Особливості фінансування дошкільного виховання дітей в Україні

- Фінанси -

Arial

-A A A+

ВСТУП.

1. Фінансування освіти як основи соціального розвитку суспільства.

1.1 Сутність та розвиток форм фінансування соціальної сфери в Україні

1.2 Сутність та необхідність бюджетного фінансування освіти як основи соціального розвитку суспільства.

1.3 Місце та тенденції розвитку фінансування дошкільного виховання дітей в видатках на освіту.

2. Основи фінансування дошкільного виховання дітей та аналіз фінансування дитячих дошкільних закладів.

2.1.Основи кошторисного фінансування дошкільного виховання дітей

2.2. Особливості планування видатків на фінансування дошкільного виховання дітей в місцевому бюджеті

2.3.Характеристика та аналіз фінансування дитячого дошкільного закладу

3. Шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні

3.1. Контроль за цільовим використанням бюджетних коштів закладами дошкільного виховання дітей.

3.2. Альтернативні шляхи та джерела фінансування дошкільного виховання дітей

3.3 Шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні на основі зарубіжного досвіду.

ВИСНОВКИ.

Список використаної літератури.

ВСТУП

Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.

За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, здійснюється практичне реформування галузі згідно з Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").

Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.

Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру. Мають постійно оновлюватися зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним залишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки.

Потребують державної підтримки дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку.

Необхідно істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми потребують першочергового розв'язання.

З огляду на викладене, а також ситуацію, що склалася в системі фінансування освіти як основи соціального розвитку суспільства, актуальність зазначеної проблеми вбачається беззаперечною.

Виходячи з узагальнення здобутків теоретичних досліджень фінансування освіти і практичного рішення проблеми, для виконуваної роботи були визначені наступні цілі:

• узагальнити сутність та розвиток форм фінансування соціальної сфери в Україні;

• виявити місце та тенденції розвитку фінансування дошкільного виховання дітей в видатках на освіту;

• виокремити їх змістовний, елементний і структурний склад, технології формування;

• створити чітке уявлення про основи фінансування дошкільного виховання дітей;

• провести аналіз фінансування дитячих дошкільних закладів;

• запропонувати і обґрунтувати шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні.

Об'єкт дослідження — дошкільний виховний заклад Деснянського району м. Києва.

Мета дослідження — дослідження особливостей фінансування дошкільного виховання дітей в Україні.

При виконанні роботи використаний системний підхід, що передбачає розгляд соціальної сфери як відкритої системи і комплексу взаємозалежних елементів із властивими ним визначеними загальними властивостями, об'єднаними для досягнення визначеної мети при умовах впливу зовнішнього середовища.

В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя.

Виконана робота має практичне значення, тому що дозволяє використовувати результати об'єктивного і всебічного дослідження фінансування дошкільного виховання дітей в Україні як найважливіший фактор впливу на освіту як стратегічний ресурс поліпшення добробуту та розвитку людей в сучасних ринкових умовах.

1.Фінансування освіти як основи соціального розвитку суспільства:

1.1 Сутність та розвиток форм фінансування соціальної сфери в Україні

Освіта – це суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання та добробуту суспільства. Вона являє собою специфічну галузь сфери духовного виробництва, яка займається формуванням знань та вмінь підростаючого покоління, його вихованням, підготовкою кадрів.

Перехід до ринкових відносин в Україні ставить зростаючі вимоги перед сферою освіти, вимагає постійного підвищення якісного рівня загальноосвітньої та професійної підготовки кожного працівника. Освіта має значний вплив на відтворення робочої сили. Це насамперед вплив на підвищення якості робочої сили, її здатності вчасно пристосуватися до нових вимог, які ставить ринок. Адже зростання освітнього рівня робітників виступає суттєвою передумовою кращої їх адаптації до праці в умовах прискореного розвитку науки, техніки та сучасних технологій. Розвиток творчого потенціалу працівника, який залежить від системи дошкільної, загальної та професійної освіти, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів є суттєвими факторами зростання продуктивності праці, а також й економічного зростання держави.

Фінансування установ, закладів та заходів освіти здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур, а також додаткових джерел фінансування.

Згідно статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування [4].

На сучасному етапі розвитку економічних відносин фінансування бюджетних закладів відбувається через механізм кошторисного фінансування. Переваги кошторисного фінансування полягають в тому, що воно є найбільш випробовуваним способом фінансування, який вже тривалий час використовується в бюджетній сфері і відповідає особливостям її функціонування. Одночасно, кошторисне фінансування, при всій своїй апробованості, має суттєві недоліки. По-перше, за такого порядку виділення грошових коштів послаблюється зв'язок між результатами функціонування закладів і грошовими надходженнями, оскільки, фінансується не обсяг робіт, зростання якості послуг чи продукції, а час присутності працівників на роботі. По-друге, якість роботи враховується опосередковано — виходячи з рівня освіти, трудового стажу працівника, що призводить до зрівнялівки і знижує стимули до ефективної діяльності. У працівників немає заінтересованості збільшувати обсяг чи якість робіт і послуг, оскільки це не впливає на величину їхніх грошових надходжень.

Незважаючи на критичну оцінку кошторисного фінансування, воно продовжує функціонувати в бюджетній сфері і набуває нових властивостей сучасного господарювання. В останні роки зміни, які відбулись у практиці кошторисного фінансування, були зумовлені реформуванням бюджетної сфери і побудовою нової системи відносин у даному секторі економіки. Це, на наш погляд, вимагає внесення певних коректив у теоретичну площину і перегляду концептуальних основ даного методу фінансування та принципів його функціонування.

Згідно з чинним законодавством, кошторисом бюджетних установ називається основний плановий документ, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 р. № 228.

У вітчизняній фінансовій науці визначаються теоретичні домінанти і принципові якості поняття "кошторисне фінансування". Як правило, більшість вчених дотримуються усталених поглядів і використовують за основу теоретичні висновки, які було зроблено в теорії бюджету радянськими вченими. Наведемо найбільш розповсюджене формулювання, яке можна зустріти у радянських фінансово-кредитних словниках: Кошторисне фінансування — надання грошових коштів з державного бюджету для покриття видатків установ невиробничої сфери, які, як правило, не мають власних доходів [6, 129]. Дане визначення було актуальним тоді, коли кошторисне фінансування здійснювалося майже повністю за рахунок бюджетних коштів, однак в умовах становлення ринкових відносин, подібний підхід у трактуванні змісту даного поняття є звуженим і не відповідає вимогам сучасності.

У сучасних підручниках і монографіях з теорії фінансів і бюджету питання сутності кошторисного фінансування розглядається багатьма вітчизняними науковцями. Одне з перших визначень, яке можна зустріти у науковій літературі в період незалежності, дано авторами підручника "Бюджетна система України" виданому в 2000 році. Вчені-фінансисти С. І. Юрій, Й. М. Бескид трактують кошторисне фінансування як забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління [7, 200]. У представленому визначенні кошторисне фінансування розглядається як процес забезпечення бюджетних установ лише державними коштами, що значно звужує спектр джерел, які сьогодні на практиці залучаються в рамках даного методу фінансування. Дане трактування, на наш погляд, є об'єктивним відображенням минулих реалій і ґрунтується на оцінці кошторисів того періоду, коли вони мали дещо іншу форму та властивості, однак в сучасних умовах воно вимагає доповнення.

Основним джерелом фінансування витрат на освіту є державний та місцеві бюджети.

Держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.

Кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються.

Система освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідовно пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 року, та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 року, де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:

– доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

– рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

– гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

– органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

– незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Видатки на освіту здійснюються за такими групами закладів і заходів:

1. Дошкільна освіта:

– дошкільні заклади освіти.

2. Загальна середня освіта:

– загальноосвітні школи (в т.ч. школа–дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;

– вечірні змінні школи.

3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:

– загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні шко-ли-інтернати санаторного типу;

– загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;

– дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийомні сім'ї);

– спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;

– загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

– допомога на дітей, які знаходяться під опікою, піклуванням.

4. Позашкільна освіта:

– позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з дітьми.

5. Професійно-технічна освіта:

– професійно-технічні заклади освіти;

– професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

6. Вища освіта:

– вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;

– вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.

7. Шслядипломна освіта:

– заклади післядипломної освіти III – IV рівнів акредитації (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення);

– інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.

8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:

– придбання підручників;

– методична робота, інші заходи з народної освіти;

– служба технічного нагляду за будівництвом і капітальним ремонтом;

– централізовані бухгалтерії;

– групи з централізованого господарського обслуговування;

– інші заклади освіти.

У сучасних умовах особлива увага приділяється вдосконаленню змісту освіти з урахуванням нових соціальне-політичних реалій суспільства, сучасного рівня науки і техніки. Розроблено концепції мовно-літературної освіти, трудової підготовки, професійно-технічної освіти, нові навчальні програми з природничо-математичних предметів для середньої школи, а також освітні програми підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Важливим елементом державної політики в галузі освіти має стати визначення державних вимог до змісту, рівня та обсягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти, достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни.

На розвиток системи освіти в Україні спрямовуються значні матеріальні та фінансові ресурси.

Саме завдяки постійному зростанню витрат на освіту розвинені країни зберігають провідне становище у світовій економіці. При цьому досвід багатьох країн засвідчує той факт, що в більшості з них у структурі вкладень в освіту переважає державна частка. Основною причиною цього є те, що освіта – це той фактор, котрий громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня. Гарантований рівний чи у крайньому разі мінімальний доступ до освіти слугує цілям забезпечення рівних прав та соціальних свобод населенню тієї чи іншої країни.

Іншою важливою причиною державної підтримки освіти є суспільно-корисна цінність витрат на освіту. Вигоду від наявності громадян з високим рівнем освіти отримує не лише окремо взята людина, але й суспільство в цілому. Інакше кажучи, суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава в більшості випадків не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку, тому що ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства, тим більше, що послуги освіти, як правило, носять довгостроковий характер, а отже, й від них залежить довгострокова перспектива економічного та соціального розвитку країни в цілому.

При збереженні орієнтації в основному на державне фінансування освітнім закладам надано широкі права для того, щоб вони самостійно заробляли гроші на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтернативні, позабюджетні кошти.

В сучасних ринкових умовах зростає обсяг позабюджетних коштів, що спрямовуються на розвиток освіти.

Додатковими джерелами фінансування освіти є такі:

кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

плата за надання додаткових освітніх послуг;

кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

дотації з місцевих бюджетів;

кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;

валютні надходження;

добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

інші кошти.

У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні асигнування навчально-виховних закладів, установ та заходів системи освіти не зменшуються. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню.

Нині використовуються наступні форми бюджетного фінансування: кошторисне; державне фінансування інвестицій; позики з бюджету державним підприємствам; державні дотації.

Кошторисне фінансування — забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління. Вони отримують кошти на своє утримання із бюджету на підставі фінансових документів-кошторисів. Так фінансується майже вся невиробнича так звана бюджетна сфера. До бюджетної сфери відносять соціально-культурні заходи й установи, фундаментальні дослідження, національна оборона, правоохоронна діяльність і органи безпеки, судова влада і органи прокуратури.

Державне фінансування інвестицій. Відповідно до бюджетної класифікації видатків фінансування будівництва об’єднано в одну групу разом з архітектурою і вміщує в собі державні інвестиції на основні об’єкти економічного і соціального розвитку України за ринкових умов.

Позики з бюджету державним підприємствам — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50% майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань, як правило на поворотній основі під затвердженні проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику надає Міністерство фінансів на договірних засадах.

Державні дотації. Це форма бюджетного фінансування, яка застосовується при фінансуванні планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищує ціну продажу.

Форми бюджетного фінансування визначаються економічними умовами, із змінами яких міняються як форми бюджетного фінансування, так і їхнє застосування. Нині, при переході до ринкових відносин визріла потреба в удосконаленні форм бюджетного фінансування.

При цьому до існуючих форм бюджетного фінансування не можна застосовувати однаковий підхід, а перспективи розвитку кожної із форм повинні пов’язуватись з тими цілями, яким вони слугують.

Цілі можуть бути поділені на загальні та спеціальні. Загальні втілюються за допомогою таких форм фінансування, які відповідають системі управління економікою в цілому.

Спеціальні пов’язані з особливими умовами господарювання, згідно із завданням економічної політики держави на відповідному етапі розвитку. Форми бюджетного фінансування, які обумовлені загальними цілями, у подальшому повинні удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки. Їхнє удосконалення, з одного боку, повинно провадитись у напрямку посилення стимулюючих факторів певних форм фінансування, а з іншого – у напрямку запровадження нових умов надання бюджетних коштів.

1.2 Сутність та необхідність бюджетного фінансування освіти як основи соціального розвитку суспільства

Сутність бюджетного фінансування освіти найпростіше зрозуміти через призначення бюджету в державі. Воно виявляється в системі фінансових відносин, структура яких така:

– між державою і підприємницькими структурами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету;

– між державою і населенням у процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту;

– між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.

Дослідження і аналіз структури зазначених відносин дають можливість зрозуміти економічний зміст бюджету, глибше виявити його роль у розподільчих процесах та економіці держави в цілому.

Роль валового внутрішнього продукту на всіх стадіях від створення до споживання визначається за допомогою грошових фондів. Тому залежно від того, як відбувається процес мобілізації та використання бюджетних коштів, як це впливає в кінцевому підсумку на формування фондів споживання і нагромадження, визначається роль бюджету в економіці.

Бюджет є важливим інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери. За його допомогою держава, здійснюючи розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту, змінює структуру виробництва, впливає на результати господарювання, здійснює соціальні перетворення.

В умовах переходу до ринку бюджет є основним інструментом регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету прямо залежать від стану виробництва. У свою чергу, можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальні гарантії населенню залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частин бюджету пов'язано з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку держави на відповідний рік. Але, як уже зазначалося, і в умовах перехідної економіки провідна роль бюджету в перерозподілі фінансових ресурсів, як і валового внутрішнього продукту в цілому, є об'єктивною реальністю. Це зумовлено тим, що бюджет якраз і є тим інструментом, за допомогою якого здійснюється регулювання економічних процесів, чого не можна досягти іншими методами, в тому числі суто ринковими.

Державні фінанси і насамперед система бюджетів держави в умовах переходу до ринку є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери.

Бюджет має значні можливості щодо впливу на темпи та пропорції розвитку економіки при фінансуванні витрат на її розвиток.

Значним є вплив бюджету на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. З бюджету фінансується надання громадянам безплатних послуг у галузях освіти, охорони здоров'я, підготовки кадрів, науки, здійснюється соціальний захист громадян тощо.

Фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення частини функцій, які виконує держава. Фінанси місцевих органів влади є важливим інструментом впливу на всі процеси в економіці та соціальній сфері держави.

Необхідність бюджетного фінансування освіти випливає з розуміння сутності самої освіти та її місця в українському суспільстві.

Закон України "Про освіту" визначає : освіта — основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави [4].

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Саме тому Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти такі:

1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

2. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:

• особистісна орієнтація освіти;

• формування національних і загальнолюдських цінностей;

• створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

• постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

• розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

• пропаганда здорового способу життя;

• розширення україномовного освітнього простору;

• забезпечення освітніх потреб національних меншин;

• забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

• розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;

• органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;

• запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

• створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

• створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;

• інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

3. Держава повинна забезпечувати:

• виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;

• збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;

• виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;

• формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості;

• підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукоемких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці;

• створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

• підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку;

• стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;

• розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

• етичне, естетичне виховання;

• екологічну, правову, економічну освіту;

• наступність і безперервність освіти;

• інноваційний характер навчально-виховної діяльності;

• різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання;

• моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг;

• створення умов для ефективної професійної діяльності педагогічних, науково-педагогічних працівників відповідно до їх ролі у суспільстві.

Згідно Національної доктрина розвитку освіта — рушійна сила розвитку громадянського суспільства.

В умовах становлення в Україні громадянського суспільства, правової держави, демократичної політичної системи освіта має стати найважливішим чинником гуманізації суспільно-економічних відносин, формування нових життєвих орієнтирів особистості.

Передумовою утвердження розвинутого громадянського суспільства є підготовка освічених, моральних, мобільних, конструктивних і практичних людей, здатних до співпраці, міжкультурної взаємодії, які мають глибоке почуття відповідальності за долю країни, її соціально-економічне процвітання.

Освіта має активно сприяти формуванню нової ціннісної системи суспільства — відкритої, варіативної, духовно та культурно наповненої, толерантної, здатної забезпечити становлення громадянина і патріота, консолідувати суспільство на засадах пріоритету прав особистості, зменшення соціальної нерівності.

Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Однаковий доступ до якісної освіти забезпечується для всіх громадян України, незалежно від національності, статі, соціального походження і майнового стану, ставлення до релігії, місця проживання та стану здоров'я.

Реалізація цього права передбачає чіткість, прозорість, наступність системи освіти всіх рівнів, її чутливість до демографічних, соціальних, економічних змін. Освітня мережа підпорядкована задоволенню широкого діапазону індивідуальних освітніх потреб кожної людини відповідно до її здібностей, а також цільових груп за соціальними, національними, територіальними чинниками. Усі види дискримінації в здобутті освіти заборонені. Неприпустимі в системі освіти протекціонізм, корупція та хабарництво. Держава, органи управління та навчальні заклади разом із громадськістю забезпечують організацію та проведення профілактичних заходів для викорінення негативних явищ та їх проявів у системі освіти.

Модернізація системи освіти спрямована на забезпечення її якості відповідно до найновіших досягнень вітчизняної і світової науки, культури і соціальної практики.

Якість освіти є національним пріоритетом і передумовою виконання міжнародних норм і національного законодавства щодо реалізації прав громадян на отримання освіти.

Забезпеченню якості освіти підпорядковані матеріальні, фінансові, кадрові й науково-методичні ресурси суспільства, державна політика в галузі освіти. Висока якість освіти передбачає органічний взаємозв'язок освіти і науки, педагогічної теорії й практики.

Критерії і показники якості визначаються національними освітніми стандартами.

Держава здійснює перманентний моніторинг якості освіти, забезпечує його прозорість, сприяє розвиткові громадського контролю. Однаковий доступ до освіти забезпечується:

У дошкільній підготовці:

безоплатністю навчання і виховання;
дотаціями держави на утримання дітей у дошкільних закладах;
широкою і різноманітною мережею дошкільних закладів і навчальних комплексів (загальними, з профільними групами різного спрямування, компенсуючими та комбінованими; групами короткочасного перебування, прогулянковими, оздоровчими тощо) різних форм власності;
охопленням усіх дітей, незалежно від місця проживання, різними формами медичного догляду і безоплатної підготовки до школи;
створенням системи підтримки молодих сімей.

Необхідно істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, упровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми потребують першочергового розв'язання.

1.3 Місце та тенденції розвитку фінансування дошкільного виховання дітей в видатках на освіту

Держава визнає пріоритетну роль дошкільної освіти та створює належні умови для її здобуття.

Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Держава надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти; піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні.

Згідно статті 38 Закону України "Про дошкільну освіту" джерелами фінансування дошкільного навчального закладу є кошти:

засновника (власника);

відповідних бюджетів (для державних і комунальних дошкільних навчальних закладів);

батьків або осіб, які їх замінюють;

добровільні пожертвування і цільові внески фізичних і юридичних осіб;

інші кошти, не заборонені законодавством України.

Згідно статті 3 Закону України "Про дошкільну освіту" держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти (Базового компонента дошкільної освіти).

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні.

Дошкільна освіта – цілісний процес, спрямований на:

– забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб;

– формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду.

Дошкільний вік – базовий етап фізичного, психологічного та соціального становлення особистості дитини. Систему дошкільної освіти становлять:

– дошкільні навчальні заклади незалежно від підпорядкування, типів і форми власності;

– наукові й методичні установи;

– органи управління освітою;

– освіта та виховання в сім'ї. Принципами дошкільної освіти є:

– доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти;

– рівність умов для реалізації задатків, нахилів, здібностей, обдарувань, різнобічного розвитку кожної дитини;

– єдність розвитку, виховання, навчання і оздоровлення дітей;

– єдність виховних впливів сім'ї та дошкільного навчального закладу;

– наступність і перспективність між дошкільною та початковою загальною освітою;

– світський характер дошкільної освіти;

– особистісно орієнтований підхід до розвитку особистості дитини;

– демократизація та гуманізація педагогічного процесу;

– відповідність змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти особливостям розвитку та стану здоров'я дитини дошкільного віку.

Завданнями дошкільної освіти є:

– збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров'я дитини;

– виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;

– формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду.

Дошкільний навчальний заклад – це заклад, що забезпечує реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту.

Дошкільний навчальний заклад:

– задовольняє потреби громадян відповідної території в здобутті дошкільної освіти;

– забезпечує відповідність рівня дошкільної освіти вимогам базового компонента дошкільної освіти;

– створює безпечні та нешкідливі умови розвитку, виховання та навчання дітей, режим роботи, умови для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я відповідно до санітарно-гігієнічних вимог і забезпечує їх дотримання;

– формує у дітей гігієнічні навички та основи здорового способу життя, норми безпечної поведінки;

– сприяє збереженню та зміцненню здоров'я, розумовому, психологічному і фізичному розвитку дітей;

– здійснює соціально-педагогічний патронат, взаємодію із сім'єю;

– є осередком поширення серед батьків психолого-педаго-гічних і фізіологічних знань про дітей дошкільного віку;

– додержується фінансової дисципліни, зберігає матеріально-технічну базу;

– здійснює інші повноваження відповідно до статуту дошкільного навчального закладу.

Дошкільний навчальний заклад, заснований на приватній формі власності, здійснює свою діяльність за наявності ліцензії на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти, виданої у встановленому законодавством України порядку.

Режим роботи дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності, тривалість перебування в ньому дітей встановлюються його засновником (власником) відповідно до законодавства України за погодженням із відповідними органами управління освітою та відповідними органами управління охорони здоров'я.

За бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, у дошкільному навчальному закладі може встановлюватися гнучкий режим роботи, який передбачає організацію різнотривалого, цілодобового перебування дітей, а також чергові групи у вихідні, неробочі та святкові дні.

Дошкільний навчальний заклад, що здійснює інноваційну діяльність, може мати статус експериментального. Такий статус надається йому згідно з Положенням про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності, затвердженим спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Статус експериментального не змінює підпорядкування, тип і форму власності дошкільного навчального закладу.

У дошкільному навчальному закладі незалежно від підпорядкування, типу і форми власності не допускаються створення і діяльність організаційних структур і політичних партій та релігійних організацій.

Відповідно до потреб громадян України створюються такі дошкільні навчальні заклади:

– дошкільний навчальний заклад (ясла) для дітей віком від двох місяців до трьох років, де забезпечується догляд за ними, а також їх розвиток і виховання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

– дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, де забезпечуються догляд за ними, розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

– дошкільний навчальний заклад (дитячий садок) для дітей віком від трьох до шести (семи) років, де забезпечуються їх розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

– дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) компенсуючого типу для дітей віком від двох до семи (восьми) років, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації. Дошкільні навчальні заклади (ясла-садок) компенсуючого типу поділяються на спеціальні та санаторні;

– будинок дитини – дошкільний навчальний заклад системи охорони здоров'я для медико-соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також для дітей із вадами фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (для здорових дітей) та до чотирьох (для хворих дітей) років;

– дошкільний навчальний заклад (дитячий будинок) інтернатного типу забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного та шкільного віку, які перебувають у родинних стосунках і утримуються за рахунок держави;

– дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) сімейного типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, які перебувають у родинних стосунках і де забезпечуються їх догляд, розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

– дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) комбінованого типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, у складі якого можуть бути групи загального розвитку, компенсуючого типу, сімейні, прогулянкові, в яких забезпечуються дошкільна освіта з урахуванням стану здоров'я дітей, їх розумового, психологічного, фізичного розвитку;

– дошкільний навчальний заклад (центр розвитку дитини), в якому забезпечуються фізичний, розумовий і психологічний розвиток, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей, які відвідують інші навчальні заклади чи виховуються вдома;

– дитячий будинок сімейного типу – дошкільний навчальний заклад, в якому виховуються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, віком від двох до вісімнадцяти років.

Перелік дошкільних навчальних закладів (ясел-садків) компенсуючого типу визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти й науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

Для задоволення освітніх отреб громадян дошкільний навчальний заклад може входити до складу навчально-виховного комплексу "дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад" або до складу об'єднання з іншими навчальними закладами.

Для задоволення освітніх, соціальних потреб, організації ранньої корекційної та лікувально-відновлювальної роботи при спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах), загальноосвітніх санаторних школах (школах-інтернатах) можуть створюватися дошкільні групи.

Для забезпечення реалізації прав дитини на родинні зв'язки при загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, можуть створюватися дошкільні відділення.

Для задоволення освітніх, соціальних потреб громадян можуть створюватися дошкільні навчальні заклади із сезонним перебуванням дітей.

Групи у дошкільному навчальному закладі комплектуються за віковими, сімейними, родинними ознаками.

Джерелами фінансування дошкільного навчального закладу є кошти:

засновника (власника);
відповідних бюджетів (для державних і комунальних дошкільних навчальних закладів) у розмірі, передбаченому нормативами фінансування;
батьків або осіб, які їх замінюють;
добровільні пожертвування і цільові внески фізичних і юридичних осіб та інші надходження, не заборонені законодавством.

2.Основи фінансування дошкільного виховання дітей та аналіз фінансування дитячих дошкільних закладів

2.1.Основи кошторисного фінансування дошкільного виховання дітей

Видатки дошкільних установ здійснюються на підставі затверджених у встановленому порядку кошторисів, планів асигнувань і планів використання.

Кошторис – це документ, який надає повноваження розпоряднику коштів на отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів на виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.

Бюджетний розпис — це документ, у якому встановлюється розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації.

Здійснення видатків установ та одержувачів без затверджених у встановленому порядку кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів припиняється через 30 календарних днів після затвердження річного розпису асигнувань і щомісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів.

До затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів підставою для здійснення видатків є проекти кошторисів, планів асигнувань і планів використання бюджетних коштів, засвідчені підписами керівника установи та головного бухгалтера. Після закінчення 30-денного терміну органи Державного казначейства здійснюють операції з розрахунково-касового обслуговування розпорядників коштів державного бюджету тільки відповідно до затверджених і зареєстрованих у обліку відповідних органів Державного казначейства кошторисів і планів асигнувань.

Статті Бюджетного Кодексу, що визначають порядок складання та затвердження бюджетного розпису:

• Пункт 3 статті 78 Кодексу визначає, що місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису керівником місцевого фінансового органу затверджується тимчасовий розпис на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бюджетним призначенням.

• Статтею 49 Кодексу встановлено місячний термін затвердження бюджетного розпису Державного бюджету України.

Порядок складання та виконання розпису державного бюджету визначено інструкцією, затвердженою Наказом Міністерства фінансів України №57 від 28 січня 2002 року «Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету». Згідно з цим наказом, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи мають розробити відповідно до цієї інструкції порядок складання і виконання розпису відповідного бюджету.

Розпис місцевого бюджету на відповідний рік включає:

розпис доходів місцевого бюджету, що поділяється на річний розпис доходів загального і спеціального фондів місцевого бюджету та помісячний розпис доходів загального фонду місцевого бюджету;

розпис фінансування місцевого бюджету, що поділяється на річний розпис фінансування загального і спеціального фондів місцевого бюджету та помісячний розпис фінансування загального фонду місцевого бюджету;

розпис асигнувань місцевого бюджету, що поділяється на річний розпис асигнувань місцевого бюджету загального і спеціального фондів місцевого бюджету та помісячний розпис асигнувань загального фонду місцевого бюджету.

Річний розпис асигнувань місцевого бюджету — це розпис асигнувань загального і спеціального фондів місцевого бюджету на рік у розрізі головних розпорядників коштів за повною економічною класифікацією видатків бюджету без розподілу за періодами року.

Помісячний розпис асигнувань загального фонду місцевого бюджету — це розпис асигнувань загального фонду місцевого бюджету на рік за місяцями в розрізі головних розпорядників за скороченою економічною класифікацією видатків бюджету.

Скорочена економічна класифікація видатків бюджету включає: оплату праці працівників бюджетних установ (код 1110), нарахування на заробітну плату (код 1120), оплату комунальних послуг та енергоносіїв (код 1160), поточні трансферти населенню (код 1340). Всі інші економічні категорії видатків відображаються загальною сумою за кодом 5000 — -«Інші видатки»-.

Розпис складається відповідно до бюджетних призначень, установлених у рішенні про місцевий бюджет, та затверджується керівником місцевого фінансового органу в місячний термін після набрання чинності цим рішенням.

Якщо розпис не затверджено у визначений термін, то в обов'язковому порядку складається тимчасовий розпис на відповідний період.

Складання розпису починається із складання розпису доходів і розпису фінансування.

Розпис доходів складається управлінням/відділом доходів бюджету місцевого фінансового органу за участю податкової інспекції.

Розпис фінансування складається бюджетним управлінням/відділом за участю інших відповідних структурних підрозділів місцевого фінансового органу з урахуванням необхідності забезпечення своєчасності і повноти платежів з погашення основної суми боргу місцевого бюджету та можливостей щодо обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для покриття помісячних касових розривів загального фонду.

Для складання розпису місцевого бюджету головні розпорядники бюджетних коштів в установленому порядку подають фінансовому органу зведені проекти кошторисів та зведені проекти помісячних планів асигнувань.

Головний розпорядник коштів несе відповідальність за зведення показників, своєчасність подання та достовірність інформації.

На основі складених розписів доходів і фінансування структурний підрозділ місцевого фінансового органу з питань бюджету розраховує граничні помісячні обсяги асигнувань загального фонду місцевого бюджету за відповідними структурними підрозділами фінансового органу і подає їм разом з роз'ясненнями.

Керуючись роз'ясненнями, відповідні структурні підрозділи фінансового органу визначають головним розпорядникам помісячні обсяги асигнувань загального фонду та разом з лімітними довідками про бюджетні асигнування надають їх бюджетному відділу, який зводить отримані помісячні обсяги асигнувань загального фонду, складає узагальнену лімітну довідку за кожним головним розпорядником з визначенням помісячних обсягів асигнувань головному розпоряднику в цілому та доводить лімітні довідки кожному головному розпоряднику. При необхідності структурні підрозділи фінансового органу надають головним розпорядникам додаткові матеріали разом з необхідними роз'ясненнями.

У процесі складання розпису фінансовим органом головні розпорядники коштів мають право брати участь в обговоренні та узгодженні помісячних обсягів.

Головні розпорядники за участю розпорядників нижчого рівня згідно з отриманими лімітними довідками уточнюють проекти кошторисів, складають проекти планів асигнувань та подають відповідним структурним підрозділам фінансового органу зведені проекти цих документів для перевірки їх відповідності показникам лімітних довідок. З метою дотримання структури видатків, що забезпечує мінімально необхідний рівень функціонування головного розпорядника коштів, фінансовий орган перевіряє показники на відповідність бюджетному запиту. Структурні підрозділи фінансового органу відстежують підготовку головними розпорядниками матеріалів до розпису, забезпечують своєчасне подання головними розпорядниками цих матеріалів фінансовому органу, аналізують зазначені матеріали, вносять при необхідності до них корективи і подають структурному підрозділу фінансового органу з питань бюджету свої пропозиції щодо включення їх до розпису.

Бюджетний відділ фінансового органу зводить отримані від структурних підрозділів фінансового органу матеріали, вносить при необхідності корективи і подає розпис на затвердження керівнику фінансового органу.

Копія затвердженого розпису подається в друкованому і електронному вигляді місцевим відділенням Державного казначейства для казначейського обслуговування доходів і міжбюджетних трансфертів місцевих бюджетів, а оригінали залишаються в бюджетному/фінансовому управлінні.

Місцевий фінансовий орган протягом трьох робочих днів після затвердження розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань.

Внесення змін до розпису здійснюється уразі:

– необхідності перерозподілу видатків за економічною класифікацією;

– прийняття рішення про передачу повноважень на виконання функцій або надання послуг, на які затверджено бюджетне призначення, від одного головного розпорядника іншому;

– прийняття рішення про розподіл нерозподілених бюджетних асигнувань між головними розпорядниками;

– необхідності збільшення асигнувань спеціального фонду місцевого бюджету;

– внесення змін до рішення про місцевий бюджет.

Внесення змін до розпису за загальним фондом місцевого бюджету передбачає затвердження довідок про внесення змін до кошторисів та планів асигнувань у порядку, встановленому для затвердження цих документів.

Відповідні структурні підрозділи фінансового органу за обґрунтованим поданням головних розпорядників або на підставі прийнятих розпорядчих рішень не пізніше ніж 20 числа поточного місяця подають структурному підрозділу фінансового органу з питань бюджету в одному примірнику пропозиції про внесення змін до розпису для перевірки та візування. При цьому до довідки необхідно подати обґрунтовані пропозиції щодо доцільності внесення запропонованих головним розпорядником змін, а також інформацію про виділені кошти.

Зміни до помісячного розпису мають відповідати таким вимогам:

– бути збалансованими за місяцями, тобто не порушувати сукупний обсяг асигнувань загального фонду місцевого бюджету на місяць, якого стосуються такі зміни;

– не змінювати сукупний обсяг асигнувань загального фонду місцевого бюджету на рік, за винятком внесення змін до рішення про місцевий бюджет;

– враховувати фактично виділені кошти за попередній період;

– відповідати вимогам рішення про місцевий бюджет та інших розпорядчих рішень;

– вноситися на поточний та наступні періоди.

Після затвердження довідки про внесення змін до розпису відповідні структурні підрозділи фінансового органу подають оригінал та дві його копії бюджетному відділу для реєстрації за номером та датою, яка закінчується за годину до кінця робочого дня.

Після реєстрації вони заносяться до реєстру, який складається в двох примірниках.

Зміни до розпису оформляються таким чином:

– підписуються начальником бюджетного відділу і начальником відповідного структурного підрозділу фінансового органу або особами, що виконують їхні обов'язки;

– затверджуються керівником або заступником начальника фінансового органу;

– реєструються за номером та датою.

Якщо з об'єктивних обставин виникає необхідність анулювання довідки про внесення змін до розпису, то бюджетний відділ у дводенний термін після отримання копії довідки готує доповідну записку на ім'я керівника або заступника керівника фінансового органу, який затверджував довідку, і візує її в бюджетному відділі. Після погодження із керівником або заступником керівника фінансового органу доповідна записка передається до бюджетного відділу для проведення зазначеного анулювання.

У разі виникнення необхідності внесення змін (при казначейському обслуговувані місцевих бюджетів за видатками) до вже затверджених та взятих на облік регіональним управлінням Державного казначейства України довідок у зв'язку з допущеними технічними помилками затверджується нова довідка, де вказуються реквізити тієї довідки, у якій були допущені технічні помилки.

Відповідні структурні підрозділи фінансового органу надсилають копії довідок щодо змін до розпису головному розпоряднику, що є підставою для затвердження довідок про внесення змін до кошторисів та планів асигнувань.

Головні розпорядники в триденний термін подають регіональному управлінню Державного казначейства України довідки про внесені зміни до зведених кошторисів та планів асигнувань у розрізі розпорядників нижчого рівня. Головні розпорядники коштів доводять відповідні зміни до розпорядників нижчого рівня, які, в свою чергу, вносять зміни до кошторису та плану асигнувань.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Бюджетного кодексу України витрати спеціального фонду місцевого бюджету мають постійне бюджетне призначення, яке дає право проводити їх виключно в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду згідно із законодавством, якщо рішенням про місцевий бюджет не встановлено інше.

Протягом року розпорядники вносять зміни до спеціального фонду кошторису за власними надходженнями на підставі довідок установленої форми, які затверджуються керівниками установ, що затвердили кошторис, без внесення відповідних змін до розпису за спеціальним фондом. Органи Державного казначейства України (фінансові органи, якщо це буде передбачено порядком казначейського обслуговування місцевих бюджетів за видатками) ведуть окремий облік таких змін, проводять видатки на підставі кошторисів з урахуванням внесених до них змін без внесення змін до розпису та відображають у звітності про виконання місцевого бюджету планові показники за спеціальним фондом з урахуванням внесених змін до кошторисів.

Внесення змін до розпису за спеціальним фондом щодо інших надходжень здійснюється у загальному порядку, за яким після внесення відповідних змін до розпису складаються довідки про внесення змін до кошторису. Якщо інші надходження спеціального фонду місцевого бюджету фактично перевищили обсяги, враховані при затвердженні місцевого бюджету, то місцевий фінансовий орган за поданням головних розпорядників збільшує планові показники за спеціальним фондом шляхом внесення змін до розпису. Для цього головний розпорядник повинен надати фінансовому органу детальні обґрунтовані розрахунки та належні пояснення необхідності внесення змін до розпису.

Якщо за результатами місячного звіту про виконання загального фонду місцевого бюджету виявиться, що отриманих надходжень недостатньо для здійснення бюджетних асигнувань відповідно до бюджетних призначенъ з урахуванням граничного рівня дефіциту, затвердженого рішенням про місцевий бюджет, то керівник фінансового органу приймає рішення про обмеження асигнувань загального фонду місцевого бюджету.

Управління доходів фінансового органу разом з іншими структурними підрозділами фінансового органу розраховують уточнений помісячний прогноз надходжень доходів загального фонду, запозичень та подають структурному підрозділу фінансового органу з питань бюджету не пізніше ніж 15 числа місяця, наступного за місяцем, в якому відбулося недоотримання доходів, запозичень.

Бюджетний відділ за участю відповідних структурних підрозділів на підставі уточненого помісячного прогнозу надходжень доходів загального фонду, місцевих запозичень розробляє пропозиції щодо тимчасового обмеження помісячних обсягів асигнувань загального фонду місцевого бюджету та подає на розгляд керівнику фінансового органу, який видає наказ, що встановлює тимчасове обмеження бюджетних асигнувань загального фонду місцевого бюджету.

Відповідний структурний підрозділ фінансового органу керуючись наказом керівника фінансового органу про тимчасове обмеження асигнувань загального фонду місцевого бюджету, у триденний термін повідомляє головних розпорядників про таке тимчасове обмеження асигнувань і проводить видатки з урахуванням тимчасового обмеження асигнувань.

Розпорядники беруть зобов'язання та приводять їх у відповідність до бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами, з урахуванням тимчасового обмеження асигнувань загального фонду місцевого бюджету.

Виконання розпису здійснюється наростаючим підсумком з початку року.

Захищеними вважаються видатки на оплату праці, медикаменти, харчування, оплата комунальних послуг та енергоносіїв. Проте, не викликає сумніву, що фінансувати потрібно і утримання «шкільних автобусів», і відрядження, і послуги зв’язку, і придбання підручників, і ремонти шкіл. Оскільки коштів не завжди вистачає на самі захищені статті, то фінансування охорони праці, капітального будівництва, придбання меблів та навчального обладнання, підручників фактично опиняються поза законом.

Таким чином, виконати вимоги фінансових органів без порушення законодавства в багатьох випадках не можливо, тому слід проаналізувати саму Формулу розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів. Аналіз формули дозволяє виявити її недоліки.

Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів ґрунтується на фінансуванні однієї дитини, тому сума видатків на освіту напряму залежить від кількості дітей у регіоні. На 2007 рік на одного учня виділялось 2663,71 грн. За ці кошти треба виплатити заробітну плату працівникам навчального закладу, обігріти класи, прохарчувати учня та забезпечити його навчальним обладнанням.

Зведення, складання та подання звітності про виконання місцевого бюджету здійснюється фінансовими органами на основі звітів регіональних органів Державного казначейства України щодо надходження доходів та розрахунків за трансфертами з 1 липня поточного року за умови переведення місцевих бюджетів на казначейське обслуговування за видатками регіональними органами Державного казначейства України:

• щодо доходів — ураховуючи розпис доходів, наростаючим підсумком із зазначенням відсотків виконання за рік та додатково по загальному фонду за відповідний період;

• щодо фінансування — враховуючи розпис фінансування, наростаючим підсумком із зазначенням відсотків виконання за рік та додатково по загальному фонду за відповідний період;

• щодо видатків — ураховуючи розпис асигнувань, наростаючим підсумком із зазначенням відсотків виконання зарік (за кожним кодом економічної класифікації) та додатково по загальному фонду за відповідний період (за кодами скороченої форми економічної класифікації).

У звіті про виконання місцевого бюджету за спеціальним фондом відображаються планові показники, враховані при затвердженні рішення про місцевий бюджет, та уточнені планові показники з урахуванням змін, внесених до кошторисів.

Звіт про виконання розпису за спеціальним фондом місцевого бюджету складається за бюджетними програмами головних розпорядників у розрізі джерел надходжень (плата за послуги, що надаються бюджетними установами; інші джерела власних надходжень бюджетних установ; інші надходження спеціального фонду). При цьому в квартальній та річній звітності власні надходження бюджетних установ розшифровуються за групами та типами згідно з класифікацією доходів бюджету на підставі звітів розпорядників.

Указом Президента України від 28 лютого 1997 р. «Про заходи щодо забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення фінансово-бюджетної дисципліни» встановлено порядок затвердження кошторисів доходів і видатків бюджетних організацій. Кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільовий напрямок і поквартальний розподіл коштів. За відсутності в органах Державного казначейства затверджених в установленому порядку кошторисів фінансування або оплата витрат не здійснюється. Крім того, з метою посилення фінансово-бюджетної дисципліни і створення умов для своєчасної виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат посилюється бюджетний контроль за використанням коштів бюджетними організаціями. Установлена така черговість здійснення виплат і платежів:

— заробітна плата та прирівняні до неї платежі;

— оплата харчування та медикаментів;

— оплата комунальних послуг;

— інші платежі.

Бюджетним організаціям забороняється витрачати кошти на цілі, не передбачені затвердженими кошторисами доходів і видатків, та допускати понадлімітне використання бюджетних асигнувань; розміщувати за рахунок відповідного бюджету замовлення на продукцію, роботи і послуги, фінансування яких не передбачене відповідними бюджетами чи затвердженими в установленому порядку кошторисами доходів і видатків.

Одержувачі коштів державного бюджету подають щоквартальний і річний бухгалтерські звіти, а на вимогу — оперативні звіти щодо цільового використання бюджетних коштів.

Складання та подання звітності про використання бюджетних коштів здійснюється за формами та порядком, установленими Державним казначейством України.

На теперішній час коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає навіть на покриття базових статей витрат: зарплату, нарахувань на зарплату, плату за енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяються щороку на дошкільну освіту в містах України, за останні три роки становить по різних регіонах від 10 до 20%. Такий стан речей не узгоджується із статтею 67 Закону України —Про місцеве самоврядування в Україні“, яка передбачає те, що держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень. Кошти, потрібні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються у Законі України —Про Державний бюджет України“.

Такий стан речей є не тільки несправедливим щодо місцевих органів влади, які не мають достатніх ресурсів, аби виконувати делеговані їм функції. Він є також аморальним щодо населення, якому обіцяють освітні послуги, але обсяг цих послуг, а також розмір доплати, потрібної для того, щоб дитина могла отримати належну освіту, зі споживачами заздалегідь не обговорюються. Більшість доплат батьків: —добровільне пожертвування“ на ремонт або плата за репетиторство“, стягуються у неофіційний спосіб, тому ці витрати не можна підрахувати наперед. Як наслідок не існує відкритої конкуренції між дошкільними закладами, які пропонують платні послуги, отже, немає й можливості порівнювати та робити вибір між ними.

За подальшої диференціації платоспроможності батьків збільшуватиметься кількість дітей із малозабезпечених родин, батьки яких не можуть сподіватися на надання своїм дітям якісної освіти не через відсутність у дітей здібностей, а передусім через неспроможність батьків доплачувати за освіту. Таким чином, державна освіта посилюватиме і без того зростаючу соціальну нерівність.

Видатки, які несе місцевий бюджет, а також плата батьків та інші надходження, зазвичай мають нелегальний характер і тому не фігурують у фінансовій звітності, не оприлюднюються під час звітів про виконання освітнього бюджету.

Заощадження, ефективне використання фінансових ресурсів не мають сенсу за умов дефіцитного бюджету, який здійснюється у режимі ручного управління із неодмінним добуванням обсягів фінансування чи інших потреб у керівництва в кінці навчального року. Навпаки, політика адміністрації навчальних закладів і управлінь освіти, за таких обставин, полягає у тому, щоб завищувати свої витрати, оскільки це дає підстави просити щоразу більше коштів. Постійний дефіцит і непрозорість бюджетного процесу не дозволяють використовувати більш гнучкі механізми розподілу наявних ресурсів з урахуванням потреб споживачів і місцевих особливостей. Нинішній стан справ заважає також використанню альтернативних джерел фінансування на легальній основі, оскільки фінансове управління школами не передбачає технологій роботи щодо залучення додаткових джерел фінансування.

Відповідальність за цільове використання коштів, виділених на виконання заходів, достовірність звітності і поданих розрахунків несуть керівники та головні бухгалтери підприємств і організацій, які одержали кошти з державного бюджету.

2.2.Особливості планування видатків на фінансування дошкільного виховання дітей в місцевому бюджеті

Бюджетний Кодекс дає змогу освітянам по-новому подивитися на систему фінансування освіти. Цьому сприяло переведення планування видатків на освіту з розрахунку за існуючою мережею (шкіл та класів) до розрахунку видатків на одного учня. Важливість освітньої галузі важко переоцінити, не кажучи вже про її значення для суспільного відтворення. Невдовзі частка видатків на освіту перевищить половину обсягу місцевих бюджетів, оскільки видатки на охорону здоров'я дедалі більше здійснюватимуться через систему медичного страхування, а видатки на соціальний захист стають прерогативою державного бюджету.

Розрахунковий обсяг видатків на освіту визначається залежно від загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту, розрахункового нормативу видатків на одного учня та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів на 5 вересня року минулого бюджетного періоду.

За основу розрахунків взято наповнюваність класів. Новий механізм фінансування освіти зробив центром уваги учня, а не просто шкільні будівлі, поставив на порядок денний питання раціоналізації видатків, щоб не утримувати, скажімо, дитячі садки, в яких на одного вихованця припадає по одному вихователю, щоб не опалювати (не освітлювати) порожні приміщення тощо. Але економічна доцільність закриття такої установи входить у протиріччя з існуючим законом, що зобов'язує зберігати статус освітніх установ і не пере-профільовувати їх. Для того щоб справді оптимізувати мережу освітніх установ, законодавець має зробити крок назустріч і скасувати заборону на можливе перепрофілювання закладів освіти, насамперед, дитячих садків.

При розрахунку видатків на дошкільну освіту за основу взято кількість дітей віком від 3 до 6 років у розрізі адміністративно-територіальних одиниць.

Фінансування освіти стає одним із центральних питань у розробці бюджету.

Розрізняють чотири групи видатків бюджетної установи — поточні та капітальні видатки, кредитування з вирахуванням погашення і нерозподілені видатки. Групи видатків поділяються на предметні статті видатків кошторису, які, у свою чергу, містять підстатті видатків. Останні поділяються на елементи витрат. Фінансування установ і організацій, що перебувають на бюджеті, здійснюється згідно з кошторисом доходів та видатків, який має таку структуру за економічною класифікацією видатків:

Стаття 1. Видатки на товари і послуги (код 1100)

Підстаття 1.1. Оплата праці працівників бюджетних установ (код 1110)

Ця категорія видатків включає оплату праці всіх працівників бюджетних установ (організацій) та/або залучених за трудовими угодами за встановленими посадовими окладами, ставками або розцінками. Величина оплати праці відображається без нарахувань на фонд оплати праці, які обліковуються за кодами 1121—1122. До цієї категорії також входить установлена чинним законодавством одноразова грошова допомога у зв’язку з виходом на пенсію. Величина оплати праці містить такі елементи витрат:

— код 1111 — основну заробітну плату за встановленими окладами, ставками або розцінками всіх штатних працівників; оплату праці за трудовими угодами; надбавку за вислугу років; доплату за ранг, надбавки та доплати обов’язкового характеру (оплати нічних змін, позаурочних годин, за науковий ступінь, за використання в роботі знання іноземних мов тощо); надбавки, що мають стимулюючий характер; премії (всі види преміальних виплат); матеріальну допомогу, в тому числі у разі нещасного випадку, хвороби, оздоровлення та в інших випадках за рішенням адміністрації відповідно до чинного законодавства;

— код 1113 — виплати з тимчасової непрацездатності.

Підстаття 1.2. Нарахування на заробітну плату (код 1120)

Ця категорія містить такі елементи витрат бюджетних установ (організацій):

— код 1121 — збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, розмір і порядок сплати якого визначені Законом України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування»;

—код 1122 — збір на всі види обов’язкового соціального страхування, передбачені законодавством.

До цієї категорії «Нарахування на заробітну плату» належать усі зазначені вище нарахування на фонд оплати праці працівників бюджетних установ.

Штати вихователів і обслуговуючого персоналу формуються залежно від кількості дітей, числа груп за строком перебування дітей у дошкільному закладі — садку чи яслах. За строком перебування дітей у дошкільному закладі створюють групи: 10,5-годинні; 12-годинні та цілодобові.

Дошкільні заклади, які забезпечують санаторно-курортне лікування, формують санаторні групи, які за кількістю дітей значно менші за звичайні.

Фонд заробітної плати навчально-виховного й адміністративно-обслуговуючого персоналу розраховується множенням числа штатних посад на середню заробітну плату. Середня зарплата визначається на основі штатного розпису. Крім того, планується фонд заробітної плати, призначений для залучення додаткового персоналу, пов’язаного зі заміною окремих категорій працівників на період чергової профспілкової відпустки (вихователі, поварі та ін.). Цей фонд визначається методом прямого розрахунку: множенням кількості днів відпустки працівників, яких замінюють на період відпустки, на середню зарплату. Середньоденна заробітна плата визначається діленням місячної заробітної плати на кількість робочих днів на місяць.

Підстаття 1.3. Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки (код 1130)

До цієї категорії належать видатки на придбання всіх предметів і матеріалів, які передбачаються на поточні видатки, оплата послуг тощо, за винятком капітальних активів.

Ця категорія видатків призначена для закупівлі матеріалів, канцелярського обладнання, предметів для поточних господарських потреб та потреб, безпосередньо пов’язаних з профілем діяльності установи чи організації, обладнання вартістю до 500грн, а також швидкозношуваних предметів з терміном служби до одного року, продуктів харчування, медикаментів та перев’язувальних матеріалів, довідкових, офіційних та періодичних видань. Сюди також входять витрати на товари, що надаються працівникам безплатно або за зниженими цінами, у тому числі державні закупівлі продовольства та обмундирування для Збройних сил. Ця категорія видатків охоплює також витрати на придбання товарів та послуг, що надаються безплатно або за зниженими цінами як у звичайному порядку, так і при особливих обставинах, наприклад після стихійного лиха. Видатки, пов’язані з оплатою тари, доставкою зазначених матеріалів тощо враховуються за кодом придбання цього матеріалу у разі, коли це обумовлено угодою про поставку.

До цієї категорії видатків належать такі елементи витрат:

— код 1131 — предмети, матеріали, обладнання та інвентар, у тому числі: канцелярське приладдя, креслярське, письмове приладдя і матеріали; виготовлення і придбання бухгалтерських, статистичних бланків, відомостей, а також класних журналів, бланків дипломів, свідоцтв, медалей, нагрудних значків, грамот, посвідчень, іншої документації для навчальних закладів, бюджетних установ і організацій.

Придбання або передплата періодичних, довідкових, інформаційних видань, підручників (крім бібліотечних фондів).

До цієї категорії відносять також видатки на придбання матеріалів та інвентарю для господарських цілей: щіток, мастики, мийних засобів, електричних лампочок тощо; видатки на прання і санітарно-гігієнічне обслуговування контингентів, що обслуговуються медичними, соціально-реабілітаційними закладами, військовослужбовців строкової служби та ін.; видатки на аптечки та їх поповнення, якщо в цій установі немає медичного кабінету чи пункту.

Сюди ж належать видатки на придбання предметів вартістю до 500 грн. і терміном експлуатації менше року або однорідних малоцінних предметів (калькуляторів, посуду, іграшок для дитячих установ, фізкультурного інвентарю тощо), а також матеріалів і предметів для науково-дослідних та навчальних робіт (реактивів, хімікалій, спеціального посуду.

—код 1132 — медикаменти та перев’язувальні матеріали — медикаменти, медиковідновлювальні засоби, бактеріологічні препарати, ендопротези, діагностичні тести та перев’язувальні матеріали для лікувально-профілактичних і лікувально-ветеринарних закладів, а також для будинків-інтернатів, санаторіїв, профілакторіїв тощо. До цієї категорії входить: придбання вітамінів, вакцини, сироватки, дезинфекційних засобів, плівки для рентгенівських знімків, матеріалів для проведення аналізів, дрібний медичний інвентар (термометри, ланцети, пінцети, голки, шприци, супінатори та інше), слухові апарати тощо. Сюди ж входять також витрати на придбання безплатних ліків..

—код 1133 — продукти харчування, а саме: видатки на продукти харчування (у тому числі на оплату продукції, одержану від підсобних господарств) у дошкільних установах згідно з чинним законодавством, а також видатки на безплатне дитяче харчування дітей до двох років із малозабезпечених сімей.

—код 1134 — м’який інвентар та обмундирування, а саме: постільна білизна та білизна, спеціальний одяг, спортивна форма, штори та занавіски.

Видатки на продукти харчування (код 1133) плануються в кошторисі школи за рахунок бюджетних асигнувань на харчування учнів, які перебувають на режимі подовженого дня і повністю або частково звільнені від плати за харчування.

Виконавчим органам місцевих органів влади надано право звільняти від оплати за харчування дітей малозабезпечених сімей у кількості до 25 % до загального числа учнів школи (групи) з подовженим днем, з них до 10 % — повністю, до 15 % — половина розміру плати. Число днів харчування одного учня у рік визначається з урахуванням звітних даних за минулі роки.

У зв’язку з тим, що протягом року кількість учнів, що перебувають у групах подовженого дня, може змінюватись, у кошторисі розраховується середньорічна кількість учнів. Розрахунок видатків на харчування ведеться в перерахунку на повністю звільнених від плати за харчування.

Загальна сума видатків на харчування визначається множенням середньорічної кількості учнів, звільнених від плати за харчування (у перерахунку на повністю звільнених), на кількість днів харчування в році і на вартість харчування одного учня в день.

Витрати на харчування плануються за нормативами, диференційованими за групами залежно від терміну перебування дітей у садках і яслах. Розрахунок здійснюється за формою, наведеною в табл. 3.1.

Ця підстаття охоплює платежі бюджетних установ (організацій) за комунальні послуги та енергоносії, у тому числі оплату енергоносіїв для виробничих потреб, а саме:

код 1161 — оплата теплопостачання;
код 1162 — оплата водопостачання і водовідведення;
код 1163 — оплата електроенергії;
код 1164 — оплата природного газу, у тому числі оплата послуг з його транспортування;
код 1165 — оплата інших комунальних послуг — утримання в чистоті будівель, дворів, вивіз сміття, обслуговування ескалаторів, ліфтів, сміттєпроводів, антен, плата за радіоточки тощо.

Витрати на оплату електроенергії визначаються на основі даних спеціальних лічильників, котрі встановлюються окремо для обліку електроенергії на освітлення і на технічні потреби. Коли в установі немає роздільного обліку витрат електроенергії, обсяги електроенергії, спожитої на технічні потреби, визначаються керівником бюджетної установи разом з організацією електропостачання.

У кошторисі бюджетної установи розрахунок видатків на оплату електроенергії складається приблизно за такою формою (табл. 3.2):

Права та обов'язки педагогічних працівників у сфері дошкільної освіти визначаються Законом України "Про освіту", Законом України "Про дошкільну освіту" та іншими нормативно-правовими актами.

Педагогічний працівник дошкільного навчального закладу – особа з високими моральними якостями, яка має відповідну вищу педагогічну освіту, забезпечує результативність та якість роботи, а також фізичний і психічний стан якої дає змогу виконувати професійні обов'язки.

Педагогічне навантаження педагогічного працівника у сфері дошкільної освіти – час, призначений для здійснення навчально-виховного процесу.

Педагогічне навантаження педагогічного працівника дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності відповідно становить:

– вихователя групи загального типу – 30 годин;

– вихователя групи компенсуючого типу – 25 годин;

– соціального педагога – 40 годин;

– практичного психолога – 40 годин;

– практичного психолога дошкільного навчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу – 20 годин;

– музичного керівника – 24 години;

– інструктора з фізкультури – 30 годин;

– вчителя-дефектолога, вчителя-логопеда – 20 годин;

– вихователя-методиста – 36 годин на тиждень, що відповідає тарифній ставці.

Розміри тарифних ставок інших педагогічних працівників дошкільного навчального закладу встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Оплата праці педагогічних працівників, спеціалістів, обслуговуючого персоналу та інших працівників дошкільних навчальних закладів здійснюється згідно з Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Педагогічне навантаження педагогічного працівника дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності обсягом менше тарифної ставки встановлюється лише за його письмовою згодою у порядку, передбаченому законодавством України.

Педагогічні працівники мають право на додаткову оплачувану відпустку. Тривалість відпустки помічників вихователів дошкільних навчальних закладів становить 28 календарних днів. Окремим категоріям працівників дошкільних навчальних закладів (ясел-садків) компенсуючого типу, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним навантаженням, надається щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці тривалістю до 35 календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує соціальний захист, підтримку дітей дошкільного віку, особливо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, а також дітей із малозабезпечених і багатодітних сімей.

Дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, гарантовано право на збереження родинних стосунків, утримання у державних і комунальних дошкільних навчальних закладах за рахунок держави, а також на захист їх особистих, майнових і житлових прав згідно із законодавством України.

Дітям першого та другого року життя за рахунок держави гарантується забезпечення спеціальними продуктами дитячого харчування, включаючи донорське, вітамінізоване молоко, молочні суміші та дієтичні продукти, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Дітям, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування і реабілітації, гарантовано право на відвідування державних і комунальних дошкільних навчальних закладів із гнучким режимом роботи та їх утримання у цих закладах за рахунок держави. Направлення дітей до дошкільного навчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу здійснює відповідна психолого-медико-педагогічна консультація, діяльність якої регламентується Положенням про психолого-медико-педагогічну консультацію, затвердженим спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

Діти, які потребують корекції зору, слуху, опорно-рухового апарата, забезпечуються засобами пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, а також іншими засобами індивідуальної корекції за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Організація безоплатного медичного обслуговування в системі дошкільної освіти забезпечується місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і здійснюється закладами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі охорони здоров'я відповідно до законодавства України.

У дошкільному навчальному закладі незалежно від підпорядкування, типу і форми власності діти забезпечуються постійним медичним обслуговуванням на безоплатній основі, що здійснюється медичними працівниками, які входять до штату цього навчального закладу або відповідних закладів охорони здоров'я, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Органи охорони здоров'я, заклади охорони здоров'я разом з органами управління освітою здійснюють контроль за дотриманням санітарного законодавства у дошкільних навчальних закладах, щорічно забезпечують безоплатний медичний огляд дітей, моніторинг і корекцію стану їх здоров'я, несуть відповідальність за додержання санітарно-гігієнічних норм, проведення лікувально-профілактичних заходів у дошкільних навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типу і форми власності.

Натуральний набір продуктів для харчування дітей дошкільного віку визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я спільно із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі фінансів.

Організація та відповідальність за харчування дітей у державних і комунальних дошкільних навчальних закладах покладаються на Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації, районні державні адміністрації та підпорядковані їм органи управління, у сфері управліїшя яких перебувають дошкільні навчальні заклади, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані дошкільні навчальні заклади, органи місцевого самоврядування, а також на керівників дошкільних навчальних закладів.

Фінансово-господарська діяльність дошкільних навчальних закладів здійснюється відповідно до Закону України "Про освіту", законів про бюджет, власність, місцеве самоврядування та інших нормативно-правових актів.

Утримання та розвиток матеріально-технічної бази дошкільних навчальних закладів у межах Типового переліку обов'язкового обладнання дошкільних навчальних закладів фінансуються за рахунок коштів засновників (власників) цих закладів.

Матеріально-технічна база дошкільного навчального закладу включає будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, інвентар, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інше. Майно дошкільного навчального закладу належить йому на правах, визначених законом та шшими нормативно-правовими актами.

Вимоги до матеріально-технічної бази дошкільного навчального закладу визначаються відповідними будівельними та санітарно-гігієнічними нормами і правилами, а також Типовим переліком обов'язкового обладнання дошкільних навчальних закладів, у тому числі корекційного, навчально-наочних посібників, іграшок, навчально-методичної, художньої та іншої літератури.

Штатні розписи державних і комунальних дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування і типу встановлюються відповідним органом управління освітою на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів, затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі фінансів.

Штатні розписи приватних дошкільних навчальних закладів встановлюються власником (засновником) на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів.

2.3.Характеристика та аналіз фінансування дитячого дошкільного закладу

Дошкільний виховний заклад Деснянського району м. Києва здійснює свою діяльність відповідно до чинного законодавства, Положення про дошкільний виховний заклад України, статуту.

Засновником дошкільного закладу є місцеві органи державної виконавчої влади.

Засновник здійснює фінансування дошкільного закладу, його матеріально-технічне забезпечення, надає необхідні будівлі з обладнанням і матеріалами, організовує будівництво і ремонт приміщень, їх господарське обслуговування, харчування та медичне обслуговування дітей.

Головною метою дошкільного закладу є задоволення потреб громадян у нагляді, догляді, оздоровленні, вихованні та навчанні дітей дошкільного віку.

Головними завданнями дошкільного закладу є: реалізація державної політики в галузі освіти; забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей; розвиток творчих здібностей та інтересів дітей; надання кваліфікованої допомоги в корекції недоліків розвитку дитини; формування умінь і навичок, необхідних для навчання в школі.

Дошкільний виховний заклад визнається юридичною особою з дня реєстрації статуту в місцевому органі державної виконавчої влади, має печатку із своїм найменуванням, штамп, рахунки в установах банків.

Дошкільний заклад самостійно приймає рішення і здійснює діяльність в межах компетенції, передбаченої чинним законодавством, Положенням та даним статутом.

Дошкільний заклад несе відповідальність перед особою, суспільством і державою за:

реалізацію головних завдань, визначених Законом України "Про освіту" та Положенням;

забезпечення рівня дошкільного виховання в обсязі державних вимог;

дотримання фінансової дисципліни.

Порядок комплектування дошкільного закладу визначається засновником. Для зарахування дитини в дошкільний заклад необхідно пред'явити: медичну довідку про стан здоров'я дитини, документи для зарахування в заклад (групи) компенсуючого типу, свідоцтво про народження дитини.

За дитиною зберігається місце в дошкільному закладі у разі її хвороби, карантину, хвороби або відпустки матері, на час чергової відпустки батьків або осіб, які їх замінюють, а також у літній період (75 днів), незалежно від періоду і тривалості їх відпустки.

Із врахуванням місцевих умов засновник може вносити необхідні зміни у встановлений порядок зберігання за дитиною місця в дошкільному закладі.

Відрахування дітей з дошкільного закладу може здійснюватись на підставі медичного висновку про стан здоров'я дитини; за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють; при невиконанні батьками угоди між дошкільним закладом і батьками (якщо така угода існує); коли дитина не відвідує заклад без поважних причин більше місяця; у разі невнесення плати за утримання дитини після встановленого терміну.

Дошкільний заклад працює на п'ятиденному робочому тижні. Вихідні дні субота, неділя, святкові.

Навчально-виховний процес у дошкільному закладі здійснюється відповідно до програми виховання і навчання дітей дошкільного віку.

Дошкільний заклад працює за програмою, рекомендованою Міністерством освіти України.

Учасниками навчально-виховного процесу дошкільного закладу є: педагогічні працівники, технічні працівники та навчально-допоміжний персонал, батьки (особи, які їх замінюють), представники підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій, фондів, асоціацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

Права батьків або осіб, які їх замінюють:

обирати і бути обраними до органів громадського самоврядування дошкільного закладу з питань навчання, виховання дітей;

брати участь в покращанні організації навчально-виховного процесу та зміцненні матеріально-технічної бази закладу;

захищати в органах громадського самоврядування закладу та у відповідних державних і судових органах законні інтереси своїх дітей;

заслуховувати звіти завідуючого та вихователів дошкільного закладу про роботу у виховних групах.

Батьки або особи, які їх замінюють, зобов'язані (зобов'язання визначені ст. 54 Закону України "Про освіту"):

своєчасно вносити плату за утримання дитини в дошкільному закладі у встановленому порядку;

своєчасно сповіщати дошкільний заклад про можливість відсутності або хвороби дитини.

Педагогічними працівниками дошкільного закладу можуть бути особи з високими моральними якостями, які мають відповідну педагогічну освіту, у певних випадках — професійну практичну підготовку, фізичний стан, який дозволяє виконувати покладені на них функції.

Педагогічні працівники приймаються на роботу до закладу завідуючим за погодженням із радою закладу.

Педагогічні працівники мають право:

на вільний вибір, розробку та застосування методик виховання і навчання дітей за погодженням з радою закладу;

на підвищення кваліфікації в педагогічних вищих навчальних закладах, аспірантурі та інших навчальних закладах з виплатою їм стипендії за наявності відповідних фондів;

вимагати від завідуючого дошкільним закладом створення умов для здійснення навчально-виховного процесу.

Педагогічні працівники зобов'язані:

дотримуватись статуту дошкільного закладу, посадової інструкції, правил внутрішнього трудового розпорядку, умов контракту чи трудового договору;

співпрацювати з сім'єю вихованця дошкільного закладу з питань навчання і виховання дітей;

сприяти задоволенню попиту батьків на додаткові освітні послуги.

Працівники дошкільного закладу несуть відповідальність за життя, фізичне і психічне здоров'я кожної дитини згідно з чинним законодавством.

Управління дошкільним закладом здійснюється його засновником.

Безпосереднє керівництво роботою дошкільного закладу здійснює його завідуючий, який призначається і звільняється засновником(и) або уповноваженим ним органом з дотриманням чинного законодавства та рада дошкільного закладу.

Органом самоврядування дошкільного закладу є загальні збори членів трудового колективу та батьків.

Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх.

Збори скликаються не рідше одного разу на рік.

Загальні збори:

обирають раду дошкільного закладу, її членів і голову, встановлюють терміни її повноважень;

заслуховують звіти завідуючого, голови ради дошкільного закладу про їх роботу, дають їй оцінку шляхом таємного або відкритого голосування;

затверджують основні напрями вдосконалення роботи і розвитку дошкільного закладу.

У період між загальними зборами вищим колегіальним органом є рада дошкільного закладу (у малокомплектних дошкільних закладах функції ради можуть виконувати загальні збори).

Кількість засідань ради визначається за потребою.

Засідання ради дошкільного закладу є правомірним, якщо в ньому бере участь не менше двох третин її членів (працівники дошкільного закладу, вчителі, батьки, засновники, спонсори та інші).

Рада дошкільного закладу:

затверджує разом із засновником статут дошкільного закладу, зміни та доповнення до нього;

організовує виконання рішень загальних зборів;

затверджує річний план роботи закладу;

розглядає та погоджує режим роботи закладу і груп;

підтримує громадські ініціативи щодо удосконалення розвитку, навчання і виховання дітей;

погоджує зміст і форми роботи з педагогічної освіти батьків;

визначає порядок встановлення надбавок, доплат і премій працівникам дошкільного закладу, вносить пропозиції до їх заохочення;

порушує питання про розірвання трудового договору з працівником, який не відповідає посаді, що займає;

разом з завідуючим дошкільним закладом контролює витрачання коштів, формує напрями використання бюджетних коштів, погоджує штатний розпис;

визначає умови оренди приміщень, споруд і обладнання;

розглядає пропозиції, скарги, зауваження учасників навчально-виховного процесу, відповідних структурних підрозділів органів державного управління з питань роботи дошкільного закладу і приймає відповідні рішення;

контролює витрачання бюджетних асигнувань, визначає напрямки використання бюджетних і позабюджетних коштів дошкільного закладу для вирішення перспективних проблем удосконалення його діяльності

Завідуючий дошкільним закладом:

несе відповідальність за організацію діяльності закладу;

забезпечує реалізацію державної політики в галузі освіти;

діє від імені закладу, представляє його в усіх державних органах, на підприємствах, в установах і громадських організаціях;

розпоряджається коштами, укладає договори, в тому числі угоди з батьками, відкриває рахунки в установах банків;

у межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання працівниками закладу;

приймає на роботу та звільняє з неї працівників закладу;

організує додаткові послуги, спрямовані на поліпшення догляду, оздоровлення, виховання, навчання дітей;

затверджує штатний розпис у межах фонду заробітної плати, утвореного в установленому порядку, і погоджує його із засновником та радою дошкільного закладу;

встановлює надбавки, доплати, премії працівникам закладу за рахунок і в межах фонду заробітної плати відповідно до порядку, визначеного радою дошкільного закладу;

забезпечує виконання санітарно-гігієнічних, протипожежних вимог та інших умов щодо охорони життя і здоров'я дітей;

створює сприятливі умови для здійснння навчально-виховного процесу в закладі

У дошкільному закладі створюється постійно діючий дорадчий колегіальний орган — педагогічна рада.

До складу педагогічної ради входять усі педагогічні працівники дошкільного закладу, вчителі школи, батьки.

Головою педагогічної ради є завідуючий дошкільним закладом.

Педагогічна рада:

розглядає питання навчально-виховного процесу в дошкільному закладі та приймає відповідні рішення;

організує роботу щодо підвищення кваліфікації педагогічних працівників, розвитку їх творчої ініціативи, впровадження досягнень науки, передового педагогічного досвіду;

приймає рішення з інших питань професійної діяльності педагогічних працівників. Робота педагогічної ради планується довільно відповідно до потреб дошкільного закладу.

Кількість засідань педагогічної ради визначається за потребою і, як правило, становить не менше чотирьох на рік.

Для організації обміну досвідом навчально-виховної роботи вихователі сільських малокомплектних дошкільних закладів можуть входити до територіальних педагогічних рад на базі однієї з шкіл.

Медичне обслуговування дітей дошкільного закладу здійснюється штатним персоналом.

Медичний персонал здійснює лікувально-профілактичні заходи, контроль за станом здоров'я, фізичним розвитком дитини, організацією фізичного виховання, загартуванням, дотриманням санітарно-гігієнічних норм, режимом та якістю харчування.

Відповідно до рішення органу державної виконавчої влади дошкільний заклад має земельну ділянку, де розміщують спортивні та ігрові майданчики, зони відпочинку, господарські будівлі тощо.

Джерела формування коштів державного дошкільного закладу:

кошти державного бюджету, що надходять у розмірі, не нижчому від передбаченого нормативами фінансування дошкільних закладів;

кошти, одержані від громадян за надання платних послуг у галузі освіти;

доходи від здавання в оренду приміщень, обладнання та іншого майна;

дотації органів державної виконавчої влади та місцевого і регіонального самоврядування;

кредити і позички банків;

добровільні грошові внески і спонсорські пожертвування підприємств, установ, організацій та окремих громадян, іноземних юридичних і фізичних осіб;

інші надходження, не заборонені чинним законодавством)

Дошкільний заклад за погодженням із засновником має право:

придбавати, орендувати необхідне йому обладнання та інші матеріальні ресурси;

користуватися послугами будь-якого підприємства, установи, організації або приватних осіб, фінансувати за рахунок власних коштів заходи, що сприяють поліпшенню соціально-побутових умов колективу;

здавати в оренду приміщення (без права викупу).

Дошкільний заклад користується приміщенням, обладнанням, відведеною територією, розпоряджається ними у межах, передбачених чинним законодавством, Положенням про дошкільний виховний заклад України, установчими документами.

Дошкільний заклад підпорядкований і підзвітний засновникові чи уповноваженому ним органу.

Основною формою контролю за діяльністю дошкільного закладу є атестація, що проводиться, як правило, один раз у п'ять років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Контроль за дотриманням дошкільним закладом державних вимог щодо змісту, рівня й обсягу виховання здійснюється місцевими органами державної виконавчої влади.

Зміст, форми, періодичність контролю, не пов'язаного з навчально-виховним процесом, встановлюється засновником дошкільного закладу.

Створення, реорганізація чи ліквідація дошкільного закладу здійснюється відповідно до чинного законодавства.

3.Шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні

3.1. Контроль за цільовим використанням бюджетних коштів закладами дошкільного виховання дітей

Донедавна місцевим бюджетам були притаманні хронічне перефінансування одних статей видатків та недофінансування інших, постійне накопичення кредиторської заборгованості, значні зловживання при проведенні фінансових операцій з коштами бюджетів та їх нецільове використання. У зв'язку з цим виникла необхідність переведення на казначейське обслуговування касових операцій місцевих бюджетів.

Відповідно до положень Бюджетного кодексу, повноваження органів Державного казначейства в частині обслуговування операцій місцевих бюджетів за видатками зосереджуються на посиленні контролю за рухом коштів місцевих бюджетів, своєчасному запобіганні їх нецільового використання та впровадженні нових засад управління бюджетними зобов'язаннями.

Здійснення фінансових операцій за видатками місцевих бюджетів при казначейському обслуговуванні має такі особливості:

• усі кошти місцевих бюджетів накопичуються на рахунках, що відкриваються в територіальних відділеннях Державного казначейства на ім'я розпорядників коштів місцевих бюджетів;

• розпорядники бюджетних коштів позбавлені можливості отримувати бюджетне фінансування на банківські рахунки і самостійно вирішувати питання доцільності та обсягу використання наявних державних коштів;

• оплату видатків виконують органи Державного казначейства після одержання від розпорядників коштів розрахункових документів;

• органи Державного казначейства здійснюють контроль за відповідністю касових видатків розпорядників коштів напрямам та обсягу встановлених бюджетних призначень, виділеним асигнуванням та прийнятим зобов'язанням;

• органи Державного казначейства здійснюють платіж на користь суб'єктів господарської діяльності, які виконали роботи або надали послуги бюджетним установам.

Основне завдання органів Державного казначейства України при казначейському обслуговуванні місцевих бюджетів полягає в сприянні виконанню бюджетної політики місцевого самоврядування та здійсненні ефективного управління коштами місцевих бюджетів. При цьому основним завданням цієї діяльності повинно бути створення оптимальної системи оперативного управління місцевими фінансами і забезпечення своєчасних розрахунків за зобов'язаннями місцевих органів влади та розв'язання проблеми короткострокової незбалансованості місцевих бюджетів (покриття касових розривів).

Функціонування казначейської системи за видатками місцевих бюджетів полягає в забезпечення того, щоб усі трансакції з бюджетними коштами були належно санкціоновані, задокументовані, зареєстровані в інформаційній системі і, головне, не перевищували обсягів встановлених бюджетних призначень та відповідали їм.

Проблема тимчасової нестачі грошових коштів, яка виникає перед місцевими бюджетами, та покладення на органи Державного казначейства покриття касових розривів у процесі управління грошовими потоками місцевих бюджетів є ключовою при ухваленні рішення про переведення коштів місцевих бюджетів на казначейське обслуговування. При цьому такі операції мають здійснюватися шляхом використання тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів на рахунках Державного казначейства замість залучення кредитів на банківському ринку, як це прийнято в усьому світі. Саме функція процесу управління грошовими потоками повинна забезпечувати оптимізацію здійснення платежів з видатків у межах асигнувань, передбачених місцевими бюджетами. Роль казначейства полягає не у виконанні окремих видаткових повноважень, а, радше, в комплексному обслуговуванні всіх учасників бюджетного процесу.

В органах Державного казначейства з 1 січня 2001 р. запроваджено облік зобов'язань розпорядників коштів державного бюджету. Облік зобов'язань розпорядників коштів та контроль за їх дотриманням здійснюється органами Державного казначейства згідно з вимогами «Порядку обліку зобов'язань розпорядників коштів бюджету в органах Державного казначейства».

Зобов'язання — це будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, стосовно яких необхідно виконати платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому (п. 8 ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Зобов'язання розпорядників поділяються на:

— договори, угоди, контракти тощо, прийняті розпорядниками в межах бюджетних асигнувань, передбачених їм у відповідному бюджеті на поточний бюджетний рік;

— фінансові зобов'язання, а саме: рахунки-фактури, платіжні вимоги, акти виконаних робіт тощо, тобто документи, які отримує розпорядник на виконання зареєстрованих зобов'язань (договорів, угод, контрактів тощо).

Основна мета Порядку — здійснювати облік зобов'язань розпорядників коштів бюджету в межах бюджетних асигнувань, одержаних розпорядниками бюджетних коштів відповідно до затвердженого бюджетного розпису, та удосконалювати механізм використання бюджетних коштів.

Головні розпорядники коштів розподіляють бюджетні асигнування і доводять їх своїм підвідомчим установам, що слугує основою для складання кошторису. Кошторис — основний плановий документ установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, тобто взяття зобов'язань на відповідний бюджетний період.

Органи Державного казначейства здійснюють облік зобов'язань розпорядників коштів державного бюджету на рахунках позабалансового обліку Плану рахунків бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України №119.

Відповідно до вимог Порядку обліку зобов'язань розпорядників коштів бюджету в органах Державного казначейства, розпорядники коштів державного бюджету мають право брати зобов'язання щодо видатків державного бюджету в межах кошторисних призначень, виходячи з потреби у забезпеченні виконання пріоритетних заходів та з урахуванням здійснення платежів для погашення зобов'язань за минулі періоди. У разі скорочення бюджетних асигнувань розпорядники повинні вжити заходів щодо ліквідації або скорочення обсягу взятих зобов'язань, які перевищують уточнені плани асигнувань. Будь-які зобов'язання, взяті розпорядниками коштів без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, встановлених Бюджетним кодексом України та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Видатки державного бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.

З метою забезпечення контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів органи Державного казначейства України в процесі розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів здійснюють контроль:

— на етапі реєстрації зобов'язань розпорядників бюджетних коштів, у тому числі фінансових;

— на етапі здійснення оплати рахунків розпорядників бюджетних коштів та одержувачів.

Здійснення касових видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів відповідно до кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів проводиться органами Державного казначейства України з реєстраційних, спеціальних реєстраційних рахунків розпорядників бюджетних коштів (одержувачів) шляхом проведення платежів з цих рахунків, відкритих в органах Державного казначейства України. Відповідно до покладених завдань, Державне казначейство контролює цільове направлення бюджетних коштів на стадії проведення платежу на підставі підтвердних документів, наданих розпорядниками бюджетних коштів. Відповідальність за цільове використання бюджетних коштів несуть розпорядники та одержувачі бюджетних коштів (рис. 9).

Документи на здійснення видатків приймаються органами Державного казначейства від:

— розпорядників бюджетних коштів:

• за видатками загального фонду та іншими коштами спеціального фонду відповідно до зареєстрованих в органах Державного казначейства зобов'язань, згідно з кошторисними призначеннями та помісячними планами асигнувань, у межах залишку коштів на рахунку за певним кодом економічної класифікації видатків;

• за спеціальним фондом (крім інших коштів спеціального фонду) відповідно до кошторисних призначень та в межах загального залишку коштів на спеціальному реєстраційному рахунку.

— одержувачів бюджетних коштів — відповідно до зареєстрованих в органах Державного казначейства зобов'язань і згідно з планом використання бюджетних коштів у межах залишків наявних на рахунку коштів.

Перевірка підтвердних документів на оплату рахунків розпорядників коштів бюджету здійснюється в органах Державного казначейства за наявності:

— зареєстрованих зобов'язань;

— залишків коштів на рахунках розпорядників коштів у розрізі кодів економічної класифікації видатків за загальним фондом відповідного бюджету або залишків коштів за спеціальним фондом відповідного бюджету;

— відповідності змісту операцій, представлених підтвердними документами, кодам економічної класифікації видатків, зазначеним у призначенні платежу.

При цьому перевіряється законність підстави (наявність підтвердних документів, нормативно-правових актів тощо) для здійснення платежів, відповідність платежів вимогам обліку і контролю за зобов'язаннями, а також правильність оформлення розрахункових документів.

Підставою для здійснення платежу розпорядників та одержувачів бюджетних коштів є платіжні доручення, підготовлені власниками рахунків, та підтвердні документи, які потверджують цільове направлення коштів (рахунки, рахунки-фактури, накладні, товарно-транспортні накладні, трудові угоди, договори на виконання робіт, акти виконаних робіт, звіти про результати здійснення процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти тощо). Порядок оформлення і подання цих документів до органів Державного казначейства регламентується вимогами щодо обліку зобов'язань, згідно з якими розпорядник коштів бюджету як споживач має сплатити належну суму виконавцю робіт та послуг або постачальнику товарів за умови виконання договірних умов.

Платіжні доручення подаються до органів Державного казначейства в двох примірниках або в кількості примірників, потрібній для всіх учасників безготівкових розрахунків, за встановленою Національним банком України формою. В окремих випадках, за погодженням з Державним казначейством України, платіжне доручення подається у довільній формі за умови обов'язкового забезпечення наявності та графічного розташування усіх елементів (рамки, лінії, текстові елементи) згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів платіжних доручень.

Крім того, подані в органи Держказначейства від розпорядників та одержувачів бюджетних коштів платіжні доручення перевіряються казначеями на правильність заповнення реквізитів та відповідність зразкам підписів і відбитка печатки.

При невиконанні будь-якої з цих вимог орган Державного казначейства України відмовляє в оплаті та повертає документи на доопрацювання.

В оплаті рахунків розпорядників бюджетних коштів може бути відмовлено:

— за відсутності затверджених та взятих на облік кошторисів видатків та планів асигнувань;

— за відсутності або недостатності коштів на відповідних рахунках бюджетних установ чи організацій та/або бюджетних чи кошторисних призначень, крім установлених випадків;

— у разі обмежень здійснення бюджетних видатків, що визначаються чинними нормативно-правовими актами;

— при неподанні необхідних підтвердних документів для оплати рахунків;

— при недотриманні або порушенні встановленого порядку використання коштів загального та/або спеціального фондів бюджету;

— за відсутності в бухгалтерському обліку виконання бюджетів взятих розпорядниками бюджетних коштів зобов'язань;

— якщо документи на оплату видатків оформлені неправильно та/або не потверджують цільового направлення коштів;

— у разі неподання розпорядниками бюджетних коштів фінансової звітності про виконання кошторисів доходів і видатків та використання бюджетних коштів.

В оплаті рахунків одержувачів бюджетних коштів може бути відмовлено:

— за відсутності затвердженого та погодженого плану використання бюджетних коштів;

— за відсутності або недостатності коштів на відповідних рахунках одержувачів, крім установлених випадків;

— у разі обмежень здійснення бюджетних видатків, що встановлюються чинними нормативно-правовими актами;

— при неподанні необхідних підтвердних документів для оплати рахунків;

— у разі неподання одержувачами бюджетних коштів фінансової звітності про використання бюджетних коштів;

— за відсутності в бухгалтерському обліку виконання бюджетів взятих одержувачами бюджетних коштів зобов'язань.

Органи Державного казначейства України повідомляють своїх клієнтів про відмову в оплаті у письмовій формі. Платіжне доручення, не прийняте до виконання у зв'язку з неправильним заповненням реквізитів (якщо не заповнено хоча б один із реквізитів, відсутні підтвердні документи, щодо яких передбачено подання разом із платіжним дорученням), органи Державного казначейства повертають розпоряднику коштів без виконання в день його отримання. На зворотному боці платіжного доручення робиться запис про причину повернення без виконання та зазначається дата його повернення за підписами головного бухгалтера або його заступника та виконавця з проставленням штампу органу Державного казначейства. Платіжне доручення та всі підтвердні документи, подані разом із ним і не прийняті до виконання, не пізніше наступного робочого дня повертаються розпорядникам бюджетних коштів (одержувачам, іншим клієнтам), від яких вони надійшли.

Вимоги щодо заповнення розрахункових документів, що подаються органам Державного казначейства, аналогічні вимогам, установленим для установ банків і визначеним Правилами заповнення розрахункових документів на паперових носіях, їх реєстрів і заяви на відкриття акредитива.

Розпорядники і одержувачі бюджетних коштів відповідають за правильність заповнення розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків і кодів банків, суми податку на додану вартість і кодів бюджетної класифікації та достовірність даних у підтвердних документах, які є підставою для здійснення платежу органами Державного казначейства.

Після проведення всіх контрольних операцій на відповідність платіжного зобов'язання бюджетним призначенням на першому примірнику прийнятих платіжних доручень ставиться відмітка про дозвіл на проведення платежу з рахунків бюджету у вигляді відбитка штампа казначея «Підлягає оплаті». Після здійснення платежу на платіжних дорученнях та підтвердних документах, за якими проведено оплату, ставиться відмітка у вигляді відбитка штампа казначея «Оплачено».

Списання коштів з рахунку платника здійснюється на підставі першого примірника розрахункового документа, який залишається на зберіганні в органі Державного казначейства, а з розрахункових документів у електронному вигляді — на підставі розрахункового документа з доданням примірника на паперових носіях.

Розрахункові документи повинні подаватися як у паперовій формі, так і у електронному вигляді. Реквізити розрахункового документа в електронному вигляді повинні повністю відповідати реквізитам документа у паперовій формі.

При здійсненні видатків шляхом проведення платежів з рахунків розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів орган Державного казначейства надає розпоряднику, одержувачу бюджетних коштів або іншому клієнту виписки за результатами попереднього операційного дня.

Для оформлення документів на отримання заробітної плати, допомоги, видатків на службові відрядження та інших коштів, призначених на видатки, які не можуть бути проведені безготівковою оплатою, розпорядники бюджетних коштів, одержувачі коштів бюджету та інші клієнти подають до органів Державного казначейства заявку на видачу готівки.

Заявки подаються органам Державного казначейства в двох примірниках, один з яких після видачі готівки повертається розпоряднику бюджетних коштів, одержувачу коштів державного бюджету або іншим клієнтам з відповідним відбитком штампа казначея, зберігається як обов'язковий документ і є додатком до бухгалтерських регістрів, що підтверджують обсяг та цільове направлення бюджетних коштів.

При отриманні заробітної плати та прирівняних до неї платежів разом із заявкою на видачу готівки розпорядники бюджетних коштів та одержувачі коштів бюджету повинні подавати платіжні доручення на одночасне перерахування платежів, утримуваних із заробітної плати працівників та нараховуваних на фонд оплати праці податків до бюджету і зборів до державних цільових фондів, або документально підтверджувати їх попередню сплату.

Крім того, у інформації до цього реквізиту зазначається, що податки до бюджету та збори до державних цільових фондів, утримані із заробітної плати та нараховані на фонд оплати праці, перераховуються повністю або (у разі недостатності коштів на рахунку платника для перерахування утриманих сум повністю) що вони перераховуються пропорційно сумі виплаченої заробітної плати. Відповідальність за дані, зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу», несе платник.

Після отримання матеріальних цінностей, придбаних за готівку, до органів Державного казначейства України подаються документи, які підтверджують здійснені видатки та взяття на облік (за потреби) матеріальних цінностей (акт придбання матеріальних цінностей, прибуткова накладна, роздавальна відомість з підписами осіб, що одержали матеріальні цінності тощо).

Залишок невикористаних готівкових коштів повертається уповноваженими особами розпорядників бюджетних коштів безпосередньо на цей самий рахунок за відповідними документами, при заповненні яких обов'язково вказується номер реєстраційного (спеціального реєстраційного) рахунку, на який повинні бути зараховані кошти. Органи Державного казначейства перераховують зазначені кошти на рахунки їх власників.

При застосуванні системи безготівкової виплати заробітної плати кошти перераховуються (за згодою працівників установ та організацій) на вкладні рахунки (рахунки фізичних осіб, відкриті в установах банків). Обслуговування таких операцій здійснюється за окремим порядком, визначеним відповідним органом Державного казначейства України та погодженим з банком (який обслуговує ці операції). При цьому до органів Державного казначейства подаються платіжні доручення, до яких додається реєстр з переліком номерів рахунків фізичних осіб.

При перерахуванні коштів на рахунки групи 257 «Кошти до виплати» Плану рахунків комерційних банків України або вкладні рахунки кошти, обов'язкові до перерахування з утримання із заробітної плати і прирівняних до неї платежів (прибутковий податок з громадян, збір на обов'язкове пенсійне страхування, обов'язкове соціальне страхування тощо), перераховуються органами Державного казначейства на підставі платіжних доручень, які подаються розпорядниками бюджетних коштів, одержувачами коштів державного бюджету та іншими клієнтами.

Відповідно до статті 26 Бюджетного кодексу, на всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється внутрішній фінансовий контроль, який повинен забезпечувати:

• постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

• оцінку діяльності на відповідність результатів встановленим завданням та планам;

• інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про результати кожної перевірки (оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії), проведеної підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за організацію і стан внутрішнього контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих установах. Організація ефективної системи внутрішнього контролю за фінансово-господарською діяльністю установи покладається на її керівника.

Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою — в частині контролю за використанням коштів Державного бюджету України, Головним контрольно-ревізійним управлінням України — відповідно до його повноважень, визначених законом.

Протягом фіскального року та в його кінці принаймні п'ять груп значних установ здійснюють моніторинг відповідності місцевих надходжень і видатків по затверджених призначеннях і платежах або видатках. По-перше, Бюджетний кодекс передбачає звірку на місцевому рівні бюджетів, які затверджуються, за якими складається розпис і які виконуються місцевими органами влади. По-друге, Державне казначейство через свої регіональні підрозділи обліковує всі доходи і видатки місцевих бюджетів і здійснює моніторинг виконання бюджету з метою забезпечення відповідності платежів зобов'язанням і бюджетним призначенням. Це казначейська функція виконання бюджету. По-третє, Рахункова палата перевіряє використання бюджетних коштів Державного бюджету. По-четверте, Державне контрольно-ревізійне управління перевіряє відповідність процедурам обліку і ефективність використання ресурсів місцевими органами. По-п'яте, місцеві державні адміністрації та виконавчі комітети відповідних рад виконують роль «вищих аудиторських установ» і здійснюють контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошторисів бюджетних установ.

З інституційної точки зору, необхідно чітко визначити ролі і сфери відповідальності кожного підрозділу. Оскільки можуть бути накладки і зайві підрозділи, що послаблює здійснення такого контролю і може призвести до втручань і перешкоджання управлінню програмами. Якщо функції внутрішнього аудиту виконуються бухгалтеріями, то попередній аудит платіжних доручень не здійснюється. Це суперечить одному з принципів внутрішнього контролю, який відділяє обов'язки із збереження фондів від повноважень з затвердження платежів. Одна й та сама особа може затверджувати платіжні доручення і чеки, це потенційний конфлікт інтересів. Так само для зменшення можливостей для зловживань, обов'язки щодо касових надходжень слід відділити від ведення обліку. Особливістю операцій з аудиту є їх систематичність — на основі прозорих норм. Попередні системи, які існували в країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою, функціонували скоріше як спеціальні «контрольні центри», які реагують на персональні скарги і не проводять аудиту на систематичній основі. Отже, слід розрізняти три типи сучасних засобів контролю відповідності бюджету:

1. Внутрішній контроль. Існують правила і системи, які пред'являють дані для менеджменту. Засоби внутрішнього контролю встановлюються в системі обліку, але застосовуються не бухгалтерськими підрозділами. Засоби внутрішнього контролю захищають державні фонди і забезпечують точність кінцевих звітів. Вони дозволяють керівникам і внутрішнім аудиторам приймати рішення, користуючись достовірними і точними фіскальними даними. В Україні за встановлення засобів внутрішнього контролю має відповідати Рахункова палата.

2. Внутрішній аудит. Це підрозділ на рівні управління, який здійснює незалежну оцінку системи внутрішнього контролю. Як правило, ці підрозділи децентралізовані на галузевому рівні і в США мають назву «генеральних інспекторів». У них три головні функції. По-перше, вони здійснюють попередній аудит операцій або типів операцій, таких як платіжні доручення, рахунки-фактури та інші типи платежів. Це передбачає тестування системи обліку і її можливостей генерувати достовірні та точні дані. Загальною проблемою, пов'язаною з цією функцією, є тенденція до перетворення її на функцію з правового контролю, що потребує багатьох кроків до того, як операції затверджуються внутрішніми аудиторами. Це часто спостерігалося в Латинській Америці і призводило до тієї ж корупції, для боротьби з якою створювалися ці засоби контролю. По-друге, підрозділи внутрішнього аудиту також розслідують порушення, коли фінансові процедури ігноруються або не відповідають прийнятій практиці. По-третє, підрозділи внутрішнього аудиту також оцінюють ефективність і результативність урядових програм. Останній функції, як правило, приділяється найменше уваги — винятки становлять державні аудиторські служби Великої Британії та Швеції.

3. Зовнішній постаудит. Найбільша частина аудиторської діяльності проводиться до здійснення видатків для забезпечення законності та достатності видатків за призначеннями. Органи, які перевіряють відповідність законодавству, як правило, зосереджують увагу на стані після здійснення видатків і надають звіти про бюджетні рахунки на кінець року. Крім того, ці «вищі аудиторські установи» здійснюють аудит співвідношення вартості і якості подібно до аудиту, який проводиться внутрішніми аудиторськими підрозділами; при цьому в деяких випадках може відбуватися накладка діяльності з розслідування. Аудит відповідності законодавству сприяє встановленню системи аналітичних перевірок і рівноваг, яка підвищує рівень підзвітності громадянам.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Концепція правопорушення охоплює такі елементи:

• невідповідне використання фінансових та матеріальних ресурсів;

• нездатність ефективно виконувати бюджетні та інші рішення;

• обман або помилки;

• нездатність надавати своєчасну та достовірну інформацію щодо фінансових та інших ресурсів.

Статею 117 Бюджетного кодексу визначені підстави для призупинення бюджетних асигнувань, зокрема:

• несвоєчасне і неповне подання звітності про виконання бюджету;

• невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання порядку перерахування цих коштів;

• подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

• порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття ними бюджетних зобов'язань;

• нецільове використання бюджетних коштів.

До уповноважених органів, яким надано право припиняти бюджетні асигнування в межах своїх повноважень, статею 117 Бюджетного кодексу віднесено такі:

• Міністерство фінансів України;

• Державне казначейство;

• Державну контрольно-ревізійна служба України;

• місцеві фінансові органи;

• міські (міст районного значення), сільські, селищні голови;

• головні розпорядники бюджетних коштів.

Ці органи можуть застосовувати до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів низку заходів адміністративного впливу:

• застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях відповідно до закону;

• припинення операцій з бюджетними коштами.

Процедура припинення операцій з бюджетними коштами полягає у призупиненні будь-яких платежів з рахунку правопорушника бюджетного законодавства.

У разі виявлення бюджетного правопорушення складається документ, яким фіксується факт бюджетного правопорушення. Наказом Міністерства фінансів України № 129 від 26 лютого 2002 р. затверджено «Порядок складання, передачі за належністю Протоколу про бюджетне правопорушення». Протокол складається посадовими особами Міністерства фінансів України, органів Державного казначейства України, органів Державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінансових органів, виконавчих органів міських (міст районного значення), селищних та сільських рад, які відповідно до чинного законодавства уповноважені здійснювати контроль та проводити перевірки дотримання порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Якщо бюджетні правопорушення виявлено в процесі проведення ревізії, протокол не складається. Форма протоколу містить відомості про учасника бюджетного процесу, виклад суті бюджетного правопорушення, пояснення керівника установи. При цьому, до протоколу додається довідка проведеної перевірки. Підписані протоколи протягом трьох днів передаються для прийняття рішення про накладення стягнення. У разі відмови від підписання протоколу, про це робиться відмітка. Мотиви відмови та аргументація подаються у письмовій формі.

За результатами розгляду керівник уповноваженого органу приймає рішення щодо припинення операцій з бюджетними коштами відповідного розпорядника або одержувача бюджетних коштів. Рішення подається у вигляді відповідного розпорядження. Відповідно до статті 120 Бюджетного кодексу, припинення операцій з бюджетними коштами можливе на термін до тридцяти днів. На підставі розпорядження органи Державного казначейства припиняють операції з бюджетними коштами на зазначений у розпорядженні термін.

Підставою для відновлення операцій з бюджетними коштами є доповідна записка про усунення бюджетних правопорушень, на підставі якої приймається рішення. Розпорядження про відновлення операцій з бюджетними коштами приймається уповноваженим органом, що прийняв відповідне розпорядження про призупинення.

3.2. Альтернативні шляхи та джерела фінансування дошкільного виховання дітей

Конституцією України передбачено такі права громадян і їх державні гарантії.

Згідно з Конституцією, в Україні повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Гарантується розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядип-ломної освіти, різноманітних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Держава бере на себе утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Зазначений перелік конституційних гарантій громадян України досить широкий. Цей перелік засвідчує необхідність збереження в державі досить високого рівня державних витрат, що є надзвичайно складним завданням в умовах гострої економічної кризи та переходу до ринкового господарства. Ось чому надзвичайно актуальним є пошук альтернативних шляхів та джерел фінансування дошкільного виховання дітей.

В якості альтернативи пропонується:

1. Вирішити законодавчі неузгодженості при формуванні місцевих бюджетів.

2. Здійснення видатків місцевих бюджетів за програмно цільовим методом.

3. Перейти до нормативної системи обчислення видатків.

4. Внести зміни в Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб".

В законодавстві виділяються три основні проблеми, які виникають у процесі формування місцевих бюджетів:

1) удосконалення законодавчої бази формування місцевих бюджетів;

2) законодавчий перегляд механізму закріплення за кожною гілкою влади довгострокових доходних джерел;

3) встановлення гарантій судового захисту бюджетних прав територій.

Правові основи бюджетного процесу та бюджетної системи України на даний час створюють ситуацію, коли місцеві органи не мають стимулу до збільшення місцевих надходжень, незважаючи на надані широкі повноваження в галузі фінансової діяльності, які по суті є декларативними. Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" введено поняття мінімального розміру місцевих бюджетів та закріплено право держави вилучати з місцевих бюджетів до державного частини надлишку (перевищення) доходів від закріплених за місцевими бюджетами податків та зборів, що перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету. Тобто знову органи місцевого самоврядування не мають зацікавленості у збільшенні місцевих доходів, оскільки діючі міжбюджетні відносини не заохочують фінансову ініціативу на місцях.

Надання таких повноважень державі по відношенню до місцевих бюджетів не відповідає нормі Конституції України, згідно з якою "Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є … доходи місцевих бюджетів, інші кошти…". Звичайно, контроль з боку держави над фінансами органів місцевого самоврядування необхідний для забезпечення відповідності фінансової політики місцевої влади загальній політиці держави, але слід чітко розмежувати повноваження в галузі фінансів між різними гілками влади, надаючи не декларативну, а реальну самостійність місцевим органам влади щодо формування матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування.

В основі обчислення повинні бути такі принципи:

– надходження з джерел, які передбачені для фінансування власних повноважень, беруться для розрахунків доходів бюджету територіальної громади з метою фінансового вирівнювання тільки в сумі, що на 30% перевищує загальнонаціональний показник;

– надходження з джерел, які передбачені для фінансування делегованих повноважень, беруться для розрахунків доходів бюджету територіальної громади з метою фінансового вирівнювання тільки в сумі, що на 15% перевищує загальнонаціональний показник.

За такої ситуації ініціатива місцевих органів влади щодо збільшення доходів бюджетів відповідних територій не буде нівелюватися через механізм фінансового вирівнювання. Система пайової участі місцевих бюджетів у загальнодержавному оподаткуванні сприятиме зацікавленості органів влади в результатах діяльності підприємств, розташованих на підвідомчій території.

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види — забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я — до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства – до 75%, освіти — до 73%, культури — до 69% зведених видатків відповідного напряму.

На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не має системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обгрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обгрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різними рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принципи субсидарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі освіти до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу вищі навчальні заклади, що формують науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти має бути делеговане до міст, сіл, селищ.

Інший аспект зменшення видатків місцевих бюджетів — процес та підходи до обчислення видатків. Пропонується перейти до нормативної системи обчислення видатків. Тобто розраховувати видатки на основі нормативів на душу населення або на споживача послуги (скажімо, в нашому випадку — на одного вихованця дитсадка), на відміну від існуючої досі системи обчислення, яка побудована на принципі «від мережі». Існуючий принцип полягає в тому, що кошти, які циркулюють у бюджетній сфері на місцевому рівні, тягнуться за кожною конкретною установою — школою, дитячим садком, клубом, і місцеві органи влади не зацікавлені в зменшенні існуючої інфраструктури. Навіть якщо вона повністю не використовується чи використовується неефективно, витрачаються кошти на зайвий персонал, але доки існує мережа, доти місцевий бюджет отримує хоч би які асигнування.

Враховуючи положення Конституції України можна сказати, що бюджетні видатки мають бути призначені не установі, а конкретному споживачеві. За цих умов депутати місцевої ради не вагатимуться щодо раціонального підходу до збиткових комунальних підприємств і навіть дитсадків, оскільки кошти вони отримуватимуть не на кількість установ, а на кількість вихованців.

Як один з нових альтернативних підходів пропонується внести зміни в Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" і зменшити базу оподаткування на суми коштів, які сплачуються батьками за утримання дітей в дошкільних закладах. При цьому важливо не встановлювати ніяких обмежень та граничних величин як на суму сплачених коштів, так і на кількість дітей. Адже зараз платник податку з доходів фізичних осіб має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 150 відсоткам суми пільги — для платника податку, який має троє чи більше дітей віком до 18 років — у розрахунку на кожну таку дитину. Простіше кажучи, податкова соціальна пільга на дітей надається лише одному з батьків та при умові, що він має троє чи більше дітей віком до 18 років. Звільнення від оподаткування суми коштів, які сплачуються за утримання дітей в дошкільних закладах, буде стимулювати батьків сплачувати стільки коштів, скільки вони вважають за потрібне для усебічного фізичного, культурного, духовного розвитку дітей.

3.3 Шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні на основі зарубіжного досвіду

Розглянемо моделі та принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин у розвинутих зарубіжних країнах, які дають можливість зробити висновки й рекомендації щодо організації таких відносин в Україні.

Зарубіжний досвід функціонування системи самостійних місцевих бюджетів свідчить про те, що види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. Тому стосовно практики розвинутих країн некоректно вживати термін бюджетна система. Слід користуватися поняттям система бюджетів. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень. Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи [35, c.157].

Власні доходи місцевих бюджетів становлять у Швеції та Швейцарії більше ніж 70%, в Іспанії – 50%, у Норвегії – 56% доходів місцевих бюджетів [35, с.157].

Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади. Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок деяких інших джерел.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використовувати доходи бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів. У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховано всіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміни можуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, у разі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скоригувати з допомогою додаткового бюджету. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Додатковий бюджет також забезпечує зв'язок між основними бюджетами попереднього і поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року. Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби як водопостачання, благоустрою та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

Приєднані бюджети формуються і виконуються в тому ж порядку, що й основні. Результати виконання приєднаних бюджетів включаються в загальне сальдо основних бюджетів. Детальнішу інформацію про приєднані бюджети в зарубіжних країнах вміщують ряд спеціальних видань. Незважаючи на різноманіття місцевих бюджетів та множинність їх у зарубіжних країнах, вони можуть бути згруповані в певні системи. Кожна країна має індивідуальну, властиву тільки для неї систему місцевих бюджетів. Для зарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) та бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів та бюджети комун. Чотири рівні – в системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основні рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів.

В Польщі від часу впровадження першої реформи місцевого самоврядування органи місцевого самоврядування швидко перетворилися на найважливішого інвестора в громадський сектор. Інвестиції, які зараз роблять міста, повіти й воєводства, перевищують ті, що фінансуються з державного бюджету.

В системі місцевого самоврядування в Польщі чинний від 1999 р. адміністративно-територіальний поділ має багато спільного з українським, але є й відмінності.

Польща поділена на 16 регіонів (воєводств), які за розміром нагадують українські області. Представником уряду в регіоні є воєвода, якого призначає прем'єр. Самоврядним органом влади є регіональна рада (сеймик воєводства) і її виконавчий орган, очолюваний маршалком (його обирають члени ради). Бюджет самоврядних воєводств порівняно невеликий, відповідає за незначну частину послуг, серед яких — будівництво й обслуговування доріг регіонального значення, залізничні колії регіонального значення та деякі повноваження в галузі культури й соціального захисту. Головне завдання самоврядного органу воєводства — визначення регіональної політики.

Наступною самоврядною ланкою є повіти, що за розмірами нагадують українські райони, їх 315 і на додачу 65 міст на правах повіту (вони є відповідником українських міст обласного значення). На рівні повіту вже немає урядового представництва, а на чолі виконавчої влади стоїть староста, якого обирає рада повіту. Цей рівень відповідає за середню освіту (для молоді, старшої за 15 років), дороги повітового значення, низку повноважень у галузі культури, соціального забезпечення, а також поліцію, будівельну та санітарну інспекцію й охорону прав споживача. Окремого пояснення потребує фінансування охорони здоров'я. У Польщі поточні видатки цієї галузі фінансуються поза органами самоврядування за- посередництвом спеціальної системи страхування. Органи місцевого самоврядування рівнів воєводства й повіту є власниками більшості лікарень і поліклінік, призначають їхніх керівників і відповідають за інвестування проектів, пов'язаних з охороною здоров'я. Найбільше функцій і найбільший бюджет мають ґміни (міські й сільські), які значно більші за їхні відповідники в Україні. Найважливішими повноваженнями ґміни є дошкільна й шкільна освіта, культура й соціальна допомога в масштабах ґміни, місцевий громадський транспорт, дороги місцевого значення та комунальна інфраструктура (водогони, каналізація, сміттєзвалища, тепломережі).

Фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг. Місцеве самоврядування, як і держава, є інститутом, який надає громадські послуги. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Діяльність місцевих органів влади у сфері надання громадських послуг є однією з форм регулювання економічного і соціального розвитку. Закономірним явищем для більшості європейських країн є такий розподіл функцій між державою і місцевим самоврядуванням у сфері надання громадських послуг, коли на місцеві органи покладається головна відповідальність за послуги соціального характеру. Центральна ж влада зосереджується на послугах економічного характеру, на забезпеченні оборони, безпеки тощо. 70-99% витрат на охорону здоров'я забезпечували місцеві органи влади США, ФРН, Канади [35, с. 37]. Також значну роль відіграють місцеві органи влади в соціальному забезпеченні. В Україні теж спостерігається така тенденція. Місцеві органи влади фінансують основну частину державних соціальних видатків. За рахунок місцевих бюджетів профінансується 83,3 % усіх видатків зведеного бюджету України на соціальний захист населення, і 81,8 відсотка – на соціально-культурну сферу. За рахунок місцевих бюджетів фінансувалося 74,8 % видатків на освіту, 66,8 – на культуру і засоби масової інформації, 92,1 – на охорону здоров'я, 96,3% – на молодіжні програми, фізичну культуру і спорт. Державні видатки на житлово-комунальне господарство майже повністю фінансуються з місцевих бюджетів. Місцеві органи влади також є одним із найбільших роботодавців на ринку праці. У багатьох країнах зайнятість у муніципальному секторі набагато перевищує зайнятість у державному секторі.

Порівняльний аналіз кількості дошкільних закладівРосійської Федерації та України показує, що в обох країнах спостерігається загальна тенденція до їх зменшення (рис. 3.1). Це стосується також і кількості дітей в дошкільних закладах, хоча 2006 рік дещо підвищив криву динаміки (рис. 3.2). Динаміка темпів росту кількості дошкільних закладівРосійської Федерації та Українита дітей в дошкільних закладахтакож майже аналогічна.

Витрати Консолідованого бюджету Російської Федерації в 2006 р. склали 8384,0 млрд. крб. З них на соціально-культурні заходи витрачено 4554,9 млрд. крб. або 17,0% від ВВП. Витрати Зведеного бюджету України в 2006 р. склали 175,5 млрд. грн. З них на соціально-культурні заходи витрачено 99,3млрд. грн. або 18,5% від ВВП.

В структурівитрат Консолідованого бюджету Російської Федерації на соціально-культурні заходи в 2006 р. частка витрат на освіту становить 22,7% (рис. 3.5). В Зведеному бюджеті України 2006 р. на освіту припадає 34,0% (рис. 3.6).

Аналіз статистичних даних свідчить, що в 2006 році в Зведеному бюджеті України частка витрат на соціально-культурні заходи на 1,5% більше, ніж частка цих витрат в Консолідованому бюджеті Російської Федерації. Позитивною є також різниця питомої ваги витрат на освіту в структурі витрат на соціально-культурні заходи – 11,3%.

Шляхи вдосконалення фінансування дошкільного виховання дітей в Україні на основі зарубіжного досвіду полягають у побудові внутрішніх міжурядових фінансових відносин на принципах концепції субсидарності.

По-перше. Влада більш високого рівня, зокрема державна, може втручатися у фінансові справи влади більш низького рівня лише тою мірою, в якій друга продемонструвала і довела свою нездатність вирішувати проблеми. Таким чином, цей принцип визначає обмеження щодо втручання вищих рівнів влади у фінансові справи нижчих рівнів влади.

По-друге. Термін субсидарністпь (субсидіум) означає допомогу. Із самого терміна випливає зміст ще одного принципу. Мова йде не про те, що вища влада може надавати фінансову допомогу владі нижчого рівня. Навпаки, цей принцип означає обов'язок вищої (державної) влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня. Причому така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі. Тобто державне втручання в діяльність місцевих органів влади необхідне лише з певною метою. Такою метою є сприяння кожному рівню влади здобувати фінансові засоби для реалізації його власних рішень.

По-третє. Важливим принципом, що випливає з концепції субсидарності, є принцип розподілу повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, включаючи і фінансову. Досвід Західної Європи показує, що цей принцип на практиці реалізовано в більшості країн. У жодній країні всі повноваження (крім оборони та грошової політики) не концентруються на одному рівні влади. Повноваження у фінансовій сфері, згідно з цим принципом, має бути розподілено між різними рівнями. Отже, центральна влада, будуючи фінансові відносини з місцевою владою, зобов'язана рахуватись із її фінансовими повноваженнями, поважати їх. Центральна влада не може вилучити в місцевої влади ці повноваження і привласнити їх собі.

По-четверте. З попереднім принципом розподілу повноважень пов'язаний наступний принцип концепції субсидарності — принцип співробітництва (партнерства) різних рівнів влади. В умовах, коли кожен рівень влади має власні повноваження у фінансовій сфері, фінансові відносини між різними рівнями влади можуть будуватися лише на засадах співробітництва (партнерства). Цей принцип закріпився в конституційних та законодавчих актах європейських країн. У Конституції ФРН відображена ідея спільного інтересу, який реалізується через угоди федерації і земель. Конституційна реформа 1974 р. в Австрії передбачила можливість укладання угод між федерацією та землями, з одного боку, а також між самими землями — з іншого. Ця реформа означала перехід від "унітарного" федералізму до "кооперативного". Крім цих положень, Конституція Австрії передбачає право представляти інтереси місцевої влади Австрійською асоціацією общин та Австрійською асоціацією міст. Принцип співробітництва різних рівнів влади не виключає конфліктних ситуацій між ними. У більшості західноєвропейських країн створено правові механізми розв'язання таких конфліктів. Місцеві органи влади Австрії, ФРН можуть оскаржувати рішення, включаючи і фінансові, центральних та земельних властей у конституційних судах. Таке саме право мають місцеві влади Італії.

По-п'яте. Ще один принцип концепції субсидарності — це принцип делегованого управління. Згідно з цим принципом центральна влада може делегувати частину своїх повноважень місцевій владі. Та, в свою чергу, може делегувати окремі свої повноваження органам влади вищого рівня на підставі угоди.

Таке взаємне делегування повноважень різних рівнів влади у фінансовій сфері робить її фінансові взаємовідносини досить гнучкими.

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження сформулюємо головні висновки.