Підприємства невиробничої сфери

- Економіка підприємства -

Arial

-A A A+

1. Надійність в діяльності підприємств невиробничої сфери.

2. Аналіз методів експертних оцінок.

3. Страхування в світовій практиці виробничого господарювання.

Список використаної літератури.

1. Надійність в діяльності підприємств невиробничої сфери

Оцінка ринкової позиції підприємства здійснюється за багатьма параметрами розвитку його економіки. В зарубіжній і вітчизняній практиці вже відпрацьований механізм такої оцінки, розроблено систему фінансово-економічних показників, за допомогою яких можна зробити висновок про спроможність підприємства своєчасно повертати взяті кредити та інші боргові зобов’язання, в установлені строки поставляти товари і сплачувати виставлені рахунки за одержані ресурси. Слід також мати на увазі, що ряд підприємств випускають цінні папери — акції, облігації, закладні, що вимагає оцінки стану таких підприємств на ринку капіталу. Адже потенційні інвестори повинні знати прибутковість і надійність цінних паперів того чи іншого підприємства з тим, щоб прийняти рішення про доцільність інвестування своїх коштів в їх купівлю. Далі наведено методику розрахунку й економічний зміст фінансово-економічних показників, які доцільно використовувати при оцінці ринкової позиції підприємств.

Така оцінка насамперед здійснюється за даними балансу підприємств. Зокрема, піддається детальному аналізу платоспроможність підприємства на основі оцінки таких її показників, як коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт швидкої ліквідності та коефіцієнт моментальної ліквідності.

Крім того, на основі даних балансу визначають показники фінансової стабільності підприємства, які також достатньо повно характеризують його ринкову позицію. Такими показниками є: коефіцієнт незалежності (автономії), коефіцієнт заборгованості, коефіцієнт фінансового лівериджу і коефіцієнт фінансової міцності (стійкості).

Коефіцієнт незалежності (автономії) визначають за формулою:

Даний показник розкриває, скільки одиниць вартості власного капіталу припадає на одиницю вартості авансованого капіталу. Прийнято вважати, що критичне (мінімальне) значення цього коефіцієнта повинне становити не менше 0,5. В іншому разі в активах підприємства домінуватиме позичковий капітал, а це підвищує ризик банкрутства.

Доповненням до коефіцієнта незалежності є такий показник, як коефіцієнт заборгованості, який визначається з виразу:

де ПК — позичковий капітал. Враховуючи логіку визначення цього показника, стає зрозумілим, що КА + КЗ = 1.

Для глибшого розуміння суті такого показника зауважимо, що при його визначенні за даними балансу позичковий капітал береться в повному обсязі, тобто сума розділів пасиву балансу: другого — «Забезпечення наступних витрат і платежів», третього — «Довгострокові зобов’язання», четвертого — «Поточні зобов’язання» і п’ятого — «Доходи майбутніх періодів». Якщо третій, четвертий і п’ятий розділи пасиву є класичними складовими позичкового капіталу, то відносно другого розділу потрібно зробити певне роз’яснення[4, c. 516-517].

У складі цього розділу відображаються кошти, призначені для оплати майбутніх відпусток працівникам, а також на обов’язкове пенсійне забезпечення, соціальне страхування на випадок безробіття, що нараховуються у зв’язку із забезпеченням відпусток. Безумовно, забезпечення оплати відпусток — це зобов’язання підприємства перед своїми працівниками, а тому має розглядатися як елемент позичкового капіталу. В цьому ж розділі пасиву відображаються і кошти на додаткове пенсійне забезпечення. Ці кошти також є зобов’язанням підприємства, якщо працівник зробив внески у пенсійний фонд або коли між ним і підприємством укладено договір про додаткове пенсійне страхування. Специфічним складовим елементом другого розділу є кошти для забезпечення гарантійних зобов’язань, які резервуються з метою забезпечення майбутніх витрат на гарантійний ремонт реалізованої продукції, проведення ремонту предметів прокату тощо. Оскільки зарезервовані кошти вибувають з обороту і не забезпечують майбутньої економічної вигоди, то є підстави їх розглядати як зобов’язання, а отже, включати до позичкового капіталу.

У другому розділі пасиву відображаються також цільове фінансування і цільові надходження. Тут показані кошти, отримані з бюджету і позабюджетних фондів, від фізичних і юридичних осіб для здійснення заходів цільового призначення. Якщо підприємство одержало кошти по цільовому фінансуванню у попередні роки або у звітному періоді і витратило їх у цьому періоді згідно з взятим зобов’язанням по програмі цільового фінансування, то такі витрати трансформуються, по суті, в дохід підприємств і повинні розглядатися як джерело формування власного капіталу. В іншому разі кошти цільового фінансування і цільового надходження приймають форму зобов’язань і мають розглядатися як складова позичкового капіталу.

Як бачимо, для зовнішніх користувачів інформації коефіцієнт заборгованості може бути розрахований за всіма складовими позичкового капіталу (за другим-п’ятим розділами пасиву балансу). Спеціалісти підприємства можуть обчислити цей коефіцієнт, використовуючи первинну інформацію з урахуванням характеру використання коштів цільового фінансування і цільового надходження, який склався на підприємстві.

У практиці роботи підприємств рівень даного показника вважається прийнятним, коли він не перевищує 50 %. Якщо ж підприємство зловживає залученням позичкового капіталу, частка останнього в авансовому капіталі стає переважаючою. Це є свідченням внутрішньої нестабільності фінансового стану даного підприємства, і воно стає менш привабливим для партнерів зовнішнього середовища. Враховуючи, що залучення позичкового капіталу за відомих умов дає змогу підприємствам підвищити норму прибутку на власний капітал, кожне з них повинне знайти для себе раціональну частку залучення такого капіталу і не ставити за самоціль її зменшення, оскільки це може призвести до затухання його ділової активності[9, c. 267-268].

2. Аналіз методів експертних оцінок

Метод експертних оцінок — один з основних класів методів науково-технічного прогнозування, який ґрунтується на припущенні, що на основі думок експертів можна збудувати адекватну модель майбутнього розвитку об'єкту прогнозування.

Відправною інформацією при цьому є думка спеціалістів, які займаються дослідженнями й розробками в прогнозованій галузі.

Методи експертних оцінок поділяють на індивідуальні та колективні.

Індивідуальні бувають двох типів: оцінка типу «інтерв'ю» та аналітичні (найпоширеніші з останніх — морфологічні — виявлення різних варіантів поведінки об'єкту прогнозування та метод складання аналітичних оглядів).

Серед колективних методів розрізняють:

  • метод комісії,
  • метод віднесеної оцінки та
  • дельфійський метод.

Метод комісії передбачає проведення групою експертів дискусії для вироблення загальної думки щодо майбутньої поведінки прогнозованих об'єктів. Недолік цього методу — інерційність (консервативність) поглядів експертів щодо прогнозованої поведінки об'єкту.

Цих вад можна частково позбутися шляхом віднесеної оцінки, або методу «мозкового штурму».

Більш досконалим методом колективної оцінки є дельфійський метод. Він передбачає відмову від прямих колективних обговорень. Дебати заміняють програмою індивідуальних опитувань, які здебільшого проводять у формі таблиць експертної оцінки. Відповіді експертів узагальнюють і передають їм назад (іноді разом з новою інформацією про об'єкт), після чого експерти уточнюють свої відповіді. Таку процедуру повторюють кілька разів, поки не досягають прийнятної збіжності всіх висловлених думок. Оцінки Е.о.м., як правило, перетворюють на кількісну форму.

Наступним етапом розвитку методу експертних оцінок є метод «прогнозованого графа». Суть його полягає в побудові на основі експертних оцінок і наступного аналізу моделі складної мережі взаємозв'язків, які виникають під час розв'язування перспективних науково-техн. проблем. При цьому забезпечується можливість формування багатьох різних варіантів науково-техн. розвитку, кожний з яких у перспективі веде до досягнення мети розвитку прогнозованого об'єкту (галузі, сфери тощо). Наступний аналіз моделі дає змогу визначити оптимальні (за певними критеріями) шляхи досягнення мети.

Експертна оцінка – авторитетна думка експерта з якої-небудь проблематики, що знаходиться в сфері його компетенції[6, c. 419-421].

Типологія методів експертних оцінок:

Умовно всі методи можна поділити на три групи: індивідуальні, колективні та універсальні.

1. Індивідуальні експертні оцінки:

а) метод інтерв’ю – бесіда експерта з прогнозистом за схемою «питання-відповідь», причому відповідь фіксується як елемент системної моделі явища, що досліджується.

б) метод генерації ідей – виявлення експертної оцінки (думки експерта) за допомогою програмуючого управління процесом мислення, що містить звернення до глибинної пам’яті людини.

2. Колективні експертні оцінки:

а) метод колективної експертної оцінки – виявлення об’єктивно узагальненої оцінки експертної групи шляхом обробки індивідуальних, незалежних оцінок, зроблених експертами, що входять до її складу. Обробка проводить не безпосередньо експертами, а виконавцями проекту.

б) метод експертних комісій – спільна робота декількох експертів, які формулюють спільну думку в якості кінцевої оцінки. Кінцева думка формулюється експертами самостійно. При цьому немає регламентуючих правил проведення процедури (на відміну від методу колективної генерації ідей).

г) метод колективної генерації ідей («мозковий штурм») – стимуляція творчої діяльності експертів шляхом спільного обговорення конкретної проблеми, регламентованої особливими правилами. (Правила: 1) Не об’являти хибною та не припиняти обговорення жодної ідеї, що була озвучена по ходу дискусії; 2) Підхоплювати незвичайну ідею будь-якого роду, навіть, якщо її доречність здається спочатку сумнівною.

д) метод керованої генерації ідей – використання цілеспрямованого інтелектуального впливу на групу експертів з боку керівника дискусії, який посилює процес колективної генерації ідей.

в) метод «Дельфі» (DELPHI) — виявлення узгодженої оцінки експертів шляхом їх анонімного та автономного опитування. Експерти не збираються разом, а дають відповіді письмово (по пошті або через Інтернет). Це дозволяє усунути ряд недоліків колективних методів: 1) дає можливість залучити до обговорення велику кількість експертів, що неможливо за умов очної дискусії; 2) залучити експертів, для яких групова дискусія є психологічною проблемою. Основна робота покладається на координаторів проекту, оскільки вони контролюють експертний процес. Опитування проводиться в декілька турів. Експертам повідомляються результати попереднього туру (відповіді колег) з проханням прокоментувати їх або уточнити.

3. Універсальні експертні оцінки (які використовуються як в індивідуальному, так і в груповому форматах):

а) метод побудови прогнозного сценарію – встановлення логічної послідовності станів об’єкту прогнозування та прогнозного фону в часі за різних обставин. Мета – розробити прогноз розвитку події;

б) синоптичний метод – аналіз експертами певної кількості прогнозів відносно об’єкта прогнозування та прогнозного фону з подальшим їх синтезом[2, c. 251-252].

3. Страхування в світовій практиці виробничого господарювання

Страхування тісно пов'язане з підприємницькою діяльністю, яка неможлива без ризику. За допомогою страхування створюються певні фінансові гарантії стабільності й прибутковості виробництва на випадок настання всіляких несприятливих ситуацій, у якій рано чи пізно до певної міри опиняється кожна підприємницька структура, включена в мінливий непередбачений ринковий механізм. Страхування є не тільки спосіб захисту господарства від руйнівних стихійних лих, але й засіб подолання несприятливих періодів в економічній ринковій кон'юнктурі.

Для підприємця виняткового значення набуває страхування від політичних ризиків, комерційних, правових, технічних небезпек, воно ж сприяє упорядкуванню фінансових та юридичних взаємозв'язків між різними суб'єктами ринку.

Враховуючи, що метою будь-якої підприємницької діяльності є одержання прибутку, особливо великого значення набуває страхування від очікуваної його втрати або неодержання передбачуваних доходів.

Прийнято вважати: фактори, які спричиняють втрати (неодержання) прибутку, зумовлюються двома групами причин.

До першої групи відносяться всілякі порушення нормального виробничого процесу внаслідок стихійних лих, аварій та інших не передбачуваних подій. До другої групи відносять зміну ринкової кон’юнктури, погіршення або ж поліпшення умов виконання контрактів постачальниками чи відмову споживачів від замовленої продукції.

Прибуткова підприємницька діяльність передбачає постійне оновлення основних активів, впровадження нових технологій, заміну традиційних матеріалів тощо. Іншими словами, неможливо вистояти в конкурентній боротьбі без пошуків невикористаних резервів підвищення ефективності виробництва, а значить, без розумного ризику. Звичайно, при цьому дуже вірогідні й втрати. Страхування від них може стати важливою підтримкою підприємців в освоєнні досягнень науково-технічного прогресу.

В умовах становлення ринкової економіки і саме страхування все більше стає об’єктом комерційної діяльності. Страховик, беручи на себе відповідальність за певні матеріальні активи чи господарські операції, тим самим ризикує сам. Тому він може братися за деякі види страхування, яким властива підвищена небезпека, пов’язана з великими ризиками. Однак багато з них можуть стати об’єктом взаємного страхування.

З розширенням ринкових форм господарювання буде посилюватися потреба страхового захисту підприємницьких структур, які до того ж значно зростуть кількісно. Водночас можливості страхування їх будуть також розвиватись внаслідок зміцнення фінансового становища страховиків.

Ризиковий характер виробництва зумовлений як можливими збитками від зупинки конвеєра, автоматичних ліній або всього підприємства чи його підрозділу, так і непередбачуваними наслідками від впровадження нової техніки й технології.

Страхування на випадок змушеного простою техніки і устаткування виступає (за своїм змістом) як доповнення до страхування основних та оборотних активів, тому що змушена перерва у виробництві зумовлюється загибеллю або пошкодженням їх. З огляду на це і склад страхувальників, і перелік страхових випадків у названих видах страхування можуть бути однаковими. Разом з тим, це не означає їхнього автоматичного зв'язку. Клієнти можуть укладати договори або за обома видами страхування, або за одним з них. Економічно виправданим є одночасне укладення підприємцем договорів із страхування майна та страхування від вимушених простоїв. Для страховиків укладання двох названих договорів страхування дозволяє більш виважено і з меншими втратами розраховувати збиток у разі стихійного лиха або настання іншого страхового випадку.

До страхової відповідальності в разі непередбаченої зупинки виробництва можуть включатись втрати від простою, зумовленого перервами в електро- і газопостачанні, неподачею води, стисненого повітря тощо, причинами яких є аварії, що сталися не в страхувальника, а у відповідних його постачальників.

Особливістю страхування від простоїв у виробничому процесі є те, що розмір збитку при цьому в значній мірі залежить від тривалості змушених зупинок виробництва. Тому для визначення обсягу страхового відшкодування дуже важливо встановити тривалість відповідальності страхової організації, тобто період часу, на протязі якого діють її зобов'язання щодо відшкодування збитків від простою. У світовій практиці найбільш поширеним є встановлення такої відповідальності на період тривалістю до одного року[8, c. 247-249].

У договорах страхування збитків від простою здебільшого передбачається й встановлення деякої межі, перевищення якої зумовлює виникнення відповідальності страховика. Такою межею може бути використана франшиза в грошовому вираженні, широко застосовувана в практиці майнового страхування, або період простою, при перевищенні якого страхувальник одержує право на відшкодування.

До збитку, що підлягає страховому відшкодуванню від простою, входять такі елементи: витрати, здійснені за час зупинки виробництва, не одержаний внаслідок цього прибуток, додаткові затрати на ліквідацію наслідків страхового випадку. У зв'язку з тим, що другий складовий елемент величини збитку, як правило, найбільш значний, можна вживати визначення страхування упущеного прибутку (доходу).

До складу витрат у період зупинки виробництва включаються такі затрати страхувальника, які він змушений нести незалежно від того, чи відбувається виробничий процес, чи його зупинено. Обчислюючи ці витрати, встановлюють ту їхню частину, що проявляється лише в умовах зупинки виробництва і не залежить від постійних затрат.

Обсяг не одержаного за період зупинки виробничого процесу прибутку можна обчислити шляхом множення величини продукції, не виробленої внаслідок простою, на норму прибутку, розраховану на одиницю продукції. При таких розрахунках обсяг не виробленої в період простою основних активів продукції визначається у вигляді різниці між величиною товарної маси, яка могла бути вироблена в разі нормального виробничого процесу, і масою продукції, випущеної в результаті налагодження виробництва її на інших об'єктах.

Для визначення суми додаткових затрат, спрямованих на скорочення збитків від простою техніки й устаткування, необхідно проаналізувати облікові та звітні документи, в яких є необхідна інформація про введення додаткових змін, оплату за надурочні роботи, терміновий ремонт, залучення менш ефективних техніки й технології тощо. Важливою умовою здійснення таких затрат є те, що сума їх не перевищувала можливого збитку за двома іншими елементами в тому разі, коли б цих затрат не було.

Звернемо увагу на те, що розрахунок обсягу збитку, як правило, досить складний і вимагає передовсім глибокого знання специфіки виробничого процесу на тому чи іншому підприємстві, котре виступає в ролі страхувальника. Необхідний також аналіз значного обсягу інформації, яка характеризує всілякі сторони його діяльності.

Для страхування підприємницької діяльності застосовуються ті ж загальні обмеження відповідальності страховика, що й до інших видів страхування (порушення страхувальником правил і техніко-економічних умов експлуатації механізмів та устаткування, військові дії тощо). Крім них, у даному страхуванні вилучається з відшкодування додатковий збиток, зумовлений зупинкою виробництва з таких причин: зміна затвердженого проекту ремонту чи реконструкції пошкоджених активів; заборона органами місцевої влади проведення відновлювальних робіт; недостатність у страхувальника необхідних фінансових або матеріальних ресурсів для подолання наслідків простою.

При страхуванні підприємницької діяльності ставки платежів встановлюються у відсотках до грошової оцінки валової продукції, яка випускалась до настання страхового випадку. Можливе й використання середніх ставок за видами діяльності чи галузями з коригуванням їх стосовно конкретних підприємств. Тут необхідне врахування загального техніко-економічного стану їхнього майна, чіткості та організації виробництва, господарських зв'язків, ступеня ймовірності виникнення втрат. Вивчення цих чинників може бутив одних випадках підставою для зниження страхових платежів, а в інших — для підвищення їх. Залежно від конкретної ситуації виправданим може бути й надання скидки із ставки платежів у тому разі, якщо страхувальник зумів не допустити настання страхових випадків на протязі декількох років, і цей період не претендував на страхове відшкодування. Навпаки, в разі частих або великих збитків на деяких виробництвах доцільно підвищувати для них ставки страхових платежів.

Певні особливості є у страхуванні ризиків, пов'язаних з впровадженням у виробництво нової техніки та технологій. Ці ризики залежать від конкретних напрямів страхування. Одним з них є страхування самої техніки, транспортних засобів та устаткування, технологічних ліній тощо на випадок загибелі, зупинення чи порушення їхнього ритму роботи. В цьому разі передбачається відшкодування прямих збитків, пов'язаних із страховими об'єктами. Другий напрям — це страхування від раптових несприятливих наслідків впровадження науково-технічних і технологічних новинок, від аварій та руйнування цих новинок. Йдеться про опосередковані збитки страхувальника, який змушений нести додаткові втрати і не одержувати на протязі деякого часу запланований обсяг прибутку. За наведеними напрямами страхування може здійснюватись як окремо, так і в комплексі[5, c. 334-336].

Страхування нової техніки та технологій стосується ризиків, пов'язаних з їх експлуатацією. До них відносяться: конструкційні помилки у виготовленні техніки й розробці технології, підборі матеріалів, використанні їх; непередбачене надходження на ринок більш конкурентоздатної або дешевої техніки чи технологій; не виявлені під час випробувань дефекти; неправильні показання вимірювальних, регулювальних або попереджувальних приладів, що призводить до зниження якості продукції, інших негативних наслідків; не передбачувані показники напруги й тиску, які викликають зупинку техніко-технологічного процесу; непрофесійні дії в обслуговуванні устаткування, технологічних ліній, машин та механізмів. Можливе страхування й від інших ризиків, реалізація яких призводить до зруйнування, поломки активної частини основних активів і зупинення виробництва.

Як можна помітити, особливість даного страхування полягає у відшкодуванні збитків з вини окремих юридичних або фізичних осіб. Але необхідно також підкреслити: обов'язковою умовою для страхового відшкодування має бути визнання конкретної події страховим випадком з погляду його непередбачуваності, раптовості. Іншими словами, страхова відповідальність настає тоді, коли збитки спричинились випадковою помилкою чи професійними діями працівників, які мали документи про необхідну підготовку для роботи з новою технікою або технологіями. Коли ж ця умова не виконана, збитки від некваліфікованих дій спеціалістів не можна вважати випадковими.

У разі страхування від технічних чи технологічних ризиків не покриваються збитки від стихійних природних явищ, вибухів, пожеж, тому що ці страхові випадки включено у відповідальність за страхуванням основних та оборотних активів підприємств. Як і при укладанні інших договорів страхування, не підлягають відшкодуванню збитки від військових дій, страйків, конфіскації нової техніки. Правом страхової організації є об'єднання в одному договорі за бажанням страхувальника страхового захисту від технічних, технологічних ризиків та ризику втрати або пошкодження майна від пожежі.

Коли страховий випадок стосується технічних об'єктів і технологій, розмежовують повну загибель і часткові пошкодження. Частковим є такий збиток, коли застраховані активи лише до певної міри втратили свою цінність, а вартість відновлення їх менша ціни придбання та монтажу на підприємстві. При частковому пошкодженні відшкодовуються затрати, здійснення страхувальником для приведення до першопочаткового експлуатаційного стану пошкодженого майна. Однак, якщо вартість його відновлення перевищує ціну придбання (включно із затратами на монтаж), то фіксується повна загибель техніки чи устаткування. Це зумовлює необхідність відшкодування їхньої первісної ціни.

Враховуючи, що страхування нової техніки й технологій стосується високовартісних активів, його доцільно проводити з певними мінімальними затратами. Водночас їхньому власнику має належати право збільшувати розмір франшизи і, таким чином, розраховувати на відповідне зниження ставок платежів. Величину їх доцільно визначити залежно від типів технічних або технологічних засобів.

Внаслідок пошкодження або зруйнування основних активів можливі й непрямі збитки, які також підлягають страхуванню. Для його організації використовують ті ж принципи страхування від збитків, зумовлених перервами у виробництві, що викладені раніше.

Разом з тим, страхуванню непрямих збитків властиві й деякі особливості. Слід нагадати: страхування від простоїв у виробництві розраховане на відшкодування збитків, що обчислюються на основі середнього рівня прибутку. Однак застосування нової техніки й технологій за деякими винятками (екологічний результат, соціальні ефекти) сприяє збільшенню норми прибутку для страхувальника. Тому його втрати внаслідок невиявлених дефектів технічних засобів чи технології, зниження ефективності їхнього потенціалу можуть значно перевищувати звичайні збитки, викликані зупинкою виробничого процесу. Враховуючи це, страхування непрямих збитків від пошкодження або загибелі нової техніки та технологічного устаткування правомірно проводити, беручи до уваги необхідність відшкодування підвищених результатів від застосування їх[3, c. 482-484].

Список використаної літератури

1. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

2. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

3. Економіка підприємства: Підручник/ ред. : Й. М. Петрович. — 2-ге вид., виправл.. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 579 с.

4. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. – 777 с.

5. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Вікторія Сідун, Юлія Пономарьова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. ун-т харчування і торгівлі. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.

6. Селезньов В. Основи ринкової економіки України: Влада. Право. Підприємство. Фінанси. Податки. Маркетинг. Менеджмент. Торгівля. Реклама: Посібник/ Володимир Селезньов. — К.: А.С.К., 2006. — 687 с.

7. Семенов Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". — 2-е вид., перероб. та доп. . — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 324 с.

8. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 311 с.

9. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Людмила Шваб,. — 3-є вид.. — К.: Каравела, 2006. — 583 с.