Основні тенденції зміни законодавчої бази діяльності підприємств

- Економіка підприємства -

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Сучасна історія українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльність підприємств.

2. Правові засади функціонування підприємств в Україні

2.1. Загальна характеристика правового середовища функціонування підприємства.

2.2. Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємств в Україні

2.3. Управління підприємством.

2.4. Формування та використання майна підприємства.

2.5. Господарська, економічна та соціальна діяльність підприємства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Закон «Про підприємства в Україні», який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою. Основні положення цього закону (суть його розділів) відображено в роботі, метою правильного їх розуміння варто пояснити найбільш принципові з них.

Однак говорити про стабільність законодавчої бази зарано, тому що всі ці роки практично нема закону, до якого б ми, як правило, не вносили зміни, доповнення або поправки.

У полі зору парламенту було законодавче регулювання діяльності суб'єктів підприємництва та захисту конкуренції. Прийнято низку спеціальних законів.

Але, на жаль, у парламенту попереднього скликання не вистачило часу розглянути "вето" Президента України на Цивільний і Господарський кодекси, що значно погіршило правове поле у цій галузі.

1. Сучасна історія українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльність підприємств

Підприємства є одним з видів юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Сьогодні можна говорити про існування системи нормативних актів, які визначають правовий статус державних підприємств. Першим законодавчим актом самостійної України, який визначив основні засади створення та діяльності державних підприємств, став Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 p., що набув чинності 01.04.91 р. Так, п. 3 ст. 10 Закону встановив, що майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання і, здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном па свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать статуту підприємств. Цей Закон надав широкі права трудовому колективу державного підприємства щодо управління підприємством, стверджуючи соціалістичний принцип про те, що підприємством управляють його працівники. Відповідно до п. З ст. 15 Закону «Про підприємства в Україні» трудовий колектив державного підприємства: розглядає разом із засновником зміни і доповнення до статуту підприємства; разом із засновником підприємства визначає умови найняття керівника; бере участь у вирішенні питання про виділення із складу підприємства одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства; разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об'єднання підприємств; приймає рішення про оренду підприємства, створення па основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.

Закон України «Про власність» від 07.02.91 p., що набув чинності 15.04.91 p., встановив, що об'єктом загальнодержавної власності є майно державних підприємств, яке належить їм на праві повного господарського відання, і, здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства (статті 35, 37). Отже, згідно із зазначеним Законом об'єктом загальнодержавної власності є не саме державне підприємство, а майно державного підприємства. Крім того, визначено, що обмеження прав державного підприємства щодо розпорядження його майном може встановлюватися не тільки статутом підприємства, а й законодавством. Підтримуючи принципи гарантій прав трудового колективу державного підприємства, Закон України «Про власність» надав йому дуже широкі права, а саме:

вимагати передавання підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване па колективній власності, у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства або якщо підприємство визнане неспроможним (банкрутом), за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів (пункти 2 і 3 ст. 37);
бути суб'єктом процесуальних відносин, надавши йому право вирішувати спори, пов'язані з правами, встановленими пункти 2 і 3 ст. 37 цього Закону в арбітражному суді:
розпоряджатися прибутком державного підприємства (п. 1 ст. 38);
право на отримання частини прибутку у власність; па утворення вкладів; па виплату відсотків на вклади; на одержання вкладу у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і трудового колективу;
на виплату вкладу, у тому числі спадкоємцям, у разі ліквідації державного підприємства після проведення відповідних розрахунків з кредиторами (ст. 38 Закону).

Надання таких широких прав щодо розпорядження майном державних підприємств призвело до того, що значна його кількість переходила до недержавних юридичних або фізичних осіб передаванням до статутних фондів господарських товариств, а також відчуженням за цивільно-правовими договорами. Крім того, норми Закону України «Про власність» не відповідали інтересам держави як власника майна, оскільки обмежували її право на одержання прибутку від діяльності підприємства, передаючи все у розпорядження трудового колективу. І тому почали прийматися нормативні акти, які обмежували права державного підприємства, а також його трудового колективу.

7 липня 1992 р. до п. З ст. 10 Закону «Про підприємства в Україні» було внесено зміни, які встановили, що відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, який визначається Фондом державного майна України, а одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямовуються виключно на інвестиції.

Крім того, було встановлено, що прана державних підприємств щодо розпорядження майном підприємства можуть бути обмежені законодавством. У зв'язку з внесенням змін до Закону України «Про підприємства в Україні» Фонд державного майна своїм наказом від 02.12.92 р. N° 530 затвердив Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством. Надалі аналогічний нормативний акт приймався ще двічі -у 1995 і 1999 роках.

У 1992-1993 pp. Кабінетом Міністрів було прийнято низку декретів, які встановили основні засади управління та діяльності державних підприємств, порядок розпорядження майном державного підприємства, використання прибутку підприємства. Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, ідо є у загальнодержавній власності» від 15.12.92 р. № 8-92 визначив органи управління підприємствами та їх компетенцію.

Зокрема, на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади (далі — орган управління) покладалося здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно із законодавчими актами України).

До компетенції органів управління державного підприємства було віднесено такі питання: прийняття рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності (далі — підприємства); затвердження статутів (положень) підприємств та контроль за їх додержанням та прийняття рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень); укладення і розірвання контрактів з керівниками підприємств; здійснення контролю за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна; надання згоди Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю. Водночас органам управління було заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності.

Відповідно до п. 5 Декрету державним підприємствам було заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. У зв'язку з цим було призупинено дію п. 6 ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні» в частині здійснення підприємствами, що перебувають у загальнодержавній власності, безоплатного передавання майна громадянам. Крім того, призупинено дію абзаців другого, третього та четвертого п. З ст. 15 зазначеного Закону щодо прав трудових колективів у вирішенні питань управління державним підприємством, а саме: на розгляд разом із засновником підприємства змін і доповнень до статуту підприємства; визначення умови найняття керівника; вирішення питання про виділення із складу підприємства одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства.

Декрет Кабінету Міністрів «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.92 р. № 24-92 встановив, що державні підприємства не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів (далі — суб'єктів підприємницької діяльності). Правонаступниками державних підприємств щодо суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, є органи, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватизації (щодо суб'єктів із змішаною формою власності).

У зв'язку з цим було зупинено дію абзацу першого п. 1 ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні» у частині права державних підприємств виступати засновниками підприємств, а також ч. 1 та 2 ст. З Закону України «Про господарські товариства» у частині права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. Статтею 7 Декрету № 24-92 встановлено деякі винятки з цього правила, зокрема, дія цього Декрету не поширюється па створені за участю державних підприємств банки, а також на створені за участю державних підприємств до набуття чинності Декретом біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвестиціями. Проте Декрет Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності комерційних банків, створених за участю державних підприємств» від 30.04.93 р. № 45-93 встановив, що державні підприємства не можуть бути учасниками комерційних банків, створених до набуття чинності Декретом № 24-92. Слід зазначити, що це обмеження проіснувало не довго, оскільки Декрет № 45-93 втратив чинність на підставі Закону від 25.02.94 р. № 4033-ХІІ.

На жаль, досі навколо застосування ст. 7 Декрету № 24-92 точиться багато суперечок, а саме щодо питання можливості придбання державними підприємствами акцій, часток у господарських товариств, які були створені до набуття чинності Декретом. Як уже зазначалося вище, ст. 6 Декрету № 24-92 призупинила дію ч. 1 ст. З Закону України «Про господарські товариства» в частині права державних підприємств бути засновниками та учасниками господарських товариств.

Хоча в акціонерних товариствах власниками та держателями акцій є акціонери, а не учасники, обмеження, встановлене цим Декретом, поширюється і на право державних підприємств бути акціонерами акціонерних товариств, оскільки для загального визначення суб'єкта правовідносин в господарських товариствах у Законі України «Про господарські товариства» застосовується не тільки термін «акціонер», а й «учасник акціонерного товариства».

Так, ст. 28 цього Закону визначає, що акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства па основі договору. Тому обмеження, встановлене ст. 6 Декрету № 24-92, поширюється і на право державних підприємств придбавати акції акціонерних товариств. Та дія Декрету № 24-92 не поширюється на створені до набрання чинності Декретом банки, біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвестиціями. Щодо участі державних підприємств у торгових домах, то у цьому випадку виникла така ситуація, що чинне законодавство України не виділяло такого виду, як торгові доми, але на практиці існувало багато підприємств різної організаційно-правової форми з найменуванням «Торговий дім». На пашу думку, державні підприємства не мали права участі у таких юридичних особах, оскільки Декрет № 24-92 визначав не найменування юридичної особи, а її правовий статус.

Набагато складнішим виявилося питання щодо участі державних підприємств у підприємствах з іноземними інвестиціями. Слід зазначити, що па день опублікування Декрету № 24-92 був чинний Закон України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.92 р. У ст. 1 нього Закону визначалось, що підприємство з іноземними інвестиціями — будь-яка правова форма підприємства, створена за законами України, якщо іноземний інвестор володіє в середньому протягом календарного року не менш як 20 відсотками оголошеного статутного капіталу або часткою не менш як 100 тисяч доларів США,' а у ст. 15 — державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Міністерством фінансів України до початку, в період або після фактичного здійснення інвестицій.

Тобто для визначення статусу підприємства з іноземними інвестиціями не потрібна була реєстрація іноземних інвестицій. Отже, державні підприємства мали право залишатися власниками акцій, часток господарських товариств, які були підприємствами з іноземними інвестиціями. Крім того, на нашу думку, державні підприємства мають право придбавати акції, частки таких господарських товариств, які є байками, підприємств з іноземними інвестиціями і були створені до і після набуття чинності Декретом № 24-92, оскільки на такі юридичні особи дія цього Декрету не поширюється, а отже, і його обмеження щодо можливості бути акціонером (учасником) господарських товариств.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 15.01.93 р. № 23-93 зупинив з 01.01.94 р. дію ст. 38 Закону України «Про власність», яка встановлює права трудового колективу та його членів на прибуток та майно товариства. Проте надалі дію ст. 38 означеного Закону було відновлено згідно із Законом від 22.12.94 р. № 318/94-ВР. І ця норма Закону є на сьогодні формально чинною.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» від 10.05.93 р. № 48-93 встановив, що державні підприємства після сплати обов'язкових платежів провадять відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, па технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває у державній власності, в розмірах не менш як ЗО відсотків і не більш як 80 відсотків суми прибутку, що залишається в розпорядженні державних підприємств після сплати ними обов'язкових платежів.

Тенденція до обмеження прав державних підприємств була і щодо передавання в оренду майна державного підприємства. Так, ст. 5 Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10.04.92 р. встановлювала, що державні підприємства мають право тільки з дозволу Фонду державного майна передавати в оренду цілісні майнові комплекси, їх структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Надалі Декрет «Про додаткове регулювання орендних відносин» від 15.12.92 р. № 9-92 призупинив право державних підприємств щодо передавання в оренду окремого індивідуально визначеного майна, крім нежилих приміщень.

Нова редакція від 14.03.95 p., Закону України «Про оренду державного майна» встановила, що державні підприємства мають право передавати в оренду індивідуально визначене майно, а з дозволу Фонду державного майна також цілісні майнові комплекси, їх структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці) і нерухоме майно (ст. 5 Закону). Фондом державного майна було прийнято два нормативних акти, які регулювали порядок видачі дозволу па оренду. На сьогодні чинним є Порядок падання Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями та представництвами дозволів державним підприємствам, організаціям па передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, затверджений спільним наказом Фонду державного майна, Міністерства фінансів, Міністерства економіки від 04.05.2000 р. № 935/95/31.

Обмежувалися не тільки права на передавання в оренду майна державних підприємств, а й використання орендної плати. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 р. № 786 було затверджено Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна. Відповідно до п. 17 Методики за окреме індивідуально визначене майно державного підприємства орендну плату отримувало підприємство і плата повинна була спрямовуватися па розвиток виробництва і поповнення власних обігових коштів.

Проте постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2000 р. № 75 до п. 17 було внесено зміни, згідно з якими з орендної плати за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу державного підприємства та нерухоме майно 70 відсотків спрямовувалось підприємству, 30 відсотків — до державного бюджету. Проте були і деякі переваги для державних підприємств. Так, відповідно до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 р. № 1172, стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним майном, а отже, і майном, де орендодавцем є державне підприємство, здійснюється у безспірному порядку.

Ще складніше вирішувалося питання щодо визначення прав державного підприємства па розпорядження майном державного підприємства. Як вже зазначалося вище, ст. 10 Закону «Про підприємства в Україні» обмежила зазначені права, встановивши, що порядок відчуження засобів виробництва визначає Фонд державного майна. Наказом Голови Фонду державного майна України від 02.12.92 р. № 530 було затверджено Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством. Наказом Фонду державного майна від 07.08.95 р. № 1020 було затверджено Положення про порядок відчуження засобів виробництва, що є державною власністю.

Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджено наказом Фонду державного майна від 30.07.99 р. № 1477, внесло такі зміни:

• дозвіл на відчуження потрібно було брати вже на матеріальні цінності, які відносять до основних засобів, при цьому без обмеження їх вартості;

• дія Положення не поширювалася на майно, яке було/могло бути об'єктом приватизації;

• дозвіл на відчуження давався центральним або місцевим органом виконавчої влади, уповноваженим здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим;

• підприємства зобов'язані письмово повідомити органи управління майном та Фонд державного майна про використання коштів, отриманих внаслідок відчуження майна, протягом 30 днів (з моменту реалізації) поданням звіту;

• продаж майна здійснюється відповідно до спеціально прийнятого нормативного акта Фонду державного майна — Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 22.09.2000 р. № 1976.

Спірним і досі є питання про застосування до відчуження індивідуально-визначеного майна законодавства про приватизацію, оскільки відповідно до ст. 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 06.03.92 р. об'єктом приватизації є індивідуально визначене майно. Навіть Державна програма приватизації на 2000-2002 pp., затверджена Законом України «Про Державну програму приватизації» від 18.05.2000 p., яка зобов'язана визначати об'єкти приватизації, встановила, що об'єктами приватизації групи «А» є окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішенням арбітражного суду, та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном), майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси. Тому досить проблематично визначити, у якому випадку майно державного підприємства підлягає приватизації, а коли необхідно брати дозвіл на його відчуження.

Обмежено права державних підприємств і на передавання майна в заставу. Закон України «Про заставу» від 02.10.92 р. встановлював однакові права для всіх підприємств, незалежно від форм власності, на заставу майна. Проте 25.02.94 р. до Закону було внесено зміни, відповідно до яких державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства, не менш як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебувають у державній власності, здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду (зміни від 21.10.97 p.).

Для державних підприємств обов'язковими є державні замовлення па поставку продукції, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ст. 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22.12.95 p.); оборонне замовлення (ст. З Закону України «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.99 p.).

Однією з важливих умов діяльності будь-якого підприємства є його статут. Типовий статут державного підприємства було затверджено спільним наказом Міністерства економіки, Міністерства праці, Міністерства фінансів, Фонду державного майна і зареєстровано у Міністерстві юстиції 10.05.93 р. за № 43. Проте зазначена типова форма статуту на сьогодні застосовуватися не може, оскільки суперечить законодавчим актам. Наведемо лише кілька прикладів. Так, згідно з п. 4.4 Типового статуту відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, встановленому чинним законодавством. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямовуються виключно на інвестиції підприємства і є державною власністю. А це суперечить Положенню про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, оскільки и. 4 цього положення визначає, що відчуження провадиться з дозволу центрального органу виконавчої влади і за погодженням з Фондом державного майна.

У п. 4.5 Типового статуту встановлюється, що підприємство має право здавати в оренду відповідно до чинного законодавства (крім цілісних майнових комплексів, його структурних підрозділів, філій, цехів, а також нежилих приміщень) підприємствам, організаціям та установам, а також громадянам устаткування, транспортні засоби, інвентар та інші матеріальні цінності, які йому належать, а також списувати їх з балансу. А це суперечить ст. 5 Закону «Про оренду державного та комунального майна», оскільки підприємство має право здавати майно в оренду тільки з дозволу Фонду державного майна.

2. Правові засади функціонування підприємств в Україні

2.1. Загальна характеристика правового середовища функціонування підприємства

Створення та функціонування підприємств в Україні регулюється господарським, податковим, інвестиційним, митним, валютним та іншими законодавствами, що регламентує окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні (рис. 1).

Господарське законодавство регулює правові, економічні та соціальні принципи здійснення підприємницької діяльності на території України. Законодавство встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки; визначає види та організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації; організаційний механізм здійснення підприємницької діяльності; встановлює державний контроль у сфері ліцензування та відповідальність суб'єктів господарювання й органів ліцензування за порушення законодавства тощо (Закони України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства" та інші). З 1 січня 2004 року набуває чинності Господарський кодекс України, у зв'язку з чим втрачають силу Закони України "Про підприємства в Україні" та "Про підприємництво".

Податкове законодавство визначає чинну в країні податкову систему, тобто сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів, що стягуються у встановленому відповідними законами держави порядку; встановлює об'єкти оподаткування та методики їх визначення, джерела сплати податків; регулює розміри ставок податків; визначає терміни сплати податків та порядок надання податкових пільг; регламентує застосування штрафних санкцій за порушення податкового законодавства суб'єктами господарювання (Закони України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю" та інші).

Інвестиційне законодавство регулює інвестиційні процеси в країні, надає державні гарантії вітчизняним та іноземним інвесторам, визначає засади функціонування біржового та позабіржового ринків цінних паперів в Україні, встановлює правила здійснення операцій з цінними паперами та забезпечує контроль за діяльністю емітентів, інвесторів та професійних учасників фондового ринку — інвестиційних фондів, інвестиційних компаній, страхових компаній тощо (Закони України "Про інвестиційну діяльність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші).

Митне законодавство регулює порядок здійснення операцій з експорту та імпорту сировини, продукції, послуг; визначає ставки мит на ввезення (вивезення) сировини та продукції, встановлює пільгові ставки мит на певні групи товарів, регламентує процедуру перетинання кордону країни та оформлення вантажів, забезпечує контроль за сплатою мит і митних зборів тощо (Митний кодекс України, Закон України "Про єдиний митний тариф" та інші).

Валютне законодавство регламентує порядок здійснення операцій з іноземною валютою, процедуру видачі Національним банком України дозволу комерційним банкам на здійснення таких операцій, відкриття валютних рахунків суб'єктами господарської діяльності тощо (Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" та інші).

Таким чином, правове середовище функціонування підприємства є достатньо складним. Ступінь впливу його елементів визначається, насамперед, організаційно-правовою формою підприємства, галузевою належністю, видами діяльності, залежністю від іноземних постачальників або споживачів, обсягом товарообігу тощо.

Підприємство є самостійним суб'єктом, що господарює відповідно до засновницьких документів, має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою отримання прибутку або доходу, виступає від власного імені, має завершену систему обліку та самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, круглу печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. За зобов'язаннями підприємство несе повну відповідальність усім своїм майном [1, 21].

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Основою діяльності підприємств, які створюються та функціонують з метою отримання прибутку, є підприємництво.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку [1,20].

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

вільного вибору видів діяльності;
залучення на добровільних засадах для здійснення підприємницької діяльності майна та грошових коштів юридичних осіб та громадян;
самостійного формування програми діяльності, вибору постачальників та споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до чинного законодавства;
вільного найму працівників;
залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, користування якими не обмежене або не заборонене чинним законодавством;
вільного розпоряджання прибутком, що залишається після сплати платежів, встановлених законодавством.

Певні види діяльності підприємства можуть виконувати лише на підставі отриманої ліцензії — дозволу, який надається на певний термін державними органами на здійснення окремих видів суспільно корисної діяльності, у тому числі зовнішньоекономічної. Перелік таких видів діяльності визначений Законом України "Про порядок ліцензування окремих видів господарської діяльності". Так, до видів діяльності, на здійснення яких необхідна ліцензія, належать [4]:

пошук (розвідка) корисних копалин;
транспортування нафти, нафтопродуктів, газу трубопроводом та їх розподіл;
операції з наркотичними та психотропними речовинами;
медична практика;
ветеринарна практика;
організація й утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск та проведення лотерей;
діяльність у галузі будівництва;
надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним, річковим, морським, автомобільним, залізничним транспортом;
операції з кольоровими та чорними металами;
надання освітянських послуг;
надання послуг радіо- та телезв'язку;
туристична діяльність;
професійна діяльність на ринку цінних паперів та інші види діяльності.

2.2. Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємств в Україні

Створення та порядок реєстрації підприємства визначаються Законом України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). З 1 січня 2004 року створення та порядок реєстрації підприємств здійснюватиметься згідно з Господарським кодексом України [1].

Будь-яке підприємство може бути створене:

1) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу шляхом заснування нового підприємства;

2) шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого підприємства з додержанням вимог законодавства;

3) шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України "Про підприємництво" та Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності (затвердженого Постановою КМУ від 25.05.98 №740), аз1 січня 2004 року згідно з Господарським кодексом України.

Для державної реєстрації до державної адміністрації місцевої влади підприємством подаються документи згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, серед яких — заява та установчі документи. До установчих документів чинне законодавство відносить: статут — рішення власника про створення підприємства, якщо ж таких власників два і більше, таким рішенням виступає установчий договір. Для акціонерних товариств до складу установчих документів належить ще й протокол установчих зборів.

Установчі документи залежно від організаційно-правової форми підприємства відрізняються за складом і змістом.

Приватні підприємства створюються і діють лише на основі статуту, деякі види господарських товариств (акціонерні, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю) створюються і діють на підставі статуту та засновницького договору. Повні та командитні товариства створюються і діють виключно на основі засновницького договору.

Статут підприємства являє собою правовий акт, що регулює нарівні з нормами чинного законодавства правову основу його діяльності. У статуті визначаються: власник, найменування та місцезнаходження підприємства, мета і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного фонду (капіталу), порядок розподілу прибутків та збитків, органи управління, їх компетенція та порядок формування, умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші положення, що не суперечать законодавству.

Засновницький договір являє собою громадянсько-правовий акт, яким засновники юридично закріплюють свій намір створити підприємство з тією або іншою назвою. В засновницькому договорі, зокрема, обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування та місцезнаходження майбутнього підприємства (юридична адреса), про розміри часток у статутному фонді (капіталі) кожного із засновників підприємства, положення про порядок внесення засновниками підприємства майна до статутного фонду (капіталу) підприємства. Крім того, встановлюється порядок розподілу прибутків та збитків, управління діяльністю підприємством, процедура вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. В договорі мають бути визначені найменування та реквізити засновників (а для громадян — паспортні дані, ідентифікаційний код і місце проживання). Засновницький договір має бути підписаний усіма засновниками товариства.

Державна реєстрація здійснюється за певну плату. Дані про державну реєстрацію підприємства повідомляються Міністерству економіки та Державному комітету статистики. Підприємству присвоюють ідентифікаційний код і заносять до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).

Ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться у випадках:

• прийняття відповідного рішення його власником;

• за рішенням суду або арбітражного суду згідно з вимогами антимонопольного законодавства;

• визнання підприємства банкрутом;

• невиконання вимог, встановлених чинним законодавством.

У разі злиття підприємств усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, утвореного внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох підприємств до іншого підприємства до останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних підприємств.

У разі поділу підприємства всі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових підприємств, що утворені внаслідок цього поділу.

У разі перетворення одного підприємства в інше до новоутвореного підприємства переходять усі майнові права і обов'язки попереднього підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником або уповноваженим органом, а у випадку визнання підприємства банкрутом — судом або арбітражним судом [2, 21]. В обов'язки ліквідаційної комісії входить оцінка наявного майна підприємства, що ліквідується, розрахунок з кредиторами, а також складання та передача власнику чи уповноваженому органу ліквідаційного балансу підприємства.

Підприємство вважається ліквідованим або реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

2.3. Управління підприємством

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна й участі в управлінні трудового колективу [4, 24].

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до чинного законодавства.

Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.

Найм (призначення) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи.

Під час найму (призначення, обрання) керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, терміни найму, обов'язки та відповідальність керівника підприємства перед власником і трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (угодою, договором) та законодавством України.

Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління та структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, дільниць та інших підрозділів), а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом укладається колективний договір, умови якого не повинні суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачено засновницькими документами підприємства.

На підприємствах з правом найму робочої сили в компетенції трудового колективу є:

розгляд і затвердження проекту колективного договору;
розгляд і вирішення, згідно зі статутом підприємства, питань самоврядування трудового колективу;
визначення і затвердження переліку і порядку надання працівникам підприємства соціальних пільг;
участь у матеріальному та моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочення винахідницької та раціоналізаторської діяльності, порушення клопотання про представлення працівників до державних нагород.

Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої ради народних депутатів у вартості майна становить більш як 50 %, має право:

розглядати разом із засновниками зміни і доповнення до статуту підприємства;
разом із засновником підприємства визначати умови найму керівника;
разом із власником вирішувати питання про вступ підприємства до об'єднання підприємств та вихід із нього тощо.

2.4. Формування та використання майна підприємства

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності (цінні папери, патенти, ліцензії, ноу-хау, програмне забезпечення тощо), вартість яких відображається в його самостійному балансі.

Відповідно до установчих документів підприємства та укладених ним угод згідно із законодавством України майно може належати підприємству на правах:

власності, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надавати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління; а повного господарського відання, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна (для державних підприємств);
оперативного управління, коли підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах встановлених чинним законодавством, а також власником майна або уповноваженим ним органом;
оперативного використання, коли підприємство використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання (оренди) майна.

Джерелами формування майна підприємства є:

внески його засновників у вигляді грошових коштів та матеріальних цінностей;
доходи, отримані від реалізації продукції, надання послуг, виконання робіт, а також від інших видів господарської діяльності;
доходи від цінних паперів;
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів різних рівнів;
придбання майна іншого підприємства, організації;
безкоштовні або благодійні внески, пожертви організацій, інших підприємств, громадян;
інші джерела, не заборонені законодавством.

Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його засновницькими документами, продавати, передавати іншим підприємствам, організаціям та громадянам, обмінювати, здавати в оренду будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, що йому належать, а також списувати їх з балансу.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів і їх реалізацію юридичним особам і громадянам України та інших держав. Підприємство також має право на придбання цінних паперів юридичних осіб України та інших країн.

Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює за плату, а у випадках, передбачених чинним законодавством України, — на пільгових умовах.

Підприємство зобов'язане своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження та компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, здоров'я та власність людей. Фінансування таких заходів здійснюється за рахунок власних коштів або інших джерел (наприклад, спонсорської допомоги). У випадку банкрутства підприємства фінансування цих заходів здійснюється за рахунок коштів від продажу його майна, а якщо їх не вистачає — за рахунок бюджету відповідної місцевої Ради народних депутатів або держави.

2.5. Господарська, економічна та соціальна діяльність підприємства

Господарювання підприємства будь-якої галузі пов'язане зі здійсненням ним різноманітної діяльності. З метою визначення економічних результатів його функціонування всі види діяльності підприємства об'єднують у три великі групи: операційну, інвестиційну та фінансову діяльність.

До операційної діяльності підприємства відносять основну діяльність та інші операції, які не належать до фінансової або інвестиційної діяльності. Основна діяльність підприємства полягає у здійсненні операцій, пов'язаних з виробництвом та реалізацією продукції (робіт, послуг, товарів), які є головною метою створення підприємства. Здійснення основної діяльності пов'язане з необхідністю проведення маркетингових досліджень ринку, забезпечення постачанням сировини, матеріалів та інших ресурсів, потрібних для виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), організації виробничого процесу, безпосереднім виготовленням продукції та її збутом тощо. До інших операцій підприємства, що не належать до фінансової або інвестиційної діяльності, можуть належати такі: надання іншим особам в оренду приміщень або засобів праці; уцінка або дооцінка вартості запасів товарно-матеріальних цінностей тощо.

До інвестиційної діяльності підприємства відносять сукупність операцій, пов'язаних з придбанням основних засобів, цілісних майнових комплексів, нематеріальних активів та інструментів фінансового ринку з метою отримання економічного або будь-якого іншого ефекту від володіння ними, а також операції, пов'язані з їх реалізацією.

До фінансової діяльності підприємства відносять сукупність операцій, які спричинюють зміни розміру та складу власного й позикового капіталу підприємства (наприклад, отримання та погашення підприємством позик, додатковий випуск акцій або, навпаки, викуп підприємством власних акцій, що знаходяться в обігу тощо).

Здійснення підприємством усіх видів діяльності регулюється чинним законодавством.

Підприємство (крім казенного) самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи свого розвитку, виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги, а також з необхідності забезпечення свого виробничого та соціального розвитку, підвищення своїх доходів.

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі й інші посередницькі організації України та інших держав. Воно самостійно здійснює реалізацію своєї продукції, інших матеріальних цінностей на основі прямих угод (контрактів), державного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торговельних підприємств.

Реалізує підприємство свою продукцію та майно за цінами і тарифами, що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у передбачених законодавством випадках — за державними цінами і тарифами. На продукцію підприємств, що посідають монопольне становище на ринку товарів і в значній мірі визначають рівень цін в економіці та ступінь соціального захисту громадян, здійснюється державне регулювання цін відповідно до Закону України "Про ціни та ціноутворення".

Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність. Порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності регулюється відповідними законами України. Порядок використання виручки підприємства в іноземній валюті визначається валютним законодавством України [3].

Підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Мінімальний розмір заробітної плати працівників, які працюють за трудовим договором, встановлюється Кабінетом Міністрів України [8].

Основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх підприємствах є прибуток (дохід). Порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган відповідно до засновницьких документів та чинного законодавства.

Державний вплив на напрями та обсяги використання прибутку (доходу) здійснюється через встановлення ставок податків, надання податкових пільг, зокрема для активізації інвестиційної діяльності підприємства, а також шляхом впровадження економічних санкцій відповідно до законодавства України [1, 34].

Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може також на договірній основі надавати банку право використовувати свої тимчасово вільні кошти за умови отримання певних процентів за користування ними.

Підприємство має право відкривати розрахункові (поточні) та інші рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором та згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Повідомлення про відкриття або закриття своїх рахунків у банківських установах підприємство протягом трьох робочих днів зобов'язане надіслати податковому органу, на обліку якого воно стоїть.

Підприємства самостійно встановлюють черговість та напрями списання коштів зі своїх рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням підприємств, крім випадків, передбачених законами України [5].

Підприємство може поставляти свою продукцію, виконувати роботи або надавати послуги в кредит зі сплатою покупцями (споживачами) відсотків за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі [6].

За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової та податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.

Підприємство здійснює первинний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи. Організація та ведення бухгалтерського обліку, складання й подання фінансової та статистичної звітності до державних органів визначається відповідними законодавчо-нормативними актами України.

Підприємство зобов'язане забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги щодо захисту здоров'я його працівників, населення і споживачів продукції.

Питання соціального розвитку, в тому числі поліпшення умов праці, безпеки життя та здоров'я, вирішуються трудовим колективом за участю власника чи уповноваженого ним органу відповідно до статуту підприємства, колективного договору та чинного законодавства України.

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що основними недоліками правового регулювання створення та діяльності нормативних актів є їх велика кількість, постійна змінюваність, суперечність один одному. Основні зміни нормативних актів були пов'язані із зменшенням прав державного підприємства на розпорядження його майном (відчуження, оренди, застави), забороною бути засновником, учасником, акціонером господарських товариств або інших підприємств. Все це не може позитивно впливати на діяльність державних підприємств.

У зв'язку з цим потрібно було б давно прийняти Закон «Про державні підприємства», не зважаючи на те, що сьогодні у проекті нового Цивільного кодексу України і немає такого виду підприємства. Та, на жаль, прийняття нового ЦК також є досить великою проблемою, оскільки робота над ним, що триває вже понад 7 років, ще не завершена. Тому вважаємо, що було б доцільно прийняти Закон «Про державні підприємства», який би встановив основні засади створення та діяльності державних підприємств.

Стосовно якості законодавчої бази, що регулює бізнес в Україні, можна робити висновки, виходячи з кількості нормативних актів, які щорічно приймаються. У 2006 р. зростання кількості нормативних актів, що регулюють бізнес, тривало, кількість нормативних актів зросла.

Вочевидь така кількість нормативних актів не дає змогу всебічно їх оцінити навіть тим фахівцям, які беруть участь в їх розробці. Документи, що приймаються, часто суперечать один одному, не вирішуючи покладених на них завдань, та як наслідок — замінюються новими.

Отже, можна констатувати, що державна регуляторна політика, яка проводиться в Україні у сфері господарської діяльності, є недостатньо ефективною, а Закон, який визначає її основи і покликаний змінити ситуацію, не додержується.

Отже, часті зміни у законодавстві і низька якість нормативних актів, які уможливлюють різне трактування, перешкоджають розвитку підприємництва в Україні. У 2006 р. нестабільність законодавчої бази назвали проблемою 78% опитаних підприємств. Більше того, кожний четвертий респондент зазначив, що у 2006 р. ситуація погіршилась.

Список використаної літератури

Закон України «Про підприємства в Україні»
Бойчик І. Економіка підприємств : Навчальний посібник/ І.М. Бойчик, . -К.: Атіка, 2002,2004. -478 с.
Бондар Н. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Наталія Бондар,. -К.: А.С.К., 2004. -399 с.
Варналій З. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні // Пріоритети. — 2003. — № 6. — C. 34-40
Вінник О. Правове становище залежного підприємства:проблеми вдосконалення законодавства // Предпринимательство, хозяйство и право. -1997. -№ 11. — С. 10-13
Гетьман О. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -487 с.
Грудницька С. Економіко-правові питання формування та діяльності підприємництва// Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 6. — C. 3-7.
Дяків Р. Підприємництво. Економіко-правові важелі підтримки та розвитку // Віче. — 2001. — № 9. — C. 56-64
Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Анатолій Шегда, Тетяна Литвиненко, Марія Нахаба та ін., За ред. А.В.Шегди,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2003. -335 с.
Мазур А. Нормативно-правові аспекти забезпечення управління регіональним розвитком // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 2. — C. 86-89
Макаровська Т. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Тетяна Макаровська, Наталія Бондар,; МАУП. -К.: МАУП, 2003. -298 с.
Маркіна І. Правове забезпечення організації управління в сучасних умовах // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 2. — C. 81-85
Паламарчук В. Підприємництво: необхідність економіко-правового регулювання // Право України. — 1997. — № 7. — C. 14-45
Семенов Г. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". -2-е вид., перероб. та доп. . -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -324 с.
Сідун В. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -435 с.
Цигилик І. Підприємницька діяльність в аспекті економічної політики держави // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 1. — С.5-6
Шаповал В. М. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ За наук. і заг. ред. В. А. Ткаченка; Центр навчальної літератури, М-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т екон. і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -286 с.