Історія лінгвоциту в Україні

Вступ.

1. Основні проблеми формування, становлення і розвиток української мови.

2. Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття. Лінгвоцит мови.

3. Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мова в усі часи залишалася ідентифікуючою характеристикою етносу. Вона несе в собі джерела всього сущого (,,Спочатку було слово…”), в тому числі й самої людини. Однак макролінгвістична проблематика (мова – суспільство – культура – особистість), започаткована у працях Вільгельма фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, О.Потебні та ін., у першій половині ХХ століття була відтиснута на другий план досягненнями структуралізму, який обмежувався вивченням мови ,,в собі і для себе”. Та з кінця минулого століття дослідницька увага мовознавців закономірно зміщується з вивченого уже центру мови і її фоно – граматичної структури на проблемну периферію і закріплюється на межах багатьох суміжних галузей наукового знання: етнолінгвістика, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика і соціолінгвістика. Соціолінгвістика – галузь мовознавства, що становить синтез соціології та лінгвістики і вивчає питання суспільного існування й суспільні умови розвитку мови.

Розгортання соціолінгвістичних досліджень в Україні стало можливим лише в умовах незалежності, коли розширились межі суспільного використання української мови. Соціолінгвоукраїністика нині визначає свою наукову проблематику, концептуальні засоби та методику дослідження. Об’єктом вивчення науковців стали мовна ситуація, соціальні аспекти мовно-комунікативних процесів, світовий досвід мовного будівництва, соціодіалекти та ін.

Функціональна соціолінгвістика є пріоритетним напрямом сучасного українського мовознавства. Це відгалуження соціолінгвістики, що виникло у 60-х роках минулого століття, базується на цілком очевидній концептуальній засаді: умови реального функціонування мови виступають тим чинником, що впливає на формування системи мови. Попри очевидність цього факту, дослідження реального функціонування української мови, конкретної мовної діяльності у кореляції із соціокультурними аспектами буття українського етносу не набули належного розвитку у вітчизняній лінгвістиці.

Тому питання історії української літературної мови та особливостей її сучасного розвитку сьогодні становлять особливий інтерес у зв’язку з актуальними завданнями вироблення об’єктивної, науково виваженої концепції національної історії України загалом та концепції історії української культури і української літературної мови як найважливішого формувального складника її.

1. Основні проблеми формування, становлення і розвиток української мови

Як зазначає Л. Мацько, ,,мова – це культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому втрата її призводить до втрати національної ідентичності, що більш – загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні”.(Мацько Л., Христенок В. Явище лінгвоциду в історії української літературної мови (XVII – ХІХ ст.) // Українська мова. – К., 2003. – №2. – С.58.)

Формування, становлення і розвиток української мови, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації в добу бездержавності українського народу супроводжувалося негативним явищем, що дістало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere – знищення).

Рецидив лінгвоциду спостерігаємо і сьогодні. Звернувшись до офіційних документів, зокрема, довідки Рахункової палати України (,,Про результати аналізу стану виконання комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження”) відзначаємо, що необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні ще не створені. Так, щоденний разовий тираж російськомовних газет, що виходять в Україні, становив на початок 2002 року 32,1 мільйона примірників, тоді як україномовних – 18,2 мільйона. Склалася ситуація, коли на сто українців припадає 46 примірників рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні – 386 примірників або у 8,4 рази більше. У телерадіоефірі України основну частку складають комерційні телерадіокомпанії, які, на відміну від державних, не дотримуються конституційних норм використання української мови, а державні телерадіокомпанії складають 3,4 відсотка від діючих телерадіокомпаній в ефірі.

Проігнорувавши вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.97 №998 ,,Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови,” абсолютна більшість міністерств не розробили власні програми щодо зазначених заходів. Таким чином, посилаючись на вище названий документ, відзначаємо, що протягом останніх 12 років не здійснювалась реалізація Державної програми розвитку української мови та Комплекс заходів щодо її всебічного розвитку та функціонування.

Процеси державотворення пов’язані з усвідомленням суспільних функцій мови, із стратегічним підходом до питань мовної освіти. Держава починається з мови як однієї зі своїх інституційних ознак.

Державна мовна політика може виходити за межі держави (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня національна мовна політика) або поєднувати їх. Серед зовнішніх мовних політик найчастіше вирізняють політику асиміляційної інтернаціоналізації, коли певна країна поширює власний мовний код за межами своїх кордонів. В основі такої політики – насильницьке нав’язування пригнобленим національностям мови й культури панівної нації.

Мовна ситуація, як правило, відбиває соціально-економічні умови життя суспільства. Як вона сама, так і пов’язані з нею комунікативні відношення історично зумовлені, вони є наслідком ситуацій і станів попереднього часу і зберігають у собі елементи майбутнього розвитку.

Мовна ідентичність як потенційний чинник самобутнього національного розвитку дуже часто в історії людства підлягала репресивним акціям з боку панівних еліт та державних органів.

Асиміляційна політика створює постійну напругу в стосунках етнічних більшості і меншості країни і є постійним джерелом мовних конфліктів.

2. Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття. Лінгвоцит мови

Лінгвоцид як процес цілеспрямованого нищення мови нації став гальмом в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза зникнення саме літературної української мови. Сфери використання української літературної мови в ці періоди були максимально звужені, внаслідок чого послаблюються основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмуються або зовсім припиняються процеси вироблення й унормування національної української літературної мови.

Послідовно від початку ХІХ століття в українських школах впроваджують російську систему освіти. У 1807 році учитель Харківської гімназії Т.Селіванов писав: ,,Ми застали в училищах самого Харкова учителів, які спілкувалися з учнями виключно українською мовою; але ми, новоприбулі із семінарії вчителі, згідно з розпорядженням керівництва, зломили їх і привчили говорити російською”. (Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – С.78.)

Чорною сторінкою в історії української мови стали Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). На основі Валуєвського циркуляру з’явився ,,Указ Синоду духовним цензурним комітетам”, що мав силу закону. Цей документ містив спеціальну заборону щодо релігійної тематики в українській художній літературі. Було заборонено не тільки українські переклади Біблії та інших конфесійних текстів, а й будь-які видання цією мовою, пов’язані з релігією. Зокрема, тут сказано, що духовна цензура не повинна допускати до друку жодного рукопису релігійного змісту українською мовою – ні оповідань зі Священної Історії, ні проповідей, ні житій святих, ні навіть художніх творів з релігійними сюжетами, – тобто будь-яких текстів, що мали хоч якесь відношення до релігії і церкви. Згідно з Емським указом заборонялося друкувати українською мовою будь-які книги і навіть тексти до нот, ставити театральні вистави, ввозити з-за кордону українські видання.

Емський указ (його повна назва ,,Выводы Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром ІІ 18 мая в г. Эмс ‘‘) містив 11 пунктів, які призначалися для трьох урядових відомств – Міністерства внутрішніх справ (5 пунктів), Міністерства народної освіти (5 пунктів) і ІІІ відділу Імператорської канцелярії (жандармерії) (1 пункт). Він істотно обмежував розвиток української культури, забороняв українську науку, освіту, переклади та ін., стосувався також і театральної сфери, фактично заборонивши український театр. Емський указ не тільки гальмував розвиток української культури, освіти, науки, а й містив заборону світоглядного плану, ставлячи перешкоди формуванню в українців почуття їхнього національногоусвідомлення через літературу, публіцистику, школу.

Заборона української літератури незалежно від її змісту, лише на мовному ґрунті, була унікальним явищем навіть за умов Російської імперії. Для контрасту можна згадати, що ніколи, навіть у час суворих антипольських репресій після повстання 1863 року, не припинялося друкування польських книг і газет. Пояснення цього феномена можна знайти в словах Каткова, який вказував на те, що з вибухом польської революції Росія у найгіршому випадку може втратити одну провінцію, а якщо виграє національний рух в Україні, то влучить у саме серце Росії. Тому, на його думку, усі сепаратистичні змагання українців повинні бути знищені.Цьому підпорядковувалася уся самодержавна російська політика щодо українців.

Не у кращому становищі перебувала українська мова на території України, що входила до складу Угорщини. В Угорщині вона не мала правових гарантій і була цілком усунена з громадського життя. На підавстрійських землях українську мову офіційно не переслідували, але гарантовані їй права на практиці обмежували.

У порівняно кращому становищі була українська мова в Галичині й на Буковині, де її можна було вживати публічно. Проте мало не в кожному окремому випадку, щоб відстояти конституційне право, українці мали витримати запеклу суперечку з польською адміністрацією. Як наслідок історичних обставин українці в Австрії мали відносно розвинену пресу і шкільництво.

Однак ні в одній із цих чотирьох регіональних сфер українська мова у ХІХ – початку ХХ століття не користувалася суспільним престижем.

3. Шляхи боротьби за українську мову і засоби протидії лінгвоциду

Велике значення у збереженні української мови належить видавництвам. Періодична преса ХІХ століття, всупереч великій кількості заборон, показує стан української мови у зазначений період, презентує на сторінках своїх видань статті науковців, що стосуються лінгвістичних тем, мовних дискусій, правописних питань української мови. У той час, коли валуєвські укази та емські циркуляри заперечують право на самобутність, самостійність української мови, такі видання, як ,,Основа”, ,,Мета”, ,,Русь”, ,,Правда”, ,,Слово”, ,,Боян” та ін. не тільки стверджують факт існування української мови, а показують її розвиток, обговорюють питання унормування правописної системи, вироблення спеціальної термінологічної лексики.

Загальновизнано, що істотно впливають на формування, розвиток національних літературних мов митці. Зокрема, повсякчас боролися за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови палкі прихильники українського слова: М.Старицький, М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко та інші.

Багато статей присвятив значенню української мови М.Драгоманов. Учений у статті “О педагогическом значении малорусского языка “ висловлював переконання, що ,,ніколи не може бути жива наукова школа без української мови “.

У статтях ,,Світогляд українського народу” (1874), ,,Російська народна школа на Україні” (1889) розвінчав фальшиву антигуманну систему русифікації українців І.С.Нечуй-Левицький. Український письменник, перекладач, літературний критик Іван Семенович відстоював своєрідність історичного і культурного розвитку українського народу і його право на самостійний розвиток, а також розвиток рідної мови, освіти, культури.

Звертався у своїй публіцистиці до проблем розвитку рідної мови, національної школи і Б.Грінченко. У ґрунтовній праці ,,На беспросветном пути. Об украинской школе,” що вперше була опублікована в журналі ,,Русское багатство” в Х–ХІІ книгах за 1905 рік, Б.Грінченко, розвиваючи основні висновки і положення, сформульовані в статті ,,Яка тепер народна школа на Вкраїні,” на конкретних прикладах і фактах, почерпнутих з життя, переконливо доводив неефективність і згубність для українського народу зрусифікованої школи. Наголошував на важливості рідної мови М.Грушевський (,,Про українську мову і українську школу” (1913), ,,Визволення Росії та українське питання” (1907)).

У несприятливих важких умовах принизливих заборон і утисків розвивався український театр, який вже своїм фактом існування ставав на захист прав рідної мови, демонструючи глядачам самобутню українську культуру. Так, в Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави ,,Наталка Полтавка”, ,,Сватання на Гончарівці” та ін. Вистави мали незвичайний успіх. У 1872 р. було дозволено інсценувати українські п’єси приватним гурткам у Києві. Починається енергійний театральний рух, душею якого стали М.Старицький, М.Лисенко та ін.

ХІХ століття, незважаючи на всі урядові заборони і цензурні утиски, ознаменувалося піднесенням національної свідомості та мовнонаціональним відродженням українців, засвідчивши багатий і невичерпний потенціал української літературної мови. Усупереч величезним труднощам і перешкодам українська мова розвивалася. Найвиразнішоюознакою її розвитку й найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку.

Висновки

З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.

Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.

Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу.

Список використаної літератури

1. До питання лінгвоциду української мови // Жіночий світ. – К., 2003. – №4 – С. 6-10.

2. До питання про стан української літературної мови у ХІХ столітті // Рідні джерела. – К., 2002. – №3. – С.14-19.

3. З історії цензурних переслідувань української мови (60-ті роки ХІХ – п. ХХ) //Система і структура східнослов’янських мов. Зб. наук. праць Київського національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – К., 2004. – С.140-146.

4. Лінгвоцид – політика нищення мов (з історії світових мов) // Вісник. Українознавство. – К., 2002. – №6. – С. 34-39.

5. Погляди науковців ХІХ століття на історію та розвиток української мови // Наука і сучасність. Зб. наук. праць Київського національного педагогічного університету. – Т.15. – К., 2003. – С. 239-247.