«Людина — світ» як предметне поле філософії

1. «Людина — світ»  як предметне поле філософії

Потреби людини (матеріальні у своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них саме тих, які відповідають її потребам. Тільки за такої умови практична людська дія може спрямувати свою активність на природне середовище саме в гуманістичному напрямі.

Таким чином, у процесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об’єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовольняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє може бути тільки тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю.

Отже, людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями (останні і є опредметненою в цих речах діяльністю). Але ж найголовніше полягає в тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності. Отже, акт людської діяльності спонукається певним ідеальним чинником —ідеальною метою діяння, яка передує цьому діянню і визначає його спосіб і форму. Саме ця мета і є відображенням певної матеріальної потреби, а також тієї можливості (чи групи можливостей), реалізація якої (перетворення в дійсність) цю потребу задовольняє.

Становлення й розвиток специфічно людської діяльності, практики опредметнюються в людському тілі, надаючи йому нових (не притаманних від природи) суспільних властивостей. Саме в процесі становлення практики, праці рука нашого далекого предка набуває такої важливої (і вирішальної в процесі антропо- і соціогенезу) властивості, як здатність до праці. Так само як у ході становлення й розвитку практики остання опредметнювалася в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органа праці, ця ж сама практика опредметнювалася і в нервовій тканині мозку (точніше, в корі великих півкуль головного мозку), надаючи йому суспільної властивості органа мислення [7, c. 52-53].

Будучи суспільною властивістю певного матеріального субстрату (руки, мозку), і здатність до праці, і здатність до мислення існують ідеально і не можуть бути змістовно розкриті «чуттєвим» аналізом їх матеріального носія. Проте натуралістична ілюзія про існування змістовного зв’язку між фізіологічними процесами, що відбуваються в мислячому мозку, і самим процесом мислення тривалий час чіпко трималися в головах природодослідників і натуралістично орієнтованих філософів: мовляв, якщо мозок є органом мислення, то можна, детально проаналізувавши фізіологічні процеси, що відбуваються в цьому органі, так би мовити, «прочитати» й самі думки. Однак це все одно, що спробувати «прочитати» текст, який друкується на машинці, завдяки детальному аналізові механічних рухів усіх деталей машинки, які відбуваються в процесі друкування тексту. Звичайно, без цих механічних рухів не буде й тексту, але ж змістовний зв’язок між цими рухами й текстом — відсутній.

Сьогодні людство на гіркому досвіді переконалося в трагічності й навіть катастрофічності для долі всього людства вибору негуманістичних шляхів розвитку (загроза ядерної смерті всього людства, екологічна катастрофа та ін.).

Так само як і практика, опредметнюючись у природному матеріалі, не «застигає» навіки в цій формі, а, включаючись у подальшу діяльність, розпредметнюється в ній, опредметнена в мові свідомість через включення продуктів своєї опредметненої діяльності (понять, суджень, формул, правил, теорій та ін.) у процес свого подальшого функціонування розпредметнюється в ньому. Проте розпредметнен-ня це може (так само, як і в практиці) реалізуватися по-різному. Характер розпредметнення практики значною мірою залежить від структури останньої.

Наша практична діяльність може обмежуватися, як відомо, здійсненням сукупності елементарних дій, які тільки «оживлюють» (переводять із форми предметності у форму буття) «згаслу» в продуктах минулу діяльність. Для того щоб телевізор працював, нам не обов’язково знати принцип його роботи чи розбиратися у схемі, ми просто вмикаємо його в електричну мережу, далі вже «сама собою» починає розпредметнюватися опредметнена в телевізорі праця людей, що його зробили, — телевізор працює. Наша роль у подібному розпредметненні пасивна, ми лише відтворюємо минулу працю інших людей у тому самому змісті, в якому вона була у свій час опредметнена, при цьому нічого не додаючи до неї від себе. Така практична діяльність є просто використовуючою, або утилітарною.

Використовуюча діяльність відіграє важливу роль у людській життєдіяльності. За її допомогою люди з мінімальною затратою сил і енергії оволодівають уже створеними предметами, задовольняючи свої численні потреби. Адже, щоб користуватися благами сучасної квартири, людині досить оволодіти нескладними навичками: вмикати й вимикати численні електроприводи — лампочки, праски, холодильники тощо, відкривати і закривати водяні й газові крани, а не витрачати зусилля на оволодіння електротехнікою, гідродинамікою тощо. Внаслідок стандартності й повторюваності такого роду операцій їх сьогодні все більше і більше передають автоматам [2, c. 98-99].

Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття, окреслюючи тим самим предметне поле філософії — «світ людини» (взаємодія людини і світу). Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи «несвідоме» й «передсвідоме».

Суб’єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але «переживається» тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов’язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, —я сам так хочу і тому мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але «інструментальність» людини, її здатність «приєднувати» до свого тіла «зовнішні речі» приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби «одухотворюються» і починають «переживатися» як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з «чужої» («дикої», неосвоєної) на свою, рідну — «світ» (те, що «висвітилося з темряви»).

Пізнання, що є процесом цілеспрямованого ідеального осягнення людиною буття, що реалізується в інтенційних актах свідомості, редукує («виносить за дужки») «натуралістичні» та «психологічні» параметри природного буття, трансформуючи його зміст у мовно-предметні системи ідеальних значень і смислів. У пізнанні відбувається взаємна кореляція пізнаваного об’єкта, різні сторони якого можуть виступати окремими предметам [8, c. 132-133].

2. Платонівська концепція ідеальної держави, її зміст

Аристократ за походженням і духом, Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в’язниці, кари демократії за інакомислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами. Його перу належать знамениті діалоги «Апологія Сократа», «Протагор», «Критон», «Тімей», «Держава» і «Закони».

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Платона є діалектика, як всезагальний метод наук. За допомогою діалектики, вважав Платон, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, корисність справедливості і всього іншого в людині і державі.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв’язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина… нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне походження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише Платон, тоді вони «знайшли доцільним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний договір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати одне одному допомогу: таке сумісне поселення й одержує в нас назву держави. …її створюють наші потреби».

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 pp. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо[5, c. 36-38].

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі «Держава»), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. «Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого». Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в «Державі» — два взаємопов’язаних аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — «головне джерело особистих і суспільних бід, коли вона ведеться».

Псування, захопленої війною і чварами, тімократичної держави призводить, в результаті зосередження значних багатств у приватних осіб, до олігархії. Цей лад базується на майновому цензі, владу мають тільки багаті, бідняки не беруть участі в правлінні[8, c. 19-20].

В результаті зміни олігархії в державі встановлюється демократія, яка, на думку Платона, «здійснюється тоді, коли бідняки, здобувши перемогу, певну частину своїх противників знищать, інших виженуть, а решту прирівняють і в громадянських правах, і в заміщенні державних посад, що при демократії, в більшості випадків, робиться за жеребом». Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних.

Демократія, сп’яніла свободою у нерозбавленому вигляді, перероджується у своє продовження і протилежність — тиранію. Надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство. Тиран, власне, добивається влади, як «ставленик народу». Тиранія — найгірший вид державного устрою, де панує беззаконня, знищення більш або менш видатних людей — потенційних противників, — постійне інспірування потреби у провіднику, підозри у вільних думках і численні страти під надуманою підставою зради, «очищення» держави від тих, хто мужній, великодушний, розумний, багатий. Тиранія — панування найгіршого, оточеного натовпом негідників. Критика тиранії, яка міститься в VIII книзі платонівської «Держави», є, напевне, найбільш повна і ґрунтовна у світовій політичній літературі. Подальший розвиток і помітна зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена в таких його пізніших діалогах, як «Крітій», «Політик», «Закони» — це останній значний твір філософа. Тут значна увага приділена закону та його значенню у суспільно-політичному житті. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги», — підкреслював Платон. Закони встановлюються для загального блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Що ж до політичних поглядів Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій мірі — погіршення та перекручення форми ідеального правління [2; с. 104].

Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається за Платоном “тимократією”. Зміни в державі відбуваються через розбрат, що виникає там, де є влада. Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни — вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Тут будуть в пошані військові хитрощі та маневри: держава буде завжди у стані війни. Людина, що мешкає в такій державі — жорстока, хоча і освічена та прислухається до інших, сама не володіє словом. По відношенню до рабів — дуже жорстка, хоча і не зневажає їх; чемна з вільними людьми; з владою — слухняна. На думку цієї людини — головним для правителя — не вміти говорити, а добре воювати.

Перехід від тимократії в олігархію здійснюється в такий спосіб: скупчення золота в коморах у приватних осіб руйнує тимократію; вони, насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все це тим, що замість прагнення висунутися й мати почесті, розвивається схильність до корисливості і наживи, і одержують схвалення багатії — ними захоплюються, їх призначають на державні посади. З’являється заздрість та злість бідних людей проти багатих. Майнова протилежність, заздрість та злість призводять до повстання бідних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку — багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції керування державою між собою [1; с. 45].

В державі з’являється повна свобода, відкритість та можливість робити те, що хочеш. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний; не обов’язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш.

Платон ділить демократичну державу на три частини: трутні, багатії та народ. Одну частину складають так звані трутні: вони виникають тут внаслідок свавілля. При демократії ледве не стоять на чолі: найгірші з трутнів виголошують промови і діють, а інші всідаються ближче до помосту, дзижчать, і не допускають, щоб хто-небудь говорив інакше. Іншу частину складають багатії. Третій розряд складає народ — ті, що трудиться своїми руками; їх найбільше, і при демократичному ладі вони — найвпливовіші, особливо коли зберуться разом. Коли з’являється тиран, він виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу.

Перехід від демократії до тиранії відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть з законами, щоб “ні в кого і ні в чому не було влади над іншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи виникає найбільше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування іншого перетворює демократичний лад у тиранію.

Правитель же у перші дні свого правління “посміхається й обіймає усіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато чого в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу роздає землі і прикидається милостивим і лагідним до всіх.” Тирану необхідно безупинно вести війну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вожді. Постійна війна, як відомо, породжує ненависть і, якщо тиран захоче утримати владу, він змушений буде поволі знищувати своїх обвинувачів, “поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі.” [3; с. 69-70]

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п’ять типів державного ладу. Людині гарній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов’язана розбратам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, шалений дух. Така держава буде вічно воювати. її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, а бідняки не беруть участь у правлінні, там менш за все цінуються чеснота і її власники. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дурним виночерпіям, — говориться в діалозі «Держава», — держава ця понад належне оп’яняється свободою в нерозбавленому вигляді». Тут скінчать тим, що перестануть зважати на справедливість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною Платон вважав псування людських нравів, видужання пов’язував з поверненням до правління мудрих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинним знанням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох і влада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності законності, поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, згідно з Платоном, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі держави навіть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так необхідні закони. Законність, за Платоном, — покірність правильним законам. Інша справа — ідеальна держава[6, c. 14-16].

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійснюються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедливість — у справедливому розподілі обов’язків, коли сослов’я «роблять кожне свою справу». Це — основа правопорядку. Трьом началам людської душі — розумному, шаленому, жадаючому — відповідають, пояснює Платон, три начала в державі: дорадче, захисне і ділове, їх реалізують три стани — правителі, воїни і виробники (хлібороби і ремісники). Вони діють в ім’я цілого — блага держави.

В ідеальній державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. Дійсно, можливі три форми державного устрою: а) монархія — правління одного («моно» — один, «архє» — початок); б) аристократія — правління деяких; в) демократія — правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія — у тиранію, аристократія — в олігархію, демократія — у демагогію. Перекручення мають місце в силу того, що правителі схильні частіше піклуватися про себе і про свої корисливі інтереси, а не про інтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмірна воля, що неминуче веде за собою демагогію. Однак якщо держава зуміє зберегти моральне здоров’я громадян, то найкращою формою виявиться перша — монархія. Якщо моральність втрачена, отже, процвітає корупція, то найкращою стає третя — демократія. Вона щонайменше гарантує мінімум волі як розраду і надію на майбутнє. Нарешті, у загальному випадку кращою є аристократія — найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями будуть ті, хто вміє розумно відрікатися від своїх пристрастей, хто прагне до істини і справедливості, любить свою державу, тобто філософи. Такі мотиви, що рухають Платоном у його прагненні намалювати образ ідеальної держави [2; с. 75-76].

Правителями держави повинні бути філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її будуть будь-хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця — усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів і стражів держави. Саме головне знання для них — знання ідеї блага. «Якщо ми підберемо людей здорових тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посилених вправах, — зауважує він, — то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збережемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають одним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною[3, c. 24-26].

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, — пише він у «Законах», — мова йде не про державний лад, а тільки про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, носить вотще це ім’я». Доповнює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави».

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров’я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом». Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовані належним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Ціль законодавця і стража законів: людина повинна стати хорошою, доброчесною. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно робить караного або кращим, або менш зіпсованим. До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. їх образа карається смертю. «І це ще найменше із зол, — пише він. — Для інших громадян корисним прикладом стане безславність злочинця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової відповідальності. Усі пропоновані заходи спрямовані до того, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості — це і є задача найкращих законів».

Таким чином, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», відповідності суспільства, держави людині, справедливості знаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і закони[7, c. 34-36].

3. Хайдеггер М. «Що таке метафізика»

Історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Термін «метафізика» складається з двох частин, перша з яких означає: 1) «мета» (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. «Фізика» — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Він був уперше застосований у зв’язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об’єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого філософського значення.[3, 239]

Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв’язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу.[4, с.128]

Перш за все Хайдеггер повертає філософію на позицію панування, яку вона втратила в результаті критики з боку младогегельянців. Тоді десублімації духу була здійснена ще безпосередньо в гегелівських поняттях — як реабілітація зовнішнього по відношенню до внутрішнього, матеріального по відношенню до духовного, буття щодо свідомості, об’єктивного щодо суб’єктивного, чуттєвості щодо розуму та досвіду щодо рефлексії. Підсумком цієї критики ідеалізму стало те, що філософія втратила своєї влади — не лише над норовливим рухом науки, моралі і мистецтва, а й над своїми правами і привілеями у політико-соціальному світі. Хайдеггер сповна повертає філософії втрачену владу. Для нього історичні долі культури чи суспільства визначаються фактично кожного разу з точки зору сенсу, виходячи з колективно обов’язкового пред’явлені, передзнання про те, що може трапитися в світі. Це онтологічне передзнання залежить від основних понять, які окреслюють горизонт; певним чином у цих поняттях і передбачається сенс існуючого: «Завжди, якщо прагнуть пізнати існуюче — як дух в сенсі спіритуалізму, як речовина і силу в сенсі матеріалізму, як становлення і життя, як волю, як субстанцію або суб’єкт, як енергію, як вічне повернення, — щоразу існуюче є як існуюче в світі буття »[1, с. 255].

У Європі саме метафізика є тією точкою, в якій це передзнання артикульовано найбільш ясно. Епохальні трансформації розуміння буття відображаються в історії метафізики. Вже для Гегеля історія філософії стала ключем до філософії історії. Аналогічний статус набуває у Хайдеггера історія метафізики; за допомогою метафізики філософ опановує джерелами світла, від яких кожна епоха доленосно відображає свій власний світ.

Ідея початку і кінця метафізики зобов’язана своїм критичним потенціалом наступного обставині: Хайдеггер, так само як і Ніцше, рухається в рамках модерного свідомості часу. Для Хайдеггера початок Нового часу характеризується епохальним переломом, філософією свідомості, пов’язаної з ім’ям Декарта; а радикалізація цього розуміння буття, здійснена Ніцше, відзначає початок новітнього часу, яке і визначили констеляції сучасності. Цей час є як час кризи; сучасність обтяжує тягар вибору, «чи є цей час кінцем європейської історії або маневрами для нового початку».  Мова йде про вибір рішення — «довірить чи собі Європа ще раз поставити мету, що підноситься над історією і над Європою, чи все складеться так, що доведеться зануритися в рутину сприйняття і стимулювання інтересів практики і життя; задовольнитися спеціалізацією на існуючому до сих пір, як ніби це і є абсолютне ».

Необхідність іншого, іншої початку примушує поглянути на вакуум майбутнього.  Повернення до витоків, до «генеалогії сутності» мислимо тільки в модусі руху до «сутності майбутнього». Таке майбутнє з’являється в кінцевому рахунку за категорією нового: «Завершення епохи … це безумовний, а в майбутньому досконалий зачаток нежданого і того, що ніколи не можна чекати … Це нове ». Месіанізм Ніцше, який все-таки охороняє простір сцени для того, щоб (як у юдаїські містику) «потіснити благодать, добробут і щастя», Хайдеггер фальсифікує, перетворює на апокаліптичне очікування катастрофічного приходу, настання нового. Одночасно Хайдеггер уникає використовувати романтичні образи, перш за все Гельдерлиновського фігуру відсутнього бога, для того, щоб прийти до розуміння метафізики як «звершення і завершення» і як знака «іншого початку» — знаку, який не може ввести в оману [5, c. 53].

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.