Особливості взаємозв`язку політики та моралі у творі Н. Макіавеллі „Державець”

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. З прадавніх часів політика була й залишається одним із найважливіших джерел і механізмів організації спільного життя людей, могутнім знаряддям цілеспрямованих перетворень як в окремих країнах, так і в житті людського співтовариства в цілому. Разом з цим вона і донині є найбільш таємничим і найбагатоманітнішим явищем, парадокси і суперечності якого людина так і не змогла розгадати за свою тисячолітню історію.

Ще давньогрецькі мислителі звертали увагу на «приреченість» людей жити в політичному просторі. У справедливості цих думок приходиться переконуватися і сьогодні, оскільки в сучасному світі ж одна людина не може прямо чи дотично не включатися в складні і суперечливі процеси перерозподілу суспільного багатства або зміни соціального стану різних верств населення, які здійснюються державною владою. Але, регулюючи соціальні процеси, політика демонструє суспільству не тільки свою гуманність, образ влади, яка турбується про своїх громадян і долю всього суспільства. Нерідко вона постає і як досить жорсткий механізм боріння та конкуренції людей за життєві ресурси, не нехтуючи при цьому ні примусом, ні насильством.

Люди завжди намагалися пізнати світ політичного, розібратися в її хитросплетіннях і суперечностях, вивчити закони її розвитку і на цій основі зрозуміти власні можливості управління цією соціальною матерією.

Пройшовши довгий шлях розвитку, наука накопичила багато безцінних спостережень, відкрила найважливіші залежності в сфері політичного життя суспільства. Цей неоціненний досвід людства, який зафіксований у вченнях і доктринах, постійно стає основою багатоманітності соціальних перетворень.

Найяскравіше вчення Н. Макіавеллі про державу і політику розглядається у філософському трактаті «Державець». І хоча цій праці вже майже 500 років, вона до цих пір актуальна і пробуджує громадську думку своєю неординарністю. Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби».

Особливо стає актуальним вивчення ідей Н.Макіавеллі у наш час, коли політика перетворилася на одну з найважливіших сфер людської діяльності, коли політичні процеси в країні набули нечуваного розмаху і сили.

Мета: розкрити особливості взаємозв`язку політики та моралі у творі Н. Макіавеллі „Державець”.

Завдання роботи:

— розглянути політику як мистецтво управління;

— охарактеризувати мораль за Ніколо Макіавеллі;

— показати взаємозв`язок політики та моралі у творі „Державець” Ніколо Макіавеллі.

Об`єктом дослідження є специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя.

Предметом дослідження є особливості політики та моралі у творі Н. Макіавеллі „Державець”.

Методи дослідження: системний та порівняльний аналіз.

1. Політика як мистецтво управління

Термін «політика» походить від давньогрецького слова polis (місто-держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин). Поняття «політика» – одна з найскладніших категорій політології [5, с. 19].

Основні труднощі виникають у зв’язку з безмежністю її змісту. У даний термін вкладають багато понять. Політика пронизує все життя суспільства. Перші спроби дати визначення цьому поняттю належать до дуже далеких часів: праці про політику Платона й Арістотеля з’явилися близько двох з половиною тисячоліть тому. З того часу мислителями різних історичних епох були створені тисячі праць про політику. Однак і зараз існують десятки різних визначень цього терміна, нерідко суперечливих. Назвемо деякі з них.

Політика – відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

Політика – курс, напрям, на основі якого виробляються і приймаються рішення, заходи щодо формування і виконання різних завдань. Наприклад, «міжнародна політика уряду», але разом з тим «торговельна політика фірми» [5, с. 21].

Політика – більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми в суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини.

У політологічному енциклопедичному словнику політика характеризується як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб» [13, с. 497]. Стосовно розуміння цього поняття можна виділити декілька аспектів.

Політика як державне, регіональне і муніципальне управління.
Політика як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.
Політика як діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні.
Політика як масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.
Політика як сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством.

Якщо в чотирьох перших випадках акцентується увага на розумінні політики як специфічної форми суспільної діяльності, то в п’ятому – як сукупності певних структур і закономірностей їх функціонування, які можна об’єднати у поняття «політична система». Отже, якщо політичні явища розглядаються в їхньому діяльнісному аспекті, вживається термін «політика», якщо в структурно-функціональному – «політична система» [5. с. 22].

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і підтримку державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні.

Політика як вид діяльності може здійснюватися на кількох рівнях.

Перший, «нижчий», рівень включає вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт, соціальне забезпечення, організація торгівлі і т. д.), політична діяльність на цьому рівні здійснюється окремими індивідами (громадянами), але деякі питання можуть вирішуватись місцевими асоціаціями, об’єднаннями, особливо якіцо рішення потребує виходу на вищий рівень. Другий, «локальний», регіональний рівень (для України — районний, міський, обласний і т. д.), регіональна політика вимагає так чи інакше втручання держави. Політична діяльність на цьому рівні найактивніше здійснюється групами і асоціаціями, які зацікавлені в економічному розвитку свого регіону, органами місцевого самоврядування. Центральне місце в політиці займає третій, національний, рівень, який визначається головним чином становищем держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика [5, с. 23].

І, насамкінець, міжнародний рівень. Основними агентами політичної діяльності на цьому рівні є національні організації і різного роду транснаціональні (міжнародні) організації — ООН, ЮНЕСКО, ЄС, НАТО тощо та транснаціональні корпорації.

Політична діяльність на всіх рівнях має як свої особливості, так і загальні риси. Традиційно теорія політики основну увагу приділяє вивченню національного рівня, хоч національний рівень лише один серед інших.

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні нтереси. Інтерес – це об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв’язання соціальних потреб, піднесення престижу тощо. Політичний інтерес виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства. Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності й цілісності суспільства, становлення людини як вільної, унікальної й неповторної істоти.

Отже, політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і протиборством, по-друге – способом певної субординації цих інтересів, більш значущим й обов’язковим. Якщо у примітивних суспільствах політика є інструментом реалізації інтересів панування домінуючих груп, то в сучасному цивілізованому суспільстві – інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх більш загальному – національному інтересу, а також інтересам міжнародних спільнот і організацій.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб’єктами політики. Суб’єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава. Первинним, системозапочатковуючим суб’єктом політики виступає індивід. Загалом же в політиці можна виділити чотири рівні суб’єктів:

1) конкретні індивіди. Саме через них найбільш повно і безпосередньо виявляє себе весь спектр політичних подій. Вплив на процеси політичного характеру з боку таких суб’єктів може бути безпосереднім або ж опосередкованим;

2) органи та ланки політичних організацій. Вони є суб’єктами конкретних політичних рішень та діяльності;

3) держава з її інституціями, партії, суспільні об’єднання, рухи, фронти тощо, що загалом вибудовують організації великих суспільних груп. Це суб’єкти безпосереднього керівництва та виконання політичної діяльності;

4) великі суспільні групи, що утворилися на засадах етнічної чи соціально-класової диференціації. Такими суб’єктами політики можуть бути нації, народи, верстви, класи, страти, демографічні групи та ін. [16, с. 31].

Об’єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя на які спрямована діяльність суб’єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

Органічною «першоосновою» політики є влада. Ця аксіома знаходить своє втілення в такому визначенні: політика – це дії, спрямовані на владу, – її здобуття, утримання і використання (М. Вебер). Будь-який різновид політичнодіяльності так чи інакше стосується владних відносин. «Владний» підхід до політики зосереджений навколо способів і засобів оволодіння і використання влади [16, с. 31].

Класик політології Н. Макіавеллі ще на початку XVI ст. характеризував політику як технологію завоювання, утримання і «корисного» використання влади. «Владна» якість політики конкретизується через організації та інституції, в яких втілюється і матеріалізується влада. Інституціональні тлумачення політики виводять її зміст з діяльності держави як найважливішої інституції політики. Інституціональний аспект політики невідривно пов’язаний з її органічною першоосновою, закладеною в самій природі людини (Арістотель).

У політиці закладений універсальний принцип соціальної взаємодії, що передбачає гармонізацію особистого і суспільного.

Політика як соціальне явище має таку структуру:

— політичний інтерес є внутрішнім, усвідомленим джерелом політичної поведінки, що спонукає людей до постановки певних політичних цілей та здійснення конкретних дій їх досягнення;

— політичні відносини, що відбивають стійкий характер взаємозв’язків суспільних груп між собою та з інститутами влади;

— політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів;

— політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів;

— політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб’єктів, дії яких відбивають реалізацію ними своїх політичних статусів [16, с. 33].

Роль та значення політики залежить від виконання нею таких функцій:

1) забезпечення інноваційності соціального розвитку суспільства і людини, розширення сфери відносин між народами, між людиною та природою;

2) управління і керівництво суспільними процесами, раціоналізація виникаючих суперечностей, забезпечення цивілізованого діалогу громадян із державою;

3) вираження владнозначущих інтересів усіх груп та верств населення;

4) інтеграція різних верств населення, підтримка цілісності суспільної системи, її стабільності й порядку;

5) соціалізація особистості, конституювання людини як самостійної соціально активної істоти.

Політика співвідноситься з іншими суспільними системами: економікою, соціальною сферою, культурою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об’єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.

Щодо співвідношення політики і моралі треба зазначити, що «моральність» політики залежить:

— по-перше, від ефективності соціального контролю над владними структурами;

— по-друге, від умов політичної конкуренції;

— по-третє, від рівня політичної культури в суспільстві [16, с. 34].

Взаємодія політики і права зводиться до того, що, з одного боку, цивілізована політика здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого – політика може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи релігію й політику, треба зазначити, що використання церкви у політичних цілях, а також втручання церкви у державні справи неприпустиме з точки зору демократичного розвитку суспільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а церква – умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика — система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій.

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об’єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів [16, с. 35].

2. Мораль за Ніколо Макіавеллі

Історичному розвитку набуття політичною думкою форми теорії не означало, що вона стала наукою. Для цього необхідний своєрідний «поріг науковості». Але це залежить від об’єктивної складності самого об’єкта. Тому історично раніше ці процеси відбувалися в дослідженні просторових співвідношень тіл, законів їх переміщення та механічної взаємодії.

У політиці «поріг науковості» виявився незрівнянно вищим, ніж у механіці чи астрономії. Й справа тут не тільки в більшій складності об’єктів дослідження. Сам суб’єкт пізнання не відокремлений під процесів, які він вивчає, і є їх учасником. Мабуть, саме тому науковість політики формується значно пізніше, ніж у точних науках. І хоча в політиці розвивалися нові ідеї й теоретичні принципи, політична думка довго не могла виконати головну для наукового методу пізнавальну операцію — «відокремити» від себе об’єкт свого пізнання [12, с. 164].

Аналіз сутності політичних процесів, що є головним завданням науки, систематично підмінявся роздумами про те, якими вони повинні бути, а політична теорія в цілому залишалася в полоні споглядальних уявлень про «природу людини». Оскільки потреби людей характеризувалися при цьому як щось постійне (а такою бачилася й сама природа), то політика й у теоріях XVII — XVIII ст. трактувалася здебільшого надісторично, як сукупність незмінних відносин, однакових для всіх часів і народів.

Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці Середньовіччя. Це пов’язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469 — 1527). Саме в його працях «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» та «Володар» дістає дальший розвиток політична наука [12, с. 164].

Великий особистий досвід Макіавеллі послужив грунтом для його політологічної теорії. В основних творах “Князь” і “Роздуми” мислитель аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється багатоманітно, але пов’язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавеллі писав у праці “Князь”, що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Макіавеллі перший в нову епоху розробив універсалію “людської природи”, ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору [12, с. 165].

У світогляді Макіавеллі виявилися елементи фаталізму. В поемі „Про долю” він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. І хоча природна могутність долі перемагає будь-кого, все ж вона може бути стримана надзвичайною доблестю. Доля, за Макіавеллі, схожа на одну із бурхливих рік, які завдають своїми розливами великої шкоди жителям, її сила і натиск змушують людей відступати й утікати від стихії. Проте їй можна і протистояти, будуючи загати і греблі.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різноманітних релігій і культів визначається суто державним інтересом і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. Самі ж етичні засади християнства він вважав нездійсненними, а тому непридатними для зміцнення держави. Критикуючи християнство. Макіавеллі звертався до поганської релігії древніх, яка боготворила людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців і правителів держави. Йому імпонували древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що древня релігія відповідала інтересам зміцнення держави [10, с. 107].

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої — зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства.

У Макіавеллі головний герой — можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

Герой політичних трактатів Макіавеллі — не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужоземної навали [10, с. 108].

У своїх міркуваннях Макіавеллі ґрунтувався на ідеалістичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у всіх народів існували й існують одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію, побудовану на нижчих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати античний досвід.

Виділяючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав можливість реалізації політичних свобод (у його розумінні — це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом’якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага й інші громадянські чесноти [10. с. 108].

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідеологічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Відділивши політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньовічний принцип “віри”, фідеїзму він замінив на принцип “згоди народу”, консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу в динаміці: в ній взаємодіють різні сили, які беруть участь у політичному процесі — народні маси, гранди, суверенний правитель. У Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості державних форм, які грунтуються на ”роз’єднанні” політичної влади, тобто на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження влади нобілітету й одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Поєднання цих трьох першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у знаменитій теорії розподілу влади [10, с. 110].

Як уже зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті” — першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти [10, с. 111].

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П’єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати закономірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.

Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрите назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у виборі засобів -«змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися їх справжні наміри» [10, с. 112]. Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів з сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

3. Взаємозв`язок політики та моралі у творі „Державець” Ніколо Макіавеллі

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему, в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів системи. Якісна визначеність політики, її суть полягає в тому, що це є такий вид регулюючої діяльності суспільства, що поєднує, погоджує, «стикує» політичні інтереси різноманітних соціальних сил, інтереси з приводу державної і іншої влади, з приводу визначення важливості і пріоритетність перспективних і поточних суспільних завдань і проблем, що мають значення для всіх членів суспільства, громадян держави. Таке традиційне розуміння політики недостатнє в тому, що занадто «політизоване», сконцентроване на питанні про владу як самодостатньому [8, с. 177].

Політика та мораль розрізняються за своїм посієм. Суб’єкт політики — великі соціальні спільності та утворення — клас, соціальна група, політична партія, держава. Суб’єктом моралі виступає вся спільність людей (загальнолюдська мораль), рід людський. Модифікації моралі: класова, професійна, релігійна, поколінська лише конкретизують універсальність моралі, її загальнообов’язковий характер. Розрізняються політика та мораль — два суспільних явища — і за специфікою свого відображення реальності, мірою наповненості категорій «земним змістом». Для політики характерна її заземленість, іюсюстороішість, практичність (утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в оцінці, деяка трансцендентність мислення, що досягає нерідко позамежних «космологічних» форм. Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) -термін, що означає протилежність іманентному, тобто притаманне, властиве, те, що перебуває за межами свідомості та пізнання [8, с. 177].

Здійснюючи орієитаційну функцію, політика віддає перевагу кращому, найбільш корисному з можливого, («Політика — мистецтво можливого»). Мораль в її справжньому споконвічному сенсі орієнтує на найкраще саме по собі (моральний максималізм, категоричні імперативи Іммаиуїла Канта, заповіді Ісуса Христа). Спостерігаються істотні відмінності політики та моралі за засобами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної. Політика «розмовляє» з суспільством здебільшого мовою владних розпоряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, політична ідеологія впроваджується в життя з допомогою спеціальних інститутів і організацій. Моральна лексика — це мова апеляції до совісті, переконання, умовляння, проповіді. Моралі характерний позаіпституційпий засіб функціонування. Мораль здійснює регулюючий вплив через атмосферу етосу, створюваного високоморальними людьми (етос вчителя, етос наставника, етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо) [8, с. 179].

Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне буття, мораль і політика активно зворотно впливають па суспільне буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості -мораллю та політикою виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній соціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вираження в рішеннях і документах суспільних, державних організацій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає існування спільного між політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класовій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює Дедалі більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних політичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби з соціально-нолітичпим злом. Переходячи в політичні принципи, норми моралі визначають їх найбільш справедливий зміст. Авторитет норм політики перебуває в прямій залежності від ступеня їх відповідності вимогам моралі, що невпинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст політичних відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються принципи морального кодексу, тим повніше, багатше, тим більш представницький зміст політичних принципів, більш стійке сприймання їх людьми.

Істотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як спрямовану активність живих систем, виниклу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з метою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновидність діяльності взагалі — спрямована активність людей, засобом здійснення якої виступає культура.

Основними елементами людської діяльності та її структури є: суб’єкт, наділений активністю; об’єкт, на що спрямована активність суб’єкту; сама активність, що відображається в тому або іншому засобі оволодіння об’єкту суб’єктом або у встановленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб’єкти та об’єкти людської діяльності можуть бути надто різноманітні. Суб’єктом може виступати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а об’єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності характерно те, що її об’єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища — мораль і політика, продукти людської свідомості: знання, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо.

Моральна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна діяльність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеалами. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості, відображає дійсність, суспільне буття. Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо.

Моральні норми — вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов’язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як себе вести в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково, і, по-перше, зв’язане з тим, що мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішення сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відповідати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для політика — явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко коштує політику його кар’єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм додаткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, моральне очищення, піднесення через катарсис — одна з популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі [8, с. 180].

Зважуючи на суперечливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чимось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, вигоду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади — головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти. Загальне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й в сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині, доповнюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології.

Наведені порівняння, а їх число без особливої праці можна умножити, розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, одна з яких має явно виражену природу, відображає світ соціуму, суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер, відображає світ Людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристиками два різних модуси існування людей, політика і мораль мають багато спільного, їх суперечності безупинно розв’язуються практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим, щоб знов виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації [8, с. 182].

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та морального життя людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики політики і моралі.

Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший — оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі співпадають, їх розбіжність — результат конкретних обставин, які слід змінити; другий — песимістичний, заявляє про принципову несумісність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; третій — «об’єктивістський», декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічні, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв’язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною або «імморальною», її оцінювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не слід втручатися в невластиві теоретичні і практичні діла політики. Четвертий тип пояснює відношення політики та моралі — «релятивістський» — полягає в тому, що їх взаємозв’язок і можливість поєднання ставиться в безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляється. Іншими словами, політика та мораль можуть співпадати, а можуть і суперечити, їх «союз» може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто рухомим [8, с. 183].

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіавеллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін.

Макіавеллі (Machiavelli), Нікколо ді Бернардо (1469-1527) – італійський державний діяч, військовий теоретик, історик, теоретик політики, письменник, поет. З 1498 р. – секретар Другої канцелярії, Флорентійської республіки, пізніше – секретар Магістрату зі справ зовнішньої політики та оборони. Першим в історії наукової думки виділив політику в особливу, самостійну область практичної діяльності, відокремивши її від моралі та релігії. Автор терміну “держава”. Головна праця – трактат “Государ” (1513). Серед інших політичних і історичних творів – ”Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія” (1513-1517), трактат “Про військове мистецтво” (1521); ”Історія Флоренції” (1532). Роботи Макіавеллі вплинули на розвиток європейської політичної філософії Нового часу [1. с. 117].

«Державець» (1513) – праця Макіавеллі, присвячена проблемі політичної влади. Проблема співвідношення моралі і обов’язку, відповідальності та моральності, порушена Макіавеллі в даній роботі, є однією з найгостріших у політичній науці.

Н. Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності. Він визначає політику як «сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади та корисно її використовувати…». Вважаючи політику реальним, а не ідеальним явищем, Макіавеллі, по суті, стає засновником нової, реалістичної політичної теорії, закладає основи «ціннісно-нейтрального» вивчення влади [1. с. 119].

З точки зору Макіавеллі, безглуздо підходити до розуміння політики з погляду етики, адже політика є об’єктивним, позаморальним явищем, вона повинна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доцільності. Говорячи про підпорядкування моралі політиці, Макіавеллі аргументує свою позицію наступним чином. Мораль є вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов’язана із реальністю, повинна враховувати існуючий стан справ і бути спрямованою на ефективне вирішення поставлених завдань.

«Термін «макіавеллізм» назавжди увійшов до наукового обігу для позначення політики, що зневажає норми моралі і здійснюється за формулою «мета виправдовує засоби». Але це не зовсім справедливо стосовно самого Макіавеллі. Дійсно, як прихильник республіканської форми правління, Макіавеллі пов’язував благополуччя держави із сильною владою, здатною об’єднати націю в єдиній державі, використовуючи для цього будь-які засоби і методи. Але при цьому щирою метою государя, за Макіавеллі, повинна бути не власна вигода, не особистий інтерес, а досягнення «загального блага», що полягає в створенні суверенної національної держави. “Коли мова йде про порятунок країни, – стверджував Макіавеллі, – не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…” [6, с. 229].

„Розглядаючи проблему співвідношення обов’язку і моралі, Макіавеллі виходив із того, що виконання обов’язку та отримання необхідних результатів уже саме по собі є моральним, тоді як невиконання обіцянок, недосягнення політиком поставлених цілей – аморально. Таким чином, Макіавеллі вирішує питання про співвідношення моралі і обов’язку, цілей і засобів таким чином: досягнення політичних цілей будь-якими засобами більш моральне, аніж дотримання моральних норм без отримання необхідних результатів.

„Існує всього два способи досягнення мети: шлях закону й шлях насильства. Правитель не повинен вибирати одне з двох, він повинен уміти користуватися обома способами… Розумний правитель не може й не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати таку обіцянку” [6, с. 230].

„Коли мова йде про порятунок країни, не слід приймати до уваги жодні міркування про те, що справедливо, а що ні, що милосердно, а що жорстоко, що похвально, а що ганебно; але необхідно, забувши про все інше, діяти так, щоб врятувати її існування, її свободу…” [6, с. 230].

„Що краще: щоб государя любили або щоб його боялися? Існує думка, що краще, коли бояться й люблять одночасно; але любові важко співіснувати зі страхом, і якщо потрібно вибирати, то вірніше вибирати страх… Люди менше бояться образити того, хто проявляє до них любов, аніж того, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди, будучи поганими, можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується загрозою відплати, про яку забути неможливо” [6, с. 231].

Висновки

Політика – конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угруповання) та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади. У даному випадку кажуть: «займатись політикою», або навіть «триматися подалі від політики». Політика – більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми в суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини.

Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі в творі «Державець». Н. Макіавеллі здійснює розмежування політики, філософії та етики, замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності.

Н. Макіавеллі один із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. «Володар» — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.

Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. «Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія». Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — «мета виправдовує засоби». Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію.

У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.

Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті” — першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати та для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз’єднаність моралі і політики. Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимо збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо.

Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.

Список використаних джерел

Балух В. О. Історичні портрети античності та середньовіччя /В. О. Балух, І. П. Возний, В. П. Коцур. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 500, с.
Васильева Л. Н. Новый Макиавелли: теория политического реформирования //Социально-гуманитарные знания. — 2009. — № 4. — С. 64-79
Дубинянский М. Никколо Макиавели: Политика без прикрас //Личности. — 2008. — № 5. — С. 70-85
Історія вчень про державу і право /І. О. Биля-Сабадаш; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків: Право, 2009. — 251, с.
Кирилюк Ф. М. Історія політології. — К.: Знання України, 2002. — 534 с.
Класики політичної думки. Від Платона до Макса Вебера: Пер. з нім. / Ред. Євген Причепій. — К.: Тандем, 2002. — 580, с.
Комаров И. Н.Макиавелли и макиавеллизм: вчера и сегодня //Персонал. — 2001. — № 2. — С. 35-38
Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки. — Львів: Центр політичних досліджень, 2008. — 557 с.
Ларина А. Д. Подходы, установки и перспективы в исследовании макиавеллизма //Вопросы психологии. — 2010. — № 3. — С. 75-83
Мироненко О. М. Історія вчень про державу і право. — К.: Академія, 2010. — 454 с.
Муромцева О. Никколо Макиавелли о государстве //Преподавание истории в школе. — 2000. — № 8. — С. 10-14
Орач Є. М. Історія політичних і правових вчень. — К.: Атіка, 2005. — 558, с.
Політологічний енциклопедичний словник /Упорядник: В. П. Горбатенко. – К:. Генеза, 2004. — С. 497
Себайн Джордж Г. Історія політичної думки /Пер. з англ. М.Габлевич та ін. — К. : Основи, 1997. — 838 с.
Семенова Р. У. Политические взгляды Н.Макиавелли: парадоксы нравственности //Социально-гуманитарные знания. — 2005. — № 1. — С. 260-271
Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 471 с.