Основи зовнішньоекономічних зв’язків
- ЗЕД, зовнішня політика -Вступ.
1. Види та форми зовнішньоекономічних зв’язків.
2. Міжнародний поділ праці.
3. Ринкові відносини. Ринок як показник економічного розвитку держави. Поділ ринку за видами.
4. Зовнішньоекономічна політика держави, економічні і неекономічні методи регулювання.
5. Інститути регулювання.
Список використаної літератури.
Вступ
Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві.
Дипломатичне визнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин. Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового типу відносин, так і держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються.
Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки країни з метою її розвитку і зростання багатства суспільства. Така необхідність сприяє формуванню ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості у створенні належних умов для задоволення життєвих потреб народу України.
1. Види та форми зовнішньоекономічних зв’язків
Зовнішні зв’язки (ЗЗ) – це взаємообмін з іншими країнами світу продуктами матеріального виробництва, енергією, інформацією, послугами на основі міжнародного поділу праці; співробітництво політичних органів, спрямоване на ефективне розв’язання глобальних проблем людства; здійснення культурних, освітянських та інших громадських та особистих контактів.
Зовнішні зв’язки мають розгалужену структуру. За змістом та характером вони поділяються на економічні, політичні, наукові, інформаційні тощо. Згідно з тривалістю виділяються постійні та епізодичні зв’язки.
Місце держави в світі – дуже важлива характеристика, яка відображає комплексне вираження міжнародного рейтингу країни, що характеризується багатьма складовими. Місце країни у світовій співдружності виражається через систему якісних і кількісних показників, які відображають ступінь впливу країни на політичні та економічні процеси в світі, участь у різних міжнародних союзах, корпораціях та формуванні міжнародних ринків капіталу, рівень соціально-економічного розвитку країни, інтенсивність урядових, ділових, культурних та інших контактів і т.д. Важливим індикатором місця країни в світі є зовнішня функція держави. Необхідність активного інтегрування України в світове товариство визначає особливу важливість її розширення. Зовнішня функція – важлива категорія концепції суспільного розвитку будь-якої країни. Вона набагато ширша міжнародного розподілу праці, бо охоплює не лише виробничу, але й інші сфери життя суспільства: політичну, культурну, інформаційну та ін. Як наукова категорія вона відображає одну з важливих якостей (сторін) державно-територіальної єдності.
Зовнішні економічні зв’язки держави – це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, енергією, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці.
Зовнішньоекономічні зв’язки в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.
Форми зовнішньоекономічних зв’язків України різноманітні:
– зовнішня торгівля;
– міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва;
– експорт та імпорт капіталів і робочої сили;
– надання та одержання послуг (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортно- чи імпортно-посередницьких, юридичних);
– міжнародне спільне підприємництво, спільне будівництво підприємств, науково-технічне співробітництво;
– кредитування та інвестування;
– проведення на комерційній основі виставок, ярмарків, торгів, аукціонів тощо.
За географічною ознакою сучасні зовнішньоекономічні зв’язки України доцільно поділяти на:
– відносини з країнами СНД і рештою держав, що входили до складу колишнього СРСР;
– відносини з іншими зарубіжними державами, серед яких виділяється підгрупа економічно найрозвиненіших країн, Близький Схід, країни Далекого Сходу (в першу чергу Японія, Китай, Південна Корея) тощо[4, c. 56-58].
2. Міжнародний поділ праці
Система міжнародних економічних відносин формується на базі інтернаціоналізації продуктивних сил, що, у свою чергу, виростає з міжнародного поділу праці (МПП).
Міжнародний поділ праці — об'єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями, розвитку виробничого, науково-технічного, торгового й іншого співробітництва між усіма країнами світу незалежно від їх економічної розвиненості та характеру суспільного ладу. Саме МПП є найважливішою матеріальною передумовою налагодження плідної економічної взаємодії держав у масштабах усієї планети. МПП — цементуюча основа світового господарства, що дає йому змогу прогресувати у своєму розвитку, створюючи передумови для більш повного прояву загальних (універсальних) економічних законів, що дає підставу говорити про існування світового господарства.
Варто розрізняти три основні логічно й історично послідовні типи МПП: загальний, частковий і одиничний.
Під загальним (це відноситься і до суспільного поділу праці в національній економіці) розуміється поділ праці за сферами виробництва (видобувна й обробна промисловість, сільське господарство). У цьому випадку територіальна міжнародна спеціалізація окремих країн значною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов; МПП має прояв у розподілі країн-експортерів на індустріальні, сировинні, аграрні. Це пояснює і структуру міжнародного обміну у відповідних умовах.
Частковий МПП припускає спеціалізацію на певних окремих галузях виробництва, видах готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Для цього типу МПП характерний більш високий рівень диверсифікованості виробництва й експорту.
Одиничний МПП — спеціалізація різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів і компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва — вищий його тип, який відповідає високорозвинутим продуктивним силам[8, c. 251-252].
Тепер основними типами МПП є частковий (між галузями та підгалузями) й одиничний (усередині галузей і підгалузей), або товарний, подетальний і технологічний.
Внутрішньогалузевий поділ праці сприяє тому, що все більше економічний обмін розвивається між індустріальними — країнами, близькими за рівнем економічного розвитку. У цих країнах відбувається вирівнювання структур споживання. Якщо в 1980 р. 64,5 % імпорту промислово розвинутих країн надходило з цих же країн, то в 1995 р. вже 71 %. Однак ця тенденція не діє прямолінійно, на неї впливають інші фактори. Зокрема, міжнародна торгівля подовжує "життєвий цикл" промислової продукції, стримує її моральний знос. Поява на світовому ринку нових виробів дає можливість менш розвинутим країнам імпортувати їх. Імпорт нової продукції скорочується з появою місцевого виробництва аналогічних виробів. Виробництво продукції зазвичай передається ТНК у країні з більш низькою вартістю робочої сили на стадії насичення ринку в країні освоєння виробу.
У багатобічній системі МПП є неминучою участь будь-якої держави у світових зв'язках, безвідносно до рівня її економічного розвитку. Сутність міжнародного, як і суспільного в цілому, поділу праці проявляється в динамічній єдності двох процесів виробництва — його розчленовуванні й об'єднанні. Єдиний виробничий процес не може не розчленовуватися на відносно самостійні, відособлені одна від одної фази, не концентруватися за окремими стадіями виробництва на певній території, в окремих країнах. Разом з тим це одночасно й об'єднання виробництв, що відокремилися, на територіально-виробничих комплексах, установлення взаємодії між країнами, які беруть участь у системі МПП. У відокремленні (спеціалізації) різних видів трудової діяльності, їх взаємодоповненні та взаємодії — основний зміст поділу праці. Необхідність підвищення продуктивності праці, що обумовлює економічний і соціальний прогрес, — рушійна сила в розвитку поділу праці, у тому числі міжнародного. МПП здійснюється з метою підвищення продуктивності виробництва, виступає засобом економії витрат суспільної праці, а також — засобом раціоналізації суспільних продуктивних сил.
МПП можна визначити як важливий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП відіграє зростаючу роль у здійсненні процесів розширеного виробництва в країнах світу, забезпечує взаємозв'язок цих процесів, формує відповідні міжнародні пропорції в галузевому та територіально-державному аспектах. МПП, як і поділ праці взагалі, не існує без обміну, який займає особливе місце в інтернаціоналізації суспільного виробництва[2, c. 152-154].
3. Ринкові відносини. Ринок як показник економічного розвитку держави. Поділ ринку за видами
Ринкові відносини – це відносини щодо купівлі – продажу між такими носіями цих відносин як домогосподарства, підприємства, фінансовий сектор, держава та зовнішньоекономічний сектор (закордон).
Центральне місце в цих відносинах належить домогосподарствам (домашнім господарствам).
Ринок — досягнення всього людства. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою" в рамках і з допомогою якого відтворюються і панують відносини товарного виробництва. Саме вони і є тим "робочим одягом", в якому діють економічні закони товарного суспільного виробництва. З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та законами.
У сучасній науковій літературі, в політичних та законодавчих документах поняття "ринкове господарство" нерідко ототожнюється з такими поняттями, як "ринок", "ринкова економіка", "ринкова організація виробництва". Ці поняття в цілому можна використовувати як тотожні для економічних систем, господарська діяльність яких ґрунтується на конкуренції.
Ринкова економіка передбачає свої відповіді на основні запитання економічні: Що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти? Для кого призначена вироблена продукція? Який життєвий цикл виробленого товару? На більшість цих питань ринкові відносини відповідають таким чином:
— виробляється те, на що є попит;
— виробляється стільки, яка величина попиту;
— виробляється продукція для того, у кого є гроші;
— виробляється на основі технології, яка зумовлює зменшення витрат і т. д.
Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних інтересів.
Конкурентно-ринкове середовище визначає найбільш життєздатні структури. Ринок спонукає до раціонального господарювання, вміння рахувати витрати й прибутки. Ринок стимулює диференціацію прибутків відповідно до кінцевих результатів господарської діяльності[1, c. 36-38].
Суб'єктами ринкових економічних відносин є ті, хто є їх носієм, тобто хто продає та купує: практично кожна фізична особа, що не обмежена законом у правоздатності та дієздатності; групи громадян; трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності, держава.
Носії ринкових відносин — це ті, хто займається індивідуально-трудовою діяльністю; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; асоціації, консорціуми; спільні (змішані) підприємства, міжнародні економічні організації тощо.
Одночасно суб'єктів ринкових відносин поділяють на виробників (продавців) та споживачів (покупців). Окрім того виділяють посередників, які "зводять" покупців та продавців. Такими посередниками є приватні комерсанти, банки, біржі, торгові філії, торгово-промислові палати, страхові компанії. Найбільш крупний посередник — держава. Прийнято виділяти чотири крупні суб'єкти ринкового господарювання: домогосподарства, фірми, банки та державу (уряд).
Об'єктами ринкових відносин є те, щодо чого вони існують: насамперед, це товари та послуги (предмети споживання та засоби виробництва), капітал, праця, земля та інша нерухомість, цінні папери, інтелектуальні досягнення (ідеї, відкриття тощо), інформація (в т. ч. реклама). Тобто об'єктами ринкових відносин є все те, що продається і купується.
Є декілька визначень ринку. Серед них:
1) це сфера обміну, у якій здійснюються угоди купівлі — продажу товарів і послуг; тобто це торгівля;
2) це сфера обігу, тобто форма товарно-грошового обігу, який включає не лише товарний обмін, а й грошовий обіг, обіг цінних паперів тощо;
3) це місце, де зустрічаються покупці та продавці;
4) це форма організації і функціонування економічних суб'єктів, що групуються на основі купівлі — продажу.
В цілому ринок як економічну категорію визначають:
— як сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами економіки з приводу обміну результатами виробництва, товарного і грошового обігу та розподілу умов виробництва (виробничих факторів);
— як сферу економічних інтересів (потреб) суб'єктів економіки, де відбувається їх зіткнення і взаємодія;
— як форму об'єктивного і само регульованого функціонування товарного виробництва[7, c. 81-83].
4. Зовнішньоекономічна політика держави, економічні і неекономічні методи регулювання
Зовнішньоекономічні зв'язки формуються і здійснюються під впливом різноманітних регуляторів, що впливають на виникнення зв'язків і направляють їх розвиток у єдину ефективну політико-економічну систему, яка захищає інтереси держави. Регулятори зовнішньоекономічних зв'язків можуть бути економічними, організаційно-правовими й адміністративними в узагальненій класифікації.
Економічні регулятори впливають на економічні інтереси виникнення і здійснення даних зв'язків. До них належать: співвідношення попиту і пропозиції; співвідношення світових і внутрішніх (вітчизняних) цін, тарифів, курсів валюти, процентних ставок; співвідношення світового і вітчизняного рівнів розвитку виробництва товарів (робіт, послуг) за їх обсягами, якістю й ефективністю; економічні стимули; прогнози, плани, програми. Варто мати на увазі, що в ринковій економіці план не є директивою. Він являє собою визначення перспективних цілей розвитку і виявлення найбільш важливих макроекономічних пропорцій.
Організаційно-правові та адміністративні регулятори — це регулятори командно-адміністративного характеру. Вони припускають прямий цілеспрямований вплив держави на формування і розвиток зовнішньоекономічних зв'язків через різноманітні директивні акти. До них відносяться: квотування і ліцензування експорту й імпорту товарів (робіт, послуг); ліцензування окремих видів діяльності; механізм обов'язкового продажу частини валютної виручки від експорту товарів (робіт, послуг); митні режими; митне оформлення ввезення і вивозу товарів; валютний, митний контроль.
Зовнішньоекономічна політика держави багато в чому залежить від стану її платіжного балансу і базується на таких принципах:
1) перехід суб'єктів господарювання від разових зовнішньоекономічних угод до постійних економічних зв'язків;
2) орієнтація зовнішньоекономічної діяльності на довгострокову перспективу;
3) захист ринку і стимулювання економіки;
4) поділ функцій зовнішньоекономічної політики між державою в цілому й окремими суб'єктами господарювання;
5) розгляд зовнішньоекономічної політики як важливої складової частини всієї зовнішньої політики.
У цих умовах головним завданням зовнішньої політики є створення сприятливих умов на світовому ринку для експортерів та активізації ефективних зовнішньоекономічних зв'язків.
Зовнішньоекономічна політика має часовий і просторовий аспекти.
Часовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по формуванню і використанню зовнішньоекономічних зв'язків на сучасний момент і на тривалий період. Тому зовнішньоекономічна політика включає поточну і довгострокову політику. Поточна зовнішньоекономічна політика полягає в оперативному регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. Довгострокова зовнішньоекономічна політика спрямована насамперед на вирішення великомасштабних зовнішньоекономічних завдань, що потребують великих витрат часу і капіталу.
Просторовий аспект зовнішньоекономічної політики визначає дії держави по основних напрямках впливу на світову і вітчизняну економіку[1, c. 186-189].
За цією ознакою до складу зовнішньоекономічної політики держави входять зовнішньоторговельна, зовнішньоінвестиційна, валютна і митна політики (рис. 3).
Зовнішньоторговельна політика встановлює і регулює відносини з іноземними державами в галузі зовнішньоторговельної діяльності, що охоплюють міжнародний обмін товарами (роботами, послугами, інформацією, результатами інтелектуальної діяльності). Ці відносини будуються на основі дотримання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й зобов'язань, що витікають із міжнародних договорів.
Зовнішньоторговельна політика поділяється на експортну та імпортну політики.
Експортна зовнішньоторговельна політика спрямована на реалізацію конкурентоспроможних товарів на світовому ринку і стимулювання їх виробництва. Для стимулювання експортоспроможних виробництв використовуються державні закони, бюджетне фінансування, кредити, фінансування НДДКР тощо.
Імпортна зовнішньоторговельна політика спрямована на регулювання ввезення іноземних товарів (робіт, послуг). Інструментом такого регулювання є пряме обмеження імпорту з метою захисту вітчизняної економіки. Для цього використовуються ліцензування і контингентування імпорту, антидемпінгові й компенсаційні мита, система мінімальних імпортних цін. Адміністративні формальності прямо не направлені на обмеження імпорту, проте їх дія обмежує зовнішню торгівлю. До них належать митні формальності, санітарні і ветеринарні норми, технічні стандарти і норми.
Імпортна зовнішньоторговельна політика враховує роль імпорту у вітчизняній економіці. Ця роль визначається двома моментами:
1) імпорт як традиційне джерело митних прибутків держави;
2) імпорт як антимонопольний важіль і елемент виробництва, що утворює конкурентоспроможність вітчизняного товару[3, c. 79-81].
Зовнішньоінвестиційна політика являє собою комплекс заходів для залучення і використання іноземних інвестицій на території держави і регулювання вивозу інвестицій за кордон. Вона містить у собі як політику імпорту іноземних інвестицій, так і політику експорту вітчизняних інвестицій.
Політика імпорту іноземних інвестицій спрямована на вирішення таких завдань:
• збільшення обсягу вітчизняного виробництва товарів і послуг на рівні міжнародних стандартів;
• залучення передової технології, досвіду, ноу-хау тощо;
• збільшення зайнятості населення і скорочення рівня безробіття;
• збільшення сукупного суспільного і національного доходу.
Політика експорту вітчизняних інвестицій спрямована на вирішення
таких завдань:
• просування експортних товарів (послуг) на закордонні ринки;
• розвиток закордонного виробництва для отримання прибутків або для забезпечення гарантованого постачання на ринок імпортних товарів;
• зміцнення банківської сфери і підвищення ефективності валютних операцій;
• зміцнення страхової системи і збільшення активності страхового бізнесу[9, c. 249-250].
5. Інститути регулювання
Визнати необхідність державного регулювання ЗЕД в умовах ринкової економіки ще недостатньо. Масштаби і ефективність зовнішньоекономічної діяльності істотно залежить від організації її регулювання і управління, як на рівні держави (регіону), так і на рівні підприємства.
Система органів ЗЕД в країнах світу має деякі загальні риси:
По-перше, в кожній країні в регулюванні ЗЕД приймає участь в першу чергу вищий законодавчий орган. В США — це Конгрес; у Франції — Національні збори; в Японії — Парламент і т.д. В Україні таким органом являється Верховна Рада.
Незалежно від назви ці органи виконують наступні функції:
— приймають закони, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність;
— ратифікують відповідні угоди;
— асигнують фінансові засоби для ефективного розвитку ЗЕД.
По-друге, в кожній країні є вищий виконавчий орган, який:
— видає розпорядження на основі прийнятих законів про розвиток ЗЕД;
— контролює виконання цих законів;
— виявляє піклування про раціональне використання виділених коштів на розвиток ЗЕД. В Україні таким органом являється Кабінет Міністрів.
По-третє, найбільший вплив на регулювання та розвиток ЗЕД здійснюють міністерства, які безпосередньо займаються економічними зв'язками із зарубіжними країнами і питаннями реалізації державної зовнішньоекономічної політики. В США — це Міністерство торгівлі і Держдепартамент, У Великобританії — Міністерство торгівлі і промисловості, в Японії — Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості і МЗС, в Україні — Міністерство економіки, в рамках якого регулюванням ЗЕД займається безпосередньо 4 департаменти.
1. Департамент державної політики в сфері зовнішньої торгівлі, що містить в собі три управління:
— Управління зовнішньої політики;
— Управління моніторингу зовнішньої торгівлі;
— Управління митно-тарифної політики і захисту внутрішнього ринку.
2. Департамент міжнародного торгово-економічного співробітництва, нараховує 5 управлінь:
— Управління багатостороннього економічного співробітництва;
— Управління іноземних, представництв;
— Управління торгово-економічних зв'язків з країнами Європи, США; Канади;
— Управління торгово-економічних зв'язків з країнами Азії, Тихоокеанського регіону; Африки і Латинської Америки;
— Управління торгово-економічних зв'язків з країнами СНД.
3. Департамент торгових обмежень і контролю за зовнішньоекономічною діяльністю, що нараховує 3 управління:
— Управління тарифного регулювання і контрактного обліку;
— Управління контролю за зовнішньоекономічною діяльністю;
— Управління торгових обмежень і недобросовісної конкуренції.
4. Департамент міжнародного розвитку і європейської інтеграції, що нараховує 5 управлінь:
— Управління міжнародного кредитного співробітництва;
— Управління Європейської і атлантичної інтеграції;
— Управління двостороннього співробітництва в галузі координації міжнародної технічної допомоги;
— Управління співробітництва з ЄС і багатостороннього співробітництва в галузі координації міжнародної технічної допомоги;
— Управління міжнародних інвестиційних програм і проектів.
По-четверте, в регулюванні ЗЕД, в розробці і реалізації зовнішньоекономічної політики в країнах світу приймають участь й інші міністерства і державні структури, наприклад, Міністерство фінансів, Міністерство сільського господарства (чи агропромисловості). Міністерство оборони (якщо країна приймає участь в експортно-імпортних поставках зброї), структури митниці і т.д.
По-п'яте, розвитку й регулюванню ЗЕД сприяють різноманітні недержавні і напівдержавні організації. Це торгово-промислові палати, союзи підприємців, об'єднання експортерів, імпортерів, інвестиційні фонди і т.д.
По-шосте, в кожній державі функціонують ті чи інші органи місцевого (регіонального) управління ЗЕД[3, c. 104-106].
В сучасних умовах хід економічної реформи в Україні характеризується тим, що центр тяжіння переноситься на місця, тобто в регіони. Все більше розширюються права регіонів у вирішенні соціально-економічних проблем, враховуючи зовнішню сферу. На регіональному рівні, так як і на державному, відбувається становлення системи управління взагалі і зовнішньоекономічної діяльності зокрема.
До органів місцевого управління ЗЕД в Україні відносяться:
— місцеві Ради народних депутатів України і їх виконавчі й розпорядчі органи;
— територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.
Компетенція місцевих Рад, їх виконавчих і розпорядчих органів визначається Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про місцеві Ради народних депутатів України і місцеве самоуправління" та ін. Нормативні акти місцевих Рад народних депутатів України і підлеглих їм виконавчих і розпорядчих органів відносно регулювання ЗЕД приймаються тільки в рамках, передбачених законами.
В даний час основним органом управління ЗЕД на місцевому рівні являється Управління зовнішніх відносин і зовнішньоекономічної діяльності обласної. Київської і Севастопольської міської державної адміністрації. Подібне Управління в регіонах являється органом державної виконавчої влади. Воно створюється в складі обласної (міської) державної адміністрації з метою виконання її повноважень в сфері міжнародних відносин і співробітництва, зовнішньоекономічних зв'язків й іноземної інвестиційної діяльності. Управління підлягає обласній (міській в Києві й Севастополі) державній адміністрації. Міністерству економіки, Міністерству закордонних справ України і обласній Раді народних депутатів в межах делегованих повноважень.
Основними завданнями даного Управління являються:
— формування і реалізація на обласному (міському) рівні єдиної державної політики в сфері міжнародних відносин і співробітництва, зовнішньоекономічних зв'язків й іноземної інвестиційної діяльності;
— сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав людини, боротьба з тероризмом, економічної безпеки, охорони здоров'я, науки освіти, культури, туризму, фізкультури і спорту;
— участь в складанні угод з іноземними партнерами при співпраці в межах компетенції, визначеної законом;
— сприяння активізації зовнішньоекономічної діяльності підприємств і організацій, розміщених на території області (міста), незалежно від форм власності;
— сприяння розвитку експортного потенціалу області (міста);
— сприяння створенню належних умов для організації прикордонної і прибережної торгівлі;
— сприяння діяльності місцевих органів і прикордонних служб для їх належного функціонування;
— внесення в установчому порядку у відповідні органи пропозицій по залученню іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу області (міста).
Управління у відповідності до покладених на нього завдань виконує цілий ряд конкретних функцій, спрямованих на активізацію і підвищення ефективності ЗЕД в області (місті) і більш повне її використання для соціально-економічного розвитку регіону і країни в цілому[2, c. 96-98].
Список використаної літератури
1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.
2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.
3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.
4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.
5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 382 с.
6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.
7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 2008. — 207с .
8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с.
9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз./ Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 2003. — 447 с.