Культура і мова як духовні вартості

КУЛЬТУРА МОВИ І ЧАС

Серед багатьох визначень мови — і строгих науково — термінологічних, і художньо — образних, емоційних — проступає спільна ідея : нерозривна єдність людини і мови.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос — то вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу пам"ять уже влилися звуки рідної мови.

Мова — "безпосередня дійсність думки" ( Маркс ), мова — " жива схованка людського духу" ( Панас Мирний), мова — " коштовний скарб народу " ( Франко ), мова — " життя духовного основа " ( Рильський ), "мова — генофонд культури " ( Гончар ) — цей список афористичних висловів можна продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково О.О.Потебня наголошував : " мова е засіб не виражати готову думку, а створювати її … вона не відображення світогляду, який вже склався , а діяльність, що його складає" ( Потебня A.A. Мисль і язик. X., 1913. С.141 ).Навчаючи дитину мови, вчимо ЇЇ мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики , коли на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що рідна мова -органічний витвір народної думки і почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу". Добре розумів, який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння — праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культури : культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова.

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов'язані з мовним вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому людина виступає не тільки суб'єктом, що створює ці поняття , а й об'єктом на якому позначається дія

мовного мислення, в широкому розумінні — мовної культури. Досліджуючи співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях, які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується національна мова, приводить до знекровлення культури. Адже " мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини " (Лем С. Модель культури// Вопр. Філос.1969 рік. №8 С.49). Мову називають акумулятором, інтегратором культури. її живий складний організм реагує не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама, вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків, їхня застандартизованість , стереотипність.

З культурою мови насамперед пов"язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства — культуру мови. Адже при створенні словників , граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях , вони сприяли усталенню , поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій. Відоме визначення -мова особливий продукт людського роду, який " в свій час індивіди візьмуть цілком під свій контроль " ( Маркс К; Енгельс Ф. Німецька ідеологія //Твори. Т.З.С 407 )

Культура мови — це ще й загально прийнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього , вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності — неправильності, нормативності — не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до формування мовної свідомості.

У зв'язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення гак званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов'язково входить в умовне виховання, а от же, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі : " Яка різниця, як говориш ! " Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не МОЖУТЬ бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови

Індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури — або її пасивний , споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою майстерністю мають володіти викладачі, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет: О вкусах не спорят. В українській мові їм відповідають : На любов і смак товариш не всяк і з іншим експресивним значенням — фразеологізм : Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція, яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав О.О.Потебня : " У грамотної людини — дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії але роздільні… В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і що до писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але пе помітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь — яка не тільки неясність, але й помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо" ( Потебня О. Естетика і поетика слова. К.ч 1985. С. 171-172).

Отже, суб'єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А в тім, " чуття користі, міри і краси ", як відомо, не вроджується, а виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості , зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на національну мову , на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює, мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість в будь — якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура-людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв'язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.

Ослаблення зв'язків з культурою свого соціуму, втрата його мови, нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результаті колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними, хоч і невидимими нитками зв'язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу суспільства мовна проблема.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XXстоліття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності…

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення — це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення — це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність — це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання — розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе їа інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення — це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення — усі ці та інші резерви мови засоби неструктурно!' естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина -тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментальне доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок — порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення — це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення — це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржика. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

• виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говорити квапливо — без пауз, "ковтаючи" слова;

• частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

• читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

• заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

• оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хроніки тощо;

• виробити звичку читання з "олівцем у руках" — жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.