Органiзацiя влади та публiчного адмiнiстрування в умовах незалежної України

Вступ

Однією з проблем функціонування держави в Україні є ефективність діяльності адміністративного апарату і, як наслідок, забезпечення якісної реалізації функцій по відношенню до суспільства. Мова йде про роботу систему» органів, яка складається з безпосередньо обраних громадянами одиниць (місцеве самоврядування) та виконавчих структур державного апарату, визначених Конституцією. Проблема організації та діяльності влади та самоврядних органів є предметом наукових зацікавлень багатьох учених.

Так. принципи та різноманітні аспекти організації державного управління на місцевому рівні досліджувалися Г. Атаманчуком, О. Бабичем, М. Багметом, Я. Калнновськнм, В. Копєйчиковим. М. Лахижею, А. Пухтецькою, В. Сіренком, О. Фрицьким, В. Цвєтковим, М. Цвіком, О. Євтушенком та ін. Взаємовідносини двох центрів публічної влади на місцях (органів місцевої виконавчої влади та органів місцевого самоврядування) вивчали М. Баймуратов, P. Безсмертний, П. Білик, І. Грицяк, В. Калою, А. Коваленко, І. Коліушко, М. Корнієнко. В. Кравченко. Н. Нижник, О. Ярмиша та ін. Функціонування системи місцевого самоврядування є також предметом наукових студій В. Аверянова, Р. Агроноффа, Г. Атаманчук, В. Вакуленко, Т. Вюртенбергера, О. Їжака, В. Куйбіди, Ж. Литвака, В. Лугового, В. Шаповала, О. Яцунської та ін.

1. Органiзацiя влади та публiчного адмiнiстрування в умовах незалежної України

Двома головними принципами функціонування публічної адміністрації є децентралізація та субсидіарність. Децентралізація означає, що в рамках унітарної держави утворюються самостійні організаційні одиниці як носії місцевого самоврядування громади. В межах місцевих та регіональних рівнів їм передаються функції нормотворчості та управління. Демократичні вибори до місцевих та регіональних представницьких органів забезпечують необхідну легітимацію їх юридичних та адміністративних функцій [12].

Досвід розвинутих демократичних країн світу свідчить про те. що саме децентралізована виконавча влада з сильними інститутами місцевого самоврядування є найбільш ефективною формою організації державної влади [1, с. 111]. Така модель підтвердила у тому числі й свою економічну перевагу над централізованою формою державної організації [3, с.223].

Принцип субсидіарності передбачає, що державі дозволяється застосовувати економічні та інші важелі впливу лише у тих випадках, коли йдеться про вирішення загальнодержавних завдань, або коли ситуація виходить за межі окремо взятої адміністративної одиниці [6].

З одного боку, реалізація цього принципу частково обмежує суверенітет державної влади, але з іншого — без нього неможливе реальне врядування громад та забезпечення «публічності» адміністрування.

Важливим з практичної точки зору питанням є чітке розмежування двох видів територіального самоврядування — регіонального та місцевого. Місцеве самоврядування — це право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних (публічних) справ в інтересах місцевого населення. Тобто, місцеве самоврядування ґрунтується на спільних інтересах мешканців певної громади, його завдання — організація простору проживання та якісного надання більшості публічних послуг.

Натомість регіональне самоврядування має на меті сприяння розвитку регіону, в тому числі розвитку транспортної інфраструктури, покращення інвестиційного клімату та привабливості регіону. Воно зумовлене як спільними інтересами мешканців, так і інтересами держави щодо розвитку регіонів [14].

Втілення зазначених принципів публічної адміністрації, повинно опиратись на ряд вимог: 1) розвинуте громадянське суспільство або принаймні максимальне сприяння держави у розбудові такого суспільства. Право місцевого або регіонального самоврядування може не дати очікуваних результатів, якщо громадяни не готові перейняти на себе частини повноважень та відповідальності політичної влади; 2) прозора діяльність самоврядних органів та можливість реального контролю та впливу з боку громадян; 3) належна фахова підготовка чиновників, а також особлива етика місцевого чи регіонального управління; 4) достатній обсяг фінансування, який дозволяє вирішувати відповідні державні завдання на місцевому і/або регіональному рівнях [5].

На превеликий жаль, фактично до сьогоднішнього дня «державне управління» та «місцеве самоврядування» в українському законодавстві та теорії розглядають як дві відокремлені сфери. Структура публічної влади, яка здійснює адміністративно — управлінські функції, не розглядається поки-що цілісно [14]. Адміністративна система ще не стала, власне, «публічною» за своїм змістом.

Уже впродовж багатьох років йде мова про реформування виконавчої влади та місцевого самоврядування, тобто про проведення широкомасштабної адміністративної реформи. Мова йде ні про що інше, як про реформу публічної адміністрації, яка повинна включати в себе: а) інституційну реформу (зміни в системі та структурах органів виконавчої влади): б) реформу публічної служби; в) муніципальну реформу (включно з реформою адміністративно-територіального устрою); г) запровадження регіонального самоврядування; д) реформу відносин органів виконавчої влади з громадянами тощо [13]. Стратегічна мета реформ — забезпечити реальну публічність адміністрації за формою та ефективність по відношенню до виконання суспільних функцій за змістом.

Реальний стан публічної адміністрації в Україні на сьогоднішній день досить-таки чітко та деталізовано окреслений не лише у працях науковців та аналітичних записках дослідницьких організацій, а й у різноманітних урядових проектах концепцій реформ тих інституцій, що входять в обсяг поняття «публічна адміністрація».

Слід зазначити, пго проведення адміністративної реформи в Україні було започатковане ще з прийняттям Указу Президента від 2 жовтня 1997 p., №1089 «Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи», сама ж «Концепція адміністративної реформи» була схвалена Указом Президента України від 22 липня 1998 p., №822. Однак, у наступні роки жоден із напрямків реформ фактично не втілювався у життя.

Певні сподівання на зміну державної політики у напрямку до глибинної трансформації публічної адміністрації з’явилась з початками президентства В. Ющенка. Саме його «п’ятирічний термін)) ознаменувався розробкою численних документів (концепцій, стратегій), в яких визначалися напрямки та механізми реформ Інститутів, що входять до публічної адміністрації [5]. Причому активну роль тут зіграли організації третього сектора, проекти яких, на нашу думку, були напрацьовані на достатньо високому рівні.

Так. автори «Національної стратегії реформування виконавчої влади та системи місцевого самоврядування» («Фонд сприяння місцевому самоврядуванню», 2005 р.) влучно зазначають, що певна законодавча база організації управління місцевим і регіональним розвитком в Україні закладена. Однак, вона не забезпечила належної ефективності системи управління місцевими та регіональними справами.

Соціально-економічним розвитком, наданням соціальних (громадських) послуг населенню на місцевому рівні (села, селища та міста районного значення) фактично опікуються районні державні адміністрації. Це відбувається як у відповідності до встановлених Законом України «Про місцеві державні адміністрації» повноважень так і шляхом делегування сільськими, селищними   та   міськими    радами   своїх   власних   повноважень.    Таке «добровільне» делегування своїх власних повноважень роблять органи місцевого самоврядування базового рівня повністю підконтрольними районним державним адміністраціям та залежними від особистих стосунків з їх головами. (А рівень адміністрацій дуже заполітизований, відтак, місцеве самоврядування часто є заручником політичної складової державного апарату).

Надзвичайно гострою проблемою є відсутність чіткого розподілу повноважень, їх дублювання як між різними рівнями місцевих органів виконавчої влади, так і місцевого самоврядування. Ця ситуація наочно простежується у визначенні законодавцем повноважень районних держадміністрацій. Порівняння змісту статей (щодо предметної і галузевої компетенції РДА) Закону України «Про місцеві державні адміністрації» із положеннями ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виявляє, що останні практично поглинаються. Загалом, із 79 повноважень місцевих державних адміністрацій 23 повноваження співпадають повністю і 12 — частково з повноваженнями виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Одним із суттєвих проявів суперечливості та недосконалості існуючої територіальної організації влади в Україні є надмірна централізація державної влади, яка негативно позначається на розвиткові регіонів, де пряме державне управління превалює над місцевим самоврядуванням [9].

Часто причиною цього є політизація органів місцевого самоврядування. За чим ми можемо спостерігати сьогодні. Відповідно, потрібно так змінювати систеї^гу. щоб мінімізувати можливість політизації публічної адміністрації на регіональному та місцевому рівні. Причому, мова йде насамперед про місцеве самоврядування.

Відтак, органи місцевого самоврядування не набули статусу органів публічного управління, спроможних здійснювати управління суттєвою часткою державних справ на місцях (так звані питання місцевого значення).

В ще одному документі — «Проект концепції децентралізації державного управління та розвитку місцевого самоврядування» («Асоціація міст України та громад») зазначається, що в Україні витворена така архаїчна модель влади, яка практично не застосовується в сучасних демократичних суспільствах. її основними недоліками є: неповноцінне місцеве самоврядування на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління; концентрація переважної більшості владних повноважень в руках органів виконавчої влади; наявність правових підстав для втручання органів виконавчої влади у сферу компетенції місцевого самоврядування; декоративний характер обласних (районних) рад. які формально надають видимість легітимності діяльності обласних (районних) місцевих державних адміністрацій; відсутність фінансових, матеріальних та інформаційних ресурсів, необхідних для виконання завдань та повноважень місцевого самоврядування; низький рівень участі населення в процесі прийняття управлінських рішень в системі місцевого самоврядування: відсутність організаційно-правових механізмів, які б стимулювати формування дієздатних територіальних громад: нераціональна побудова системи адміністративно-територіального устрою України; низька ефективність функціонування інститутів державної та муніципальної служби та ін.[11].

Відтак, переконані фахівці «Центру політико-правових реформ», все це переконливо свідчить про необхідність реформування публічної адміністрації в Україні та вказує напрямки реформи на створення ефективної системи публічної адміністрації, що надаватиме якісні публічні послуги. Мають бути вирішені завдання щодо: 1) формування стабільної та ефективної організації і діяльності виконавчої влади: 2) організації професійної, політично нейтральної та відкритої публічної цивільної служби (служби в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування); 3) створення системи спроможного місцевого самоврядування: 4) зміцнення статусу громадянина у відносинах з органами публічної адміністрації: 5) гарантування підконтрольності публічної адміністрації політичній владі та суспільству.

Зазначені завдання повинні вирішуватися шляхом: розмежування політичних  та   адміністративних   функцій   в   системі   виконавчої   влади; відмежування політичних посад від сфери публічної цивільної служби та встановлення правових механізмів захисту цивільних службовців від незаконних політичних впливів: децентралізації публічних функцій та ресурсів; запровадження повноцінного місцевого самоврядування на рівні району; спрямування діяльності публічних інституцій, насамперед, на надання публічних послуг; впровадження нових організаційних форм та стандартів якості послуг; удосконалення механізмів правового захисту громадян у відносинах з органами публічної адміністрації; посилення контрольних функцій парламенту, місцевих рад. а також державного фінансового контролю; розвитку системи адміністративного судочинства; залучення громадськості до участі в управлінні публічними справами та контролю за функціонуванням публічної адміністрації [8].

Ще одна проблема, яка суттєво впливає на сучасний стан публічної адміністрації — це виборче законодавство щодо виборів депутатів представницьких органів місцевого самоврядування. Адже партійно-кланова політизованість місцевих рад. яка на сьогоднішній день доведена до абсурду, є неприпустимою для ефективного місцевого і регіонального врятування.

Виборча система повинна сприяти максимальній деполітизації цих органів та відбору громадян, функціонально готових до роботи у представницьких структурах. Разом з тим, слід запровадити механізми політичної та адміністративної відповідальності депутатів. За умов збереження нинішньої системи виборів, яка ґрунтується на партійно-політичних принципах формування рад. багато концептуально важливих засад так і залишаться нереалізованими. Система вибори є одним з надзвичайно важливих допоміжних чинників збільшення ефективності функціонування системи влади на усіх рівнях.

Не менш важливе значення у процесі реформ слід відводити судовій системі. Особливо — адміністративному судочинству. Потенційні суперечності між місцевими та регіональними, регіональними та центральними органами публічної адміністрації, самоврядними і урядовими структурами та громадянами повинні вирішуватися справді незалежними судами, які ґрунтуватимуть свою діяльність виключно відповідно до законодавства та процесуальних норм. Мова йде про потребу унезалежнення судів від будь-якого з органів чи гілок влади. В іншому випадку, суди теж можуть бути серйозною перепоною розвитку самоврядування або зводити нанівець можливості контролю громадян за публічною адміністрацією навіть якщо остання буде суттєво реформована.

До чинників, які забезпечують успіх реформи публічної адміністрації належить також громадянське суспільство або його активна розбудова. Іншими словами, у першу чергу повинне бути соціальне замовлення на низку змін, які стосуються обсягу повноважень органів публічної адміністрації та способу їх реалізації. На сьогоднішній день в Україні такого замовлення немає. Перехідний тип політичної культури від авторитарно-підданського до демократичного робить неможливим широку ініціативу реформ знизу з серйозною соціальною підтримкою та готовністю громадянами перебрати частину державних повноважень та відповідальності.

На жаль, в нашій державі так і не напрацьована особлива етика місцевого управління. Як серед широкої громадськості, так і у середовищі чиновників структур виконавчої влади чи місцевого самоврядування відсутнє розуміння головної стратегічної мети їхньої діяльності — надання соціальних послуг громадянам. Доктрина адміністративних послуг ще взагалі не знайшла належного опрацювання навіть на рівні вітчизняної науки. А це — одна з головних засад діяльності ефективної публічної адміністрації.

Відтак, реформи публічної адміністрації в Україні «знизу» не мають поки-що достатнього підґрунтя та суспільного запиту: реформи ж «зверху» є фактично неможливими, в силу специфіки сучасної політичної кон’юнктури. Якщо такий стан справ збережеться і на далі, то про реальне наближення адміністративної системи до демократичних стандартів годі й мріяти.

У той же час, наш політикум повинен чітко усвідомити, що реформа публічної адміністрації є базою подальших реформ в країні. Це дуже важлива компонента демократичних перетворень. І. навпаки, відсутність реформування цього сектору гальмує, робить неможливими або неефективними інші починання.

Подальші дослідження проблеми реформування публічної адміністрації в Україні доцільно проводити у контексті запозичення іноземного досвіду проведення подібних змін. У першу чергу — країн Центрально-Східної Європи та Балтії, які досить таки успішно провели реформи, що забезпечило міцну базу для подальших змін в рамках демократичних трансформацій.

Список лiтератури

1. Авер’янов В. Удосконалення побудови та діяльності вітчизняних органів державного управління з урахуванням європейських принципів і стандартів // Юридична Україна. — 2010. — № 11. — С. 4-14
2. Буханевич А. Публічна адміністрація як інститут оптимізації публічного контролю в громадянському суспільстві // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 2. — С. 46-56
3. Лазур Я.В. Деякі аспекти імплементації в Україні світових стандартів забезпечення прав і свобод людини у сфері публічного управління [Текст] / Я. В. Лазур // Міліція України. — 2011. — № 1-2. — С. 23-25
4. Малиновський В. Підходи щодо організації влади на первинному рівні публічного управління України // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 3. — С. 169-177
5. Малиновський В. Публічна адміністрація: постановка проблеми // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. —  С. 33-39
6. Малиновський В. Сучасний стан і перспективи реформування публічної адміністрації в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 1. — С. 15-22
7. Мельниченко В. Вплив децентралізвції та деконцентрації публічної влади // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. —  С. 107-113
8. Мельниченко В. Функції публічного управління у контексті децентралізації // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 2. — С. 79-86
9. Пасічник М. Еволюція та характерні ознаки децентралізації публічного управління // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 4. — С. 175-182

• Пухкал О. Прозорість як важливий чинник модернізації державного управління // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2010. — № 1. — С. 13-22
• Телешун С. Ефективне управління і публічна політика як напрям реалізації політичної влади в умовах кризи // Політичний менеджмент. — 2009. — № 2. — С. 35-45

2. Iндивiдуальне практичне завдання.  «Основні види соціальної допомоги держави»

Актуальність теми. Удосконалення системи соціального захисту населення повинно базуватись на покращенні фінансування конкретних заходів, передбачених відповідними державними програмами, які, в свою чергу, мають сприяти розвитку економіки та піднесенню рівня життя населення, його соціального захисту.

В умовах економічних перетворень корінним чином змінені механізми фінансування соціального захисту населення, роль і функції держави, підприємств та інших суб’єктів.

В Україні створено систему соціальної допомоги, яка складається з житлової субсидії, допомоги малозабезпеченим сім’ям, допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомоги сім’ям з дітьми.

Допомогами зі соціального забезпечення називаються всі, крім пенсій, державні виплати із відповідних фондів, які надаються громадянам у передбачених законом випадках. Державна соціальна допомога надається за рахунок коштів Державного бюджету особам, які не застраховані у системі загальнообов’язкового соціального страхування.

Дослідженнями питань державної соціальної допомоги, державної допомоги сім’ям з дітьми, державних допомог у зв’язку з народженням і вихованням дитини займалися В. Л. Стрепко, Л. В. Кулачок, О. С. Пономаренко. О. М. Потопахіна вивчала проблематику державної соціальної допомоги стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в дисертаційному дослідженні соціального захисту цієї категорії дітей. Водночас питання державної грошової допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, як однієї із форм державної соціальної допомоги потребує ґрунтовного розгляду. Тому метою запропонованої публікації є дослідження системи державної соціальної допомоги таким дітям, окремого вивчення грошової форми зазначеної допомоги та формулювання пропозицій стосовно удосконалення законодавства щодо надання державної грошової допомоги цій категорії дітей, застосування нових підходів у забезпеченні їх такою допомогою.

Під соціальною допомогою розуміють гарантовані, врегульовані нормами права разові або періодичні виплати соціально-аліментарного характеру, або набір товарів і послуг, що надаються з метою матеріальної підтримки громадян, які через певні соціальні обставини, передбачені законом, потребують такої допомоги. Соціальна допомога застосовується для регулювання рівня життя населення і передбачає надання послуг і матеріальних ресурсів у різних формах, що фінансуються зазвичай із загальних доходів держави і надаються на основі перевірки потреб або засобів існування6. Як зазначають дослідники, зокрема О. Л. Іванова7, в Україні існують такі види і форми соціальної допомоги: матеріальна допомога, спрямована на підвищення рівня добробуту особи, що надається у таких формах: грошова (грошові виплати готівкою); безготівкова (зменшення фінансових зобов’язань особи — вартості товарів або послуг у вигляді пільг на оплату вартості, субсидій, зменшення податкових зобов’язань); близька до готівки (використання певних замінників грошей — спеціальних талонів, карток тощо, які дають право на отримання товару або послуг безоплатно чи за зменшеною вартістю); натуральна; послуги.

Виходячи із підстав призначення можна виділити три групи допомог.

Перша група — це допомоги, які виплачуються замість втраченого з поважної причини заробітку. Такі допомоги надаються протягом нетривалого часу в розмірі, який близький до середньомісячного заробітку або співвіднесений із розміром прожиткового мінімуму. Характер призначення допомог цього виду виключає можливість їх отримання одночасно із заробітною платою, хоча і допускає виплату одночасно з пенсією. До цієї групи належать допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами і по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Друга група — це допомоги, які надаються як додаткова допомога до заробітку або до допомог першого виду. Ці допомоги вже не є заміною основного джерела засобів для існування, а покривають додаткові витрати. Залежно від того чи йдеться про покриття разових додаткових витрат, чи систематичних, встановлюються щомісячні та одноразові допомоги. До таких допомог належать: допомога при народженні дитини, допомога малозабезпеченим сім’ям.

Третя група — це допомоги, які надаються тим, у кого відсутні або можуть бути відсутні зарплата, пенсія та інші доходи. Прикладом такої допомоги є допомога інвалідам з дитинства.

Суб’єктивне право на державну соціальну допомогу виникає в разі настання соціальної незабезпеченості осіб, які не підлягають державному соціальному страхуванню або мають дохід, нижчий за прожитковий мінімум, встановлений державою. Вищезазначене свідчить, що законодавство визначає широке коло осіб, які мають право на допомоги, як правило, не пов’язуючи його з правовим становищем тих, кого забезпечують.

Отже, державну соціальну допомогу можна визначити як форму організації здійснення права на соціальний захист бідних громадян без урахування трудової діяльності та сплати страхових внесків.

Державна соціальна допомога є адресною, а основні параметри соціальних гарантій визначаються на рівні держави. Нині переважна більшість виплат фінансується за рахунок субвенцій з Державного бюджету України.

Аналіз діяльності держави з надання адресної соціальної допомоги дає підстави стверджувати про проблемність такого виду допомоги. Розмір державної соціальної допомоги має складати різницю між сумою величини прожиткового мінімуму і загальним доходом членів малозабезпеченої сім’ї. Тобто сукупний дохід має дорівнювати прожитковому мінімуму. Але через недофінансування державних програм соціального захисту малозабезпечених верств населення різниця, яка б доводила до прожиткового мінімуму, не виплачується. Розмір виплат фіксується законодавчо і складає незначну суму.

Під соціальною допомогою розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомоги в натуральній формі (у формі шкільних сніданків та обідів, продовольчих талонів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлових допомог, позичок студентам тощо).

Згідно даних Державного Комітету Статистики України на початок 2009 року в країні налічувалося 2,43 млн. інвалідів, що становило 5,27% загальної кількості населення на встановлену дату. З них 1,49 млн. осіб (11,37% загальної кількості пенсіонерів) одержували пенсію у зв’язку з інвалідністю в органах Пенсійного фонду. Середній розмір пенсії у зв’язку з інвалідністю, з урахуванням компенсаційних виплат і цільової допомоги, передбачених законодавством, станом на 01.01.2010 р. становив 848,8 грн., що на 14,29% вище рівня пенсій минулого року та майже у п’ять разів вище, ніж у 2004 році (рис.1).

Статистика свідчить, що загальне підвищення пенсій не спричинило підвищення рівня забезпеченості окремих категорій населення. Реформування державної системи соціальної допомоги в Україні останніми роками здійснювалося у напрямі поглиблення адресної соціальної підтримки малозабезпечених верств населення: сімей з дітьми, інвалідів, ветеранів війни. Динаміку державної соціальної допомоги дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства за період 2006-2010 роки з урахуванням надбавки на догляд та адресної допомоги представлено на рис. 2 та рис. 3. [2, 3]

Державна політика відносно інвалідів має за мету: з одного боку, забезпечити їх права на максимальну участь в економічному і соціальному житті суспільства, особливо стимулювати їх працевлаштування та участь на ринку праці, з іншого — забезпечити гарантований доход, так, щоб люди з інвалідністю не позбавлялися можливості жити гідно.

Разом з тим, незважаючи на законодавче закріплення в Україні інституту соціального захисту інвалідів, фінансування ряду соціальних програм установлено виходячи не із потреб інвалідів, а із фінансових та економічних можливостей держави. В результаті цього програми не у повній мірі забезпечують реальне поліпшення соціального захисту інвалідів.

Рис. 3. Розміри державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства за період 2006-2010 рр.

 

Соціальна допомога має насамперед компенсаційний характер у той час, як при реалізації політики, спрямованої на інтегрованість інвалідів в суспільство необхідно, по-перше, змінити громадську думку щодо проблем інвалідності, і, по-друге, сформувати середовище життєдіяльності і створити систему соціального і раціонального працевлаштування інвалідів, з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Створення умов для безперешкодного доступу інвалідів до ринку праці, з одного боку стимулюватиме інвалідів до самостійного забезпечення свого добробуту, з іншого – може надати можливості зменшити фінансове навантаження на державу.

У зв’язку з вищевикладеним та з метою удосконалення чинного законодавства України щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа, забезпечення адекватності надаваних державних грошових допомог та їх розмірів реальним умовам життя таких осіб вбачається доцільним запропонувати:

1. Привести у відповідність із предметом регулювання Закони України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» та інші закони щодо зміни назв «Про державну грошову допомогу…»;
2. Структурувати види державних грошових допомог, що надаються всім категоріям дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також особам з їх числа; чітко визначити призначення цих допомог та співвідношення їх розмірів з реальними потребами таких осіб і врегулювати зазначені питання окремим розділом запропонованого вище закону.
3. Доповнити перелік осіб, які можуть звернутися із заявою про призначення державної соціальної допомоги на дитину-інваліда відповідно до ст. 8 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», прийомними батьками та батьками-вихователями.
4. Передбачити для кожної дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, яка перебуває у закладі для таких дітей, надання щорічної державної грошової допомоги для забезпечення її одягом та взуттям залежно від потреб цієї дитини.
5. Прийняти нормативно-правові акти щодо порядку надання державної грошової допомоги при працевлаштуванні осіб з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та у разі вступу на навчання до професійно-технічних і вищих навчальних закладів.
6. Визначити порядок надання учням та студентам із числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, що виховувалися в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу, щомісячної державної грошової допомоги (замість повного державного забезпечення).

Висновок

Основними напрямами вдосконалення системи підтримки вразливих категорій сімей в умовах обмежених бюджетних можливостей можуть бути:

1. Реформування системи соціальних пільг та звільнення коштів для універсальних виплат на дітей та для адресних видів допомоги.
2. Обмеження права отримання субсидій для небідного населення.
3. Вдосконалення механізмів призначення адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям.

Моделювання необхідних та можливих змін в програмах соціальної допомоги, житлових субсидій та соціальних пільг, виходячи з оцінки результатів їх функціонування та можливостей бюджетного фінансування, передбачає:

1. Розробку гіпотез та варіантів майбутніх змін на основі визначення позитивних та негативних аспектів програми за результатами попереднього дослідження.
2. Моделювання розроблених варіантів майбутніх змін.
3. Обґрунтування та вибір одного варіанту, найбільш прийнятного для покращення в майбутньому результатів діяльності програми та з урахуванням бюджетних можливостей щодо фінансування бажаних змін.

Список використаної літератури

1. Державна допомога інвалідам // Урядовий кур’єр. — 2010. — 5 січня. —  С. 4
2. Качан Л. Механізм соціальної підтримки потребує удосконалення / Лідія Качан // Соціальний захист. — 2008. — № 7. — С. 10-13
3. Кокіна В. Державна допомога сім’ям з дітьми: Які виплати отримуватимуть матері при народженні дітей та догляду за ними / Валентина Кокіна // Урядовий кур’єр. — 2012. — 13 січня. — С. 5
4. Косенко О. Державна допомога:доступно, зручно, без черг // Соціальний захист. — 2007. — № 5. — С. 45-47
5. Кульчицький В. Державна допомога сім‘ям з дітьми // Вісник податкової служби України. — 2009. — № 47 : Вкладка. — С. 52-54
6. Мастюгіна Г. Змінилися розміри державної допомоги на догляд // Пенсійний кур’єр. — 2012. — 6 січня. — С. 3
7. Про виплату державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам у 2012 році // Праця і зарплата. — 2012. — 11 січня. — С. 5-6
8. Прокопенко О. Державна допомога багатодітним сім’ям // Урядовий кур’єр. — 2009. — 11 липня. — С. 11
9. Талан М. Державна допомога не захищає від бідності [Текст] / Мирослава Талан // Соціальний захист. — 2010. — № 2. — С. 11