Інтеграційні об´єднання в Латинській Америці

Вступ.

1. Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці наприкінці ХХ ст.

2. Економічна інтеграція в Латинській Америці.

3. Проблеми та перспективи співробітництва України з країнами Латинської Америки та Карибського басейну.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Одним із завдань зовнішньополітичного курсу України є, безумовно, визначення її у геополітичному просторі. Справа в тому, що впродовж тривалого часу її економіка розвивалася в межах Російської імперії, а потім Радянського Союзу і тому ніколи не була самодостатньою. Розпад Радянського Союзу і проблеми, що виникли у стосунках з Росією та СНД, поставили багато питань щодо розширення зв'язків у іншому векторі — на північ, захід і південь від сучасних українських кордонів.

Ці питання у сукупності можуть бути окреслені прагненням України до регіональних і субрегіональних інтеграційних процесів, які відбуваються поза межами СНД. Тому дуже часто ми звертаємось до досвіду інших країн світу, з якого найбільш плідними, на думку деяких провідних українських науковців, є процеси, що відбуваються на теренах Латинської Америки.

Особливість латиноамериканської інтеграції полягає в прагненні країн вийти із стану периферійності в системі світового господарства, об'єднати, інтегрувати дві національні економіки в єдиний народногосподарський комплекс, посилити рівень взаємопереплетення і взаємопроникнення капіталів двох найбільших країн регіону: США і Канади.

Головним завданням для латиноамериканських країн на початку XXI ст. залишаються пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змісту країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство — зі збереженням власних цивілізаційних підвалин.

1. Розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці наприкінці ХХ ст.

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка об'єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10—20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) у 80-ті роки через конфліктну ситуацію в субрегіоні практично не функціонував. Але на межі 80—90-х років інтеграційні зв'язки в Центральній Америці відновилися. їхньою характерною рисою стали часті зустрічі президентів центральноамериканських країн. Від 1990 р. в них брала участь і Панама. В червні 1990 р. на зустрічі президентів в Антигуа (Гватемала) був підписаний План розвитку для Центральної Америки, що передбачав спільні зусилля у сфері науково-технічного прогресу, в розвитку інфраструктури, у розв'язанні проблем зовнішнього боргу тощо.

90-ті роки характеризувалися подальшим функціонуванням усіх основних структур Андської групи. Проте найбільшу активність виявляли дипломатичні відомства. Рада міністрів закордонних справ блоку постійно виступає із спільними заявами з головних питань сучасності латиноамериканського континенту і світу. Щодо інших сторін своєї діяльності, особливо в економічному співробітництві, то АГ не відігравала значної ролі. Як доказ цього можна навести той факт, що в економічних частинах такого авторитетного документа, як Голуба книга МЗС Японії, АГ навіть не згадується.

Стислий аналіз майже 30-річного існування Андської групи дає можливість зробити деякі висновки.

По-перше, завдяки зусиллям засновників створено чітку структуру субрегіонального співробітництва, яка за певних обставин може дати плідні результати. Проте надмірна інституціоналізація створеного об'єднання не завжди відповідала реальному життю.

По-друге, діяльність АГ свідчить, що в умовах тотожних економік, які не доповнюють одна одну, неможливо створити єдиний господарський комплекс різних держав. Тому для збереження об'єднання Андська група пройшла шлях від розробки широких економічних планів до створення суто політичного угруповання, яке намагається спільно вирішувати проблеми міждержавних стосунків на континенті, а також у світі.

По-третє, незважаючи на декларативність більшості документів і рішень, а також відсутність у багатьох випадках серйозних результатів, АГ стала своєрідною перешкодою тим відцентровим тенденціям, які традиційно існують в латиноамериканському світі.

У цілому ж досвід Андської групи може вважатися плідним, як і досвід такої субрегіональної організації, як АСЕАН у Південно-Східній Азії. Головним, і це має враховувати сучасна Україна, є те, що будь-яке регіональне чи субрегіональне об'єднання має будуватися на спільному інтересі, який ґрунтується не тільки на Ідейних чи політичних гаслах, а й на міцній основі економічного інтересу. Європейський парламент, Маастрихт стали можливими завдяки створенню міцних спільних економічних підвалин, а не тільки як результат загальноєвропейської ідеї[8, c. 372-374].

На нараді в Тегусігальпі (Гватемала) у грудні 1991 р. президенти п'яти центральноамериканських республік і Панами досягли домовленості про заснування Центральноамериканської системи інтеграції (ЦАСІ) в складі шести країн перешийка. В 1992 р. утворено координуючі органи ЦАСІ й ухвалено програму конкретних дій. У жовтні 1991 р. в столиці Гватемали урочисто відкрилася перша сесія Центральноамериканського парламенту (договір про субрегіональний парламент підписали Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріка та Нікарагуа).

Активніше домагались всебічної, в тому числі політичної, інтеграції три республіки в субрегіоні — Гватемала, Гондурас і Сальвадор. У жовтні 1992 р. їхні президенти висунули ідею політичного союзу і створення Центральноамериканської федерації. З лютого 1993 р. вони розпочали ліквідацію взаємних митних бар'єрів, здійснення єдиної митної політики та інтеграцію фінансових систем. Певний інтерес до планів трьох республік виявила Нікарагуа. Коста-Ріка підтримала лише ідею економічної інтеграції. Панама погодилася на їхню інтеграцію, розглядаючи її як проміжний етап до спільного співробітництва зі США і Мексикою.

Розвивалося співробітництво у межах Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС). Працювали її комітети і міжнаціональні комісії з виробництва і збуту продовольства та інших товарів, з водних ресурсів, судноплавства, енергетики [11, c. 257-258].

Інтеграційні процеси розвивалися і в Карибському басейні, де з 1973 р. існувало Карибське співтовариство. До його складу ввійшли англомовні карибські держави і залежні від Великої Британії території.

У межах Карибського співтовариства функціонував Карибський спільний ринок, мета якого полягала в поступовому зниженні ліквідації згодом митних зборів між учасниками, вироблення єдиної митної політики та координування планів розвитку. Всередині Карибського спільного ринку існував локальний Східнокарибський спільний ринок, який об'єднував найменш розвинені і дрібні острівні країни субрегіону. Чотири з них — Гренада, Домініка, Сент-Вінсент і Гре-надини, Сент-Люсія в 1991 р. вирішили утворити політичний інтеграційний союз.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи[1, c. 103-105].

Більшість латиноамериканських країн у 90-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – одне з великих інтеграційних об’єднань у регіоні. Включає 10 країн Південної Америки – Аргентину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор та Мексику. Була створена згідно з Договором Монтевідео, підписаному в 1980 році. Цей договір створив загальні правові межі для регіональної інтеграції та надав державам-членам можливість вести переговори і укладати угоди щодо різноманітних економічних питань, що представляють взаємний інтерес. ЛАІ замінила Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), створену згідно з «Угодою Монтевідео» 1960 р. Тоді була створена жорстка тарифна система, яка в ряді випадків себе не виправдовувала, а з позиції сьогоднішнього дня була просто невигідною. Країни повинні були надати режим найбільшого сприяння для всіх країн ЛАВТ, а не тільки своїм партнерам, що в подальшому могло б привести до двосторонньої вигоди. На практиці країни перестали пропонувати своїм пріоритетним партнерам товари за пільговими тарифами, оскільки це автоматично розповсюджувалось і на інших членів ЛАВТ. Це стало спричиняти збитки національним економікам з боку конкурентів з інших країн.

Іншим великим інтеграційним угрупованням континенту є МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur) – спільний ринок країн Південного конусу. Створений в 1991 році. Налічує чотирьох повноправних – Аргентину, Парагвай, Уругвай, Бразилію та двох асоційованих членів – Болівію та Чилі.

Це найбільший інтегрований ринок Латинської Америки, де сконцентровано:

– 45 % населення (більше 200 млн.);

– 50 % сукупного ВВП (більше 1 трлн. дол. США);

– 40 % прямих зарубіжних інвестицій;

– 60 % сукупного товарообігу;

– 33 % зовнішньої торгівлі регіону.

Для керівництва процесом інтеграції в 1994 році були створені такі інституції:

– Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);

– Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;

– 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики. Відзначимо, що МЕРКОСУР – об’єднання, яке стабілізуючим чином впливає на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.

Проте, незважаючи на наявність істотних позитивних здобутків, на шляху розвитку цього інтеграційного об’єднання чимало проблем, серед яких можна виділити такі:

а) не досягнута мета повної відміни тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі. Учасники МЕРКОСУР домовились тимчасово на перехідний період (до 2000 року) зберегти значну кількість виключень із загального режиму Так, Уругвай має 950 тимчасових виключень з безмитної торгівлі між країнами-членами МЕРКОСУРу, Аргентина – 221, Бразилія – 28, Парагвай – 272;

б) не вдалось узгодити в намічені терміни і єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з країн, що не входять до МЕРКОСУР;

в) не завершена робота по відміні нетарифних обмежень.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі.

Інші інтеграційні об’єднання континенту:

– Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор).

– Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор).

– КАРИКОМ або Карибське співтовариство (налічує 14 англомовних країн Карибського басейну) – досить розвинуте інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів[6, c. 329-332].

Уже із середини 90-х років (тобто через 5 років після початку реформ) континент починають трясти фінансово-економічні кризи. У них виявилися утягнені провідні країни регіону (Аргентина, Мексика). У цілому політика Вашингтонського консенсусу привела до ще більшої залежності латиноамериканських країн від економіки США й інших провідних капіталістичних країн. Сукупний зовнішній борг країн Латинської Америки до 2002 року склав 800 млрд. доларів, на його обслуговування йшла більша частина їх і без того невеликих бюджетів. Кількість бідняків у регіоні виросло до 220 млн. чоловік і поляризація суспільства тривала.

У міру того, як крізь формули плану загальамериканської інтеграції, запропонованого США, усе більше проступали їхні імперіалістичні замашки, у самій Латинській Америці виник альтернативний план об'єднання країн регіону. Основним застрільником Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУРА) виступила Бразилія й ряд інших країн Андського співтовариства. Причини їхньої особливої думки криються в економіці.

На відміну від країн Центральної Америки й Карибського басейну Бразилія мало залежить від торгівлі зі США, крім того, це практично єдина країна в регіоні, що володіє розвитий промисловістю, що майже автоматично робить її джерелом альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Бачачи наслідку сліпого проходження рецептам Вашингтонського консенсусу, вона не прагнути послабляти національний контроль над економікою й "на рівних" конкурувати з американськими компаніями, резонно думаючи, що є істотна різниця між "країною, що робить комп'ютерні чипи" і "країною, що робить картопляні чіпси". Маючи самодостатню економіку, Бразилія прагне об'єднати навколо себе латиноамериканські країни в рамках МЕРКОСУРА й по можливості — без участі США.Із приходом до влади лівоцентристського уряду Лули Бразилія на якийсь момент перетворилася в лідера альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Цьому сприяло вироблення т.зв. "консенсусу в Буенос-Айресі", що припускає збереження вільного ринку (як діючого інструмента економіки), але одночасно визнає відповідальність держави за соціальну сферу й згладжування нерівності в суспільстві. Прихід лівоцентристських політиків до влади в Аргентині, Уругваєві, Чилі й посилення близьких до них по поглядах політичних сил у Мексиці, Сальвадорі й Еквадорі роблять МЕРКОСУР реальною альтернативою плану об'єднання Латинської Америки в рамках ФТАА й під верховенством США.

2. Економічна інтеграція в Латинській Америці

Інтеграція цього регіону в глобальну економіку здійснюється швидкими темпами, особливо в сфері торгівлі і на ринках капіталів, а в Центральній Америці — через міжнародну міграцію.

У кінці 40-х років була організована Економічна комісія ООН для Латинської Америки (ЕКЛА), аналітики якої розробляли концепції структурної перебудови економіки, утому числі зовнішньоекономічного сектора регіону, реалізація яких дозволяла зміцнювати переговорні позиції цих країн при їх взаємодії із США. Не дивно, що США неодноразово виступали проти ЕКЛА, її рішень і конкретних дій.

У двох наступних десятиліттях в обох сторін (США і Латинської Америки) виникли господарські труднощі, однією з причин яких була дія на них, хоча і різна за глибиною, світової економічної кризи 1957-1958 рр. Реакцією на економічний спад був початок регіональної економічної інтеграції (підписання у 1960 р. Договору Монтевідео і Договору Манагуа), яка свідчить про прагнення країн Латинської Америки спільними зусиллями вирішити нові проблеми й означає своєрідний виклик північному сусіду.

У відповідь на це США приймають у 1961 р. першу комплексну довгострокову (10 років) програму співробітництва з новою, зміцнілою Латинською Америкою — "Союз заради прогресу".

У 80-ті роки в Латинській Америці розпочалось економічне відновлення. За умов торгової і інвестиційної лібералізації зріс імпорт та посилився приток іноземного капіталу. До цього додались значні надходження в казну засобів від приватизації, що все разом сприяло підвищенню темпів економічного піднесення. Внаслідок цього в країнах регіону посилився рух за здійснення самостійнішої політики у відносинах з США.

США планують до 2010 року різко збільшити свій експорту Латинську Америку, за їхніми розрахунками, він повинен вдвічі перевищити сукупний американський продаж в країни ЄС і Японію. Для досягнення цієї мети в регіоні необхідна широка і всеохоплююча економічна лібералізація, якої США добиваються всіма можливими засобами.

Характеризуючи інтеграційні процеси в Латинській Америці, неможливо не згадати той факт, що в 1960 році в цьому регіоні паралельно утворилося два торговельно-економічні угрупування: Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ) і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Особливість інтеграційних процесів у Латинській Америці полягає в тому, що вони розвивались шляхом утворення нових угрупувань, а не шляхом приєднання до вже існуючих.

Дещо пізніше через загострення суперечностей на основі ЛАВТ виникло два нових торговельно-економічних угрупування: Лаплатське (Атлантичне) й Андське (Тихоокеанське).

Протягом двох останніх десятиліть у Латинській Америці йшла боротьба між двома моделями економічної інтеграції. Одна модель, прикладом якої служить МЕРКОСУР, а також Андське співтовариство (які у випадку злиття утворять, запропоноване Бразилією Південноамериканське співтовариство націй), припускає консолідацію південноамериканських економік перед особою конкуренції з боку США і ЄС. Інша модель, що просуває США, припускає включення Латинської Америки в єдиний простір вільної торгівлі, що включало б і північноамериканського гіганта, природно на правах гегемона, тому що 70 % ВВП такого утворення доводилося б на США. Сама північна латиноамериканська країна Мексика вступила в Північноамериканську зону вільної торгівлі ще в 1994 р. Однак мексиканська економічна криза, що вибухнув у тому ж році, призупинив на час подальші просування на південь цього проекту (наступним кандидатом на вступ була Чилі).

Але з настання нового століття переговори по створенню Американської зони вільної торгівлі активізувалися, незважаючи на активні протести з боку лівої опозиції. Критики розглядали цей проект як інструмент зміцнення неоколоніального панування США в країнах Латинської Америки, економіки яких і без того випробували на собі руйнівні наслідки неоліберальних реформ, які проводилися в життя під егідою МВФ із кінця 1980-х і протягом 1990-х рр. Закономірним підсумком цих реформ став ріст соціальної нерівності й залежності від США.

Процес інтеграції латиноамериканських держав натрапляє на серйозні перешкоди, що чинить Вашингтон та намагається зруйнувати "Меркосур" (Південноамериканський загальний ринок), переманити сусідів Бразилії в Північноамериканську зону вільної торгівлі — НАФТА в складі США, Канади й Мексики. Американська адміністрація пропонувала вступити в НАФТА Аргентині й Чилі. Аргентині навіть наданий статус "самого вірного союзника Вашингтона поза блоком НАТО". Цей крок був розцінений у Південній Америці як спроба вбити клин у відносини між провідними членами "Меркосур" — Аргентиною й Бразилією[9, c. 167-168].

3. Проблеми та перспективи співробітництва України з країнами Латинської Америки та Карибського басейну

Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього регіону набагато раніше від інших держав "третього світу" вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна залежність від зовнішніх факторів.

Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки — а це 33 суверенні держави та деякі залежні території — характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу — Белу-Орізонті — Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних доріг і залізниць, засобів зв'язку тощо.

Серед багатьох проблем, які має вирішувати Україна як одна з нових незалежних держав і як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, є проблема плідної участі в широкомасштабних зовнішньоекономічних відносинах. Починати доводиться майже з нульової позначки. Адже за роки радянської влади весь економічний потенціал України був зорієнтований винятково на союзний ринок, її питома вага у зовнішній торгівлі колишнього Радянського Союзу була незначною й повністю регламентувалась централізованими московськими структурами. Тому Україна не має власного досвіду на цьому терені. Орієнтуватися доводиться на загальносвітовий досвід та на досвід високорозвинутих держав, які, власне, і є законодавцями сучасних міжнародних економічних відносин.

Звичайно, у загальному процесі виходу України на рівень світогосподарських зв'язків на правах суверенної держави вже визначилися головні напрями й пріоритети Як у політичній, так і в економічній сферах серед першочергових є відносини з найближчими сусідніми та з високо-розвинутими країнами Заходу, що розцінюється як явище цілком закономірне і виправдане в плані історичного досвіду, політичної доцільності, певного рівня розвитку економічних відносин, орієнтованих на останні досягнення науково-технічного прогресу.

Історичний досвід країн Латинської Америки у становленні національних економік і утвердженні їх як суб'єктів міжнародних економічних відносин багато в чому може стати "інформацією для роздумів" у визначенні Україною власної моделі входження у міжгосподарські зв'язки світу. Варто зупинитися хоча б на тому, що переважна більшість країн Латинської Америки на рубежі XX і XXI ст. так і залишається периферією для небагатьох великих і розвинутих, у сучасному розумінні слова, держав. Чи не те саме відбувається у наш час і з нашими сусідами? Адже факт, що західноєвропейськими розвинутими країнами Східна Європа сприймається як регіональна, тобто європейська периферія. Україна, що прагне стати повноправною європейською державою, ще багато в чому поступається перед своїми європейськими сусідами. Країни Східної Європи володіють власним досвідом здійснення зовнішньоекономічних зв'язків, Україна такого досвіду не має.

Перед Українською державою постала проблема вироблення власної принципово нової, порівняно з імперською, моделі економічних стосунків з країнами Латинської Америки. Вона має спиратися насамперед на всебічно визначені й обґрунтовані економічні інтереси. Тому починати доведеться з відмови від імперської спадщини у цій сфері, від політичних цілей та ідеологічних амбіцій, які брали гору над економічними інтересами у взаємовідносинах з країнами "третього світу". Доведеться також долати відчутну незбалансованість торгівлі з регіоном, яка, до того ж, була вкрай нестійкою.

Структура експортно-імпортних зв'язків України з Латинською Америкою повинна, очевидно, формуватися відповідно до загального характеру експорту-імпорту країн регіону. В наш час є помилкою сприймати Латинську Америку лише як джерело сировини. Країни латиноамериканського регіону давно вже не "бананові республіки", У деяких з них створено сучасні виробництва на базі новітніх технологій, а експорт високоякісних конкурентоздатних готових виробів обробної промисловості на світовий ринок став звичайним явищем. Саме із врахуванням таких змін Україна може розвивати взаємовигідні економічні зв'язки, скажімо, з Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Венесуелою та іншими країнами регіону.

Зовнішньоекономічні відносини мають бути орієнтовані на співробітництво на рівні об'єднань, фірм, підприємств на основі глибокого аналізу галузевого спектра співробітництва — від галузей, основаних на новітніх технологіях, із врахуванням конверсійних процесів в оборонних виробництвах, до сільського господарства. Міждержавний рівень зовнішньоекономічних взаємин має грунтуватися на загальній концепції ринкового господарства, в умовах якого головним суб'єктом зовнішньоекономічних зв'язків є промислове об'єднання або підприємство. А тому повинен бути створений механізм заохочення українських підприємців до встановлення прямих зв'язків із зарубіжними партнерами.

В інтересах України встановити зв'язки з такою досить впливовою міждержавною інтеграційною структурою регіону, як Латиноамериканська Економічна система (ЛАЕС). Заснування безпосередніх зв'язків з цією організацією, яка має багатий досвід об'єднання країн з різною соціально-економічною і політичною орієнтацією, демонструє вдале поєднання інтересів малих і великих держав, що мають неоднаковий рівень економічного розвитку, може слугувати ланкою опосередкування розвитку ділових стосунків України з країнами-членами ЛАЕС, а також з різноманітними міждержавними підприємницькими організаціями, з галузевими й субрегіональними механізмами та інститутами. Такими ж корисними можуть стати різноманітні форми і рівні співпраці з іншими латиноамериканськими регіональними організаціями, такими, наприклад, як ОАД, Група Ріо, Латиноамериканська Асоціація Інтеграції, МЕРКОСУР, Угода про вільний північноамериканський ринок тощо.

Доцільно було б також розвивати на нових засадах, позбавлених імперського регламентування, двосторонні відносини з Республікою Куба, що була чи не єдиною країною Латинської Америки, економічні зв'язки з якою, хай навіть керовані центральноімперськими структурами, мали більш-менш визначений і постійний характер і сприяли формуванню певних традицій та досвіду. Ці традиції та досвід повинні бути закріплені й збагачені, а двосторонні економічні відносини треба будувати із врахуванням докорінних змін і перетворень в Україні і Кубі, без політичних та ідеологічних амбіцій часів імперської доби. І, як знати можливо, розвиток зв'язків з Республікою Куба виведе на ту модель двосторонніх взаємовигідних відносин, яка стане взірцем, прикладом для економічних стосунків з рештою країн Латинської Америки.

Одним словом, без перебільшення можна сказати, що Україна має "заново відкрити" для себе Латинську Америку як один із регіонів світу, що несе в собі невичерпні потенційні можливості як для дво-, так і для багатосторонніх економічних, технологічних і науково-технічних зв'язків.

Висновки

Ідея політичної й економічної інтеграції країн Латинської Америки не нова, вона існує рівно стільки, скільки існують самі ці країни. Найперша спроба державотворення на території Південної Америки належала ще Симону Болівару й, як відомо з історії, завершилась невдачею. Звільнившись від іспанської колоніальної залежності, майбутні країни Латинської Америки не поспішали створювати спільна держава, що запанували сили дезінтеграції розділили колишні іспанські колонії на ряд незалежних держав, відносини між якими не завжди залишалися безхмарними. Одночасно із цим Латинська Америка попадає в сферу інтересів США.

Протягом 19-20 століть "північний сусід" прагнув витиснути з латиноамериканського континенту своїх європейських конкурентів (у першу чергу Великобританію) і одночасно створити підконтрольне собі об'єднання країн Південної й Центральної Америки. Остаточно це завдання було виконано в проміжку між двома світовими війнами. Саме в цей час Латинська Америка ставати "заднім двором" США, а американські монополії перетворюються в повноправних хазяїв континенту.

Однак революційні події 50-60-х років кидають виклик гегемонії США на континенті, а процес, що почався в 80-90-еі роки, глобалізації змушує країни регіону задуматися про інтеграції для того, щоб як мінімум не погіршити свого положення на світовому ринку. Приклад Європейського Союзу й процес інтеграції країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону змушує, з одного боку, країни Латинської Америки знову звернутися до ідей Болівару, а з іншого боку — підштовхує США до того, щоб поставити процес об'єднання під свій контроль.

У 80-ті роки посилюється тенденція до активізації країн регіону. В міжамериканських відносинах США мусили все більше рахуватись з позицією держав Л.Америки щодо захисту суверенітету та самостійної ЗП.

По закінченні «холодної війни» Латинська Америка перестала бути об'єктом протиборства двох політичних систем. Це призвело до того, що військово-стратегічні аспекти міжамериканського співробітництва, регіональної та національної безпеки втратили попереднє значення і поступилися місцем економічним і соціальним проблемам, а також питанням зміцнення демократичних інститутів у країнах регіону. Усе це відбилося на подальшому розвиткові ОАД (існує з 1948р).

У червні 1990 р. Генеральна Асамблея ОАД в Асунсьйоні висловилася на підтримку демократичного розвитку і проти застосування сили в міждержавних відносинах, за посилення боротьби проти бідності й соціальної нерівності, викорінювання наркобізнесу спільними зусиллями, за посилення ролі ОАД у розв'язанні проблем континенту.

Сесія 1991 р. вповноважила Раду ОАД на скликання надзвичайного засідання Генеральної Асамблеї чи наради міністрів закордонних справ у 10-денний термін у випадку загрози демократії в одній з країн-членів. Прийнята в грудні 1992 р. поправка до статуту ОАД дала право застосовувати санкції проти країни, в якій відбувся військовий переворот. Саме такі заходи були вжиті щодо Гаїті.

Низка рішень 1991—1999 рр. посилювала роль ОАД як органу співробітництва у реалізації програм економічного і соціального розвитку країн регіону. Характерно, що основна увага створеної в 1992 р. Комісії ОАД з безпеки приділяється вже не військовим питанням, а проблемам розвитку.

Нова проблема для континенту — зростаюча загроза навколишньому середовищу. На початку 90-х років екологічна криза вперше привернула увагу не тільки громадських, а й урядових кіл у країнах регіону. В червні 1991 р. утворилася спеціальна Комісія ОАД з охорони навколишнього середовища. Екологія стала новим напрямом зовнішньополітичної активності держав ОАД.

Список використаної літератури

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998.
2. Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
3. Балакін Р.Л. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство / За ред. П.І. Гайдуцького, Є.А. Будовського. — К.: УСГА, 1992.
4. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.
5. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
6. Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. — М.: Дело Лтд, 1994. — с. 329-332.
7. Кауфман Р. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. — № 4. — с. 71-82.
8. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. — М., 1997. — с. 361-986.
9. Климко Г.Н., Павлюк В.И., Красильчук В.Я., Дідківський М.І. Проблеми інтеграції України в міжнародний розподіл праці.-К.: Книгодавчий центр "Посредник Лтд", 1994.
10. Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. — К.: КДЕУ, 1996.
11. Международные экономические отношения. / Под ред. Р.И. Хасбулатова — М.: Новости, 1994. — т. 1.
12. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е. Рыбалкина. — М., 1998. — с. 165-188.
13. Мировая экономика: Учебник /Под ред. Проф. А.С. Булатова. — М.: Юристъ, 2001.
14. Моисеев А. Н. Иберо-Америка и мы. — М.: Глобус, 2004. — 160 с.
15. Парканский А.Б. США в мировых интеграционных процесах. — М.: Наука, 1991.
16. Поручник А.М. Интеграция Украины в мировое хозяйство. — К.: КГЭУ, 1994.
17. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000.
18. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия.- К.: Логос, 1998.
19. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. — Чернівці, 1996. — с. 187-197.