Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства
- Банківська і біржова справа -Вступ
1. Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів
2. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів
3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Політичний режим — теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.
Політичний режим — це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.
1. Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів
Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.
Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:
у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;
з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;
органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;
обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;
обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.
Є три види авторитаризму:
- реформаційний;
- стабілізаційний;
- деструктивний.
Автократичному політичному режиму притаманні:
обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;
існування єдиного центру реальної політичної влади.
Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.
Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, — це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.
Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:
жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
відсутність легальної опозиції;
наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
нетерпимість до політичного інакомислення;
примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.
Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона"[2, c. 151-153].
Анархічному політичному режиму притаманні:
ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;
взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;
втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;
відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.
Охлократичний політичний режим характеризується:
- некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;
- відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм;
- апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.
Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства:
На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає:
- наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій;
- відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції);
- гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації;
- право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони;
- широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя.
Порівняно з автократією демократія характеризується:
- виборністю;
- періодичною змінністю;
- підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб;
- юридичною рівністю громадян;
- гарантіями прав меншості та недопущенням сваволі більшості.
- Як протилежність тоталітаризму демократія — це:
- чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;
- визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;
- ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.
На відміну від анархії демократія передбачає:
- наявність ідеї єдиної (але й плюралістичної) політичної системи;
- певний порядок, законність, передбачуваність та цивілізований характер основних моделей поведінки громадян, державних органів та легальних організацій;
- монополію держави на організоване застосування збройної сили[5, c. 136-138].
Заперечуючи охлократію, демократичний політичний режим утверджує:
- компетентність, високий професіоналізм посадових осіб (особливо вищих), їх порядність, дисциплінованість, готовність до безкорисливих дій на благо всього суспільства;
- переважання у суспільстві почуття громадянської відповідальності його членів, тобто рішучості керування не лише особистими або груповими інтересами;
- здатність органів політичної влади до обґрунтованого виявлення нагальних потреб розвитку суспільства, вироблення та проведення політики, яка спрямована на погодження інтересів різних соціальних груп.
"Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні — недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів:
- постійні та тимчасові;
- нормального та надзвичайного функціонування;
- конституційні та неконституційні;
- режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності);
- світські, релігійні та атеїстичні;
- безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;
- цивільні та військові;
- режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;
- режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;
- режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів[8, c. 96-98].
2. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів
Тоталітаризм — система політичного панування, за якої Державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.
Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов'язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму[1, c. 342-344].
Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:
— сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;
— монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;
— влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;
— політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;
— вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку
режиму;
— громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;
— монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.
Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв'язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв'язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.
У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів пов'язані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо Держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об'єднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці.
Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.
Очевидно, що масове суспільство об'єктивно є атомізованим суспільством, а суб'єктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.
Ще одна проблема — структурованість тоталітарного суспільства. На думку В. Корнгаузера, "будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв'язків. Перший — це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об'єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з'єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв'язки в цілому, зокрема державні"[8, c. 159-163].
Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби — обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами.
Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, утворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контрольних проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.
Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.
Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917 — 1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921-1929 pp. (авторитарний режим); 1929-1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства[6, c. 196-198].
Авторитаризм ґрунтується на безумовному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й масами, які побудовано на силі, а не на переконанні. Оновлення керівних кадрів здійснювалося шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів немає або ігноруються встановлені законом процедури мирної заміни керівників, унаслідок чого припинення й передавання влади є результатом насильства, конфронтації, а не інституціалізації.
Існують різні підходи до визначення сутності й меж авторитаризму. Дехто з політологів стверджує, що два способи правління — демократія й тоталітаризм — являють собою абстраговані протилежності: авторитарна влада стає результатом незрілої демократії, і між авторитарними режимами, близькими до демократії, й тими, що тяжіють до тоталітаризму, існує різниця лише в ступені ліберальної терпимості чи гегемоністського контролю.
Іспанський політолог X. Лінц вважає авторитаризм способом правління "з обмеженим плюралізмом", таким типом консервативної влади, яка, не маючи можливості в наші дні позбавити права голосу маси людей за допомогою цензу, вдається до глобальної чи вибіркової заборони партій і профспілок. Коли дозволено тільки течії, що підтримують соціальну рівновагу, то сили, які дотримуються плюралізму, можуть законно виступати на боці влади через канал непартійних організацій чи навіть партій, дібраних за принципом конформізму.
Водночас сили, які загрожують статус-кво, приречені бути поза законом, у підпіллі. Такі системи називаються ліберальними постпарламентськими напівдиктатурами, де виконавчу владу уособлює харизматичний лідер. Вони можуть уживатись із конституційною президентською владою або навіть із колегіальним керівництвом, перетворюватися на систему нерегулярної кооптації, яка проводиться періодично для здобуття нової підтримки. Тому в схемах цього типу широко використовується поняття "корпоративний авторитарний режим" для характеристики позапарламентських відносин, які встановлюються між кооптованими соціальними чи економічними силами й центральною владою.
Виходячи з концепції "обмеженого плюралізму", політолог Жагуаріб увів поняття "необісмарківської" стратегії, напів-авторитарного правління в країнах, які переживають період індустріалізації. За такого режиму держава спрямовує політичне розшарування в певне русло з метою політичної соціалізації в консервативному дусі дрібнобуржуазних і робітничих мас. Причому ця стратегія використовується не лише в галузі політичної соціалізації, а й економіки, щоб залучити іноземний капітал, створити умови для "суспільства споживання".
Наведені погляди не є вичерпними, але вони дають уявлення про основні підходи до означення сутності авторитаризму. Основні ознаки авторитарного режиму:
• відмова від принципів конституційності й законності (якщо конституція й зберігається, то, як правило, в суто декларативній формі), широке застосування політичних репресій;
• концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових; відмова від принципу поділу влади;
• відсутність центральних і місцевих представницьких органів чи перетворення їх на маріонеткові;
• мілітаризація державного апарату, різке посилення впливу військових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;
• наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання[2, c. 107-109].
За авторитарного режиму не виключаються певні елементи, інститути, притаманні демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-політичних організацій обмежено, їхню політичну поведінку строго регламентовано, легальну опозицію заборонено. Тобто авторитарний режим визначає межі допустимого інакомислення й легальної опозиції. Основними ознаками, що різнять авторитаризм і демократію, є: перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс у найважливіших політичних проблемах); концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади: органи виконавчої влади мають функції нормотворчості; звуженість сфери гласності і виборності державних органів. Загальною рисою всіх авторитарних держав є сильна виконавча влада. За авторитаризму починає формуватися громадянське суспільство. Однак його сфера дуже обмежена. Держава може реагувати на вимоги громадянського суспільства, а може й ігнорувати їх. Тобто громадянське суспільство фактично підпорядковане державі.
Авторитаризм також багато в чому відрізняється від тоталітаризму.
1. Тоталітаризм практично стирає межі між державою й громадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторони життя людини. А за авторитаризму з'являються елементи громадянського суспільства.
2. Стрижень усієї тоталітарної системи — єдина ідеологія й добре організована єдина партія; особа лідера може не мати великої ваги. В авторитарному режимі така ідеологія не обов'язкова. Правляча еліта здебільшого неоднорідна й спирається на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому відмінні, але мають спільну заінтересованість у здійснюванні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який має авторитет у всіх течій правлячого блоку й стежить за додержанням балансу інтересів його учасників.
3. Тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання економікою, тоді як авторитаризм може поєднуватись і з централізованою економікою, і з ринковою. Тобто за авторитаризму політична система має більшу автономію, ніж економічна.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу приймання рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.
Виокремлюють різні види авторитаризму: авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм трапляється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Серед авторитарних режимів можна виділити кілька різновидів.
3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів
В різних державах процес демократизації є специфічним, але політична наука на основі порівняльного аналізу з’ясувала цілий ряд економічних, соціальних, культурних, релігійних та зовнішньополітичних факторів, що роблять можливим перехід до демократії, і від яких залежить її стабільність. Одним із таких факторів, який може безпосередньо сприяти або перешкоджати демократичному політичному розвитку, виступає політична культура.
Як свідчить досвід країн, які здійснили демократизацію, широке поширення на етапі трансформації від недемократичного політичного режиму до демократичного отримує “розірваний” тип масової свідомості, в якому існують протилежні і взаємовиключні орієнтації: поєднання бажання змін і страх перед ними, усвідомлення важливості демократичних перетворень і відмова від участі в них, готовність до діалогу і компромісів в одних випадках і нетерплячість в інших, потреба у свободі, що пов’язана з відповідальністю, і звичка до підкорення, підпорядкування директивам зверху, недовіра до держави і покладання на неї. Носії такої політичної свідомості приймають нові демократичні правила але в той же час відчувають вплив старих поглядів та уявлень, залишаючись внутрішньо невільними. У перехідні періоди широкі народні маси виходять на арену політичної боротьби, хоча вони ще не є свідомими учасниками демократичної політичної системи.
У процесі трансформації режиму змінюються і форми політичної поведінки. Відбувається перехід від мобілізаційної участі тоталітарного типу та від авторитарної апатії до вільної автономної участі у політичному житті, яка заснована на можливості вибору і властива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці. Лідери і партії шукають підтримку у громадян, бо настрої виборців, їх вибір прямо впливають на формування уряду[6, c. 213-215].
Для розвинених демократичних держав характерною є невисока політична активність населення, яка, як правило, обмежується участю у виборах і інститутах громадянського суспільства. Причини цього відрізняються від причин політичного абсентеїзму у країнах перехідного типу.
Так чи інакше, трансформації недемократичних режимів і перехід до демократії — це одна з найсуттєвіших складових сучасного політичного процесу. Її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, яку називають “теорією переходу” (theory of transition) або “транзитологією”. Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу, проаналізувавши передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині на початку ХХ століття і звернувши особливу увагу на значення суб’єктивних чинників переходу, поведінки еліт та компетентного керівництва процесом трансформації.
Інший дослідник процесів переходу, С. Хантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування “припливів” та “відпливів”. Від початку ХІХ ст. відбулося два таких повних цикли і зараз людство переживає третю хвилю демократизації. Вона почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-х роках збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік — рік оксамитових і не тільки оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років тоталітарні режими зазнали краху в нових незалежних державах (ННД), що входили раніше до СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 38 держав, що становили в минолому так званий соціалістичний табір. Формально, більшість із них обрали шлях демократії. Але чи всі досягнуть успіху на цьому шляху? Враховуючи попередній досвід, логічно буде передбачити, що, як і в попередніх циклах, не всі спроби переходу на демократичний шлях розвитку будуть закріплені, але значне нарощування демократичного потенціалу, певна річ, відбудеться.
Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демократичні в різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити типи і стадії переходів, притаманні різним країнам.
На думку Ендрю Арато, переходом слід вважати такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційний спосіб інституційної трансформації. А звідси і низка проблем, пов’язаних із трансформацією та заміною старих еліт новими, намагання перших втримати позиції та неоднакова спроможність других їх із цих позицій відтіснити.
За загальним правилом, процес переходу проходить чотири послідовні стадії:(1)лібералізації недемократичного режиму; (2) переговорів і укладання угод; (3) прийняття рішень; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів. В літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових границь між ними. Проте загальний зміст залишається тим самим, що й дає змогу подати їх типи та стадії в узагальненому вигляді, покликаючись в основному на класифікації Д. Растоу та А. Пшеворського[7, c. 124-126].
Лібералізація недемократичного режиму — підготовча стадія і необхідна передумова переходу. Розгортання процесу лібералізації описують у такій послідовності. Делегітимізація влади, втрата нею авторитету і впливу веде до наростання суперечностей і конфліктів у стані старої правлячої еліти. В еліті відбувається розкол на прихильників “твердої лінії”, що виступають за збереження режиму і виведення його з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства, та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють, що реформування суспільства неминуче і що його слід починати з реформування самої політичної системи. Протягом певного часу між ними ведеться боротьба (відкрита і прихована) за вирішальні позиції у владних структурах.Після здобуття переваги над своїми суперниками, прихильники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка включає в себе:
- послаблення контролю над засобами масової інформації,
- допущення діяльності неконтрольованих державою (неформальних) організацій,
- примирливе ставлення до страйків, мітингів і інших акцій масового протесту,
- запровадження альтернативних виборів, якщо таких не було раніше і т.д.
На цій стадії пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, розвивається правозахисний рух, з’являється незалежна преса, відбувається консолідація нової політичної еліти, формується відкрита політична опозиція.
На другій стадіїстара еліта все ще відіграє провідну роль, але через неухильне наростання кризових явищ і поглиблення процесу делегітимізації її влади, йде на все нові й нові поступки уже відкрито виступаючій, але ще не узаконеній опозиції. Вона допускає конкуренцію у боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних або напівдемократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи. Створюються умови для досягнення компромісу між старою і новою елітою та для реформування всієї політичної системи.
Нарешті, в результаті виборів або укладання спеціальних пактів до влади приходить політична опозиція, яка перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Тоді настає третя, вирішальна стадія — стадія прийняття рішень.Демократична опозиція, що прийшла до влади шляхом вільних і конкурентних виборів, приступає до здійснення важливих перетворень у політичній і економічній сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах (структур державної влади, багатопартійної системи, правових норм, політичної свідомості і культури), проведення приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства тощо.
Важливим елементом цієї стадії є закріплення демократії через прийняття нових конституцій, які легітимізують демократичні перетворення, роблять їх більш усвідомленими і послідовними.Завдяки прийняттю демократичних конституцій встановлюється нова політична система, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень законодавчої і виконавчої влади та незалежного суду, створюються демократичні інститути і процедури, гарантуються права і свободи людини та громадянина, вирішуються питання державно-територіального устрою, етно-національних стосунків і т. ін.
Уже третя стадія переходу характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. Четверта стадія консолідації демократії, на якій відбувається звикання, адаптація суспільства до нових політичних механізмів, а також легітимізаціянового демократичного режиму, завершує перехідний період. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається інституціональна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Через те цей етап вважають завершальною стадією переходу[2, c. 181-183].
Висновки
Типологія політичних режимів дає змогу віднайти спільне й відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, залежно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів.
Спроби відрізнити одні держави від інших за формами правління, методами й засобами здійснення влади сягають глибокої давнини. Як уже зазначалось, детальну типологію державного правління здійснили ще давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Зокрема, Аристотель залежно від кількості правителів держави, від мети, яку вони переслідують, вирізняв шість форм державного правління — монархію, аристократію, політію, тиранію, олігархію і демократію.
Політичний режим — сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими.
Список використаної літератури
1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.
4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.
8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.