийняв резолюцію щодо створення європейського парламентського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки.

Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного прогнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах державної інноваційної політики зумовив розробку відповідних програм. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголосила про значне розширення НДЕКР, Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень у координації з університетськими структурами до кінця 90-х років. У Швеції закон про політику в галузі досліджень, прийнятий в 1982 р., передбачає створення планів НДЕКР та розгляд їх у парламенті.

Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані "білі книги", в яких відображаються пріоритети національної інноваційної політики.

Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необхідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяльності. Достатня умова інноваційної діяльності — це високий рівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можуть бути три принципи формування державної інноваційної політики США:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДЕКР, що мають потенціальне велике значення для держави;

2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;

3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДЕКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень). Тактика визначення пріоритетів у різних країнах ґрунтується на національних проблемах економіки. Наприклад, у США процес формування системи державних пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДЕКР і регулювання їхнього розподілу. У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різні варіанти програм наукових досліджень. При цьому урядові органи широко користуються послугами спеціальних експертних комісій. Наприклад, комісією з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національної інженерної академії та інших організацій, визначено найважливішими сім наукових напрямів досліджень, на розвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомендації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів у сфері НДЕКР федеральним урядом, рішення якого регулярно обговорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.

Основою формування державної політики пріоритетів у Японії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок. У першому випадку можливе швидке просування вперед і отримання відчутних результатів за порівняно короткий час, у другому — не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативні науково-технічні розробки пов'язані з ризиком і невдачами. Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованих у засобах виробництва результатів досліджень, то згодом він виступив ініціатором великих національних програм у сфері НДЕКР. Це свідчить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій. Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необхідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв'язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезростаючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури виявляють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.

Японська політика в галузі НДЕКР, всупереч поширеній думці, формується не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ресурси і пануюче становище в перспективних напрямах досліджень.

Отже, програмно-цільовий підхід при формуванні системи управління НДЕКР є основним в усіх індустріальне розвинених країнах. Перша його особливість — використання системи проектів та програм, для яких характерні: довгостроковість (10-20 років); великі грошові асигнування; складний, взаємопов'язаний склад учасників; включення в систему управління НДЕКР усіх складових інноваційного циклу (фундаментальні та прикладні дослідження, експериментальні розробки), а також впровадження нововведень у серійне виробництво.

Другою особливістю програмно-цільового підходу в організації НДЕКР є система експертизи. Основне завдання її полягає

в оцінці доцільності фінансування програм або проектів. Експертні ради (комісії, комітети) створюються з провідних спеціалістів різних галузей знань і здійснюють в основному консультаційні послуги.

Система управління інноваційною політикою формується і реалізується в кожній країні з урахуванням особливостей національної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади. Розглянемо механізм управління інноваційною політикою на прикладі США. Він складається як результат вибору і прийняття рішень у кількох ключових сферах: розподіл державних ресурсів між різними секторами наукових досліджень і визначення структури державних наукових пріоритетів, виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах; непряме державне стимулювання науки і освоєння її досягнень у приватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, антитрестівської, патентної, зовнішньоторгової політики, підтримка необхідного з точки зору темпів та ефективності НТП рівня конкуренції; формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду і міжнародного співробітництва, прогнозування науково-технічного розвитку тощо. Головна роль в управлінні наукою в США належить конгресові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчих актів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і встановлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, як постійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального органу, що відповідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигнування на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адміністративно-бюджетне управління, до функцій якого належить також визначення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.

Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значною мірою визначаються Білим домом, оскільки за науководослідну програму уряду згідно із законодавством повністю відповідає Президент США. Цю функцію у президентській структурі виконує спеціальний апарат,

Однією з головних урядових установ у США щодо встановлення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надає конгресові інформацію про можливий вплив результатів реалізації окремих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні, політичні, демографічні та інші аспекти життя країни. Уряд не займається проблемами наукових досліджень, але під егідою окремих міністерств проводиться багато наукових досліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського господарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгресу, в їх структурі є спеціальні функціональні підрозділи з НДЕКР. Важливе місце в урядовому апараті управління науковими дослідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграє роль координатора інформаційної діяльності урядових установ. У його структуру входить національна служба технічної інформації, яка розглядається як своєрідна "клірингова палата" всієї науково-дослідницької інформації.

З так званих незалежних агентств, пов'язаних з питаннями наукових досліджень, у структурі урядового апарату США найбільшим є Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займається передачею промисловості результатів досліджень, які можуть застосовуватися поза наукою про космос. Напівурядовий статус має Американська академія наук. Зберігаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і конгресу об'єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проектів, визначає їхню пріоритетність. За різноманітністю форм кооперування науки з виробництвом США займає одне з провідних місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширюється — від консультацій, що їх надають вузи фірмам, і створення рад консультантів-бізнесменів у вищій школі до організації спільних компаній для проведення окремих досліджень.

Американські вузи виявляють велику активність у роботі так званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші сприяють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх поряд з приватними фірмами бере участь уряд. Особливістю державної інноваційної політики США є активна участь у формуванні технологічної інфраструктури, централізованої системи управління патентними інститутами, акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансування системи науково-технічної інформації. Ефективною формою зв'язку між вузівською наукою і виробництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає у створенні в науково-дослідному (університетському) середовищі інфраструктури, необхідної для формування і становлення невеликих високотехнологічних фірм. Технопарк об'єднує великі й малі господарські організації, з одного боку, і творчий потенціал великих університетів — з іншого. Конкретні форми організації та управління ТП в кожному окремому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайових засадах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних товариств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціонує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.

Технологічний парк у США — це орієнтована на підтримку промислово-університетського співробітництва організація, яка сприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню технології та обміну спеціалістами між університетом та високотехнологічними фірмами.

Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Виходячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідності науково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ринкових відносин можна використовувати різні моделі інноваційного розвитку, а саме:

1) "активної дифузії інновацій", яка характеризується взаємодією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями. Головне завдання науки — розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Перевага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можна швидко впровадити. Цю модель раціонально використовувати для широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дасть змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу України при мінімальних ресурсних витратах;

2) "державної підтримки інноваційних форм", що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок. До виходу на світовий ринок інноваційні структури обов'язково проходять період активного розвитку і завоювання внутрішнього ринку. Для того щоб випускати дешеву продукцію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні технології виробництва. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні нарощуванню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки. Ця модель є найефективнішою на етапі вирівнювання науково-технічних потенціалів України і розвинених країн світу;

3) "локального інноваційного середовища" на зразок "наукових парків", "технополісів", а в Україні — "територіальних науково-технічних центрів", що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку. Як результат погодженої дії всіх цих факторів складається мережа взаємозв'язків з дуже високим ступенем децентралізації та самоорганізації. Ця модель ефективна для розвитку науки та високих технологій, однак потребує від суспільства певної відкритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині обмежені кількома великими науковими центрами. Найдоцільнішою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювального виробництва, електронної техніки і біотехнологій;

4) "міжгалузевих наукових технічних комплексів" (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх характерних для моделі "локальне інноваційне середовище" факторів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науковий виробничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементів ускладнює можливість реалізації цієї моделі науково-технічного розвитку. Деякі труднощі пов'язані з невідпрацьованістю міждержавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Усунення цих труднощів не пов'язане з великими витратами національних ресурсів, тому на сучасному етапі цю модель в науково-технічному розвитку України використовувати вигідно;

5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін науково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-технічні та економічні зв'язки, що історично склалися між країнами — колишніми республіками СРСР, доцільно зберегти більшість з них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей науково-технічного розвитку може становити 10-30 відсотків;

6) "світового співробітництва", орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліпшення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію на пріоритетний розвиток співробітництва з сусідніми державами та науковими центрами української діаспори.

Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають перед суспільством.

 

 3. Малий інноваційний бізнес

Становлення ринкової системи господарювання в Україні пов'язане з активізацією підприємницької діяльності в усіх сферах економіки. Одним з перспективних напрямів створення нового конку-рентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу. Поряд з прискореним формуванням споживчого ринку малий бізнес сприяє активізації інноваційної діяльності.

Розглянемо насамперед такі поняття (категорії), як "малі підприємства", "мале підприємництво" ("малий бізнес").

Малі підприємства кваліфікуються за показником чисельності зайнятих працівників згідно зі сферами діяльності незалежно від

форм власності. Згідно зі ст.2 Закону України "Про підприємства в Україні" до малих підприємств в науці та науковому обслуговуванні належать новостворювані та діючі підприємства з чисельністю працюючих до 100 чол.

Мале підприємництво (малий бізнес) — це самостійна, систематична, ініціативна діяльність малих підприємств та громадян-підприємців, яка провадиться на власний ризик з метою отримання економічної вигоди.

Малий бізнес є основою дрібнотоварного виробництва; провідним сектором економіки; забезпечує насичення ринку споживчими товарами і послугами повсякденного попиту, додатковими робочими місцями; володіє високою мобільністю, раціональними формами управління; формує новий соціальний прошарок підприємців-власників; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.

Малому бізнесові властиві й певні недоліки: хронічна нестача фінансових коштів; слабке сегментування власної частки ринку; неадекватність технічного оснащення і забезпечення сировиною порівняно з великими підприємствами; брак кваліфікованої робочої сили; вплив ринкової кон'юнктури тощо.

Аналіз розвитку малого бізнесу в Україні дає змогу зробити певні узагальнення щодо стану і тенденцій розвитку його:

·        по-перше, частка підприємств науки і наукового обслуговування у сфері діяльності малих підприємств значна;

·        по-друге, кількість малих підприємств у науці і науковому обслуговуванні зростає;

·        по-третє, виявляється тенденція до зміни форм власності малих підприємств; значно зростає частка малих підприємств з колективною формою власності, велика частка приватних малих підприємств.

Однак процес створення і розвитку нових підприємницьких структур в науці і науковому обслуговуванні йде ще повільно. Причинами, які гальмують розвиток малого бізнесу в науці, є такі:

1) обмеженість правових засад підтримки малого бізнесу, яка значно стримує розвиток малих структур в усіх сферах, а також ініціативу окремих громадян;

2) неефективність діючої системи оподаткування і податкової політики особливо щодо пільг малим структурам, які створили б однакові економічні умови для цієї найризикованішої сфери ринкового господарювання;

3) відсутність матеріально-технічної бази, труднощі з орендою приміщень і устаткування. Малі підприємства потребують не стільки фінансової підтримки, скільки матеріально-технічної допомоги у вигляді сировини, матеріалів, передусім приміщень. Майже 40 відсотків науково-технічних малих підприємств не мають приміщень, близько 15 відсотків орендують приміщення, а вартість орендованих основних фондів становить майже 30 відсотків усіх основних виробничих фондів цих підприємств;

4) недосконалість інформаційно-методичної та консультаційної підтримки малого бізнесу;

5) відсутність єдиної системи бухгалтерського обліку, яка відповідала б міжнародним стандартам: 3/4 малих наукових підприємств не обчислюють і не мають економічного ефекту від впровадження своїх розробок у виробництво;

6) наявність галузевого (відомчого) виробничого (технологічного) та інформаційного монополізму;

7) недостатній розвиток елементів ринкової інфраструктури, передусім створення регіональних банків технологій, прогресивного устаткування тощо.

У ситуації, що склалася в Україні, питання управління науково-технічною ініціативою малого бізнесу в розвинених країнах світу являють значний інтерес.

Сприяння малому бізнесу в США має вже певну історію. Комісії у справах малого бізнесу були створені в сенаті в 1940 р., в палаті представників — у 1941 р. В роки другої світової війни було організовано спеціальне Управління у справах малого бізнесу, завдання якого полягало в розміщенні військових замовлень. У 1953 р. засновано спеціальне федеральне відомство — Адміністрацію у справах малого бізнесу (АМБ).

У 70-х роках було прийнято ряд законів щодо підтримки малого бізнесу, а в 80-і роки республіканська адміністрація Р. Рейгана зосередила основні зусилля на підтримці великого капіталу. Допомога малому бізнесові була послаблена, робились навіть спроби ліквідації АМБ. Водночас у 80-і роки спеціальна політика щодо малого інноваційного бізнесу стала особливим напрямом державної інноваційної політики. Сьогодні держава фінансує більше половини витрат на НДЕКР великого бізнесу і третину — малого.

Регулюючи науково-технічну ініціативу малого бізнесу, держава не лише вкладає власні кошти, а й заохочує фінансову, матеріально-технічну та інші форми підтримки малого бізнесу великим. Отже, в структурі науково-виробничого комплексу зростає частка малого інноваційного бізнесу, розширюються різноманітні його зв'язки з усіма секторами економіки. Відповідно розвивається ініціативна форма організації інноваційної діяльності — форма підтримки малого інноваційного бізнесу.

Політика стимулювання новаторства малого бізнесу провадилась на всіх рівнях виконавчої влади — від федерального уряду до муніципалітету. Можливості різних органів виконавчої влади, як і методи стимулювання малого інноваційного бізнесу, різні. Тому доцільно розмежувати зусилля федерального уряду і місцевих органів влади.

Основним у впливі федерального уряду на науково-технічну ініціативу малого бізнесу є регулювання фінансових потоків. За джерелами фінансування можна виділити три напрями: а) субсидування через федеральні агентства і відомства; б) залучення приватного капіталу; в) надання пільг.

Серед комплексів заходів щодо підтримки малого інноваційного бізнесу особливий інтерес становлять "інкубаторські програми".

Головне призначення "інкубаторів" — підтримка малого (переважно інноваційного) бізнесу, допомога підприємців, які бажають, але не можуть розпочати свою справу. Останні отримують в "інкубаторі" пільговий доступ до виробничих приміщень наукового обладнання, фондів венчурного капіталу, різних послуг (на відміну від традиційних промислових парків, де в оренду здаються лише виробничі та конторські приміщення). Відповідно попит на послуги "інкубаторів" пред'являється переважно з боку малих фірм наукоємних галузей.

Хоч у США "інкубатори" існують уже більше ніж 20 років, бурхливе зростання їх припало на середину 80-х років, коли організатори "інкубаторських програм" об'єдналися у Національну асоціацію господарських інкубаторів.

"Інкубатори" функціонують на кошти штатів і місцевих органів влади; субсидії (часто без повернення) від федерального уряду; орендну плату підприємців, які користуються послугами "інкубаторів";

відсоток від доходів тих, що вийшли з "інкубаторів", успішно функціонуючих малих компаній; кошти університетів та інших навчальних закладів, промислових корпорацій, приватних осіб — організаторів власних "інкубаторів", пожертвування.

Можна виділити чотири основних види "інкубаторів": корпоративні, громадські, вузівські, приватні, що відрізняються як за переважним джерелом фінансових коштів, так і за метою створення.

Останнім часом уряди штатів створюють спеціальні програми допомоги вузівським, приватним та створюваним місцевими органами влади "інкубаторам". Адміністрація програм допомагає отримати доступ до федеральних позик, до спеціалізованих фондів Адміністрації у справах малого бізнесу тощо.

Якщо кінцеві цілі створення і джерела фінансування різних "інкубаторів" суттєво відрізняються, то набір послуг, що ними надаються, практично один і той самий для всіх їх видів.

Цілеспрямоване субсидування федеральним урядом малого інноваційного бізнесу здійснюється у формі дотації (грантів) та укладання контрактів на розробку нової продукції або технології.

Другим важливим напрямом державної інноваційної політики щодо малого інноваційного бізнесу, який здійснюється на рівні федерального уряду, є залучення приватного капіталу для його фінансування. Реалізується воно переважно через компанії венчурного капіталу.

Державна політика сприяння малому інноваційному бізнесу в США націлена передусім на створення необхідної ринкової інфраструктури, а також на формування системи державної та громадської підтримки розвитку малого бізнесу.

Один з найважливіших каналів зв'язку малих інноваційних і великих фірм — фінансовий, який реалізується через вкладення в незалежні венчурні фонди, які фінансують малий інноваційний бізнес, або через організацію власних дочірніх венчурних фірм. В останньому випадку корпорації отримують згодом частину прибутку малої фірми, якщо її діяльність виявиться успішною. Нерідко корпорації скуповують акції малих компаній, які зацікавили їх, або укладають контракти на виконання певних етапів інноваційних процесів.

Великий бізнес не обмежується зв'язками з уже існуючим малим інноваційним підприємництвом. Сьогодні він спрямований також на створення малих наукоємних фірм. Стаття витрат "Стартові гроші" великого бізнесу на фінансування малого інноваційного є основною. Свої тимчасово вільні кошти, "додаткові капітали" корпорації спрямовують на фінансування ризикових проектів через посередників — спеціалізовані фірми венчурного капіталу або самі створюють дочірні компанії з виконання венчурних операцій. Остання форма є найпоширенішою.

Політика формування системи державної та суспільної підтримки розвитку малого бізнесу має здійснюватися через помірне державне регулювання в поєднанні із створенням конкурентно-ринкового середовища. Так, в Україні створено комітет сприяння малим підприємствам і підприємництву, який має сприяти виробленню і реалізації державної інноваційної політики у сфері розвитку підприємництва.

Основними напрямами державної політики підтримки малого інноваційного бізнесу є такі: удосконалення правового регулювання; сприяння удосконаленню структури малого підприємництва; пільгове оподаткування; кредитно-інвестиційна підтримка; забезпечення ресурсами і збут продукції; страхування малого бізнесу; прискорена амортизація; зовнішньоекономічні преференції; інформаційно-консультативна підтримка; підготовка кадрів; науково-методична підтримка; розробка державних програм підтримки підприємництва.

Отже, підтримка малого інноваційного бізнесу передбачає фінансове, матеріально-технічне, організаційне та інформаційне забезпечення його діяльності.