Особливості займенникових форм у говорах української мови

1.  Реалізація фонеми (а) в говорах української мови

Явище акання, тобто реалізації ненаголошеної фонеми /о/ в голосному [а], українському вокалізмові, крім частини говорів північної діалектної групи, не властиве. Воно поширене лише на північній території лівобережнополіських та   головним чином, на північно-східній території правобережнополіських говорів. Виникло це явище внаслідок впливу  білоруських говорів на суміжні з ними українські. У деяких говорах перед [і] з [о] зубні приголосні вимовляються як  палаталізовані лише тоді, коли перед ними немає інших приголосних: [под’ і’л], [пот1к], [н*іч], [с’ік], [стол*Іу]… У позиції ж після іншого приголосного вони перед [і] з [о] зберігають свою непалатальність: [стіл], [сніг], [стій]. Це  пояснюється тим, що процесові палаталізації перед [і] легше піддаються зубні,  незалежні від інших непалатальних приголосних. Попередній непалатальний  приголосний гальмує, затримує, звичайно, палаталізацію наступного, хоч і не може її повністю нейтралізувати [6, с. 32].

Проте є в українській мові група слів, у яких наголошений  етимологічний /о/ змінився на /а/ в усіх або принаймні в переважній  більшості її говорів, як-от: багатий, гаразд, гарячий, кажан, калач, калачики, калатати, каламутний, качан, хазяїн, халява, чабан та ін. Зрідка це фонетичне явище засвідчується ще в давньоруських писемних пам’ятках, найдавніше в Новгородській Путятиній мїнеї XI ст.: багатьство B2), багатьно B зв.). На думку А. Ю.  Кримського, Л. А. Булаховського та інших дослідників, це слово  потрапило на північ давньої Русі з півдня, з київських говорів. Дуже рано фіксується з [а] іменник манастьірь (з гр. \ю\аатііріа) і  похідні від нього: монастирю (Ізб. 1076, 22 зв.), монастир а A4), манастирьхь, також манастирьсши B2), манастьірЬ (ПВЛ, 33),  монастирі, манастирєвє A02). Проте цей же іменник поширений в  давньоруській мові також з [о], а в староукраїнській з [а], [о] і [у]: монастирєве (ЛІ, 288); манастьірем’ь (Р., гр. 1394, 54), монастирм (гр. 1404, 68), монастирю (гр. 1415, 87); монастиру (Рус, гр. 1422, 76), монастирем* (Р., гр. 1424, 99), монастири (гр: 1446, 155), мунастирь (гр. 1378, 26), монастирю і монастир (Бер. Лекс. 1627, 65) [6, с. 33].

І все ж, хоч поодинокі приклади з [а] відповідно до  етимологічного [о] засвідчують у слові монастир і корені багатще пам’ятки давньоруської писемності, це фонетичне явище в тому вияві, як воно функціонує тепер, склалося на грунті української мови. У  староукраїнських пам’ятках [а] на місці етимологічного [о] в цій позиції, починаючи з XV ст., трапляється вже досить часто: багатьство (Волин. апостол, XV, 98 зв.), багатим A21), гаразд (КА, 1560, 461), гарачий, гарачост F04), гарачого (Луц. XVII, 9), гараздь (Бер. Лекс, 1627, 7), гараздь (К. 3. к. XVII — п. XVIII, 232), гарячого B27), багато B16), калочь B2), багатствах (С, XVIII, І, 14), хазяина (II, 104), багато (І. Некр., XVIII, 31) [6, с. 33].

Перехід [о] в [а] перед складом з наступним наголошеним [а] в свій час О. О. Потебня пояснив як наслідок регресивної   асиміляції 379: богато ->¦ багато, гораздь ->¦ гаразд, колачь -> калач, кожань ->¦ кажан, холява ->¦ халява. Здебільшого так пояснюється це фонетичне явище і пізніше. Однак ще С. М. Кульбакін заперечив достовірність такого пояснення, зважаючи його непереконливим.

Проте повністю заперечувати вплив асиміляції на зміну [о] в [а] в такій позиції все ж немає підстав, хоч пояснити це явище лише нею не видається можливим, оскільки в такій же позиції чимало б слів голосний [о] зберігають: комар, лопата, собака, отара, отава.

Очевидно, невелика група споконвічно слов’янських і деяких давно запозичених слів, крім регресивної асиміляції голосних [о] — [а], що сама по собі не виявляла в них великої сили, зазнала, як  здогадується Л. А. Булаховський, усного впливу південноросійських та білоруських акаючих говорів: багатий, гарячий, калач і ін. (пор. блр. багатьі, гарачи, калач). Такий вплив відбився й на  засвоєнні в українській мові іншомовного іменника чабан (тюрк.чобан) [6, с. 34].

У багатьох північних і південно-східних діалектах та в деяких південно-західних звук [о] змінився в [а] також в іменниках ганчар (д.-р. гьрньчарь) і солдат (з нім. ЗоШаі, італ. зоїсіаіо), хоч  літературна мова такої зміни .не засвоїла й зберігає в них [о]: гончар, солдат. Але в іменнику ганчірка, утвореному від того ж кореня, що й гончар, голосний [а] зберігається у позиції не перед  наголошеним [а]. Староукраїнські пам’ятки в слові гончар і похідних від нього зрідка теж фіксують [а]: глина ганчарская (XVI, Т., 508), ганчарь (Дн.Марк., XVIII, 138) [6, с. 34].

Припущення про усний вплив російських і білоруських  акаючих говорів на зміну ненаголошеного [о] в [а] перед складом з  наголошеним [а] певною мірою підтверджується тим, що в південно-західних говорах української мови, які не межують з російськими й білоруськими, така зміна, здебільшого, не відома; пор. богатий, богатіти, богач, горазд, горячий, горянка, кожан, колач, холява (Ж., І, 35, 152, 155, 355, 357; II, 1043).

Однак і це припущення остаточно ще не розв’язує проблеми  переходу етимологічного [о] в [а], оскільки цілком природно виникає питання, чому вплив акаючої вимови поширився не на всі слова з [о] в тій же позиції, а тільки на окремі з них, хоч вони ні з  історичного, ні з семантичного, ні з структурного погляду не становлять в українській мові якогось винятку (пор. чабану але козак). Такий вплив був обмежений, певно, не лише територіально, а й іншими, досі не виясненими умовами.

Не становлять з цього погляду однорідності й південно-західні діалекти української мови, хоч вони й не зазнали впливу акаючих говорів. Деякі з них теж знають перехід [о] в [а]: багато, гаразд, нагавеці, [ганч’еір], [ч’абаїн] —  в гуцульських, гаразд, калач, качан, ганчар, хоч богатий, горячий —  в окремих бойківських і подільських говорах. Виникнення голосного [а] з [о] в цих  словах на південно-західному грунті нічим іншим, як наслідком  регресивної асиміляції, пояснити не можна [6, с. 35].

Щодо іменника нагідки, в якому [а] з [о] розвинулося не перед складом з наголошеним [а], то припущення про його усне  запозичення з білоруської мови найбільш імовірне (блр. наготкі).

Іменник монастир, поширений у діалектному мовленні з [а] у першому складі (манастир), а також засвідчений з цим голосним давньоруськими і староукраїнськими писемними пам’ятками, очевидно, спершу був запозичений до староболгарської мови усним шляхом з середньогрецької (с.-гр. [го^асго]р^), а звідти й до  давньоруської, від якої успадкований українською.

Староукраїнські писемні пам’ятки часто засвідчують з [а]  грецький з походження іменник корабель: карабліа (КА, 1560, 114), карабли A51), карабліа (Є. Нег., 1581, 28). Найімовірніше він  запозичений з грецької мови (гр. иарофіоу), причому не з  новогрецької, в якій літера р відповідала приголосному, що звучав подібно до слов’янського [у], а з давньої в якій цій літері відповідав   приголосний [Ь]. Поширене в українській мові слово паламар, очевидно, теж належить до усного запозичення з середньогрецької мови (с.-гр. Пара^іоуарюз) [6, с. 37].

Зберігається голосний [а] в іменнику шаровари, запозиченому з Іранської мови через тюркське посередництво (Іран, загауага, н.-іран. заіуаг); пор. рос. шаровари, блр. шаровари, п. 82ага\уагу.

В іменнику богатир (з тюрк. ЬаЬаІиг, монг* Ьа^аіиг) внаслідок зближення його з коренем богат- звук [а] у першому складі змінився на [о], з яким це слово відоме тепер не тільки українській, а й  іншим слов’янським мовам: рос. богатьірь, п. ЬоЬаіег (герой), ч. ЬоЬаіуг (з рос), слвц. ЬоЬаііег, блг. богатир (з рос:). Проте в давніх східнослов’янських пам’ятках во’но свідчиться також з [а]: Боуроундаии багатьірь (ЛІ, XV, 785). Очевидно, звук [а] в першому складі слова багатьірь не іншомовного походження, а вторинний, що  виник, як і в словах багатий та споріднених з ним (багач, багатир, багатство) [6, с. 37].

Ще давньоруські і староукраїнські пам’ятки фіксують звук [а], що відповідає голосному [о] в інших позиціях спільнокореневих слів і історично відбиває спільнослов’янське часокількісне чергування цих голосних: помагає (Ізб. 1073, 48 зв.), помагати (91), помагающю (ЖС, XIII, 9), помагати (Р„ гр. 1352, 6; гр. 1366, 14; гр. 1388, 43 та ін.), вьіганяєт (КА, 1560, 226), ламался A52), поламал C37),  помагаю C46), помагати (Є. Нег., 1581, 3), провадили A08), поламано A09), вимагаю (Син., XVII, 104), вьіганяю A05), помагаю A45), вспомагати (Л. Вел., 1720, 95), поламаніе D5). В окремих словах [а] на місці [о] відбивав вплив польської фонетики, напр.: розмавійли і розмовляли (86), вьімавляючи (АЖ, 1584, 149); пор. п. >^ута\уіас, гогта^іас [6, с. 38].

Зміна [о] в [а] не вплинула на фонологічну систему української мови; внаслідок цієї зміни лише поширилось, за рахунок невеликої кількості слів, використання фонеми /а/ й звуження відповідно  функціонування фонеми /о/. Ця зміна зумовила також дальше  розширення морфонологічного чергування /о/ — /а/ і виникнення нових умов, у яких таке чергування могло відбуватись: убогий — багатий, горіти — гарячий, котити — качан, кожа — кажан.

Українська мова знає чимало прикладів зміни в різних фонетичних позиціях давнього [є] в [а]. Про зміну кінцевого [є] в словах типу життя, знання йшлося вже раніше.

Розглянемо тут інші випадки переходу голосного [є] в [а].  Насамперед в українській мові виділяється гцупа слів з секундарним [а] на місці давнього [є] в початковому складі після: ялина, ялиця, Явтух, Явдоким, Явдоха, Ярема, Ярмола, Ярофій, Яроиі, Ялисей та ін.; пор, д.-р. ієль, ІЄвтихий (гр. ?6т6хюз), ІЄвдокимь (гр, ‘Е6бохі|хо5), Ювдокіш (гр. Еобохіа), И&рємиїа (гр. Уєрєрлаз), Юрмолаи (гр. Ер^о^аоз), Юрофеи (гр. 7єрбФєо), Юлисей (гр. ‘ІШаатоз) [6, с. 38].

Одним з найдавніших свідчень зміни [є] в [а] в такій позиції є написання вь шр [уса] л[и]м-ь у галицькому євангелії 1283 р. A1), а також курил-ь шрусалимскии A12) та прєстоль нірусалимский A13) в Лаврентіївському літопису 1377 р. У пам’ятках  староукраїнської писемності подібні написання трапляються вже досить часто: Ярмол-ь, Ярофей (перепис 1565 р., АЮЗР, VII, 1, 219, 221), Якимь (АЖ, 1584, 116), Ярмолиная A583, 46), Яремою (Батур. міськ. кн., 1681; Панм 98), Ярема (І. Некр., 23) та ін. Очевидно, не в усіх словах виникнення початкового Ца] з Це] зумовлено тими самими причинами.

У позиції перед складом з голосним переднього ряду зміна [є] на [а] рісля Ц] в південних говорах української мови становила закономірне явище: Це1іпа]->Ца1упа]; юлина утворилось за  допомогою суфікса -ин(а) від д.-р. /ель, в якому початкове  звукосполучення Це] в позиції перед складом з [ь] на  спільносхіднослов’янському грунті не підпало зміні в [о]; Целіц’а] -> Цалис’а], Церема] -> Царема], Целісей] -> Цалисей], діал. яретичний з єретичний (Гр.,IV, 541), Царетик] з Церетик] та ін. Пор. язеро у говорі лемків [6, с. 39].

Перед складом з голосним заднього ряду з [є] після Ц] звичайно фонетично розвивався голосний [о], звідки діал. Йовтух, Йовдоким, Иовдоха (Гр., IV, 535). Форми Явтух, Явдоким, Явдоха, Ярмола, Ярофій, Я рот, яконом з економ (Гр., IV, 539) і подібні можна  пояснити лише аналогією до тих слів, у яких Ца] з Це] виникло перед складом з голосним переднього ряду. Виникнення у власних іменах початкового Ца] з Це] А. Ю. Кримський небезпідставно пов’язує також з впливом дуже розповсюджених у давнину імен з коренем яр-: Ярослав, Ярополк, Яромир Зміна [є] на [а] у власних іменах Герасим (Гарашмом, АБ, 1660, 58), Палажка (пор. гр. Гєрасгілоз, ПєХ-ауіа, рос. Герасим, Пелагея, укр. літ. Герасим, Пелагія), можливо, є виявом  регресивної асиміляції голосних. Проте не виключено, що на пониження артикуляції [є] й просунення її в глибину мали певний вплив  також плавні приголосні [г] і [1], які стоять поряд з цим голосним.

У такій позиції звук [є] змінився в [а] й у ряді інших слів, як-от: барліг (д.-р. бьрлогь, рос. берлога), зблякнути (рос. поблекнуть), діал. вечаря, потраба, траба, чарвоний, кочарга, зарно, печариця, чалядь, лагкий, жураваль, питалька  та ін. Іменник чалддь  засвідчується в Лаврентіївському літописі 1377 р. B8). Цим зумовлено, певно, походження голосного [а] на місці [є] і в іменниках залізо, залоза, пор. д-р. желЬзо, рос. железо, железа. Проте багатьом південно-західним говорам відома вимова желізо, желізний, желізниця (Ж., І, 219) [6, с. 39].

2. Особливості займенникових форм у говорах української мови

Займенники звичайно розглядають як обмежений, замкнений розряд слів. Проте цю замкненість не слід вважати абсолютною. Це жива лексико–семантична група, яка поповнює свій склад завдяки внутрішнім словотворчим засобам. Займенники відіграли значну роль у формуванні граматичної будови всіх слов’янських мов [4, с. 67].

Цікаво простежити, наскільки змінилася лексико–семантична група займенників в ізольованих умовах нової батьківщини, і які спільні особливості бачванської говірки та закарпатських говорів збереглися до сьогодні.

Аналізовану лексико-семантичну групу можна поділити на чотири групи. До першої входять спільнослов’янські займенники; друга група має паралелі на загальноукраїнському мовному грунті; до третьої ми віднесли регіоналізми, тобто займенники, які спільні у бачванців і в окремих говорах української мови; четверта група – це місцеві назви, які виникли завдяки словотворчим засобам вже після переселення на нове місце проживання.

Особові займенники за своїм походженням не лише спільнослов’янські, але і спільні для багатьох індоєвропейських мов. Займенники, які вживаються у говорі бачванських руснаків, мають паралелі не тільки в українській літературній мові, але і у більшості слов’янських мов: я, ти, ми, ви (займенники подаємо за правописом руснаків Бачки).

Спільними з українською літературною мовою є займенники: вона, воно, вони, хто, нїчий, нїхто, ваш, наш, їх, його, чий, чия, чийо, себе, сама, саме, сами [4, с. 68].

У трохи зміненому фонетичному вигляді вживаються форми: вон, твой, мой (у руснаків немає переходу о та е в закритому складі в і); котри, инши, яки, таки, нїяки, сам (руснаки як у прикметникових, так і в займенникових формах чоловічого роду вживають спрощені форми із закінченням –и).

Неозначені займенники утворені за допомогою частки де- внаслідок руснацького «дзекання» мають інший вигляд: дзеяки, дзекотри. Питальний займенник що у називному відмінку вживається у словакізованій формі цо, але у всіх непрямих відмінках має форми, спільні з формами в українській літературній мові: чого, чому, з чим, на чим.

Руснакам притаманні фонетичні риси, які наближують їхню говірку до говорів української літературної мови. У займенниках третьої особи однини і множини додається приставне н, якщо займенник стоїть у постпозиції: вон – його – пре нього; вона – єй – при нєй; вони – їх – при нїх. У говірці бачванських руснаків відбувається перехід е в о після й або шиплячих: його, нього, чого, чому [4, с. 69].

Форми займенників, які ми віднесли до регіоналізмів, вживаються на обмеженій мовній території – українсько-словацько-польській.

В окремих карпатських говірках вживаються такі займенники: гевтот, дахто, дакотри, даєден, даяки, дачий, дзекотри, дзеяки, жадни, келї, кельо, кояки, нїч, тамтот, тамта, тамто, тот, тота, тото, тоти.

Енклітичні форми особових займенників у родовому, давальному і знахідному відмінках однини (тебе – це, ци; мнє – ме, ми; його – го) є спільними в говорі бачванських руснаків та в більшості південно-західних говорах української мови. На території, що межує зі словацькими діалектами, зафіксовані форми: n’eį (род. в.), gu n’eį  (дав. в.), nа n’hо, na n’u, dal ju (знах. в.), na n’im, na n’eį (місц. в.). Усі ці форми відповідають стягненим формам руснаків: нєй, ґу нєй, на ньго, на ню, дал ю, на нїм, на нєй тощо [4, с. 69].

Тамтот – складене з там і тот, фіксується як в українських, так і в словацьких діалектах.

Займенник нїч має паралелі у закарпатських говорах, у говорі галицьких лемків  та у словацьких говорах. Унаслідок подвоєння вказівного займенника той, та, те виникає редуплікована форма: тътъ > тот, тота > тота, тото > тото тощо. Однак в українській мові такі форми вийшли з ужитку, залишившись тільки в карпатських говорах української мови та у східнословацьких говорах.

Неозначені займенники творяться на українському грунті шляхом поєднання тих же питальних займенників з часткою де-, а в закарпатських говорах ця частка часто виступає у вигляді да- : даґде, дає- ден, дакий, дахто, дачий, дашто тощо. За своїм походженням такі форми вважаються спільними українсько-словацькими утвореннями. Фіксуються вони і у бачванських руснаків. У руснаків вживаються також складені займенники, утворені за допомогою частки кой- і питальних займенників. В українських діалектах ми знайшли лише форму кой–який, яка відповідає руснацькому займеннику кояки [4, с. 70].

Займенникам келї, келя, кельо, келї відповідають закарпатські форми кельо, келя.

На українському грунті виникло чимало новоутворень займенникового походження: хтось, щось, якийсь, котрийсь тощо. У руснаків пом’якшене –сь вимовляється як -ш, і тому ці форми мають дещо змінений вигляд: якиш, котриш. Частіше вони вживаються з кінцевим суфіксом -(и)к(-а): якишик, котришик, хтошка, цошка.

Займенник кожний в українських діалектах існує і у варіантах кождий, куждий, каждий, кажний та ін.

Руснацький займенник гевтот інколи вживається із значенням «тамтой», яке властиве також словацьким говорам. В українських говорах займенники гев і там, гевтот вживаються із значенням «тут, сюди».

У руснаків вживається варіант займенника жоден, ніхто – жадни. В українській і білоруській мовах він вважається полонізмом. Лише у східнословацьких говорах ми знайшли паралелі займенникам исти, телї, тельо, телє, хтори, хтора, хтошка, цо (тільки в називному відмінку), цошка, ше.

Місцеві утворення – це складні займенники, утворені за допомогою місцевих словотвірних засобів: дзепоєден, койдзеяки, хториш, хторишик, нїхтори, нїкотри, нїкелї, єй, шицок, шицка, шицко, шицки [4, с. 70].

Щодо означального займенника весь (з псл. вьсь), то у руснаків він дав дві різні форми: шицок «весь» і вшелїяки «всякий, будь–який». Подібні варіанти зафіксовані в українських пам’ятках ХІV–ХV ст.: вшелякий, вшиток, які з’явилися під впливом польської мови [4, с. 71].

3. Відмінності між українськими діалектами в організації складносурядних речень

Складне речення, предикативні частини якого синтаксично рівноправні і поєднані між собою сполучниками сурядності, називається складносурядним.

Для поєднання частин складносурядного речення використовують такі сполучники сурядності:

— єднальні /, та (= і), також (стоїть у середині другого простого речення), /… /, ні… ні, не тільки… а й, притому, причому. Ні повітря не ворухнеться, ні пташка не защебече (М. Коцюбинський). На сизих луках скошено траву, і літо буйне в береги ввійшло (М. Рильський); протиставні а, але, та (= але), проте, а проте, зате, однак, все ж, а то: Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть (Л. Костенко). Дерево стояло ще голе, однак на вітах його вже починалось пташине життя (Д. Бедзик);

— розділові або, чи, або… або, чи… чи, то… то, чи то… чи то, не то… не то, хоч… хоч: Чи то мені здається, чи то справді свист тихшає?(М. Коцюбинський) [1, с. 192].

Між частинами складносурядного речення можуть бути різні смислові зв’язки.

У складносурядних реченнях з єднальними сполучниками можуть передаватися:

а) одночасність, сумісність дій або станів: А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить (А. Малишко); предикативних частин у таких реченнях може бути кілька, і їх можна переставляти місцями;

б) послідовність дій або станів: Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом (В. Сосюра). Я здобув науку, і діти в мене будуть її добувати (М. Стельмах);

— предикативні частини таких речень розташовуються в певному порядку, що відповідає реальній послідовності дій або станів;

в) причиново-наслідкова, умовно-наслідкова чи допустово-протиставна залежність між діями або станами: Пройшов дощ, і дерева заясніли під сонцем (У. Самчужа/ (Д. Павличко). Кажіть коротко і ясно, добивайтесь лаконічності вислову, і вас кожен школяр зрозуміє (В. Сухомлинський). Вода була чистою, і всетаки входити в неї чомусь було Остапові боязно (В. Підмогильний); такі речення складаються, як правило, з двох частин: перша з них, перед якою можна поставити сполучники тому що, якщо, незважаючи на те що, виражає причину або умову, друга — наслідок чи протиставлення;

г) приєднувальні відношення (додаткова, супутня інформація): Ми сяк-так помостилися, постелилися і полягали спати, причому вікно треба було заткнути подушкою, бо одна шибка була вибита (Леся Українка); порядок розташування частин у таких реченнях фіксований [1, с. 193].

У складносурядних реченнях із протиставними сполучниками:

а) явища можуть протиставлятися: Вітру на морі не було, проте клекотав сильний прибій (М. Трублаїні). Ясно ще осіннє сонце сяє, та холодом осіннім вже в повітрі потягає (І. Франко). Багато влітку доводиться на пасіці працювати, але зате взимку можна відпочити сповна, (І. Багряний); перед першою частиною таких речень може стояти сполучник допустовості хоч, тобто їх можна легко перетворити на складнопідрядне речення з підрядною першою частиною;

б) явища можуть зіставлятися: / потечуть веселі ріки, а озера кругом гаями поростуть, веселим птаством оживуть (Т. Шевченко); у таких реченнях протиставний сполучник своїм значенням наближається до єднального;

в) друга частина може виражати причину того, що говориться в першій: Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь вирубають   та спалять (М. Коцюбинський); тут сполучник а то має значення «у противному разі, інакше, бо» [1, с. 194].

У складносурядних реченнях із розділовими сполучниками вказується:

а) на чергування явищ: То вітерець дихне, то коник в житі засюрчить (Л. Глібов);

б) на взаємовиключення явищ: Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила (Леся Українка);

в) на непевність, сумнів, припущення: По дні яруги неслось глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Десь заблудилась у плавнях, або вовки роздерли її (3 тв. М. Коцюбинського) [1, с. 195].

Дієслова-присудки в обох частинах таких речень мають, як правило, той самий вид і однакові часові форми. Предикативні частини можуть вільно мінятися місцями.

Зрідка трапляються складносурядні речення, у яких друга частина має уточнювальне значення: Задуми оповідань виникали, як правило, під час поїздок, під час зустрічей з людьми, тобто джерелом цих задумів було саме життя.

Список використаних джерел

1. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К. : Наукова думка, 1984. — 255 с.
2. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: Підручник. — К.: Академія, 2006. — 334, с.
3. Крижанівська О. І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика: навчальний посібник. — К. : Академія, 2010. — 246 с.
4. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори: монографія. — К.: Наук. думка, 1990. — 163, с.
5. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К. : Наша культура і наука, 2004. — 434 с.
6. Фонетична, морфологічна і лексична система українських говорів. — К. : Наук. думка, 1983. — 168 с.