Особливості мобілізації державних доходів в країнах з розвинутою ринковою економікою

Arial

-A A A+

1. Особливості мобілізації державних доходів в країнах з розвинутою ринковою економікою

У країнах з розвинутою ринковою економікою доходи держбюджету становлять значну частину ВВП і справляють величезний вплив як на його перерозподіл, так і на розширене відтворення та економічне зростання в цілому. В середньому по країнах ОЕСР вони дорівнюють від 30 до 50 % ВВП, що свідчить про дуже важливу роль і вагоме місце держави в економіці. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних економічних суб’єктів до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення є видатком. Доходи держбюджету на 80-90% формуються за рахунок податків, неподаткові доходи (переважно доходи від державних підприємств та майна) становлять 3-10% і державний кредит — від 0,5 до 4% їхнього загального обсягу.

Вважається, що ідеальне виконання державного бюджету — це повне покриття видатків доходами і створення залишку коштів, тобто перевищення доходів над видатками. А залишок уряд може використати при непередбачених обставинах, для довгострокових виплат, або перевести його в доход бюджету наступного року.

Сьогодні навіть серед високорозвинених ринкових держав можна зазначити наявність значних відмінностей у ролі держави в перерозподілі ВВП. Цей показник може коливатися від 1:3 до 2 :3, тому прийнято навіть виділяти три типи моделей за рівнем централізації ВВП: американська (30—35 %), з%Bхідноєвропейська (40—60 %) та скандинавська (60—60 %). Питання про причини настільки істотних відмінностей у масштабах державного втручання в економічні процеси у різних державах є досить цікавим. Особливо воно актуальне а поглядів вітчизняної практики, адже в Україні протягом лише одного десятиліття з моменту здобуття незалежності мала місце значна динамічність розвитку державних фінансів із суттєвим зниженням їх перерозподільної ролі.

Як державні фінанси загалом, так і бюджети розвинутих демократичних країн мають чітко виражений перерозподільний та соціальний і меншою мірою «виробничий» характер: частка трансфертів у видатках державного бюджету становить 55—70 %, а витрат на товари і послуги, витрат на постачання суспільних благ — 15—ЗО %. Державні видатки в Україні, навпаки, все ще більшою мірою спрямовуються на утримання та забезпечення діяльності бюджетних установ (витрати на товари і послуги становлять від близько 50 % усіх видатків бюджету). Для високо розвинутих держав переважно характерний не надто високий рівень участі держави у видатках капітального характеру. Цю функцію найбільш ефективно може виконувати лише ринок. Натомість аналіз структурних особливостей державних видатків вказує на чітко виражену їх соціальну спрямованість.

Характерною ознакою фінансової політики високо розвинутих держав є її інкременталістський, тобто стабільний, виважений характер. Так, обсяги фінансування видаткових програм змінюються з року в рік лише на незначний відсоток, і тенденція до зміни пропорцій є чіткою та прогнозованою. До питання змін у податковій системі також підходять виважено — ставки податків коригуються поступово лише на незначний відсоток, для запобігання негативному впливу на стан державних фінансів, ринкову та соціальну структуру. В Україні потреби швидкої трансформації привели до обрання іншого шляху — радикального реформування, що виявилось у динамічних, навіть хаотичних щорічних зрушеннях структури бюджетів.

Важливі питання функціонування державних фінансів пов’язані із розмежуванням їх між різними рівнями державного управління. Порівняти пропорції розмежування функцій між рівнями фінансової системи у різних країнах дає змогу показник централізації, який характеризує частку видатків центрального уряду в повному обсязі витрат бюджетної системи. Розвинуті держави мають різні моделі централізації фінансової системи. В унітарних державах загалом спостерігається дещо вищий рівень централізації, а у федеративних, де фінансова система є трирівневою, дещо менший. Так, у США цей показник становить 57 %, у Франції — 71 %, у Канаді — 40 %. В Україні показник централізації коливається на рівні 65—70 %.

Загальною тенденцією останніх двох десятиліть у сфері управління державним сектором високорозвинених держав є зниження кількості державних підприємств. Державна власність переважно зосереджена у ключових галузях, які забезпечують національну безпеку. Навіть для країн із традиційно високим рівнем державної власності, наприклад, Фінляндії, Франції, у 90-х роках характерними були приватизаційні процеси. При цьому завдання ставились досить різноманітні — від забезпечення конкурентоспроможності економіки, економії бюджетних витрат до спроб поліпшити стан державних фінансів та зменшити державний борг.

Важливий вплив на функціонування державних фінансів здійснюють політичні чинники. Політичні інститути та конституційне право з моменту виникнення сучасної демократичної моделі державних фінансів стали виконувати функцію активного коригування перерозподільних процесів. Тісний зв’язок політичних і фінансових процесів спостерігався і впродовж усього XX ст., коли найбільші зміни фінансової політики розвинутих держав відбувались саме після виборів, з приходом до влади нових політичних сил. Яскравими прикладами цього є політика Ф. Рузвельта та Р. Рейгана у США, М. Тетчер у Великій Британії, Ш. де Голля у Франції, Л. Брхарда у Німеччині. Прикладами негативного впливу політики на фінанси є політичні кризи, які нерідко супроводжуються зміною уряду. Проте як показує практика останніх десятиліть, у державах з розвинутою демократією наслідки таких потрясінь для державних фінансів не є кардинальними. Завдяки стратегічному плануванню вдається забезпечити спадковість фінансової політики незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі, а механізми громадського контролю та прозорість бюджетної процедури забезпечують ефективність державних фінансів за будь-якої політичної кон’юнктури.

Досить поширеним методом мобілізації коштів є також емісія паперових, а в нинішній час — кредитних грошей, яка не шкодить, а навпаки, стимулює економіку, якщо її обсяг відповідає показникам економічного росту країни. В інших же випадках, коли держава застосовує емісію при неможливості використання інших джерел доходів ( наприклад, несприятлива кон’юнктура на ринку державних боргових зобов’язань ) цей захід має інфляційний характер і спричиняє обезцінення грошових знаків.

Рівень бюджетного дефіциту належить до найважливіших індикаторів фінансової безпеки будь-якої держави. Існують різні оцінки його граничного розміру. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших умов потенційним учасникам валютного союзу ставить і таку, як межа дефіциту держбюджету (3 % від ВВП). Згідно з даними міжнародної статистики «нормальна» величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах коливається у межах 3—4 % від розміру ВВП за середньосвітової його величини 4,5 %. Існує тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4—5 %.

Залежно від методів мобілізації доходи бюджету поділяють на податкові та неподаткові. Країни з ринковою економікою доходи своїх бюджетів формують, в основному, за рахунок податків. У доходах центральних бюджетів розвинутих країн вони досягають 80—90 %, а в США — більше 95 %. Неподатковими доходами бюджету є:

— доходи від використання майна, що перебувають у державній власності (орендна плата від здачі в оренду державного майна; відсотки за залишками бюджетних коштів на рахунках у кредитних організаціях; дивіденди за акціями, власником яких є держава; повернення державних і бюджетних кредитів та ін.);

— доходи від продажу майна, що перебувають у державній та комунальній власності;

— проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;

— доходи від платних послуг що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також бюджетними установами;

— кошти, отримані в результаті застосування заходів громадянсько-правової, адміністративної і кримінальної відповідальності (штрафи, конфіскації, компенсації та інші суми примусового вилучення);

— інші неподаткові доходи.

Державні доходи можливо кваліфікувати по умовах мобілізації та використання на:

— зворотні ( позики, страхові платежі ) та незворотні ( податки та обов’язкові платежі );

— загальні надходження ( спрямовуються у державний та місцеві бюджети і використовуються на будь-які цілі, передбачені цими бюджетами ) та цільові надходження ( надходження в спеціальні позабюджетні цільові фонди ).

У доходи бюджету можуть зараховуватись трансферти — перерахування від фізичних і юридичних осіб, міжнародних організацій і урядів іноземних держав, інших органів державної влади на безоплатній та безповоротній основі.

Після Другої світової війни на федеральний бюджет припадало вже майже 86% витрат бюджетної системи США. В останні десятиріччя частка місцевих бюджетів у 9 розвинутих країнах Заходу та Японії збільшується, а центральних — дещо зменшується. Акумульовані державою у бюджеті всіх ланок величезні кошти (у США до 40% національного доходу, в Німеччині, Франції та інших країнах — від 50 до 55%) — найважливіший узагальнюючий показник розвитку соціально-економічних функцій держави, одержавлення власності, регулювання макроекономічних процесів тощо. В період розгортання НТР держава здійснює також розвиток науки (насамперед фундаментальних наукових досліджень), наукомістких галузей і виробництв, проводить активну структурну політику.

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об’єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо.

Доходи бюджетів членів федерації (у США — штатів, У Німеччині — земель) також формуються за рахунок податків (у США непрямих, у Німеччині — прямих), випуску позик.

Таким чином виглядає система державних доходів, використовувана у розвинутих країнах.

2. Бюджети земель і громад Німеччини. Специфіка фінансового вирівнювання

ФРН входить до числа провідних держав світу. Володіючи значним економічним та науково-технічним потенціалом, вона посідає третє місце, після США і Японії, за обсягом промислового виробництва є головним експортером товарів і послуг. В останні роки Німеччина значно збільшила свою участь у міжнародній міграції капіталів і перетворилася на одного з найбільших імпортерів та експортерів капіталу. За рівнем продуктивності праці в обробній промисловості, національного доходу на душу населення ФРН випереджає США та інші провідні країни світу.

Фінанси земель та громад займають важливе місце у фінансовій системі країни. Частка бюджетів земель та громад в національному доході ФРН складає понад 20%. Землі і громади несуть майже 100% загальнодержавних витрат на комунальне господарство, установи освіти або охорони здоров’я, понад 80% всіх витрат на транспорт, дорожнє або житлове господарство, майже 3/4 витрат на утримання державного апарату і понад 40% витрат з управління державним боргом. 19 Зростання витрат бюджетів земель і громад не супроводжується розширенням їх доходної бази. У зв’язку з цим питома вага власних джерел доходів знижується і збільшується частка дотацій з вищестоящого ланки бюджетної системи. Зростає обсяг займових операцій місцевих органів влади, що зрештою призводить до посилення дефіцитності цих бюджетів.

Податкова система земель налічує близько 25 податків. Землі отримують податки на майно, спадщину, податок, що стягується при придбанні земельної ділянки, податок на автомобілі, на пиво, на проведення лотерей, стрибок і утримання ігрових будинків, податок на пожежну охорону. Ці податки дають понад 85% усіх податкових надходжень земель. Велику питому вагу займають платежі із соціального страхування, що включають внески на медичне та пенсійне страхування та страхування по безробіттю.

Громади отримують промисловий, поземельний податок і місцеві податки (на собак, на охорону та рибалку, на друге житло). Поземельним податком обкладаються сільськогосподарські і лісові підприємства, а також земельні ділянки. Податок зачіпає широкі верстви населення і стягується з принесеного доходу в розмірі 1-2%.

У дохід бюджетів громад надходять різні адміністративні збори і доходи від місцевих видачі ліцензій. До доходів від місцевого господарства відносяться доходи від муніципальних будинків, водопостачання, газових заводів, електростанцій, мостів.

Проте витрати земель та громад ні в якій мірі не забезпечуються надходженнями податків. Для фінансування видатків місцевих бюджетів земель та громад отримують від федерального уряду дотації — цільові і загальні.

Місцеві бюджети, як вже зазначалося, хронічно дефіцитні. Вони обтяжені боргами. Особливо висока частка боргів у громад. Постійне використання позик на покриття бюджетних дефіцитів і фінансування капіталовкладень підсилює зростання місцевої заборгованості і є однією з причин погіршення фінансового стану місцевих бюджетів.

В унітарних державах питома вага центральних бюджетів становить майже 75% всіх витрат, у федеральних значно менше: у США — приблизно 60%, у Німеччині — понад 40%. В унітарних державах бюджетна система є централізованою, затверджується центральними урядами, які надають відповідні кошти на витрати місцевих органів влади. У Великобританії такі кошти надаються у формі дотацій, цільових субсидій та позик, в Японії — субсидій. Держава, крім того, виділяє цільові кошти місцевим органам влади на будівництво портів, гідроелектростанцій, ліквідацію наслідків стихійного лиха та ін. Проект бюджету готує центральний уряд, затверджує законодавча влада. У США процес формування федерального бюджету починається за 18 місяців до початку фінансового року, а його проект президент подає до Конгресу за 9 місяців до початку фінансового року.

3. Порівняльна характеристика соціально-економічного розвитку Франції та Японії у 80-90-х рр.

Японія — одна з найрозвиненіших індустріальних країн світу, частка якої у світовому ВВП становить майже 16 %. З 1960 до 1993 pp. вона була лідером серед 10 економік світу, що зростали: ВВП на душу населення у Японії (скоректований на відмінності у відносних цінах) зріс з 30 % від аналогічного показника США у 1960 р. до 82 % — у 1994 р.

Франція – високорозвинена індустріально-аграрна країна. За розмірами ВВП і обсягом пром. виробництва Ф. займає одне з провідних місць у західному світі (разом зі США, ФРН, Великобританією та ін.). Провідна галузь промисловості – машинобудування. Розвинуті автобудування, суднобудування, тракторо- і авіабудування, електротехнічна і радіоелектронна промисловість, а також хімічна (виробництво соди, добрив, хімічних волокон, пластмас), нафтопереробна і нафтохімічна промисловість. Експортне значення мають виробництво текстилю, одягу, галантереї, харчова промисловість і виноробство.

Японія посідає перше місце у світі з виробництва легкових автомобілів, побутової електронної апаратури, металообробного обладнання, робототехніки, синтетичних волокон і деяких інших видів продукції. На Японію припадає більше ніж половина світового тоннажу спущених на воду суден. У суднобудуванні Японія також є світовим лідером, причому деякі види спеціальних суден виробляються лише тут. 60 % продукції галузі експортується.

Три чверті японського експорту — це продукція машинобудування, яку характеризує висока якість і технічна новизна.

Проте Франція за рівнем наукових розробок і втіленням їхніх результатів в економіку помітно відстає від США, Японії й Німеччини. Цим же країнам, а також європейським країнам північного регіону вона поступається за душовим розміром ВВП.

У 90-ті роки за часткою видатків на науку в розрахунку на душу населення Японія вийшла на перше місце у світі, а за загальною кількістю наукових працівників випередила ФРН, Великобританію та Францію, разом узятих. Причинами економічних успіхів країни є деякі історичні особливості розвитку Японії та певні закономірності сучасної моделі стимулювання японської економіки.

Історичні особливості розвитку японської держави значною мірою пов´язані зі специфікою японського менталітету. Його основними рисами є: гнучке запозичення у інших цивілізацій (конфуціанство у Китаї, буддизм у Індії, зброя та кораблі у Португалії та Нідерландів) зі збереженням японської індивідуальності. У системі цінностей японців на першому місці стоїть японська духовність, на другому — китайська ученість і на третьому — європейські знання.

Розвиток японської промисловості на новій науково-технічній основі потребував відповідної перебудови способів організації виробництва. Починаючи з другої половини 70-х років, на зміну традиційному великому серійному виробництву прийшла його диверсифікація та конгломерація, переважання дрібносерійності у технологічних процесах з одночасним впровадженням енерго- та матеріалоощадних технологій. Найпотужніші японські компанії у результаті перетворилися у багатогалузеві комплекси, як, наприклад, «Міцубісі», у підрозділах якої виконуються десятки абсолютно не пов´язаних між собою видів діяльності.

Зазначені економічні успіхи забезпечили Японії наприкінці 80-х років лідерство у світі за конкурентоспроможністю. Перше місце у цьому країна зберігала протягом 6 років — до середини 90-х років (сьогодні лідерство знову повернули собі США).

Оцінка конкурентоспроможності будь-якої країни складається з 378 різноманітних критеріїв. Насамперед, це дохід на душу населення, рівень інфляції, зовнішньоторговельний баланс. До уваги також беруться засоби комунікації, інфраструктура, корисні копалини та ряд інших чинників. Окрім об´єктивних чинників, класифікація враховує результати опитування 21 тис. керівників відомих у світі підприємств.

Під час економічного зростання у Японії наприкінці 80-х років значно зросли ціни на нерухоме майно. Цей факт, а також успішна експортна діяльність японських компаній забезпечували останнім часом отримання кредитів у величезних розмірах. Подальше зниження цін на нерухомість відчутно зменшило заставну вартість кредитів японських банків. Світова дефляція кінця 90-х років та послаблення позицій зовнішніх ринків Японії у Південній Азії призвели до зниження доходів від експорту японських компаній і відповідно до погіршення їх фінансової платоспроможності. Це негативно відобразилося на японських банках, складне становище яких погіршувалося ще й тим, що свого часу вони надавали значні позики Південній Кореї й іншим державам південноазіатського регіону, що самі сьогодні переживають важку фінансову скруту. Отож, для японських банків настали складні часи. За даними японських експертів, сума прострочених кредитів у банках країни дорівнює 550 млрд. дол. США (іноземні економісти називають цифру — 670 млрд. дол.). Ще 500 млрд. дол. недорахують страхові компанії країни.

Додатковими негативними факторами впливу на економіку Японії стали високі податки та значне державне втручання в економічні процеси. Урядова політика була спрямована на підтримку усіх японських банків, зокрема тих з них, що були фінансово неспроможними. За два роки кризи лише один банк був оголошений банкрутом. Очевидно, за конкурентних умов в аналогічній ситуації протриматися змогли б найсильніші та найпотужніші банки з вищими доходами та більшими можливостями для виживання. Для прикладу можна зазначити, що у конкурентнішому американському фінансовому середовищі прибутковість банків у 4,5 раза вища за японську.

Сучасну економічну кризу в Японії за масштабами негативних економічних наслідків порівнюють з кризами, що їх пережила країна у 20-ті pp. та після Другої світової війни. Тоді вихід був знайдений завдяки зниженню курсу єни та збільшенню експорту. Вважають, що аналогічні заходи зможуть забезпечити подолання економічної кризи сьогодні. Очевидною є й потреба змінити економічну політику японського уряду. Подальша лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, відкритість економіки, прозорість діяльності банків — це складові, що зможуть повернути Японії частково втрачені нею позиції у світовій економіці.

Окрім фінансової підтримки банків та реформування грошово-кредитної системи країни, японський уряд надає також значну фінансову допомогу малим і середнім компаніям, частка яких становить 80 % ВВП країни. Основний аргумент на користь цього заходу полягає у тому, що підвищення внутрішнього попиту в Японії спонукатиме малі та середні фірми і далі розширювати своє виробництво, створюючи нові робочі місця. Останнє особливо актуально тепер, коли показник безробіття в Японії на рівні майже 5 % є найвищим за всі післявоєнні роки. У результаті надання потужних державних субсидій в японську економіку обсяг державного боргу країни на кінець 1999 р. сягнув значення 128 % від обсягу ВВП, що вдвічі перевищує цей показник 1990 р. На сьогодні уряд Японії є найбільшим позичальником із урядів індустріальних країн світу. При цьому однак важливо враховувати той факт, що Японія одночасно є й найбільшим у світі кредитором: її зарубіжні інвестиції становить 1,2 трлн дол. США. До того ж країна вже два десятиріччя має позитивне сальдо торгівельного балансу. Разом з тим більшість економістів-аналітиків вважають, що за умов подальшого нарощування державного боргу фінансова ситуація в Японії може стати неконтрольованою.

Про ефективність зазначених урядових заходів, спрямованих на подолання тривалої рецесії в Японії, свідчить той факт, що економічна ситуація в країні помітно поліпшилася. Зміна обсягу ВВП Японії демонструє поступальну динаміку, темпи його зростання протягом 2000 р. перевищують 2 %. Обсяг виробництва постійно збільшується, що відображає зростаючу впевненість ділових кіл Японії у сприятливих перспективах економіки.

Отож, хід економічних реформ в Японії на сьогодні є досить успішним. На думку більшості експертів, важливою проблемою для країни ще залишається високий курс ієни щодо долара. Дорога ієна спричиняє зменшення надходжень від експорту. Враховуючи недостатньо високий рівень внутрішнього попиту в Японії, така ситуація може значною мірою нейтралізувати позитивні складові реформування. Тут усе залежатиме від майбутніх дій Центрального Банку країни, який, очевидно, повинен вжити потрібні заходи для зниження курсу ієни.

Внаслідок тривалої орієнтації французької економіки на фінансово-кредитну діяльність структура економіки Франції була недостатньо збалансованою. Особливо це виявилося в період між двома світовими війнами та по закінченню Другої світової війни. Промисловість Франції відставала від американської, німецької та англійської не тільки за обсягом виробництва, а й за технічною оснащеністю. В 50– 60-х роках минулого століття державна політика була спрямована на завершення індустріалізації економіки, модернізацію промисловості та перетворення в сільському господарстві.

Наслідком активізації процесу індустріалізації став швидкий розвиток промисловості. Пересічні темпи промислового виробництва становили в 60-х роках 7,6%, а частка промисловості в усьому виробництві піднялася з 33% в 1960 р. до 38% в 1970 р. Частка сільського господарства, навпаки, знизилася за той же час з 12,5 до 8%, незважаючи на підвищення продуктивності праці в цій сфері. В 70-х роках ситуація зовні змінилася мало: частка промисловості становила в 1980 р. 37,6%, сільського господарства – 6%. Але в цей період відбувалися важливі структурні зміни всередині промислового виробництва. Випереджаючими темпами зростало виробництво машин і устаткування, точного машинобудування, суднобудівництво, аерокосмічна і військова промисловість, автомобілебудування. В структурі промисловості на перші місця вийшли електротехнічне машинобудівництво і виробництво засобів транспорту, особливо авіаційна й автомобільна промисловість, позиції Франції в яких здавна були досить сильними.

У 80-х і особливо в 90-х роках ще збільшилася частка електроніки і аерокосмічної техніки, зменшилася частка металургії й важкого машинобудування. Але визначальною тенденцією було суттєве зниження частки промисловості у ВВП і зростання сфери послуг. Франція вступила до постіндустріальної стадії розвитку економіки.

У структурі промисловості Франції провідна роль належить обробним галузям, особливо пов’язаним із ходою науково-технічного прогресу. Франція – серед провідних країн світу за виробництвом ракет, літаків, локомотивів, устаткування для атомної енергетики (друге місце після США). Вона володіє передовими технологіями в обробленні рідкісноземельних та деяких інших металів (германій, радій, а також хром, титан). Франція має вагомі здобутки в робототехніці, засобах зв’язку, виробництві нових матеріалів, біотехнології, мікроелектроніці. Серед галузей французької промисловості на світовому ринку знаходять першочергове визнання такі:

аерокосмічна промисловість;
виробництво зброї;
загальне машинобудування;
автомобілебудування;
кольорова й чорна металургія;
електронна й електротехнічна промисловість;
атомна енергетика;
фармацевтика й парфумерія;
хімічна промисловість;
залізничне машинобудування. Аерокосмічна промисловість Франції є однією з найдинамічніших у світі. Вона тісно пов’язана з розвитком військово-промислового комплексу. Свого часу Франція створила один з найкращих цивільних літаків середнього радіусу дії «Каравела», надзвуковий літак «Конкорд» (разом з Великою Британією), пасажирський лайнер «Аеробус». В аерокосмічній промисловості провідні позиції належать фірмам «Аероспасіаль», «Снекма», «Дассо».

Характерною рисою французького сільського господарства стало об’єднання селян у кооперативи в різних формах. В аграрних кооперативах об’єднано близько 30% селян. Кооперативи збирають 70% зернових, виробляють майже половину молока і 40% молочних продуктів. Усього в країні існує близько 4 тис. кооперативів, які об’єднані у Французьку конфедерацію сільськогосподарської кооперації. На них припадає також основний обсяг виробництва м’яса, вина, тютюну, цукрових буряків.

Аграрний сектор Франції найбільше виграв від європейської інтеграції. Захищене зовнішніми протекціоністськими бар’єрами від конкуренції США, Канади та деяких країн, що розвиваються, французьке сільське господарство одержало вільний, безмитний доступ до ринків партнерів по ЄС, де його конкурентоспроможність вища, ніж у інших країнах об’єднання. До того ж французький уряд надає своєму сільському господарству субсидії та інші пільги.

У сфері послуг Франції найбільше значення має фінансово-кредитна система. Хоч роль позичкового капіталу в економіці країни знизилася, проте зросло значення підприємницького капіталу. Франція вже не є головним експортером капіталу, проте її роль на міжнародних ринках капіталу досить велика. Банки завжди мали міцні позиції в економіці Франції; найбільші з них утворилися ще в середині ХІХ ст. За рівнем концентрації банківської сфери Франція випереджає США, Японію та Німеччину. Серед 50-ти найбільших банків світу є шість французьких.

Усі кредитні заклади Франції (банки, спілки взаємного кредиту, фінансові товариства й т.п.) поєднані в єдину професійну організацію – Французьку асоціацію кредитних закладів. Провідне місце в сучасній структурі кредитної системи посідає банківський сектор, на який припадає близько 70% сукупного балансу кредитних закладів.

Динаміка зростання економіки Франції в післявоєнний період характеризувалася нерівністю. Майже чверть віку по закінченні війни темпи економічного зростання були досить високими. Пересічний щорічний приріст ВВП за 1950–1973 рр. становив 5,1%, що майже втричі збільшило обсяг валової внутрішньої продукції. Високі темпи розвитку зумовлювалися і відбудовою зруйнованого війною господарства, й іноземними капіталовкладеннями за «Планом Маршалла», й перебудовою структури народного господарства відповідно науково-технічного прогресу, а також економічною політикою держави.

Саме в цей період Франція здобула найбільших досягнень в економіці. Було здійснено широкий приток ресурсів у промисловість, збільшення випуску її продукції. У структурі промисловості була підвищена частка новітніх галузей, форсовано експорт їхньої продукції. Частка промисловості в структурі ВВП суттєво підвищилася. Зросла продуктивність праці в промисловості. Якщо в 1950 р. розрив у продуктивності праці між США і Францією був двократний, то в 1973 р. він становив усього 37%1. Темпи зростання ВВП в цей час перевищували пересічні показники для країн Західної Європи (4,6%). За темпами розвитку в групі розвинутих країн Франції поступалася тільки Німеччині та Японії.

Економічна криза початку 70-х років буквально струсонула Францію. Безробіття зросло втричі, і втричі знизилася прибутковість компаній. Наступні 80-ті роки для Франції також були непростими. Її економіка дуже страждала від «кризи заборгованості» країн, що розвиваються. Франція вкладала значні капітали в цю групу країн, але вони поверталися невчасно або зовсім втрачалися через неспроможність слаборозвинутих країн повернути борг. Швидко зростав і державний борг Франції. Скорочувалися інвестиції в національну промисловість; зростало від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі. З другої половини 80-х років економіка дещо пожвавішала. Світові ціни на традиційні французькі товари підвищилися, а на енергоносії – знизилися. Баланс зовнішньої торгівлі став позитивним. Проте динаміка внутрішніх інвестицій залишалася досить кволою.

Пожвавлення економіки було нетривалим, і на початку 90-х років Франція зіткнулася з новою рецесією. Скоротилися обсяги промислового виробництва, зросло безробіття, знизився обсяг інвестицій.

Список використаної літератури

Іваницька О.М. Фінансові ринки: Навч. посібник. – К.:вид-во УАДУ. – 1999. – 96 с.
Іванов В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2001. — 228с.
Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. — К. : Кондор, 2004. — 384с.
Литвиненко Я. Податкові системи зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 208с.
Мельник П. Банківські системи зарубіжних країн: підручник / П. В. Мельник, Л. Л. Тарангул, О. Д. Гордей; Держ. податк. адмін. України ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. — К. : Алерта : Центр учбової літератури, 2010. — 586 с.
Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країні Навчальний посібник. — К , 2003— 240 с.
Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. — 2-ге вид., доп. і перероб. — К.: КНЕУ, 2001. — 240 с.
Фінанси (теоретичні основи): Підручник / М.В. Грідчіна, В.Б. Захожай, Л.Л. Осіпчук та ін. – К.:МАУП, 2002. – 280 с.