Історія України

Arial

1.Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні методологічні принципи, джерела та значення його вивчення у вищій школі.

2.Розкрийте суть основних історіософських концепцій щодо походження та часу виникнення українського народу. Яка з них, на вашу думку, найбільш достовірна? Аргументуйте.

3.Дайте визначення поняття "історико-етнографічний регіон" та виділіть основні етапи їх формування на території України.10

4.Які ви знаєте гіпотези щодо походження назв "Русь" та "Україна"? Як в українській історіософії висвітлюються проблеми етнічного походження Київської Русі?

5.Назвіть етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою?.

6.Охарактеризуйте польсько-українські та українсько-єврейські стосунки на українських землях у складі Речі Посполиої. Чи можна вважати їх загострення причиною національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 pp.?

7.Проаналізуйте процес обмеження та остаточної ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII — XVIII ст.). Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

8.В чому проявлялося посилення національного гніту на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій?.

9.Проаналізуйте процес обмеження національних прав українців у період остаточної втрати Україною державності в процесі створення СРСР. Чи мала Україна право вибору?.

10.Проаналізуйте процес українізації на українських землях за часів формуваннярадянської системи. Які історичні наслідки вони мали?.

11.Як реалізується етнополітичний фактор в умовах розбудови незалежноїУкраїнської держави на сучасному етапі? Визначте напрямки діяльностіодостворення умов всебічного задоволення національно-культурних та мовнихпотреб національних меншин.

12.Назвіть причини, етапи еміграції та міграції українців. Визначте внесок українців у політику, науку, культуру, господарське життя держав, де вонипроживають.

13.Проаналізуйте витоки державотворчих процесів в Україні. Виділіть формуполітичного устрою та систему управління Скіфської держави, античних міст-полісів та Антського царства.

14.Визначте особливості князівського періоду українськог державотворення. Виділіть етапи розвитку, форму державного управління та феодальну ієрархію Київської Русі.

15.Визначте особливості державного життя України за литовсько-польської доби.

16.Дайте характеристику української гетьманської держави під проводом Б.Хмельницького, її політичного і соціально-економічного ладу. Які причини та наслідки ліквідації цієї держави у другій половині XVIII ст.?.

17.Дайте характеристику діяльності Української Центральної Ради у боротьбі за відродження української держави. Які Ви бачите досягнення та прорахунки нашляху державотворчих змагань?.

18. Визначте історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництванезалежної української держави в 1917-1920 pp. Проаналізуйте еволюціюукраїнського державотворення.

19.Західноукраїнські землі у 1918-1920 pp. Боротьба за відродження Українськоїдержави.

20.Проаналізуйте процес утворення СРСР та входжння до нього України,виділіть основні етапи і історичні наслідки для подальшого державного життянашої країни.

21.3а результатами вивчення документів та історичної літератури проаналізуйтедержавотворчі процеси в Україні в радянський період. Визначте особливостіпевних періодів, закономірності наростання кризових явищ.

22.Охарактеризуйте плани і політику сусідніх держав щодо України напередодніта на початку Другої світової війни.

23.Назвіть об'єктивні і суб'єктивні фактори, які сприяли утворенню незалежної української держави. Коли і за яких обставин було прийнято Актпроголошення незалежності України? Визначте значення референдуму 1грудня 1991 p., його підсумки.

24. Проаналізуйте конституційний процес, реорганізацію вищих органівдержавного управління та місцевого самоврядування в процесі будівництванезалежної Української держави (кінець XX — початок XXI ст.).

25.В чому ви вбачаєте здобутки та прорахунки української дипломатії у сучаснихгеополітичних перетвореннях?.

26.Проаналізуйте проблеми взаємовідносин України і Росії в історичнійретроспективі і сьогодні.

27.Аналізуючи документи та історичні матеріали визначте особливості сучасногодержавотворення українського суспільства та його перспективи.

28.3 якою метою розпочався процес політичного реформування Українськоїдержави на початку XXI ст.? Які ви знаєте пропозиції щодо внесення змін додіючої Конституції України 1996 p.?.

29.Проаналізуйте та порівняйте розвиток соціальної структури і соціальнихвідносин на українських землях в часи Київської Русі, Галицько-Волинськогокнязівства, литовсько-польської доби. Чи відповідав цей розвиток відповіднимпроцесам в країнах Західної Європи?.

30.Висвітліть основні погляди вчених на причии та час виникнення українського козацтва. Доведіть, що Запорозька Січ, за висловом М.Костомарова, була козацькою демократичною республікою.

31.Дайте характеристику польсько-литовським уніям та визначте їх значення для соціального розвитку України.

32.Охарактеризуйте становище української соціальної структури в добу національної революції середини XVII ст.

33.Дайте характеристику соціальної модернізації України в складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII — XIX ст.

34.Які були передумови створення політичних партій Східної України на початкуXX ст.? Зробіть порівняльний аналіз їх програм. Які були відмінності устратегії та тактиці під час революції 1905-1907 pp.? В якій формі планувалосявирішити українське національне питання?.

35.Проаналізуйте які соціально-політичні сили привели до влади УкраїнськуЦентральну Раду, гетьмана П.Скоропадського та Директорію УНР. В чомупричини катастрофічного звуження їх соціальної бази та падіння їх влади? Вчому причини стрімкого просування більшовицьких загонів під час збройнихконфліктів між Радянською Росією та УНР?.

36.Визначте соціальні перетворення в процесі радянізації українськогосуспільства.

37.Визначте діяльність руху опору в роки Другої світової війни. В чомувідрізнялись стратегія і тактика дій радянських партизан і ОУН-УПА?.

38.Охарактеризуйте політико-ідеологічні процеси та соціальні зміни в Україні.Визначте суть та наслідки для України хрущовської "відлиги".56

39.Проаналізуйте політичний і духовний розвиток українського суспільства вперіод загострення кризових явищ радянської системи. Яка роль належитьдисидентському рухові у боротьбі за демократизацію і відродження незалежноїУкраїнської держави?.

40.Назвіть основні причини активізації громадсько-політичних рухів в Україні зачасів перебудови. Які наслідки вони мали?.

41. Охарактеризуйте значення для демократизації сучасного українськогосуспільства створення і функціонування багатопартійної системи. Розкрийтезміст понять: "партія влади", "опозиція", "парламентська більшість".

42.Дайте характеристику соціальної політики української держави в умовахринкової економіки. Які існують проблеми, труднощі? Які ви бачите шляхи їхвирішення?.

43.Охарактеризуйте розвиток освіти часів Київської Русі. Які національні,рисивона мала? Вкажіть на роль та значення братського руху для культурно-освітнього розвитку України. 44.Охарактеризуйте освітянські реформи XIX ст. в Україні та їх наслідки. Які вищі навчальні заклади у Наддніпрянщині були відкриті та яку роль вони відіграли у поширенні освітньо-культурних та науково-технічних знань?.

45.Охарактеризуйте становлення та розвиток української науки у XIX – напочатку XX ст.

46.Проаналізуйте зміни у системі освіти у період Центральної Ради та ГетьманатуП.Скоропадського.

47.Проаналізуйте розвиток української освіти у радянські часи. Яку рольвідігравало запровадження системи загальної середньої освіти у 70-х роках XX ст.?

48.Проаналізуйте становище та розвиток української науки у радянські часи. Визначте досягнення та недоліки науково-технічного розвитку СРСР, УРСР у 60-80-ті роки XX ст.

49.Охарактеризуйте розвиток Київського політехнічного інституту. Дайте оцінку науковим досягненням вчених КПІ в умовах розгортання науково-технічної революції.

50.Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промислової політики України після проголошення її незалежності.

1.Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні методологічні принципи, джерела та значення його вивчення у вищій школі

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Методи вивчення історії України — правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій.

Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує історика і кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками. Водночас цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин, щоб чітко простежувались взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення[1, c. 14-15].

2.Розкрийте суть основних історіософських концепцій щодо походження та часу виникнення українського народу. Яка з них, на вашу думку, найбільш достовірна? Аргументуйте.

Концепції походження та часу виникнення українського народу

Існують 3 основні історіософські концепції щодо походження та часу виникнення українського народу.

1) Великодержавна шовіністична концепція. Вважають, що її основи заклав автор Київського літопису Інокентій Гізель. Він доводив, що українського народу взагалі не існувало, його історія подається як складова частина історії російського народу. Він, а також інші представники цієї концепції: Карамзін, Погодін, Соловйов виводили походження Російської держави від Київської Русі, потім Велике князівство Володимира Суздальського, Московська держава. Мавродін та Третяков стверджують, що росіяни, українці та білоруси походять від єдиного кореня. Погодін вважав що до середини XIII ст. на території України проживало великоросійське населення, які після навалу відійшли на Наддніпрянщину. Українці з'явилися тільки у XV ст. з появою козаків. Ця концепція існувала до 1917 року.

2) Радянська концепція (1917-1991 рр.). ця концепція стверджувала спільне походження трьох слов'янських народів — українського, російського та білоруського, що розвивалися в часи Київської Русі на її території.

Історія українського народу ділилася на 2 етапи:

початок ХІІІ ст. — перша половина XVII ст. — становлення та формування української мови та народу;
кінець XVII ст. — XIX ст. — закінчення становлення.

3) Автохтонно-автономістична концепція. Представники: Костомаров, Грушевський. Український народ е автохтоном на своїй території, тобто такий, що з самого початку виник, проживає на цій території, що і зараз. Корені його треба починати шукати з трипільської культури. Маркевич наприкінці XVIII ст. написав працю "Історія Малоросів", в якій показав відрив українського народу від інших великоруських народів і довів, що українці старші за роком виникнення ніж російський народ. Також працю по історії України написав Грушевський. Він вважає, що Київська Русь -лише частина Української держава та, що руської історії ніколи не існувало, не існує і зараз. Він вперше в історіографії бачив цілковито сформований український народ. За Грушевським предками українців були анти.

Я схиляюсь до третьої концепції. Грушевський та інші історики виводили походження українського народу від слов'ян. Анти -> східні слов'яни -> Київська Русь, нащадками якої я вважаю український народ[5, c. 28-29].

3.Дайте визначення поняття "історико-етнографічний регіон" та виділіть основні етапи їх формування на території України

Історико-етнографічний регіон – певний регіон, у населення якого історично склались схожі культурно-побутові і етнопсихологічні особливості.

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) — це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля — територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо[4, c. 38-39].

4.Які ви знаєте гіпотези щодо походження назв "Русь" та "Україна"? Як в українській історіософії висвітлюються проблеми етнічного походження Київської Русі?

Термін "Русь" давніший, ніж "Україна". Є як мінімум три теорії походження цього слова — південна, яка пов'язує його з кочовими племенами роксоланів (союзу роксів-русів та аланів), північна — її прихильники вважають, що "Русь" скандинавського походження. Треті вважають, що це слово місцеве і пов'язують , його з топонімікою Середнього Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Якої б теорії ми не дотримувалися, головне те, що така держава існувала і саме на території сучасної України.

Назва "Україна" вперше зустрічається у літописі під 1187 p., коли Русь стала розпадатися на окремі князівства. Під цим терміном літописець розумів частину колись єдиної Русі (у літописі йдеться про смерть чернігівського князя за яким "україна много постонаша", тобто горювала). Пізніше термін "Україна" став більш поширеним і витіснив поняття "Русь". Але й до сьогодні на західній Україні він зберігся. Інколи населення цього регіону називає себе русинами[2, c. 21-22].

5. Назвіть етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою?

Більша частина території України (Правобережна та Лівобережна Україна) з середини ХIII ст. Знаходилась під владою монгольської держави Золота орда. В XIV ст., за литовських князів І едиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. Але у 1362p.у битвах при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а в 1399 р. після битви на р. Ворскла, Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства невдовзі були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства Об'єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилась на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Занепад Київської Русі, монголо-татарська навала привели до ослаблення східнослов'янських земель. Цим і скористалась молода Литовська держава, яка у середині XIV ст. Приєднала Київщину, Переяславщину, Поділля і частину Волині до великого князівства литовського. Дії литовців не були експансією, завоюванням. О. Субтельний влучно називає цей процес "проникненням, включенням, приєднанням" (О. Субтельний. Україна: історія. К., 1991.- с.72). По суті, це була інкорпорація українських земель до складу Литовської держави. Вони перебували у складі сусіднього Литовського князівства майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові повне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько української історичної науки Михайло Грушевський. Він має слушність. Бо Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря, — сама складала десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців-русів. Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структура країни: а) духовне життя б) культурне життя в) матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.

Державною мовою в Литовській державі стає русько-українська мова з її розвиненою літературою-літописами, церковними житіями тощо. Головним зводом законів литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою[3, c. 54-55].

6.Охарактеризуйте польсько-українські та українсько-єврейські стосунки на українських землях у складі Речі Посполитої. Чи можна вважати їх загострення причиною національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 pp.?

Зовсім інший характер мало втягування Галичини в орбіту польського впливу. Цей регіон став своєрідним полігоном, на якому випробовувались форми і методи тотального наступу Польщі на українські землі.

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях, на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий простір для свободи дій, то поляки в основу свого курсу одразу доклали католизацію, полонізацію і колонізацію краю, Ідо програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. Та посилення національного гніту формують національну свідомість українського народу та його національне пробудження. Визначальну роль у політичному і культурному житті відігравали братства — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.

1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини:

— релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення;

— національний гніт: обмеження прав українців;

— соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти[2, c. 267-268].

7.Проаналізуйте процес обмеження та остаточної ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII — XVIII ст.). Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Після смерті в 1734 р. гетьмана Данила Апостола цариця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана. Україною стало керувати Правління гетьманського уряду. Але з воцарінням у 1741 р. Єлизавети Петрівни політика щодо України стала лояльнішою. У 1747 р. з'явилася царська грамота з дозволом обрати нового гетьмана.

Катерина II, ставши у 1762 р. російською царицею, поставила метою уніфікувати систему управління по всій країні, скасувавши особливості, що були в Україні, Ліфляндії, Фінляндії, перетворити ці території на звичайні провінції Російської держави. У 1764 р. Катерина II, скориставшись з того, що серед старшини поширилась агітація за те, щоб просити уряд зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських і зберегти весь автономний устрій, викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» змусила написати просьбу про увільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано.

В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління Лівобережною Україною створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев, що одночасно був і «головним малоросійським командиром». У «Секретном наставлении» даному Румянцеву, Катерина II наказувала вести лінію н повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст».

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично урівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею[7, c. 229-230].

8.В чому проявлялося посилення національного гніту на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій?

Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.

Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень.

Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.

Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад[2, c. 199-200].

9.Проаналізуйте процес обмеження національних прав українців у період остаточної втрати Україною державності в процесі створення СРСР. Чи мала Україна право вибору?

В умовах переходу до мирного будівництва постало питання про встановлення тісніших взаємозв'язків. Виникла договірна федерація радянських держав на основі встановлення двосторонніх економічних зв'язків. Україна з Радянською Росією уклали таку угоду про співробітництво наприкінці грудня 1920р.

На етапі національно-державного будівництва відбулося фактичне злиття загальнофедеративних органів з органами Російської Федерації, що було, як виявилося згодом, істотним недоліком. Таке становище викликало незадоволення окремих керівників національних республік, зокрема голови Раднаркому УСРР X. Раковського. Для остаточного вирішення цього питання навесні 1922 р. була створена спеціальна комісія з представників усіх радянських республік на чолі з Й.Сталіним. Від України до її складу ввійшли Г. Петровський, X. Раковський та Д. Мануїльський. Улітку комісія, незважаючи на суттєві заперечення частини її членів, у тому числі X. Раковського і Г.Петровського, надіслала до республік проект об'єднання на принципі автономізації. Лише в Азербайджані та Вірменії його схвалили, у Білорусії та Грузії відхилили, в Україні остаточно не визначилися.

Незважаючи на заперечення, на початку вересня 1922 р. Й. Сталіну вдалося добитися схвалення проекту на засіданні комісії і розіслати його у республіки для остаточного погодження.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження України до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади і управління.

Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до Союзу[5, c. 367-368].

10.Проаналізуйте процес українізації на українських землях за часів формуваннярадянської системи. Які історичні наслідки вони мали?

Українізація — політика більшовиків в галузі культури в 20-ті pp., спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя.

Метою українізації було шляхом певних поступок у національному питанні забезпечити підтримку Комуністичної партії з боку неросійських народів. Процесом українізації керував народний комісаріат освіти, на чолі якого стояли прибічники українського національного відродження — Г.Гринько, О.Шумський. М.Скрипник.

Заходи щодо українізації передбачали:

• розширити сферу вживання української мови, особливо в партії та уряді. Було запроваджено діловодство українською мовою в партійних і державних установах. Незнання української мови могло призвести до звільнення чиновника з посади. Водночас зростало число українців в урядових установах. Однак більшість із них зосереджувалася на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії;

• посилення уваги до підготовки та висування кадрів з представників корінної національності;

• запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет, журналів українською мовою.

Найбільші успіхи та наслідки українізації:

• на кінець 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих . навчальних закладів вели навчання українською мовою;

• переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. книжки рідною мовою становили лише 27 % усіх надрукованих в Україні, то у 1927 р. їхня кількість збільшилася до 50 %;

• українська мова була запроваджена в офіцерських школах і великих частинах військового резерву в Україні;

• 2/3 діловодства велося українською мовою[3, c. 218-219].

11.Як реалізується етнополітичний фактор в умовах розбудови незалежноїУкраїнської держави на сучасному етапі? Визначте напрямки діяльності щодостворення умов всебічного задоволення національно-культурних та мовнихпотреб національних меншин.

90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні.

Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало не лише здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу, але й етнічне (національне) відродження інших народів, які мешкали на її території. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури як титульного етносу, так і національних меншин. Україна є поліетнічною державою, на території якої, за даними перепису населення 2001 р., проживають представники понад 100 національностей. Тому серед пріоритетних напрямків діяльності уряду вирізнялася розробка правової бази етнонаціонального розвитку меншин.

Одним з проявів етнічного відродження національних меншин є створення та діяльність національно-культурних організацій, які об’єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї чи іншої меншини. Існування національно-культурних об’єднань дозволяє громадянам, що не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити[2, c. 588-589].

12.Назвіть причини, етапи еміграції та міграції українців. Визначте внесок українців у політику, науку, культуру, господарське життя держав, де вонипроживають

Зважаючи на своє геополітичне становище територія України з давніх часів перебувала під впливом значних міграційних потоків.

Знаходячись в складі Російської Імперії, до початку двадцятого століття міграційні потоки обмежувались кордонами держави, в цей час масові потоки українців поступово переміщувались на Схід Імперії. Це було обумовлено заселенням нових земель. Саме на прикінці ХІХ століття переселенці з України становили 36% всіх внутрішніх мігрантів, а вже на передодні Першої Світової Війни ця цифра складала приблизно 60%. За період з 1896 до 1914 років з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 мільйона осіб. В ті часи законодавство не дозволяло вільного переходу своїх підданих у підданство інших держав, але з настанням нового століття поступово, шляхом тлумачення застарілого законодавства була дозволена діяльність еміграційних агенств.1 Саме у цей період почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан. Це були перші мігранти з України. За часів Радянського Союзу міграційні потоки в державі були майже припинені. Наша країна була законсервована і це не давало змоги громадянам вільно мігрувати, тобто вони не мали офіційної можливості. Ось тому люди і використовували нелегальні шляхи виїзду, тому що міграція відбувалась в суворо централізованому порядку через міністерства та відомства і виключала будь-яку можливість індивідуального вибору місця роботи й країни проживання. І, як слід, значних розмірів у радянський період отримала внутрішня міграція українців. Це були преш за все евакуйовані до східних регіонів за часи війни, а у повоєнний період великого розміру отримало переселення з України до середньої Азії та Сибіру, також до цієї категорії треба включити осіб, які були політичними злочинцями, яких ссилали на далекий північ. Адже ми бачимо, що всі зазначені території належать до нинішньої Росії і можна зробити висновок, що чисельність українців в Росії значно зросла. Це був своєрідний прийом влади, маю на увазі змішання різних національностей, що сприяло появі нової — радянського народу.

На початку 80-х років, міграційні процеси стали розвиватися набагато швидше. Але вони загалом були внутрішніми, тому як кандидати для поїздки за кордон ретельно обиралися і необхідним документом для дозволу на виїзд була позитивна характеристика партійної організації, яку могли отримати одиниці.

Автор О.Леонтенко виділяє декілька етапів трудової еміграції з України:

1) Перший етап, який завершився до 1990 року. Його можна охарактеризувати, як період відтоку в основному представників інтелектуальної та культурної еліти — вчені, музиканти,художники та ін. Варто зазначити, що ця категорія мігрантів була незначною і її зникнення з українського ринку праці не мало великих наслідків, хоча якщо не зважати на те, що всі зазначені категорії мали вплив на розвиток науки та культури, на який в ті часи ніхто великої уваги не привертав. Я маю на увазі те, що в розвинених країнах існують міри заохочування таких категорій населення, нажаль, що в нашій країні таких заходів немає.

2) Другий етап можна відокремити проміжком часу, який почався в 1990 і закінчився в 1993 році. Цей етап характеризується відтоком професіоналів, який був дуже чисельним, як вважає О.Леонтенко. В ті часи за кордоном побували досвідчені і кваліфіковані працівники з високим рівнем освіти, які бачать, що іноземні працівники з таким же рівнем освіти отримували набагато більшу зарплатню, просто не хотіли повертатися, заключаючи контракти на працю. Паралельно з цим розширювались напрямки виїзду.

3) Третій етап розпочався після 1994 року. У цей період еміграційна хвиля охопила також менш кваліфікованих робітників, це були будівельники, водії, слюсарі, повари та різноробочі, які виконували різну роботу ,тобто робили те, що скажуть. Необхідно підкреслити, що ця категорія мігрантів була і є найбільш численною, тому, що її складали і складають широкі маси населення нашої країни. Також на мій погляд до цієї категорії треба включити молодь країни, яка не бачить перспектив її розвитку і виїжджає за кордон з метою щоб залишитися там.

За неофіційними даними різних українських організацій Росії, українців у РФ — близько 10 млн. чол. Незважаючи на типовість проблем,що поставали перед представниками української діаспори в різних країнах, вирішення цих проблем відбувалося по-різному. Особливо разючий контраст являє собою діаспора Канади й Росії. Українці Канади зробили вагомий внесок у культурно-історичне та суспільно-політичне життя цієї країни. Українську діаспору можна розглядати як каталізатор так званої політики мультикультуризму офіційно проголошена прем'єр-міністром Канади Жаном Кретьєном на Конгресі українців Канади в 1981 році, ця політика гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп країни[7, c. 327-329].

13.Проаналізуйте витоки державотворчих процесів в Україні. Виділіть формуполітичного устрою та систему управління Скіфської держави, античних міст-полісів та Антського царства

Серед народів, які населяли територію Причорномор'я, Криму і Кавказу, першими в писемних джерелах (ассірійських, грецьких та ін.), називаються кіммерійці (приблизно з X до першої половини VII ст. до н.е.). Вони займалися скотарством і землеробством.

У VII — III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної і Південно-Східної України, а частково також у Криму панували скіфські племена, тип прийшли з Риму. Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, а всю територію півдня між Доном і Дунаєм стали називати Скіфією.

Геродот, що начебто в середині V ст. до н. е. подорожував по скіфських землях і, зокрема, відвідав Ольвію, перелічує ряд племен, які можна поділити на дві великі групи: кочівників, що жили в основному в степах між Дніпром і Доном; серед скіфів-кочівників були «царські» скіфи, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину, i землеробів — каліпідів і алазонів, що жили в степовій частині поблизу Ольвії, і скіфів-землеробів, які разом з нескіфськими племенами — неврами, будинами, гелонами, меланхленами — жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра.

Скіфи жили спочатку патріархально-родовим ладом, який розкладався. Поступово відбувалося майнове розшарування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, влада яких перетворювалася на спадкову, існувало рабство, зароджувалися класи. Про це, зокрема, свідчать археологічні знахідки предметів розкоші, золотих речей — браслетів, чаш, ваз, золотих блях тощо у так званих царських курганах.

На чолі суспільства стояли "царі" та родові старійшини. Влада "царів" була спадковою, сильної та деспотичною і мала, за уявленнями самих скіфів, божественне походження. Однак вона була обмежена народними зборами — "Радою скіфів". "Рада" мала право усувати "царів" від влади і вибирати нових з числа членів царського роду.

Проблема існування державної організації у скіфів, часу її появи та характеру не має однозначного трактування в сучасній науковій літературі. Найпоширенішою є думка про те, що скіфське суспільство знаходилось на стадії ранньокласових відносин та державності заснованої на експлуатації праці рабів, збіднілих співплемінників та землеробського населення. Як відзначав ще Страбон, номади займалися більше війною, ніж розбоєм, ведучи війни за данину: віддаючи землю звиклим до землеробства, вони задовольняються одержанням помірної данини.

Дослідження державності давніх скіфів цікаве тим, що дає можливість прослідкувати формування у землеробських племен (предків сучасних українців) ставлення до держави, уособленням якої були царські скіфи, та проаналізувати характер взаємовідносин основної маси населення і державного механізму. Чужинність державної влади (як соціальна, так і, можливо, етнічна), її певна відстороненість від нагальних проблем життя давніх предків українців (обмеження завдань влади збором данини, і, далеко не завжди гарантованим захистом від кочівників-чужинців) поклала початок формуванню відчуженості між державою та автохтонним землеробським населенням, яку ми можемо спостерігати практично на протязі всієї української історії.

У VII—V ст. до н.е., коли причорноморські степи займали скіфи та інші племена, вихідці з Греції і заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Політична влада в них належала рабовласникам — власникам землі, ремісничих майстерень, купцям, лихварям, які жорстоко експлуатували рабів і найбільшу частину населення. У рабовласницьких державах точилася класова боротьба[3, c. 41-42].

14.Визначте особливості князівського періоду українського державотворення. Виділіть етапи розвитку, форму державного управління та феодальну ієрархію Київської Русі

Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності державної організації Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. — 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.

Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими державами тогочасної Європи — Візантією та Священною Римською імперією. Політичний устрій Київської Русі цього часу характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій політичного життя — прагнення до встановлення сильної, одноосібної влади та народоправства. Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги — Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен, різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство. Віче, як форма реалізації самоуправління народу, була витіснена на північні терени держави (Новгород, певний час Псков) і майже не згадується в київських літописах. Князь видається майже не обмеженим у своїй владі і лише інколи радиться з вічем. Князь був невід’ємним елементом організації влади в епоху Київської Русі. При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади[8, c. 37-38].

15.Визначте особливості державного життя України за литовсько-польської доби

Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

в) матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.

Та скоро над Литвою нависла загроза її поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося в 80-х рр. ХIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Київську унію 1385р. І династичний шлюб королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

Кревська унія, укладена між Польщею та Литвою навертала литовців у католицизм, а землі Литви і України "на віки вічні" приєднувались до Польщі.

Протягом XV — XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники) та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, — органів самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму[5, c. 57-58].

16.Дайте характеристику української гетьманської держави під проводом Б.Хмельницького, її політичного і соціально-економічного ладу. Які причини та наслідки ліквідації цієї держави у другій половині XVIII ст.?

з самого початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою українських земель. В основу державотворчих принципів були покладені традиції Київської Русі та досвід козацької державності Запорозької Січі. У створенні нової держави Б.Хмельницький — її фундатор — враховував також досвід європейських держав, зокрема Речі Посполитої. Зі звільненням території України від польсько-шляхетського панування (після підписання Зборівської угоди) влада переходила до нової генерації українського панівного класу-козацької старшини. Фактично органом влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Вона вирішувала найважливіші питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман. Б.Хмельницький очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, ініціював скликання гетьманської ради.Офіційною назвою козацької гетьманської держави була "Військо Запорозьке".

Територія цієї держави в перший -гетьманський період її існування мала найширші межі. Влада гетьмана поширювалася на колишні Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, а також на частину Волинського, Подільського та південь Білорусії.

Невід'ємним атрибутом державності є наявність війська. Його чисельність у період визвольної війни досягла 100-150 тисяч. Формувалося воно на принципах добровільності. Основою повстанської армії були запорожці та реєстрові козаки п'яти полків: Білоцерківського, Корсунського, Переяславського, Черкаського та Чигиринського. У ході визвольної боротьби сформувалося ще понад десяток полків на Лівобережжі, Київщині, Брацлавщині та Чернігівщині. Полковників і сотників, як і в і Запорозькій Січі, обирали самі козаки.

Нетрадиційним став політико-адміністративний устрій Гетьманщини-її полково-сотенний адміністративний поділ території. Він замінив польсько-шляхетські воєводства і повіти. Вже на другому етапі війни територія козацької держави була поділена на 16полків і 272 сотні, була сформована полкова і сотенна адміністрація, а в містах — магістрати й ратуші з досить широкими повноваженнями.

У Гетьманщині існувала судова система, з полкових і сотенних судів. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя; В основу системи судочинства були покладені традиції судів Запорозької Січі, законодавчі акти Литовських статутів і традиції Магдебурзького самоврядування міст.

У державі склалася фінансова система. Були створені фінансові органи — Державний скарб Війська Запорозького. Генеральний підскарбій керував фінансами козацького війська, розподілом грошових і натуральних податків, установленням митних зборів тощо. Історичні зміни сталися в соціально-економічних відносинах на українських землях. По-перше,була ліквідована велика земельна власність польської шляхти та полонізованих українських феодалів. По-друге, залишені ними земля, рухоме майно, худоба тощо перейшли до рук повстанців. Отже, економічні підвалини традиційного феодалізму були істотно підірвані, але повністю не ліквідовані. Докорінно змінилося становище козацтва, яке перетворилося на привілейований стан суспільства і було об'єктом особливої уваги Б. Хмельницького. За ним зберігалася особлива юрисдикція та гарантії необмеженої участі в політичному житті[2, c. 156-157].

17.Дайте характеристику діяльності Української Центральної Ради у боротьбі за відродження української держави. Які Ви бачите досягнення та прорахунки нашляху державотворчих змагань?

Уся складність ситуації в Україні полягала в тому, що робітничі та селянські ради орієнтувалися на ті самі верстви населення, що й національно-визвольний рух. Згодом це мало неминуче призвести до конфлікту між ними. Але весною-влітку 1917 р. події розвивалися в досить сприятливому для Центральної Ради руслі. У Києві та інших містах пройшли багатотисячні мітинги, збори, маніфестації, відбулися з'їзди та конгреси, які назвали Центральну Раду "єдиним компетентним органом" у вирішенні українських справ.

Для закріплення своєї ролі як найвпливовішої сили в суспільстві ЦР 10 (23) червня 1917р. видала І Універсал, який проголошував суверенітет українського народу на своїй землі. Втілення в життя ідей Універсалу та ухвалення законів покладалися на всенародно обрані Установчі збори (сейм).

Важливою подією стало формування 27 червня крайового уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. Закріплення статусу уряду проголошувалось у II Універсалі 3 (16) липня 1917р. У липні склад уряду поповнився представниками національних меншин. Склад самої Центральної Ради влітку-восени досяг понад 800 осіб. Тому наприкінці червня 1917р. виник ще один орган — Мала Рада у складі 40 осіб.

Розмах національного руху в Україні вже не міг лишатися поза увагою Петроградського уряду, який на початку серпня 1917 р. передав українській делегації Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату, яка окреслювала компетенцію останнього п'ятьма губерніями з дев'яти: Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською. Обмежувалися повноваження українського уряду у військовій, міжнародній і продовольчій справах, у сферах транспортного зв'язку, пошти, телеграфу тощо. Отже, Інструкція Тимчасового Уряду була кроком назад порівняно з ІІ Універсалом. Проте вона стала свідченням відродження автономних прав України, формування української державності на новому етапі[2, c. 321-322].

18. Визначте історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництванезалежної української держави в 1917-1920 pp. Проаналізуйте еволюцію українського державотворення

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому — етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною[5, c. 361-362].

19.Західноукраїнські землі у 1918-1920 pp. Боротьба за відродження Української держави

Зазнавши нищівної поразки у війні, Австро-Угорська імперія почала розпадатися.

У жовтні 1918 р. відбулися загальні збори українських суспільно-політичних діячів Східної Галичини і Північної Буковини. Вони ухвалили обрати Національну Раду — вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття. Щоб запобігти намаганням польських політичних організацій перебрати владу в усій Галичині, зокрема й у Східній, до своїх рук, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям. В ніч на 1 листопада 1918 р. українські збройні сили зайняли Львів, а пізніше — всю територію Східної Галичини.

13 листопада 1918 р. було проголошено ЗУНР, яка включала Східну Галичину і намагалася підпорядкувати собі Північну Буковину й Закарпаття.

Причинами її проголошення були:

• посилення українського національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, високий рівень національної свідомості західних українців;

• поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні та втрата контролю над західноукраїнськими землями з боку австрійського уряду;

• намагання поляків взяти під контроль територію Східної Галичини.

Президентом ЗУНР став голова Національної Ради, колишній посол до австрійського сейму Євген Петрушевич, головою уряду (Державного секретаріату) — лідер Національно-демократичної партії Кость Левицький.

З метою виведення країни з економічної кризи було встановлено державну монополію на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, шкіри, худоби, свиней, введено в обіг власну валюту.

Закони ЗУНР затвердили державність української мови, національним меншинам надавалося право на культурну автономію.

Ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, земля мала бути розподілена між малоземельними та безземельними селянами. Проте реально втілити в життя більшість прийнятих законів завадила польська окупація.

Інтереси новоствореної держави зіткнулися з бажанням Польщі захопити територію Східної Галичини. Конфлікт переріс у війну, яка закінчилася поразкою українців.

Головні причини поразки ЗУНР:

• невизнання цієї держави жодною з держав світу (крім УНР);

• підтримка країнами Антанти, зокрема Францією, новоутвореної

польської держави, що претендувала на західноукраїнські землі;

• бажання держав-сусідів (Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини) окупувати українські землі[7, c. 153-154].

20.Проаналізуйте процес утворення СРСР та входження до нього України,виділіть основні етапи і історичні наслідки для подальшого державного життянашої країни

Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки, При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їх самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками налагодилися тісні економічні зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, в якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія. Формально ж національні республіки вважалися незалежними.

З 1922 р. почався новий етап об'єднавчого руху в радянських республіках, коли треба було визначитися з вибором одного з принципів об'єднання: автономізації, конфедерації чи федерації. Група керівних діячів РКП(б) на чолі з Й. Сталіним абсолютизували проголошені раніше принципи широкої обласної автономії з урахуванням національних особливостей. Разом з тим резолюція з національного питання X з'їзду РКП(б) підкреслювала доцільність і гнучкість запровадження різних форм об'єднання радянських народів: договірних взаємовідносин незалежних республік, принципу автономії та проміжних ланок між ними.

Для остаточного вирішення цього питання навесні 1922 р. була створена спеціальна комісія з представників усіх радянських республік на чолі з Й.Сталіним. Від України до її складу ввійшли Г. Петровський, X. Раковський та Д. Мануїльський. Улітку комісія, незважаючи на суттєві заперечення частини її членів, у тому числі X. Раковського і Г.Петровського, надіслала до республік проект об'єднання на принципі автономізації. Ставлення до нього з боку керівництва компартій радянських республік було не однозначним. Лише в Азербайджані та Вірменії його схвалили, у Білорусії та Грузії відхилили, в Україні остаточно не визначилися.

Ленінський принцип федерації полягав у тому, що Росія, Україна та інші радянські республіки стають рівноправними суб'єктами федерації і утворюють нове державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік.

З жовтня по грудень 1922р. відбувалося обговорення та затвердження нового проекту в республіках. VII Всеукраїнський зїзд Рад, що відкрився у Харкові 10 грудня 1922р., на доповідь М.Фрунзе підтримав ідею утворення Союзу РСР.

30 грудня 1922 р. 1 Всесоюзний з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік у січні 1924 р. ухвалив II з’їзд Рад СРСР.

Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до Союзу.

Але реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смерті В. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного правління Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік і звуження їх суверенності[1, c. 361-363].

21.3а результатами вивчення документів та історичної літератури проаналізуйтедержавотворчі процеси в Україні в радянський період. Визначте особливості певних періодів, закономірності наростання кризових явищ

Не можна з історії української державності викидати і період радянський. З чого ж він розпочався і як протікав? Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні[3, c. 315-316].

22.Охарактеризуйте плани і політику сусідніх держав щодо України напередодні та на початку Другої світової війни.

З середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики. Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої світової війни. Польська армія не могла протистояти німецькому вермахту і впродовж перших двох тижнів була розгромлена. У зв'язку з поразкою армії розпалась і Польська держава. Німецькі війська швидко наближались до кордонів Радянського Союзу. 17 вересня 1939 р. за рішенням уряду СРСР війська Українського і Білоруського фронтів перейшли кордон і вступили на західноукраїнські земель, щоб, як було зазначено у ноті німецькому послові в Москві, взяти під свій захист життя і майно українського і білоруського населення. Радянським військам було дано наказ не застосовувати зброю проти тих польських частин, які не чинитимуть опору. А таких була переважна більшість.

Вступ Червоної Армії і її стрімке просування по території Західної України та Західної Білорусії викликали протилежну реакцію польського, українського і білоруського населення, що цілком природно в контексті раніше сказаного. Різною була також реакція населення з урахуванням його соціального становища. Контроль над українськими етнічними землями по так званій лінії Керзона було встановлено впродовж 12 днів. Масштабна воєнна акція була майже безкровною. Загинуло кілька сот бійців та офіцерів, близько тисячі були поранені.

Отже, вересень 1939 р. став моментом реального возз'єднання українських етнічних земель, формально розпочатого 22 січня 1919 р. Актом злуки між УНР і ЗУНР.

Наступним актом історичної справедливості було повернення анексованих Румунією ще у 1918 р. Бессарабії та Північної Буковини. Воно відбулося мирним шляхом. У червні 1940 р уряд СРСР зажадав від Румунії очищення від її військ Бессарабії, а також тієї частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. 28 червня Червона Армія перейшла р.Дністер і незабаром вийшла на нові кордони з Румунією.

У серпні 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР нових територій. Північна Буковина разом з Хотинським повітом утворила Чернівецьку область у складі УРСР. З Акерманського та Ізмаїльського повітів була утворена нова Ізмаїльська область (до 1941 р. Акерманська). З шести повітів Бессарабії та українських земель Придністров'я у 1940 р. була утворена Молдавська РСР.

Населення західноукраїнських земель після довгоочікуваного возз'єднання значно збагатило свій економічний та духовний потенціал та дістало можливість підняти рівень економіки до рівня розвинених районів України[2, c. 362-363].

23.Назвіть об'єктивні і суб'єктивні фактори, які сприяли утворенню незалежної української держави. Коли і за яких обставин було прийнято Актпроголошення незалежності України? Визначте значення референдуму 1 грудня 1991 p., його підсумки

19 серпня 1991 р. у Москві розпочався так званий «серпневий переворот». Було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП — російська абревіатура). До ДКНС увійшли віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, міністр оборони Д. Язов. Заколотники ставили за мету зберегти старий режим і не допустити укладення нового союзного договору незалежних держав, призначеного на 20 серпня 1991 р.

В Україні заклик Л. Кравчука та очолюваної ним Президії Верховної Ради, більшість якої становили представники КПУ, до спокою і витримки свідчив про позицію вичікування. Але водночас Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для запровадження в республіці надзвичайного стану. Керівництво ЦК КП України, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у ті дні. За цих умов тільки опозиція послідовно і рішуче виступила проти заколотників. Розпочалася підготовка до страйку.

Дії ДКНС призвели до остаточної дискредитації КПРС. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Народна Рада перейшла у наступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України («за»—346, «проти»—1), який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 p., а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів. 30 серпня Президія Верховної Ради, виходячи з того, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало заколот, припинила діяльність КПУ. Більшість рядових комуністів спокійно позбулася членства у партії.

Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія[4, c. 291-92].

24. Проаналізуйте конституційний процес, реорганізацію вищих органів державного управління та місцевого самоврядування в процесі будівництва незалежної Української держави (кінець XX — початок XXI ст.).

Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.

Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.

Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект порушував багато статей Конституції 1978 p., побудованої як усі попередні радянські конституції, на принципі неподільності влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом України, дав змогу зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влад, стимулювати власне конституційний процес.У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. 28 червня було затверджено Основний Закон нашої держави.

Конституція регулює відносини громадянина і державного управління, їх сутність полягає в тому, щоб громадянин мав змогу невідкладно і без зайвих зусиль вирішувати у державному апараті та в посадових осіб питання, які його цікавлять. В Україні немає системи адміністративних судів, які в деяких інших країнах розглядають спірні питання, скарги громадян на органи державного управління та дії посадових осіб цих органів. Разом з тим Конституція передбачає утворення спеціалізованих судів, що дасть змогу позитивно вирішити питання адміністративної юстиції.

Отже, наприкінці XX-на початку XXI ст. в Україні сформовано конституційні та інші правові підстави для захисту інтересів громадянина в його стосунках з органами державного управління. Конституцією передбачено, що кожний громадянин, який був затриманий правоохоронними органами, має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання[5, c. 437-438].

25.В чому ви вбачаєте здобутки та прорахунки української дипломатії у сучаснихгеополітичних перетвореннях?

Поява незалежної України . одна з найважливіших геополітичних змін у Європі в XX столітті. Якщо аналізувати досягнення та вади першого десятиліття незалежності України, необхідно визнати, що сфера зовнішньої політики протягом значного часу була єдиною сферою діяльності України, в якій здобутки та досягнення були значно вищими, ніж прорахунки. Досягнення української зовнішньої політики, фактично, забезпечили Україні гідне місце і визначальну роль у регіональних, європейських та глобальних процесах.

За останній час дещо ускладнились відносини України зі стратегічними партнерами. Польщею та Росією і різко погіршились з ключовим стратегічним партнером — Сполученими Штатами Америки.

Так, вперше за роки розвитку українсько-польських відносин у травні 2002 року було відмінено заздалегідь заплановану зустріч президентів України і Польщі. І справа не в тому, що місцева влада у Львові виявила непоступливість, не бажаючи піти на компроміси у справі відкриття меморіалу польських вояків на Личаківському цвинтарі.

Щодо здобутків, то насамперед хотілось би згадати успіхи на європейському напрямку: найуспішніший з усіх самітів у взаєминах із ЄС, надання статусу країни з ринковою економікою, початок переговорів щодо спрощеного візового порядку, наближення до переговорів щодо зони вільної торгівлі, наближення до питання про майбутній формат взаємин між Україною і ЄС, що, очевидно, визначиться наступного року. Ще один успіх — євроатлантичний напрямок: переведення відносин України і НАТО на новий формат, наближення до наступного формату (Плану дій щодо членства). Інший здобуток — українсько-американські взаємини: новий етап у взаєминах від недовір’я до повноцінних відносин. Про відносини України і Росії я вже говорив. Передовсім на цьому напрямку хотів би відзначити переведення їх на прагматичний рівень. У цілому сьогодні Україна сприймається по-іншому в світі. Вона сприймається як країна, яка належить однозначно до європейської цивілізації, як країна, що поділяє європейські цінності. I ще один успіх — питання регіональної політики. Україна продемонструвала упродовж цього року свою здатність бути регіональним лідером. Завдяки Україні, нове дихання отримав ГУАМ. Україна продемонструвала через ініціативу Віктора Ющенка здатність бути лідером у врегулюванні заморожених конфліктів — зокрема, придністровського. Україна запропонувала свої посередницькі послуги двом сусіднім країнам — Польщі і Білорусі2, c. 571-572.

26.Проаналізуйте проблеми взаємовідносин України і Росії в історичній ретроспективі і сьогодні

Від 20-х років ХХ століття СРСР сприймали як Росію і навпаки. Дійсно, Росія була синонімом СРСР, і ніхто не звертав особливої уваги на існування 15 республік, які входили до складу колишнього Радянського Союзу, включаючи Україну. А тому, на противагу Росії, виникнення й розвиток незалежної України викликали деякий подив, якщо не роздратування.

З перших днів відновленої незалежності Україна постала перед територіальними претензіями з боку двох сусідніх країн . Росії та Румунії. Існував брак доброї волі щодо сприйняття незалежності України з боку Росії та недовіра до України з боку Заходу.

Що стосується відносин України з Росією, то тут Україна так і не змогла «дотягнути» до статусу справжнього стратегічного партнера. Українська влада продовжує спостерігати, як російський бізнес скуповує українську економіку. У Києві без заперечень слухають образливу для незалежної держави політичну риторику, що лунає з Москви, як це було, наприклад, під час останніх парламентських виборів. І все з більшою готовністю Україна реагує на усілякі економічні ініціативи. з Росії, які мають усі шанси у майбутньому призвести до конкретних негативних економічних і політичних наслідків. Останнім прикладом цього стало укладення українською владою невигідної угоди про використання українського стратегічного об’єкту — газотранспортної системи[2, c. 573-574].

27.Аналізуючи документи та історичні матеріали визначте особливості сучасногодержавотворення українського суспільства та його перспективи.

Незважаючи на кризову ситуацію, в якій на сьогоднішній день знаходиться Україна, наша держава має всі шанси посісти гідне місце на світовій арені. Звичайно, цьому процесу має передувати ряд суттєвих реформ, які мають бути здійснені всередині держави.

Необхідно здійснити серйозне реформування політичної влади, провести глибокі економічні реформи, розвивати інститути громадянського суспільства. Україна має стати правовою державою, в якій би належним чином були забезпечені права і свободи людини. В Україні повинна бути проведена реформа збройних сил, забезпечений цивільний контроль суспільства над армією.

Лише після здійснення цих реформ Україна може посісти гідне місце у світовому співтоваристві. Лише тоді вона має можливість бути прийнятою у європейські та євроатлантичні структури.

Так, за умови активності у здійсненні відповідних реформ, Україна протягом найближчих п’яти років може стати членом Північно-Атлантичного Альянсу. Трохи більше часу знадобиться на проведення економічних реформ та на вступ до Європейського Союзу. Однак те, що шанси стати членами усіх цих структур є цілком реальними, не викликає ані найменшого сумніву.

Україна має також цілком достатній потенціал для того, щоб стати субрегіональним лідером у Центрально-Східній Європі. За умови залучення потенціалу об’єднання ГУАМ та перетворення його на міцну регіональну організацію, Україна стане гарантом безпеки також і в Каспійсько-Кавказькому регіоні[3, c. 386-387].

28.3 якою метою розпочався процес політичного реформування Українськоїдержави на початку XXI ст.? Які ви знаєте пропозиції щодо внесення змін додіючої Конституції України 1996 p.?

З часу прийняття Верховною Радою України Конституції 1996 р. минуло 11 років, що дозволяє говорити про наявність значного досвіду реалізації норм Основного Закону держави.

Сучасні державотворчі процеси в Україні спонукають розглядати їх у контексті саме категорії «конституційної реформи» як окремого етапу конституційної історії, що передбачає численну новелізацію Основного Закону. Разом з тим дослідження конституційної реформи має проходити в єдиному дискурсі з розглядом закономірностей внесення пропозицій щодо змін Конституції, з конституційними наступністю та стабільністю.

Модифікація Основного Закону може проводитись у двох формах: частковий перегляд (внесення поправок) та повний перегляд (ревізія).

З огляду на це та на зміст запропонованих змін, можна говорити про реформування конституційної моделі поділу влади в України шляхом часткового перегляду, оскільки основні демократичні засади державного ладу (зокрема розділи І. II, XIII) залишаються поза процесом змін.

Характерними особливостями процесу реформування моделі поділу влади є наявність його політичного та наукового аспектів. Звісно, вони тісно між собою пов'язані, проте є і певні відмінності, що зумовлює, зокрема, специфіку поєднання політичних та правових елементів у системі поділу влади. Крім того, важливо пам'ятати, що реформування міжвладних відносин розпочалося майже після прийняття у 1996 р. Основного Закону України.

У сенсі проведення конституційної реформи небезпеку продовжує становити можливе нівелювання конституційно визначених принципів, засад функціонування моделі поділу державної влади та розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, загальне послаблення механізму стримувань та противаг у державному механізмі[2, c. 557-558].

29.Проаналізуйте та порівняйте розвиток соціальної структури і соціальних відносин на українських землях в часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, литовсько-польської доби. Чи відповідав цей розвиток відповіднимпроцесам в країнах Західної Європи?

Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві.

Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східнослов’янської етнокультурної спільності, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності.

У 1199р. у західній частині Русі з'явилось нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке впродовж півтора сторіч відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Його виникненню та піднесенню сприяли:

1) географічне становище (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важко доступними для степових кочівників, крім того, князівство знаходилось на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресій з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монголо-татарського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича та Данила Галицького;

4) існування на території князівства багатих родовищ солі.

Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.

Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення[4, c. 251-252].

30.Висвітліть основні погляди вчених на причини та час виникнення українського козацтва. Доведіть, що Запорозька Січ, за висловом М.Костомарова, була козацькою демократичною республікою

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивалися посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися виконувати сторожову службу у прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 p. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, задніпровськими порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солідарності, організованості»[2, .c148-149].

31.Дайте характеристику польсько-литовським уніям та визначте їх значення для соціального розвитку України

Кревська унія, укладена між Польщею та Литвою навертала литовців у католицизм, а землі Литви і України "на віки вічні" приєднувались до Польщі. Подальші об'єднавчі кроки — Люблінська (1569 р.) та Брестська (1596 р.) унії тільки посилили польську присутність та вплив католицизму в українських землях.

Кревська унія призвела до того, що згодом, вже через століття, Литва стала предметом відкритих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями і привілеями в межах Литовського князівства.

У 1413р. між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Литовсько-Руську державу поширились обмеження. які діяли у Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у великокняжій раді.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги. Для долі України вона мала досить суперечливі наслідки. З одного боку вона, сприяла посиленню польської експансії на українські землі, руйнівного наступу католицизму, наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. Безумовно, позитивним наслідком унії був вихід українських земель на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно-освітнього руху, який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських селян всіляко обмежували в правах. Підсумовуючи плюси і мінуси Люблінської унії, Н.Яковенко вважає, що вона принесла в Україну розбрат, кров і спустошення але водночас повернула її до Заходу, вивела із стану двохсотлітньої сплячки для опору й боротьби за виживання усі відомі прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної, збройної.

Після Люблінської унії починається енергійний наступ польського панства на землі України. Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди і просто запрошення, аби швидше позбутися залежності від монголо-татарських ханів, то включення України у складі Польщі здійснювалося жорстокими військовими методами. Кілька років точилась збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими військовими діями була захоплена частина Волині та ін. Українські землі[2, c. 105-107].

32.Охарактеризуйте становище української соціальної структури в добу національної революції середини XVII ст.

Унаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни, міста України також звільнилися від польсько-шляхетської влади й національно-релігійних утисків. Частина міщан вступила до Війська Запорізького й стала козаками, які підлягали владі полковників і сотників, а міщани підпорядкувались магістратам або ратушам. Міщани тепер більш вільно займалися ремеслом, різними промислами (млинарством, виробництвом спиртних напоїв, воску тощо), торгівлею, а частина з них — і сільським господарством.

Для організації та утримання адміністративного апарату й війська, проведення дипломатичної діяльності потрібні були значні фінансові й матеріальні ресурси. З огляду на це Хмельницький приділяв велику увагу налагодженню господарсько-фінансової справи, стану військового скарбу. Головне джерело прибутків військового скарбу становили загальні податки, якими обкладалося населення, і передусім селяни й міщани. Зокрема стягувалися: побір, або подимне, — постійний податок від хат, дворів, землі, стація — надзвичайний податок, який ішов переважно на утримання війська, оренди — податок, що накладався на млини, ґуральні, шинки й різні промисли. Частину коштів військовий скарб діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духівництва, які перейшли у його власність, від різних підприємств і промислів, що були в цих володіннях (млини, винокурні, корчми, броварні та ін.), а також від торгівлі (внутрішні торгові збори за торгівлю на торгах і ярмарках, за ввіз і вивіз товарів тощо)[3, c. 106-107].

33.Дайте характеристику соціальної модернізації України в складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII — XIX ст.

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.

Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях[5, c. 162-163].

34.Які були передумови створення політичних партій Східної України на початкуXX ст.? Зробіть порівняльний аналіз їх програм. Які були відмінності у стратегії та тактиці під час революції 1905-1907 pp.? В якій формі планувалосявирішити українське національне питання?

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національне свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен, ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко, та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі "Profession de foi молодих українців" (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

"Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої у 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". У 1900 р. один із колишніх "тарасівців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна". Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі". Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру "Самостійна Україна" за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський у 1902 р. утворив Українську національну партію (або Народну Українську партію (НУП)) яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників. У грудні 1904 р. і вона (РУП) розкололася. Більшість її членів залишилась у партії, що прийняла назву "Українська соціал-демократична робітнича партія" (УСДРП). її функціонерами були Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. У 1904р. від РУП від'єдналася група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, що незабаром влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної організації. Спілка, що налічувала 6 тисяч чоловік, відстоювала своє виключне право бути єдиним представником інтересів українського пролетаріату. Вона вимагала культурно-національної автономії, виступала проти націоналізації землі, особливо проти експропріації поміщицьких земель. Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, "единонеделимые" позиції російських сил.

Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов[2, c. 218-221].

35.Проаналізуйте які соціально-політичні сили привели до влади УкраїнськуЦентральну Раду, гетьмана П.Скоропадського та Директорію УНР. В чомупричини катастрофічного звуження їх соціальної бази та падіння їх влади? Вчому причини стрімкого просування більшовицьких загонів під час збройнихконфліктів між Радянською Росією та УНР?

В Україні, куди звістка про падіння самодержавства прийшла на початку березня 1917р., намітилось, як і в Росії, кілька ліній стратегічного розвитку. Одна з них — зміцнення буржуазного ладу шляхом підтримки економічної, соціально-політичної і воєнної політики Тимчасового уряду. Інша — партії соціалістичної орієнтації визначали курс на соціалістичний розвиток суспільства. Причому якщо меншовики, есери та інші обстоювали еволюційний перехід до соціалізму шляхом "визрівання" капіталізму, то більшовики і ліві есери вважали за можливе безпосередній перехід до соціалізму зразу після повалення влади капіталізму.

Особливістю України було те, що тут одразу визначилась третя стратегічна лінія — національно-визвольний рух. Він посилювався, з одного боку, завдяки прагненням національної буржуазії зберегти свої привілеї, посісти гідне місце в керівництві, а з іншого боку, через небажання мас миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, який виступав послідовним спадкоємцем політики царизму.

Реалізацією цього напряму стратегічного розвитку стало утворення 4 березня 1917р. Української Центральної Ради (УЦР) її політичну платформу започаткували лідери трьох провідних на той час політичних партій -ТУП (Товариства українських поступовців), УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії") та швидко зростаючої партії українських есерів — УПСР. До Центральної Ради ввійшли також представники інших політичних партій, груп, організацій, товариств, спілок, гуртків: військових, кооперативних, студентських, духовенства, українських наукового і педагогічного товариств, товариства українських техніків та агрономів тощо. Головою ЦР заочно було обрано М. Грушевського.

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся державний переворот — Центральна Рада була розпущена, УНР ліквідована. До влади прийшов нащадок давнього українського гетьманського роду, великий землевласник, колишній генерал-лейтенант російської армії П. Скоропадський, проголошений гетьманом Української держави.

Причинами перевороту були:

• втрата Центральною Радою авторитету серед «лівої» частини українського суспільства — селян та робітників. Селяни не отримали бажаної землі, державний контроль над виробництвом встановлено не було;

• невдоволення власників заводів, фабрик, банків, земель декларованою УЦР соціалістичною орієнтацією, її неспроможністю навести в країні порядок;

• невдоволення німецької адміністрації безсиллям Центральної Ради, невиконанням нею умов Берестейського договору щодо постачання в Німеччину обумовленої кількості сільськогосподарської продукції.

В обстановці наростання всенародного незадоволення режимом Скоропадського почалася консолідація антигетьманських сил. На початку липня 1918р. у Москві відбувся перший з'їзд КП(б)У- більшовицьких організацій України. Головним завданням новоствореної організації було визначено підготовку повстання в Україні. На півночі Чернігівщини у нейтральній зоні з учасників повстанського руху формувалися дві українські червоногвардійські дивізії, на базі яких у листопаді 1918 р. був утворений український фронт під командуванням В. Антонова-Овсіенка.

У серпні 1918р. замість Українського національно-державного союзу опозиційні українські соціалістичні партії утворили антиурядовий Національний союз, який незабаром очолив В. Винниченко. На засіданні Національного союзу 13 листопада 1918р. було утворено Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та П.Андрієвського[2, c. 322-324].

36.Визначте соціальні перетворення в процесі радянізації українськогосуспільства

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи. — У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація попереднього адміністративного апарату.

— У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.

— У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

— У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радянізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керування, які були складовими процесу радянізації[2, c. 351-352].

37.Визначте діяльність руху опору в роки Другої світової війни. В чомувідрізнялись стратегія і тактика дій радянських партизан і ОУН-УПА?

На території України, окупованої військами нацистської Німеччини та її союзників, з перших днів розгорнувся рух Опору.

Головними його складовими були:

— радянське комуністичне підпілля і партизанський рух;

— український самостійницький підпільний та партизанський рухи.

В умовах блискавичного просування німецьких військ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й стали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т. Строкачем 30 травня 1942 р. він був організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УСРС діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тут оформилося п'ять великих з'єднань. Найвідоміші з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РРФСР, України та Білорусії. Партизанське з'єднання під командуванням С. А. Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організації "Партизанська іскра" в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В. Моргуненко, у Ніжині, якою керував Я. Батюк, "Молоду гвардію" у Краснодоні та ін.

Крім радянського руху Опору, з нацистськими окупантами билися й представники українського самостійного руху, в першу чергу члени Організації українських націоналістів (ОУН). У лавах цієї організації існувало дві течії: ОУН-Б під проводом С. Бандери та ОУН-М на чолі з А. Мельником. Між ними існували досить напружені стосунки. Бандерівці ЗО червня 1941 р. у Львові ухвалили Акт відновлення Української держави і створили Український уряд, що його очолив Я. Стецько. Одначе нацистське керівництво не збиралося підтримувати проголошення Української держави. Уряд Я. Стецько було розігнано, а його самого, як і С. Бандеру, — заарештовано.

У Києві, після його окупації, ОУН-Мельника створила Українську національну раду -національний і політично-громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випуск журналу "Українське слово" (редактор Іван Рогач) і журналу "Литаври" (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованих територіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входили до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли в Києві групу українських націоналістів -Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін.

Перші партизанські загони ("Поліська Січ") на Поліссі й Волині створив Т. Боровець (вони не були зв'язані з ОУН). У 1942 р. на Волині виникли загони ОУН-Бандери та ОУН-Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійного руху була Українська повстанська армія (УПА), створена 14 жовтня 1942 р. ОУН-Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролося проти як більшовицького, так і націонал-соціалістичного режимів. Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала, за одними даними, 30 — 40 тис. бійців, за іншими — більше 100 тис. Після вступу на ці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військами розгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистської окупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Отже, в перемогу над ворогом вагомий внесок зробили як радянський партизанський рух, так і український самостійницький рух ОУН — УПА. Кров, пролита в боротьбі проти нацистів як радянськими партизанами, так і оунівцями, є однаково цінною і жертовною[4, c. 351-353].

38.Охарактеризуйте політико-ідеологічні процеси та соціальні зміни в Україні. Визначте суть та наслідки для України хрущовської "відлиги"

Суспільно-політичне життя в СРСР, а отже й радянської України, у другій половині 50-х — першій половині 60-х pp. характеризувався частковим відходом від сталінізму, деякою демократизацією життя. Вона пов'язана з перебуванням на посаді першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова.

Новий відлік часу в житті радянського суспільства започаткував XX з'їзд КПРС, який відбувся 14-25 лютого 1956 року. 25 лютого 1956 р. під час закритого засідання XX з'їзду М.С.Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культові особи Сталіна. Перед делегатами постав нехрестоматійний, зате справжній Джугашвілі-Сталін — жорстокий, малокомпетентний тиран, який послідовно й цілеспрямовано створював власний культ, безжалісно винищуючи опонентів, учорашніх соратників і ймовірних суперників. Жорсткій критиці була піддана центральна постать тоталітарного режиму, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності й могутності радянської системи.

Цей момент можна вважати початком десталінізації радянського суспільства Недаремно цей час, за влучним висловом російського літератора І.Еренбурга, дістав назву хрущовської «відлиги» або просто -«відлиги».

Однак засудження режиму було неповним, обмеженим. Зокрема, стверджувалося, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дійсно народного характеру радянського ладу».

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

Впродовж короткого часу в республіці були викинуті геть тисячі сталінських бюстів, демонтовані пам'ятники, ім'я Сталіна зникло з безлічі найменувань майданів, вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. За рішенням Президії Верховної Ради УРСР Ленінський і Сталінський райони Львова об'єднали в один — Ленінський. Преса вперше повідомила про реабілітацію українських письменників — жертв сталінських репресій. Розпочалася кампанія за реабілітацію таких видатних постатей національної культури, як драматург М.Куліш, режисер Л.Курбас, кінорежисер О.Довженко. Припинилися нападки влади на В.Сосюру та багатьох інших опальних літераторів[1, c. 457-458].

39.Проаналізуйте політичний і духовний розвиток українського суспільства вперіод загострення кризових явищ радянської системи. Яка роль належитьдисидентському рухові у боротьбі за демократизацію і відродження незалежноїУкраїнської держави?

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення “паралічу страху”, що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська “відлига” й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності[5, c. 362-363].

40.Назвіть основні причини активізації громадсько-політичних рухів в Україні зачасів перебудови. Які наслідки вони мали?

Курс на перебудову проголосив квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, але вона була зумовлена всім ходом розвитку суспільства. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.

Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).

У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням[2, c. 549-550].

41. Охарактеризуйте значення для демократизації сучасного українськогосуспільства створення і функціонування багатопартійної системи. Розкрийте зміст понять: "партія влади", "опозиція", "парламентська більшість"

З початку 90-х рр. ХХ ст. у всьому світі спостерігається процес змін у політичних системах і активізація суспільних трансформацій у країнах різного рівня розвитку. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища – від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв’язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід’ємним елементом демократичної політичної системи.

Політичні партії України посідають особливе місце і відіграють значну роль у суспільно-політичному житті, суттєво впливають на формування та діяльність органів державної влади, на економіку, соціальні процеси, суспільні відносини між громадянами. Але особливості формування і роль партій безпосередньо залежать від ступеня розвиненості самого суспільства та його політичної еліти. Ця обставина визначає специфіку українських політичних партій та партійної системи, якою вона склалася протягом останніх чотирнадцяти років так само, як і характер та глибину їх впливу на владу та суспільство.

На мій погляд, «партію влади» найшвидше можна ідентифікувати як елітарну групу нинішнього українського суспільства, що об’єднує найбільш кваліфіковану частину управлінців і професійних політиків, здатних на сьогодні реально керувати державою.

Опозиція — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим, партія або група, що виступає врозріз з думкою більшості або з панівною думкою і висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Парламентська більшість — це політичне утворення, що складається з парламентських фракцій чи окремих (позафракційних) членів парламенту, які разом складають звичайну більшість в парламенті. Як правило, у державах з парламентською формою правління парламентська більшість призначає прем'єр-міністра[2, c. 561-562].

42.Дайте характеристику соціальної політики української держави в умовах ринкової економіки. Які існують проблеми, труднощі? Які ви бачите шляхи їхвирішення?

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

— наповнення реформ соціальним змістом;

— розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формування громадянського суспільства;

— активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

— забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зростання добробуту громадян;

— створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, компетентності, таланту;

— стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

— забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

— гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності;

— формування ефективної системи соціального захисту населення;

— реформування пенсійної системи;

— розвиток соціальної інфраструктури, створення умов для виховання, освіти, духовного розвитку дітей, молоді;

— зміцнення сім'ї, підвищення її ролі у суспільстві[6, c. 243-244].

43.Охарактеризуйте розвиток освіти часів Київської Русі. Які національні,рисивона мала? Вкажіть на роль та значення братського руху для культурно-освітнього розвитку України.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого засновуються школи для навчання князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків. Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі, заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземних мов.

У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр. Іларіон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули «житія святих» і «повчань». Зокрема, ряд «повчань» та інших творів написав Феодосій Печерський, ( один із засновників Києво-Печерського монастиря).

Діячі братств фактично очолили суспільний рух за утвердження традицій української культури, збереження рідної мови, формування самосвідомості народу в умовах загострення католицької експансії. Із середовища братств вийшли найактивніші письменники-полемісти, які були своєрідними продовжувачами традиції в українській духовній культурі, яку започаткували солунські брати Кирило й Мефодій. Катаклізми суспільного життя того часу змусили людину звернути увагу на умови існування в цьому світі, оцінити свої зусилля, змінити цей світ. Діячі братського руху замислювались над призначенням людини в земному світі, і це їх прагнення стало основою формування нового ідеалу людини[2, c. 85-86].

44.Охарактеризуйте освітянські реформи XIX ст. в Україні та їх наслідки. Які вищі навчальні заклади у Наддніпрянщині були відкриті та яку роль вони відіграли у поширенні освітньо-культурних та науково-технічних знань?

У 1864 р. почали реформу освіти. За "Положенням про початкові народні училища" запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники реального училища мали право вступу до вищої технічної школи. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

Важливі зміни відбувалися в системі освіти. Реформи 60-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання й надали університетам більшу автономію. Головну увагу було звернено на поширення серед народних мас освіти: створення популярної літератури, видання підручників, організацію школи. П. Куліш організував у Петербурзі видання народних книжок і шкільних підручників. Почали організовувати нові школи, зокрема для дорослих відкривали освітні курси по неділях, через що й самі школи називали «недільними»[5, c. 62-63].

45.Охарактеризуйте становлення та розвиток української науки у XIX – напочатку XX ст.

Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали появу нових навчальних закладів. В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інститути у Львові та Києві, ветеринарні навчальні заклади у Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірничий у Катеринославі.

Оригінальні праці багатьох українських вчених збагатили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним авторитетом користувався професор математики Київського університету М. Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус — основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики, В галузі термодинаміки прославився розробками М. Шиллер, який очолював в Україні кафедру теоретичної фізики. Першим у світі почав викладати основи нової науки — фізичної хімії М. Бекетов у Харківському університеті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії.

В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков — один із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881 р. уродженець України інженер М. Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін.

Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука. Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. Мечников. У 1886 р. він разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини — імунології — Мечников був удостоєний Нобелівської премії.

Загальноєвропейське визнання у 60—90-ті роки здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова[7, c. 284-285].

46.Проаналізуйте зміни у системі освіти у період Центральної Ради та ГетьманатуП.Скоропадського

Народна освіта в Україні в 1917-1920 рр. існувала й розвивалася не як самостійна, ізольована і другорядна сфера суспільного життя, а як складова і важливіша частина національно-демократичної революції, лейтмотивом якої стало національно-духовне відродження українського народу.

В той час, як на теренах колишньої імперії розгорнулась небачена за масштабами, упертістю й жорстокістю боротьба за владу, за право власності на матеріальні цінності, в Україні центральна влада, місцеві органи знаходили сили, час, кошти, щоб відкривати школи, друкувати підручники, терміново готувати нових вчителів. На перший погляд, це може виглядати десь зайве романтично й недостатньо революційно прагматично. Здавалось би, спочатку закріпитись у владі, а потім вже думати про навчання дітей. Але це саме на перший погляд. Вивчений документальний матеріал зробив автора таки прихильником саме такої логіки революційного прогресу. Український народ нарешті підняв голову, зажадав вже сьогодні, а не завтра навчати дітей своєю рідною мовою, вивчати своє минуле, народна душа збунтувалась, вибухнула й поставила духовне відродження майже на передній план.

Проблема народної освіти постала в Україні з перших днів після лютневої (1917 р.) революції в Росії. Ще не було державних органів влади, ще не ясно було, що буде з Україною в умовах розпаду Російської імперії, а кращі представники національної інтелігенції вже скликали вчительські з’їзди, обговорювали принципові, концептуальні положення народної освіти, вишукували кошти на ремонт, зверталися до селян із закликами надсилати до школи дітей. Це ще раз доводить, що народна освіта стала справою не бюрократів, а народної революції.

За 1917-1920 рр. в Україні намагались утверджуватися різні державні режими – демократичний (Центральна рада), авторитарний (Гетьманат на чолі з П.Скоропадським), отаманський (Директорія), класово диктаторський (Ради). Вони, як відомо, якісно відрізняються один від одного. Але як це не парадоксально, вони стояли майже повністю на одних позиціях щодо народної освіти. Незважаючи на революційні події у 1918/1919 навчальному році школою було охоплено 70% дітей шкільного віку, які проживали на території УНР. Але все ж майже третина дітей залишалася поза школою, хоч кількість шкіл збільшилася на 2000. Скрутніше становище склалось у середній школі. Тут йшла боротьба проти українізації. Порівняно с загальною кількістю діючих середніх навчальних закладів українські складають дуже невеличкий відсоток. В 1919 р. на 59 нижчих початкових шкіл припадала одна вища, в той час як треба було 25.

Українські уряди за 1917-1920 рр. ліквідували неписемність майже у 30% населення України[6, c. 172-173].

47.Проаналізуйте розвиток української освіти у радянські часи. Яку рольвідігравало запровадження системи загальної середньої освіти у 70-х роках XX ст.?

У 1966-1967 pp. в школах України розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через 10 років. Було введено нові дисципліни — філософія та політекономія соціалізму, суспільствознавство, введено курс «Основи Радянської держави і права» (9 клас). З 1972 р. завершився перехід до обов'язкової загальної середньої освіти, що, на жаль, призвело до знецінення знань.

Поширення набули вечірня та заочна форми навчання. Головні акценти у ці роки робилися на трудовому вихованню учнівської молоді. Для цього було організовано систему навчально-виробничих комбінатів, де учні старших класів здобували робітничі професії. На кінець 70-х pp. цими комбінатами було охоплено 2 млн учнів.

Головним недоліками у середній школі залишалися недостатнє фінансування навчально-виховного процесу, кількісні, а не якісні показники успіхів у навчанні, закриття малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. Ремонти шкільних приміщень здійснювалися господарським способом (школа самостійно наймала ремонтників), або руками самих учителів та учнів.

Саме у 70-80-і pp. посилилася русифікація освіти — 78 % шкіл переведено на російську мову навчання. Розпочався процес денаціоналізації освіти — українські звичаї, традиція, мова виживалися з навчальних закладів, панували примітивне розуміння марксизму-ленінізму, надмірна ідеологізація освіти.

У системі професійно технічної освіти кількість навчальних закладів збільшилася в 1,3 рази, а кількість учнів — у 2 рази. Розширилася мережа середніх та сільських ПТУ

Збільшилася кількість вузів, хоча їх матеріальна база залишалася слабкою. Кількість студентів у 1980 р. зросла до 680 тисяч. Усього за 20 років вищу освіту здобули 2,5 млн чоловік. Велика кількість дипломованих спеціалістів по закінченню вузу влаштовувалися на робітничі професії, оскільки заробітна платня інженерно-технічних спеціалістів була меншою, ніж кваліфікованого робітника[2, c. 537-538].

48.Проаналізуйте становище та розвиток української науки у радянські часи. Визначте досягнення та недоліки науково-технічного розвитку СРСР, УРСР у 60-80-ті роки XX ст.

Вплив науки на розвиток людської цивілізації у 60-80-ті рр, значно посилився. В Україні визначні здобутки були зроблені передусім у точних та природничих науках:

світової слави набув Інститут електрозварювання Академії наук УРСР на чолі з академіком Б.Патоном. Зварювальні апарати цього інституту зварювали алюміній, титан, нержавіючу сталь у воді, космосі;
світовим лідером у сфері порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства на чолі з академіком І.Францевичем;
певних зрушень досягнуто в сільськогосподарських науках — колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В.Ремесла вивів нові сорти пшениці; в Україні виведені сорти цукрових буряків, що давали врожай на 50-55 центнерів вищий, ніж звичайно.

Провідним явищем у суспільних науках став вихід у світ 26-томної «Історії міст і сіл України» та багатотомної «Історії Української РСР».

Найбільшого розвитку зазнали точні науки, оскільки саме вони працюють на обороноздатність країни. Гуманітарні дисципліни повністю були перетворені на «служницю» партії, метою яких було оспівування «досягнень» країни[2, c. 546-547].

49.Охарактеризуйте розвиток Київського політехнічного інституту. Дайте оцінку науковим досягненням вчених КПІ в умовах розгортання науково-технічної революції.

Київський політехнічний інститут імені імператора Олександра II було засновано 1898.

Ідея створення технічного навчального закладу виникла ще 18 лютого 1880 року. Цукрозаводчики Південно-Західного краю, “бажаючи ознаменувати 25-річчя перебування на престолі Царя-Визволителя Олександра ІІ, вирішили зібрати необхідний капітал для спорудження технічного закладу". На заснування інституту було зібрано добровільні пожертви загальною сумою 1 000 374 крб. 53 коп. при вартості будівництва і обладнання інституту 2 650 000 карбованців.

Першим директором інституту став механік Віктор Кирпичов, до викладацького складу були запрошені хіміки Сергій Реформатський та Михайло Коновалов, математик Василь Єрмаков, зоотехнік Микола Чирвинський, геолог Олексій Нечаєв, технолог Костянтин Зворикін. Пізніше до них приєдналися Євген Патон, Микола Делоне, Олександр Котельников, Степан Тимошенко, Лев Писаржевський та інші.

Науково-методичну допомогу під час організації та становлення інституту надали корифеї російської науки Д.І.Менделєєв, М.Є. Жуковський, К.А.Тимірязєв та інші.

Київський політехнічний інститут (КПІ) складався з чотирьох відділень — інженерного, механічного, хімічного і сільськогосподарського,— на яких разом було 35 кафедр. У рік заснування в КПІ навчалося лише 360 студентів, але вже у 1901 р. їх кількість збільшилася до 1147, і київський "політехнікум" (як його тоді називали) став за величиною другим в Росії після Петербурзького. Перший випуск відбувся у 1903 р. (тоді екзаменаційну комісію інженерного та сільськогосподарського відділень очолював Дмитро Менделєєв). На жаль, лише п'ята частина студентів змогла пройти повний курс, тому довелося терміново переробляти занадто важкі навчальні програми.

Студенти КПІ завжди відзначалися вільнодумством та активною участю у громадському русі. З перших років існування інститут був ареною політичних виступів та студентських страйків (через що був звільнений з посади директор Кирпичов). Під час революційних подій 1905 р. Політехнічний став центром Шулявської республіки, студенти мали, але не встигли підтримати повстання саперів, ватажок якого Борис Жаданівський переховувався на агрономічній фермі КПІ.

У 1910-і роки КПІ уславився своїм авіагуртком (Київським товариством повітроплавання), до якого входили викладачі та студенти Делоне, Ігор Сікорський, Федір Андерс, Олександр Кудашев, Дмитро Григорович. Перед революцією інститут нараховував понад 2200 студентів та 130 викладачів.

Активно розвиваючись, Київський політехнічний інститут став базою розширення та зміцнення мережі вузів Києва, України.

Враховуючи велику організаторську роль Київського політехнічного інституту в підготовці інженерних і наукових кадрів, Указом Президента України за №289/95 від 8 квітня 1995 року “Про Київський політехнічний інститут” йому надано статус Національного технічного університету України[5, c. 437-438].

50.Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промислової політики України після проголошення її незалежності

Наприкінці 2000р. процес оновлення освіти вступив у нову фазу реформування, коли було ухвалено проект концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи, де передбачається, у тому числі ліквідація недоліків “Освіти 2000”:

– перехід на 12-річне навчання та 12-бальну оцінку знань;

– посилення практичного і виховного спрямування освіти;

– навчання умінню здобувати інформацію з різних джерел, переробляти і застосовувати її на практиці;

– забезпечення безперервності освіти молоді;

– зростання значення громадського самоуправління у школі;

– посилення виховної і організаторської ролі вчителів тощо.

Отже, система освіти в умовах після проголошення незалежності України розвивається динамічно, відбувається процес її перебудови стосовно ринкових умов. Разом з тим зберігаються і примножуються традиції співробітництва між навчальними закладами.

Невід’ємною складовою культурного розвитку суспільства є наука, потенціал якої в Україні впродовж ХХ ст. залишався досить вагомим.

У червні 2001р. ВР розглянула та затвердила Закон “Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки України”. Особлива увага акцентується на проблемах фундаментальної науки, зокрема, інфраструктурі провідних наукових установ та наукових шкіл України. Визначені у законі пріоритети стали основою для розробки державних науково-технічних програм.

Проте, головний недолік – тільки 5-6% промислових підприємств впроваджують наукові досягнення. Погіршення матеріальної бази, обмежений доступ до новітньої інформації, відсутність належного фінансування зумовили відставання українських НДІ всіх напрямків від таких же наукових установ розвинутих країн на 10-15 років. Продовжує внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Найбільшим попитом на зовнішньому ринку користувалися фізики-теоретики, програмісти, математики, генетики, фізіологи, біохіміки.

Одним з визначальних показників могутності держави є стабільний розвиток промисловості. Вона є інтегратором науково-технічних досягнень, локомотивом трансформаційних перетворень держави. Тільки з допомогою промислових іновацій можна ліквідувати істотне відставання України з продуктивності праці у промисловому виробництві, сільському господарстві, оновити транспортні засоби та енергопотужності. Нові технології дадуть нам змогу зменшити енерговитратність та матеріалоємність продукції, удосконалити засоби комунікацій, комунальну та побутову сфери[2, c. 606-607].

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.