Основні теорії прибутку

- Економічна теорія -

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ І. Прибуток як економічна категорія.

1.1. Поняття прибутку як економічної категорії.

1.2. Погляди на природу прибутку видатних економістів.

Розділ ІІ. Теорії прибутку.

2.1. Школа меркантилізму (XV — XVII)

2.2. Фізіократ (XVIII)

2.3. Класична політекономія (XVIII — XIX)

2.4. Марксистська політекономіка (XIX — XX)

2.5. Вульгарна політекономія, економікс (XVIII — XIX)

2.6. Теорії “утримання”, “чекання”, “ризику”.

2.7. Теорія трудового доходу.

2.8. Сучасна політекономія.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об'єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія "прибуток" нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою його кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат.

Розгорнене визначення категорії "прибуток" має враховувати те, що його привласнення уособлює основну мету капіталістичного способу виробництва загалом, кожного капіталістичного підприємства зокрема, наявність синергічного ефекту як важливого джерела прибутку тощо. З урахуванням цього більш повно прибуток можна визначити так: це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці.

Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.

Джерелом монопольного прибутку, як зазначалось, є не лише експлуатація найманої праці на монополістичних підприємствах та інші похідні джерела, але й привласнення частини додаткової вартості, створеної на підприємствах немонополізованого та державного секторів, частина додаткового продукту, створеного дрібними товаровиробниками, частина доходів споживачів та ін.

Частину прибутку вилучає держава (в особі центральних і місцевих органів влади), певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити. За сучасних умов деяку (зазвичай, незначну) частку прибутку привласнює частина тих висококваліфікованих найманих працівників, яка придбала певну кількість акцій.

Проблеми формування і використання прибутку, його прибуткової діяльності в різних аспектах досліджувалися науковцями України і зарубіжжя. Серед них визначимо: Г.Азгальдова, І.Бланка, І. Балабанова, Л.Бадалова, Б.Данилишина, Дж.Джурана, С.Дорогунцова, І.Каца, Г.Крамаренко, М.Коробова, Л.Лігоненко, А.Мазаракі, А.Маршалову, Н.Менкью, М.Мельникову, Л.Омелянович, А.Поддєрьогіна, Р.Солоу, А.Садєкова, Р.Сайфуліна, О.Стоянову, Н.Ушакову, Н.Чумаченка, А.Шеремета. Як за радянських часів, так і в період ринкових трансформацій, ці проблеми залишаються актуальними і не до кінця вирішеними. Так, за межами сучасних досліджень залишаються поєднання якісної та кількісної характеристик прибутку, що поширює не тільки систему об’єктів якості, а й просуває показник прибутку на принципово новий рівень і місце у фінансовому механізмі підприємства.

Метою роботиє розробка науково-обгрунтованих рекомендацій щодо оцінки теорії прибутку з позиції визначення його впливу на сталий розвиток економіки.

Для досягнення мети поставлені та вирішені такі завдання:

· характеристика процесу еволюції формування теорій прибутку і надання тлумачення їх змісту;

· аналіз впливу основних фінансових процесів на теорії прибутку;

· визначення сутності основних теорії прибутку;

· встановлення особливостей поглядів на природу прибутку видатних економістів.

Об'єктом дослідження єекономічні відносини, які пов’язані з процесами формування теорії прибутку.

Предметом дослідженняє механізм формування та розвитку теорій прибутку.

Інформаційною базоюроботи послужили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених-економістів і практиків, статті з періодичних та інтернет-видань.

Розділ І. Прибуток як економічна категорія

1.1. Поняття прибутку як економічної категорії

Сучасні західні економісти, як правило, розвивають теорії прибутку економістів XIX і початку XX сторіч, пристосовуючи їх до нових умов господарювання. Серед них можна виділити п’ять основних концепцій:

1. Теорія «продуктивності капіталу»;

2. Теорія прибутку як трудового доходу або доходу від підприємницької діяльності;

3. Теорія прибутку як результат існування монополій;

4. Психологічна теорія прибутку;

5. Концепція революції в доходах.

На наш погляд, представляються цікавими роздуми про прибуток П. Самуельсона (теорія «продуктивності капіталу»). У своїй книзі «Економіка» [4] він пише про те, що прибуток є надзвичайно різнобічною категорією (на відміну від своїх попередників, які розглядали категорію прибутку з якоїсь однієї позиції, — або як дохід від чинників виробництва, або як винагорода за підприємницьку діяльність і т.д.). Він пише про те, що «В статистиці національного доходу прибуток обчислюється як загальна сума доходів корпорацій і простих підприємств» [4]. По-перше, прибуток він визначає як безумовний дохід від чинників виробництва (безумовний відсоток, безумовна рента і безумовна заробітна плата). Ці доходи одержують власники підприємства, які забезпечили участь даних чинників у виробництві. По-друге, прибуток є винагородою за підприємницьку діяльність, введення технічних удосконалень. По-третє, прибуток він пов’язує з непередбачуваністю, тобто це прибуток, що виникає унаслідок відмінностей між тим, на що люди розраховують, і тим, що насправді відбувається.

Багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий дохід, тобто різновид заробітної плати. Згідно цієї теорії дохід підприємця повністю відповідає його праці, тій послузі, яку він надає суспільству, керуючи підприємством [1, с.250-252].

Найбільш відомим сучасним представником теорії прибутку як «монополістичного доходу» є Е.Чемберлен та Дж. Робінсон, які опублікували результати своїх досліджень з цього питання в двох роботах в 1993 році. В них автори показали, що в частині ринкової економіки XX сторіччя панує монополістична або недосконала конкуренція. На першому місті, на їх думку,– панування на галузевому ринку декількох або обмеженого числа виробників, які взаємодіють на цьому ринку в формуванні загально ринкової і цінової політики, конкуруючи в інших областях. Тим самим в умовах монополістичної конкуренції виникає можливість завищення цін. Зараз монополістична влада над ринком частіше за все пов’язується з величиною виробника (компанії, корпорації), але враховуються і інші фактори, перш за все,– серйозні перешкоди для входження нових виробників в дану галузь або сферу підприємництва [3, с.22-23].

В сучасній економічній літературі сутність прибутку тлумачиться по-різному. Так, англійські економісти стверджують, що прибуток — це різниця між виручкою, отриманою від продажу продукції, і повними альтернативними факторними витратами, пов'язаними з виготовленням цієї продукції. В економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна прибуток характеризується "перевищенням доходів від продажу товарів і послуг над затратами на виробництво і продаж цих товарів". Такі визначення, однак, розкривають лише кількісний бік даної категорії за різними методиками, але не зачіпають важливішої для з'ясування сутності якісної сторони.

У марксистській економічній літературі від часів К. Маркса домінувало визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма додаткової вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Такими факторами за сучасних умов західна економічна наука називає працю, капітал (засоби виробництва), землю, діяльність управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницьку діяльність, а також ризик, інформацію, час. На відміну від цього, марксистська політична економія стверджувала, що прибуток створюється лише в результаті експлуатації найманої праці капіталом. Кожен погляд є певною мірою однобічним. Крім того, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв'язок цієї категорії з додатковою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо.

Насправді прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.

Засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращення якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондоозброєності, енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. У процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.

Оскільки без засобів виробництва синергічний ефект неможливий, власники цього фактора за умов сучасного капіталізму також привласнюють частину прибутку. Проте привласнення ними основної маси прибутку є економічно невиправданим і свідчить про експлуататорський характер капіталістичного виробництва. Додаткову частину прибутку вони повинні привласнювати у випадку виконання функцій підприємця. У такому контексті прибуток можна вважати результатом дії (точніше, взаємодії) багатьох факторів. Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю "… переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, більш привабливий, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні"[7, c. 69-71].

Ще більший синергічний ефект виникає у випадку поєднання інших факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або вищих менеджерів щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, маркетингової діяльності тощо. Тому з якісного боку категорія, прибуток, також виражає відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу його створення.

Ця нова продуктивна сила створює враження про самостійну роль у створенні прибутку таких факторів, як ризик. Насправді, кожен із них реалізується через сукупну дію інших факторів (підприємницьку діяльність, процес управління), але-самостійної ролі у створенні прибутку не відіграє.

Привласнення прибутку при капіталізмі є головною метою і вирішальним мотивом виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.

Важливо й те, що у прибутку втілена уже реалізована у товарі або послузі додаткова вартість, а процес такої реалізації здійснюється за межами безпосереднього виробництва — у сфері обміну.

На основі вищесказаного доцільно дати таке коротке політекономічне визначення сутності прибутку: це перетворена форма додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та капіталістами щодо створення та реалізації додаткової вартості[13, c. 95-97].

1.2. Погляди на природу прибутку видатних економістів

Щодо прибутку в політичній економії є різні погляди (концепції). Вони відрізняються не лише поглядами на суть категорії, а й поглядами на джерела прибутку. Першою спробою пояснити природу прибутку в політичній економії була теорія меркантилістів. Виходячи з суто зовнішнього поверхового сприйняття дійсності, вони вважали, що прибуток виникає в сфері обігу, в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. Зовнішня торгівля, — на думку представника меркантилізму Томаса Мена, приносить корисність трьох видів: користь державі, прибуток купцю, доходи королю.

До найбільш активних пропагандистів концепції революції в доходах належать американські економісти Д. Голбрейс, А. Берлі, Е. Хенсен. Основна ідея концепції полягає в тому, що з розвитком корпоративної власності підприємці відходять від керівництва господарством, передаючи управління найманим менеджерам. Тому змінюється і мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб усього суспільства. На цій основі прибуток зникає як економічна категорія, відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві [1, с.252].

Потрібно зазначити, в сучасних умовах господарювання поняття прибуток в найбільш узагальненому вигляді може бути сформульоване таким чином: «Прибуток є вираженим в грошовій формі чистим доходом підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності, є різницею між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення цієї діяльності» [2].

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему одержання прибутку із сфери обігу в сферу виробництва однак вони вважали, що прибуток створюється лише в землеробстві, бо тут досить наочно видно, як вплив сил природи веде до зростання споживних вартостей понад витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше).

Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики, політекономії А.Сміт і Д.Рікардо. А.Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. А.Сміт вказував, що нова вартість, яку. створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця. Щоправда, А.Сміт стверджував, що прибуток — це породження не лише праці, а й капіталу.

Д.Рікардо, послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робітника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному відношенні одне до одного. Він писав, що прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока заробітна плата[4, c. 121-123].

Представники прагматичної політекономії початку ХІХ ст., розробляючи проблему прибутку, зробили крок назад порівняно з класиками. Так, вони підмінили питання про джерело прибутку питанням про те, на якій основі можна отримати прибуток. Найбільш яскраво така трактовка прибутку була виражена французьким економістом Ж. Б. Сеєм у його теорії трьох факторів виробництва. Згідно з цією теорією в процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, капітал і земля, які є самостійними джерелами доходів. На підставі цього прибуток проголошується винагородою підприємцям за "продуктивну послугу" у вигляді витрат капіталу. Тобто прибуток — це доход, який одержує власник капіталу (підприємець), тоді як зарплата — доход власника ресурсу праця, рента — доход власника ресурсу земля.

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Джеймс Мілль і яку поділяли такі відомі економісти ХІХ ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально-необхідні функції: робітники — функції виконавців, підприємці — функції організаторів. І перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники -заробітну плату, підприємці — прибуток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати.

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині ХІХ ст. англійський економіст Н. Сеніор. Він стверджував, що підприємці заради виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуються в повсякденному використанні коштів на особисте споживання, проявляють бережливість і т.д, і завдяки цьому отримують прибуток.

К.Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політекономії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політекономії. На відміну від економістів-прагматиків, які в своєму теоретичному аналізі прибутку прагнули виправдати його привласнення власниками засобів виробництва, К.Маркс аналізує природу прибутку й джерела його виникнення. Зокрема, він довів, що прибуток — це перетворена форма додаткової вартості. А додаткова вартість є неоплачена праця найманих робітників. Отже, по-перше, прибуток — категорія виробництва, а не сфери обігу, і тим більше не психологічна. І, по-друге, привласнення його підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві (як їхня заробітна плата) і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва, робітники ж їх (засобів виробництва) не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу), яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюється підприємцями безоплатно.

Сучасні західні економісти, розвивають теорії прибутку економістів ХІХ — го початку ХХ ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

— теорія "продуктивності капіталу", згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

— теорія "утримання", яка проголошує прибуток психологічним фактором;

— теорія, яка визначає прибуток як "трудовий доход" підприємців за підприємницьку діяльність;

— теорія, в якій прибуток розглядається в якості доходу, породженого монополіями.

Однак внесено дещо нове в ці теорії:

По-перше, вони пов’язують прибуток із нововеденнями: технічним прогресом та наукою. Відомий американський економіст ХХ ст. П.Самуельсон дає визначення прибутку як доходу від факторів виробництва, і також як винагороду за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень.

По-друге, вважається, що прибуток значною мірою зумовлений ризиком і невпевненістю підприємців у майбутніх доходах. Підприємці, які поміщають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів або ті, які відкривають нові ринки збуту товарів, не впевнені в прибутковому прикладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як компенсацію за ризик і невпевненість у майбутніх прибутках.

По-третє, багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход, тобто різновид заробітної плати. Так, англійський ; економіст Р.Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльністю, мужністю. Таку ж точку зору поділяє й американський економіст Е.Сайке, який стверджує, що доход підприємця повністю відповідає його праці, тій послузі, яку він надає суспільству, керуючи підприємством.

По-четверте, прибуток пов'язаний з "монопольним доходом", тобто вважають, що прибуток можуть отримувати лише монополісти, тобто володінням певними перевагами (нововведеннями) порівняно з іншими. Якщо нововведення стає надбанням всіх виробників, прибуток зникає.

По-п'яте, поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули ряд нових. Досить поширена серед них концепція революції в доходах. До найбільш активних пропагандистів цієї концепції належить американський економіст Д.Гелбрейс. В умовах коли власники, підприємці відходять від керівництва господарством, управління фірмами надається найманим менеджерам. Тому змінюється й мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб. На цій основі прибуток як економічна категорія зникає, відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів різних суб'єктів господарювання, на основі чого виникає гармонія між найманими працівниками та роботодавцями. Частина прибутку у вигляді дивідендів на акції привласнюються людьми найманої праці[5, c. 143-146].

Розділ ІІ. Теорії прибутку

Характеризуючи роль прибутку в ринковій економіці, слід зазначити, що, на думку багатьох економістів, ця роль не завжди позитивна, оскільки окремі види прибутку служать джерелом лише особистого збагачення окремих категорій громадян, не приносячи користі суспільству в цілому. Це стосується таких його видів, як прибуток, одержаний від спекулятивних комерційних операцій, від невиправдано високих цін у зв'язку з монопольним станом на ринку, від «тіньової» діяльності підприємств.

Отже, аналіз концепцій що до поняття «прибуток» доводить, що даний економічний показних має багатогранну структуру, складну систему взаємозв’язків з іншими показниками діяльності підприємства і відсутність загальноузгодженого підходу до його визначення.

Розглянувши роль прибутку в ринковій економіці, робимо висновок, що сучасна економічна система не може існувати без даного показника, тому подальші дослідження у природі і характері прибутку підприємства є актуальним напрямком вивчення сучасної економічної теорії.

2.1. Школа меркантилізму (XV — XVII)

Пeршим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але широке розповсюдження отримав у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму.

Коли меркантилізм як політика розкладався, на його захист виступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712—1781). Він поставив за мету відстояти меркантилістську концепцію у XVIII ст., коли вже утворилася теорія трудової вартості. У 1767 р. він видає книгу «Дослідження про принципи політичної економії», у якій не тільки викладає принципи меркантилізму, але й робить серйозний крок вперед в економічній науці. Стюарт не поділяє ілюзій меркантилістів, буцімто багатство створюється шляхом продажу окремими капіталістами товарів за ціною вищою за вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в міжнародній торгівлі. За його словами, тільки позитивний прибуток викликає зростання суспільного багатства.

Слід також відзначити, що Стюарт критикував кількісну теорію грошей і визнавав необхідність певної кількості грошей для обігу.

Монкретьєн свідомо протиставляє інтереси Франції інтересам інших країн, засуджує політику Франції за те, що вона надає більшу свободу і незалежність торговцям інших країн. При цьому він досить своєрідно використовує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в умовах внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна ж в цілому нічого не втратить і не придбає. В умовах зовнішньої торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони висмоктують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво відзначити, що Монкретьєн розрізняє поняття гроші і багатство, вважаючи, що достаток золота створює лише передумови для багатства і благополуччя країни, але не робить її багатою і успішною. Першочергове значення він приділяє «природному багатству» (хліб, сіль, вино і т. ін.). Монкретьєн у зв'язку у цим пише: «Не наявність золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для життя і одягу: у кого їх більше, у того більший достаток»[1, c. 95-97].

2.2. Фізіократ (XVIII)

Школа фізіократизму (від грецьк. physis — природа і kratos- — влада) виникла й розвивалась у період мануфактурного капіталізму у Франції. Оскільки сільське господарство Франції було центром економічних суперечностей, аграрне питання для фізіократів стало найважливішим. Політика меркантилізму, яку проводив Ж. Б. Кольбер. не тільки підривала сільське господарство, а й перешкоджала технічному прогресу та вільній конкуренції у промисловості.

На відміну від англійської класичної школи, яка зосередила свою увагу на проблемах поділу праці, вартості, прибутку, заробітної плати, у першу чергу аналізуючи промислове виробництво, Ф. Кене об'єктом свого дослідження зробив землеробство, яке оголосив єдиною продуктивною галуззю, де створюється нове багатство. Продуктивними визнавалися лише витрати в сільському господарстві, промислові ж витрати оголошувалися безплідними. Фізіократи висунули ідею еквівалентності обміну та спростували погляди меркантилістів щодо створення багатства в процесі обміну. Представники фізіократичної школи вважали, що ефективні методи збагачення країни пов'язані з матеріальним виробництвом.

Одне з центральних місць у економічній теорії фізіократів посідає вчення про "чистий", або додатковий, продукт, походження якого пов'язувалося зі сферою матеріального виробництва. Під чистим продуктом фізіократи розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, а лише споживає надане землеробством. Учений розглядав чистий продукт, з одного боку, як продукт самої землі, дар природи, з іншого — як результат додаткової праці найманого працівника. Продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, чистий продукт, тобто праця в землеробстві. У зв'язку з цим фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою, ігноруючи категорію прибутку[9, c. 107-109].

2.3. Класична політекономія (XVIII — XIX)

Класична буржуазна політична економія (термін "політична економія" увів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкрстьєн) виникла в період зародження й утвердження капіталістичного способу виробництва. К. Маркс, вивчаючи історію економічної думки, зазначав: "Під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію починаючи з В. Петті, яка вивчає внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва" [3, с. 91]. Таке трактування класичної школи дещо обмежене і не розкриває всієї ідейної спадщини економістів-класиків, оскільки проблематика їхніх творів не вичерпується цим визначенням.

Прибутком у розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. Па його думку, вартість, або ціна, землі — це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Кількість річних рент повинна дорівнювати 21, тобто тривалості спільного життя трьох поколінь — діда, батька й сина.

Незважаючи на ототожнення прибутку з рентою, один з видів прибутку — відсоток на позичковий капітал В. Петті проаналізував окремо. Він визначив відсоток як доход, що є похідним від земельної ренти, і назвав його "грошовою рентою". У праці "Різне про гроші" (1682) відсоток прирівнювався до орендної плати, а його законодавче регулювання не припускалося.

Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками[14, c. 134-135].

У теорії відтворення А. Сміта розглядається два основних показники — чистий доход, що є втіленням справжнього багатства країни (у сучасній економічній теорії — національний доход), і валовий доход (сукупний суспільний продукт). Конкретизуючи погляди Ф. Кене стосовно механізму суспільного відтворення, А. Сміт чітко розрізняє грошову та матеріальну форми чистого доходу: перша складається з доходів усіх класів (прибутку, ренти, заробітної плати), які формують фонди споживання та нагромадження, а друга представлена виробленими предметами споживання й засобами виробництва. Разом з тим підкреслюється, що це не дві складові, а лише дві форми вираження того самого суспільного багатства. Суттєво, що А. Сміт розглядав повноцінний процес розширеного відтворення, а нагромадження капіталу визнавав головною умовою збільшення суспільного багатства.

Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста.

Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи. Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу. Крім того, на багатьох великих підприємствах функції нагляду і керування передаються найманому керуючому. Сміт вважав прибуток закономірним результатом продуктивності капіталу і винагородою капіталістів за їхню діяльність, працю і ризик.

Сміт відзначав тенденцію норми прибутку до зниження, вказував, що прибуток більш низький у розвитих капіталістичних країнах. Пряме обчислення норми прибутку він вважав практично неможливим, але пропонував замінити порівняння норми прибутку в часі і просторі порівнянням ставок позичкового відсотка. В Англії, писав він, звичайно вважається, що відсоток може складати біля половини прибутку. Сміт дає наступне пояснення тенденції зниження відсотка і норми прибутку: у багатих країнах з ходом економічного розвитку утвориться надлишок капіталу, що викликає ріст конкуренції капіталів і зниження прибутковості. Низький рівень відсотка і норми прибутку Сміт розглядав як прояв економічної розвиненості і здоров'я нації[16, c. 39-40].

2.4. Марксистська політекономіка (XIX- XX)

Марксизм виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах.

Ідейними передумовами теорії марксизму були німецька класична філософія, класична буржуазна політична економія та утопічний соціалізм. Діалектика Г. Гегеля та матеріалізм Л. Фейербаха дали К. Марксу змогу висунути свої визначальні принципи діалектичного та історичного матеріалізму. В економічному вченні К. Маркс розвинув трудову теорію вартості, яка була започаткована А. Смітом і Д. Рікардо, ідею об'єктивності економічних законів і провідної ролі виробництва. Важливим елементом поглядів К. Маркса було критичне ставлення до попередніх теорій і концепцій. Певний вплив на формування ідей марксизму мала також дрібнобуржуазна критика капіталізму.

Карл Маркс відзначав, що норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості.

Якщо взяти для прикладу капітал у 5000 марок, з яких 4100 складають постійний, 900 — перемінний капітал і 900 — прибавочну вартість. Норма прибавочної вартості складала, отже, 900/900, чи 100%. Норма ж прибутку в цьому випадку дорівнює 900/5000 чи 18%.

Але між нормою прибавочної вартості і нормою прибутку крім цього чисто формального розходження, заснованого на іншому способі розрахунку, існує ще інше розходження.

Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу. Але структура капіталу різна в різних областях виробництва в залежності від технічних умов і висоти розвитку техніки[10, c. 156-158].

"Вартісна структура капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, ми називаємо органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, ми називаємо капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, ми називаємо капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури ми називаємо такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу".

К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність.

Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу.

Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, К.Маркс називав органічною структурою капіталу… Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури. Навпаки, капітали, у яких постійний капітал займає відносно менше, а перемінний відносно більше місце, чим у середньому суспільному капіталі, він називає капіталами нижчої структури. Нарешті, капіталами середньої структури він називає такі, структура яких збігається з структурою середнього суспільного капіталу

К.Маркс відзначав, що капіталіст робить заради прибутку, а не для задоволення якої-небудь суспільної потреби. Йому байдуже, чи робити голки чи локомотиви, ваксу чи одеколон. Йому усього важливіше одержати якнайбільше прибутку на свої гроші[12, c. 128-129].

2.5. Вульгарна політекономія, економікс (XVIII- XIX)

Класичну школу замінила вульгарна буржуазна політекономія. Одночасно формується антитеза останній — пролетарська політична економія.

У концепції К. Маркса історично вихідними моментом і теоретичною основою виникнення вульгарної буржуазної політекономії була класична школа. Таке парадоксальне, на перший погляд, положення пояснюється тим, що класичній школі, згідно з вченням К. Маркса, властива двоїстість — переплетіння наукових і вульгарних (ненаукових) елементів в її методології та теорії. Така двоїстість пронизує класичну економічну теорію з самого початку її існування.

Однак своєрідна кристалізація вульгарних елементів в особливий вид економічної теорії відбувається лише на певному історичному етапі розвитку. "Тільки після того як політична економія досягла певного ступеня розвитку і вилилась у сталі форми, тобто після А. Сміта, — наголошував К. Маркс, — від неї відділяється як окремий вид політичної економії той її елемент, що є лише відображенням зовнішності явища, як уявлення про нього відділяється її вульгарний елемент". Класична політекономія, за словами К. Марк-са, досліджувала внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва. На противагу їй вульгарній політекономії іманентне властиві розгляд лише зовнішніх, поверхових явищ конкуренції, затушовування суперечностей підприємницького виробництва, його апологетика тощо. Отже, для К. Маркса та його ортодоксальних прибічників посткласична економічна теорія — це вульгарна (неовульгарна) теорія, синонім ненауковості, примітивно-поверхової описовості, апріорної орієнтації на спотворення реальності. В цілому вона втілювала принципово інші, ніж класична школа, методологію, пріоритети, системи цінностей, погляди на економіку тощо.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що підхід К. Маркса до історії політичної економії — це підхід з позиції розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату[11, c. 173-175].

2.6. Теорії “утримання”, “чекання”, “ризику”

За умов недосконалої конкуренції прибуток набуває форми "ненульової", "чистої", "диференціальної", "чистої економічної" та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни, застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного прибутку.

Ще одним варіантом теорій прибутку є концепція "ризикового" прибутку, автором якої є американський економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію "функціонального прибутку" американського вченого Й. Шумпетера. Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов'язується з працею підприємця, що відповідає критеріям науковості[6, c. 189-192].

2.7. Теорія трудового доходу

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Джеймс Мілль і яку поділяли такі відомі економісти ХІХ ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально-необхідні функції: робітники — функції виконавців, підприємці — функції організаторів. І перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники — заробітну плату, підприємці — прибуток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати[8, c. 155-156].

2.8. Сучасна політекономія

Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в інші — як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх — як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з'єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не приймають участі. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.

Польський економіст Михайло Калецький запропонував свою теорію прибутку.

Основні роботи М. Калецького вийшли в 1930-1950-х роках у виді розрізнених статей і були перевидані вже після Другої світової війни у виді двох трохи дублюючих один одного збірників: "Теорія економічної динаміки. Нарис про циклічні і довгострокові зміни в капіталістичній економіці". ["Theory of Economіc Dynamіcs. An Essay on Cyclіcal and Long-Run Changes іn Capіtalіst Economy"] (1956); "Обрані нариси з приводу динаміки капіталістичної економіки. 1933 — 1970". ["Selected Essays on the Dynamіcs of the Capіtalіst Economy. 1933 — 1970"] (1971).

У ряді своїх робіт, частина яких була опублікована ще в 1930-і роки, польський економіст М. Калецький незалежно від Дж. М. Кейнса прийшов багато в чому до аналогічних висновків, а в окремих аспектах його аналіз виявився значно глибше. Тому разом із Дж. М. Кейнсом М. Калецького можна розглядати як засновника макроекономіки в цілому і єретичній макроекономіці зокрема (і насамперед , посткейнсіанської макроекономічної теорії)[3, c. 141-142].

М. Калецький запропонував оригінальну теорію прибутку. Ця теорія описується в такий спосіб.

Y = Cп + Сw + І. (1)

Y = П + W. (2)

Формули (1) і (2) є відомими макроекономічними формулами визначення ВВП відповідно по витратах і по доходах. З одного боку, ВВП дорівнює сумі споживання (а воно, у свою чергу, підрозділяється на споживання підприємців (капіталістів), Cп, і робітників, Cw) і інвестицій. З іншого боку, він дорівнює сумі доходів — прибутку і заробітної плати.

Далі М. Калецький вводить спрощуєче (але не дуже нереалістичне) допущення, відповідно до якого робітники не зберігають. Це означає рівність заробітній платі і споживанню робітників:

W = Cw.(3)

Звідси випливає, що

П = Cп + І. (4)

М. Калецький дав крилатий опис двох останніх формул: "Робітники витрачають те, що одержують; капіталісти одержують те, що витрачають".

Споживання підприємців, у свою чергу, залежить від наступних факторів:

Cп = Ca + lп, (5)

де Ca — споживання капіталістів, що не залежить від їхнього прибутку, а l — константа (0 < l < 1). З врахуванням (4) і (5) формулу функції прибутку можна записати в такий спосіб:

П = Ca + lп + І = (Ca + І/1 — l). (6)

З огляду на, що l — константа, а Ca навряд чи відрізняється сильною мінливістю, можна прийти до висновку, відповідно до якого прибуток капіталістів визначається насамперед їхньою інвестиційною активністю.

Таким чином, радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: якщо ж у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, то в Калецкого — з макроекономічною обстановкою, і насамперед , з інвестиційною активністю (таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпроти, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки").

У розподілі функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери, частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і брали участь у нововведеннях. Проблеми ціноутворення в Україні. В Україні на зміну адміністративним цінам за часів існування СРСР прийшла система вільних ринкових (лібералізованих) цін. Так, у 2000 р. у нашій країні регулювалося лише 8 % цін, тоді як у США 20 %, в Японії — до 40 %. Необґрунтованість майже тотальної лібералізації цін є ще більш вражаючою, якщо взяти до уваги такий факт, що в окремих країнах (наприклад, Швейцарії) під час кризи здійснюється регулювання усіх цін, тоді як в Україні у 1998 р. регулювалось лише 11 % цін. Крім того, ступінь державного регулювання цін має коригуватися з питомою вагою державного сектору економіки.

Загалом в Україні впродовж 90-х рр. XX ст. і на початку XXI ст. була відсутня науково обґрунтована політика цін. Свідченням цього є такі цінові диспропорції, як наближення цін на товари і послуги до рівня світових за одночасного штучного зниження ціни на робочу силу до рівня найменш розвинених країн Африки; значний диспаритет цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію; невиконання цінами своєї функції та ін.

Стосовно прибутку, то внаслідок наявної системи цін в Україні спостерігається перекачування додаткової вартості і навіть частини необхідного продукту із сільського господарства в руки посередницьких структур, у т. ч. банків, прибутків з державних підприємств до приватних фірм; вилучення до 80 % доходів підприємств у державний бюджет через механізм оподаткування, масове вивезення прибутків компрадорською буржуазією за кордон, привласнення значної частки прибутків іноземними фірмами і компаніями зі спільних підприємств тощо. Так, іноземці вклали в такі підприємства у 1999 р. лише 0,1 % активів, а привласнили 24 % прибутків. Це вимагає ефективного державного регулювання цих процесів[2, c. 135-137].

Висновки

Провівши дослідження природи прибутку можна зробити наступні висновки. Прибуток нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, у практичному ж плані прибуток представляє собою різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупними витратами. Адам Сміт називав прибутком усю різницю між доданою працею вартістю і заробітною платою й у цих випадках мав на увазі прибавочну вартість. В інших випадках Сміт розумів під прибутком залишок після сплати ренти, а також відсотка, і тоді прибутком називав, підприємницький доход капіталіста. Він рішуче відкидав думку, що прибуток — це просто інший вид заробітної плати, що відшкодовує працю по нагляду і керуванню підприємством, і приводив в обґрунтування свого погляду переконливі аргументи.

Розміри прибутку визначалися, на його думку, не кількістю, вагою чи складністю цеї передбачуваної праці по нагляду й управлінню, а розмірами вкладеного в справу капіталу. К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачену прибавочну праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність.

К.Маркс зазначав, що в багатьох виробництвах, особливо в сільському господарстві, рік складає природний виробничий період, після закінчення якого виробництво починається заново. Тому установився звичай обчислювати норму прибутку у виді відносин всієї кількості річного прибутку до кількості капіталу, витраченого протягом того ж року на виробництво. Норма прибутку повинна відрізнятися від норми прибавочної вартості. Очевидно, що та сама норма прибавочної вартості дасть різні норми прибутку, якщо міняється структура капіталу, тобто якщо на ту ж кількість заробітної плати приходяться різні кількості постійного капіталу. Вартісну структуру капіталу, оскільки вона визначається його технічною структурою і відбиває це останнє, К.Маркс називав органічною структурою капіталу. Капітали, що містять більший відсоток постійного і, отже, менший відсоток перемінного капіталу, чим середній суспільний капітал, він називав капіталами вищої структури.

Оригінальну теорію прибутку запропонував польський вчений М.Калецький. Радикальна відмінність підходу М. Калецького до аналізу розподілу доходу від неокласичного підходу полягає в наступному: у неокласиків розподіл доходів власників факторів виробництва зв'язано з граничною продуктивністю цих факторів, у Калецького — з макроекономічною обстановкою, і насамперед, з інвестиційною активністю. Таким чином, на противагу точці зору представників магістрального напрямку сучасної економічної теорії про те, що необхідний пошук "мікрооснов макроекономіки", М. Калецький, навпроти, намагався шукати "макрооснови мікроекономіки".

Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. — 3-тє вид., доп. і перероб.. — К.: Знання-Прес, 2004. — 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. — 6-те вид., доп. і пе-рероб.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. – 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. — К.: Інститут аграрної економіки, 1999. — 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

13. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. — К.: Кондор, 2003. — 491 с.

15. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

16. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. — 323 с.