Політика стимулювання експорту. Світова та українська практика

Вступ.

1.Поняття експорту, роль експорту для країни експортера(переваги, недоліки).

2. Поняття стимулювання експорту.

3. Розкрити шляхи стимулювання експорту.

4. Які програми здійснює Україна для стимулювання експорту.

5. Які є шляхи стимулювання експорту в світовій практиці.

6. Які з шляхів стимулювання експорту в світі Україна може перейняти.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У роботі розглядаються фактори, які стримують здійснення і розвиток експорту товарів і послуг, а також проблеми, з якими стикаються підприємства малого та середнього бізнесу при виході на зовнішні ринки, досліджується досвід розвинених країн з державної політики стимулювання експортної діяльності малих та середніх підприємств з метою його можливого використання в сучасних умовах України.

Ринкові реформи в Україні передбачають структурну перебудову економіки шляхом становлення та розвитку конкурентного середовища. Це може бути досягнене за умови всебічного розвитку підприємництва.

Аналіз останніх досліджень і публікаційсвідчить про те, що система стимулювання експорту (інструменти, інституціональні органи та характер їх взаємодії) залежить від соціально-економічного устрою країни і ступеня державного втручання в економічні процеси. У розвинених країнах держава намагається побудувати цілісну і послідовну систему підтримки експортної діяльності підприємств із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів: створення численних страхових програм, гарантування експортних операцій, інформаційне забезпечення, консультування і допомога при встановленні контактів з імпортерами. Зважаючи на високу конкуренцію серед експортерів, підприємства малого та середнього бізнесу мають запропонувати імпортеру поетапну сплату ціни контракту на пільгових процентних умовах. Без державної фінансової підтримки і державного страхування політичних, економічних ризиків, що виникають при проведенні експортних операції, це є неможливим.

Основні заходи щодо заохочення експортної діяльності та забезпечення конкурентоспроможності даного сектору економіки в Україні висвітлені у дослідженнях: М. Скрипника; В. Кондрачука, Т. Кондратюка; С. Карбовника; А. Кредисова[3], В. Бабенка.

1.Поняття експорту, роль експорту для країни експортера(переваги, недоліки)

Протягом останніх років в Україні відзначається стійка тенденція збільшення обсягів експорту продукції чорної металургії та хімічної промисловості внаслідок падіння внутрішньої купівельної спроможності. Водночас продовжується скорочення експорту послуг у сфері туризму та перевезень транспортом.

Стримуючий вплив на здійснення експортної діяльності спричиняє низку факторів: повільна структурна перебудова, висока собівартість більшості видів експортної продукції, практика неповернення податку на додану вартість підприємствам при експорті ними продукції на зовнішні ринки за валюту. За цих умов природною є реакція експортерів до згортання поставок продукції на зовнішні ринки, оскільки невідшкодування податку на додану вартість відчутно впливає на фінансовий стан підприємств-експортерів.

Негативно впливає на розвиток експорту порушення українськими суб'єктами господарювання міжнародних норм і правил торгівлі.

Традиційний експорт полягає в тому, що вітчизняні виробники обмежуються поставкою своєї продукції фірмам іншої країни, тобто імпортерам. Постачальників не турбує або ж мало турбує те, що з їхньою продукцією відбувається, наскільки задоволені нею споживачі.

2. Поняття стимулювання експорту

Поняття стимулювання експорту з'явилося наприкінці XIX ст., заклавши основи формування державної політики стимулювання експорту як складової зовнішньоекономічної політики. Причинами такої появи можна вважати численні кризи надвиробництва у провідних країнах світу та формування у деяких країнах неомеркантилістської торгової політики.

Наукове дослідження проблеми стимулювання експорту має складну історію, що призвело до розбіжностей у визначенні його поняття, видів, завдань та інструментів 2. По-перше, з розвитком світової економіки, зміною світових конфігурацій соціально-економічних систем відбувається поступове переосмислення змістового наповнення поняття стимулювання експорту. По-друге, у 70-х — середині 80-х років минулого століття експортна діяльність великою мірою почала замінюватися формами прямого освоєння ринку через іноземні дочірні компанії, а також непрямими формами (ліцензування, спільні підприємства і т. д.), що призвело до значної переорієнтації наукових досліджень у напрямі цих форм міжнародної діяльності. Лише наприкінці 80-х років англо-американська економічна школа відновила теоретичні та емпіричні дослідження експортної діяльності як домінуючої стратегії входження на зарубіжний ринок. Пізніше до таких досліджень активно підключилася і німецька школа. По-третє, поняття стимулювання експорту внаслідок тимчасового призупинення активних досліджень проблематики експортної діяльності визначалося і використовувалося у інших дослідженнях, що стосувалися проблеми стимулювання експорту. Це, поряд з історично зумовленою необхідністю модернізації поняттєвого апарату, визначило відмінність підходів до означеної проблеми.

Так, одна з нових дефініцій під стимулюванням експорту розуміє всі заходи з організації зовнішньої торгівлі. Практична недоцільність і неможливість застосувати її випливають з того, що, по-перше, вона не виключає сферу стимулювання імпорту як складової частини зовнішньої торгівлі, а по-друге, не розрізняє загальноекономічні заходи і специфічні, спрямовані на експорт державні інтервенції.

Точніше визначення дає німецький професор Р. Хенцлер, який у поняття стимулювання експорту вкладає сукупність усіх засобів і заходів, які застосовуються владною стороною з метою підтримки вітчизняних експортних галузей в їх зусиллях встановити відносини з іноземними ринками збуту, отримати та виконати експортні замовлення 4. Але при цьому з обсягу поняття виключаються усі засоби і заходи, які не мають чіткого спрямування на виняткове стимулювання експорту. Підкреслення неопосередкованості, на перший погляд, здається доцільним, однак призводить до небажаного виключення стимулюючих експорт побічних ефектів державних інтервенційних заходів. З огляду на те, що держава часто намагається приховати заходи стимулювання експорту і це ускладнює визначення фактичної цілеспрямованості державних інтервенцій, підкреслення неопосередкованості стимулюючих заходів слід вважати слабким місцем поняттєвого апарату.

Німецький дослідник Г. Віліцький визначає стимулювання експорту як сукупність таких заходів, що дають окремим експортерам стимул до підвищення їх експортного обороту . Таким чином, передумовою є існування експортерів як споживачів стимулюючих заходів, хоча цей принцип не завжди дотримується у подальшій класифікації таких заходів. Крім того, пропонується обмежитися лише тими заходами, які мають характер спеціальної допомоги експортерам (фінансова і кредитна допомога, участь у виставках, ярмарках тощо). До уваги беруться, фактично, додаткові проблеми менеджменту, зумовлені культурними відмінностями експортної і внутрішньої економічної діяльності, а особливо — специфічними ризиками зарубіжної діяльності. Варто зазначити, що міжнародні заходи (укладання торговельних і платіжних договорів, договорів про режим найбільшого сприяння, угод про правовий режим представництв і про уникнення подвійного оподаткування) виключаються із складу стимулюючих. Те саме стосується і розбудови транспортної мережі, послуг банків і експедиційних контор.

Швейцарський професор Д. Лефевр до стимулювання експорту відносить державні заходи, що здійснюються з чітко вираженою або класифікованою як така метою фізичного і (або) вартісного підвищення експорту. Ті стимули, які не цілеспрямовано, але все ж безпосередньо впливають на окремих експортерів, підвищуючи їх експорт, таким чином виключаються з поняттєвого апарату.

Подібно до цього описує поняття стимулювання експорту і В. Глаштеттер, який під ним розуміє в широкому плані всі державні заходи, здатні підвищити фізичний і вартісний обсяги експорту через зниження експортної ціни або інших пов'язаних з ним витрат . Безпосередній і винятковий характер заходів щодо підприємств-експортерів є обов'язковою передумовою.

Найбільш прогресивним з точки зору сучасного соціально-економічного устрою світу є визначення поняття стимулювання експорту, яке дав німецький дослідник, професор Бамберзького університету, доктор Й. Енгельхард. Стимулювання експорту він описує як сукупність інструментів і заходів переважно державного або напівдержавного характеру, що слугують фізичному (вартісному) підвищенню експорту або трансформації неекспортуючих підприємств у експортуючі8.

З усього зазначеного можна зробити висновок, що в теоретичному розумінні політика стимулювання експорту є важливою невід'ємною частиною зовнішньоекономічної політики держави, спрямованої на збільшення обсягів експорту і як наслідок функціональної відкритості економіки.

3. Розкрити шляхи стимулювання експорту

З огляду на історичну та територіальну різноманітність підходів до самого поняття стимулювання експорту, в тому числі і його інструментів, можна всі державні інструменти політики стимулювання експорту поділити на дві групи:

1. Інструменти і заходи, що мають вибірковий щодо підприємств або галузей чи загальноекономічний характер і мета яких — збільшення експорту внаслідок поліпшення конкурентних умов, зміни умов торгівлі з використанням владних повноважень і (або) державних коштів. До них належать пряме і опосередковане субвенціонування певної категорії суб'єктів економіки; здійснення державою повністю або частково функцій ринкового механізму ціноутворення з метою штучного формування цін на окремі види продукції; зорієнтована на вирівнювання платіжного балансу політика дефляції і девальвації; міжнародні механізми стимулювання експорту через укладення державних угод і договорів, що не мають генерального характеру; інші заходи, які забезпечують штучне поліпшення конкурентоспроможності;

2. Інструменти і заходи, що використовуються державою із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів з метою допомогти суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту, шляхом створення додаткових стимулів для експорту і (або) зближення умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках, в основному, через численні страхові програми, на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час планування і проведення експортної діяльності. При цьому функціональні інструменти стимулювання експорту роблять можливими і полегшують необхідні при експортній діяльності функції менеджменту. Заходи щодо інформаційного забезпечення та консультування і допомога при встановленні контактів, стимулювання участі у виставках і відкриття ринку спрямовуються на створення або поліпшення конкурентної позиції у значенні маркетингу. При застосуванні матеріальних інструментів експортери отримують переважно фінансові стимули для здійснення зарубіжної діяльності. При цьому страхування витрат при формуванні пропозиції, кредитні субвенції (з урахуванням вимог ОЕСР), експортне страхування знижують експортні ціни і підвищують конкурентоспроможність.

Політика власне стимулювання, з свого боку, спрямовується на створення стимулів для експорту, зближення за допомогою організаційних засобів і суспільних коштів умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках; її інструменти розраховано на анонімного користувача і активуються на його вимогу. Крім того, залучення малих і середніх підприємств до експортування за допомогою політики стимулювання експорту посилює міжнародну конкуренцію. За умов глобалізації це дуже важливо, оскільки транснаціональні корпорації призвели до монополізації або олігополізації деяких ринків. Держава, виконуючи щодо вітчизняних суб'єктів економіки фактично функції, подібні до відносин материнської компанії ТНК та її дочірніх компаній, сприяє відновленню міжнародної конкуренції. Вона допомагає подолати, в основному, малим і середнім підприємствам при виході на зарубіжні ринки правові, економічні і культурні бар'єри експортної діяльності.

4. Які програми здійснює Україна для стимулювання експорту

З огляду на ефективність стимулювання експорту Україні доцільним було б переглянути свої підходи до зовнішньоекономічної політики. Тим більше, що за умов падіння внутрішньої купівельної спроможності експорт є одним з найважливіших чинників економічного зростання. Так, за оцінками Держкомстату, 6-процентне зростання у 2000 р. обсягів внутрішнього валового продукту майже на 80% зумовлене збільшенням експорту .

Стимулювання експорту могло б дати новий імпульс у розвитку зовнішньої торгівлі України. Особливо гостру потребу відчувають вітчизняні виробники у функціональних інструментах стимулювання експорту, які, до речі, відіграють величезну роль і за кордоном. Адже за умов децентралізації зовнішньоекономічної діяльності після розпаду Радянського Союзу кожен з них має самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати іноземні ринки, встановлювати контакти з потенціальними клієнтами. Такі дослідження можуть собі дозволити лише великі підприємства. Однак і їм за обмеженості обігових коштів робити це дуже важко. Та й результат не є прогнозованим. Тому багато підприємств відмежовуються від експортування, а це негативно впливає на економічне зростання, на технічне і технологічне оновлення підприємств, зайнятість, бюджет тощо.

До цього часу, на жаль, український Уряд, так само як і вітчизняна наука, оперує, здебільшого, поняттям та інструментами просування експорту.

І дійсно, тривалий час держава на фоні падіння платоспроможного попиту в Україні і негативного сальдо торговельного балансу робила все для досягнення однієї мети — продати українські товари на зарубіжних ринках. На це спрямовувалися зусилля торгових представництв, посольств, Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Торгово-промислової палати, Національного банку, Міністерства фінансів. Врешті, просування експорту призвело до посилення антидемпінгових процесів проти українських виробників, невизнання України як країни з ринковою економікою, підвищення тарифних і нетарифних бар'єрів для українських товарів тощо. Настав час визнати, що дальше провадження лише політики просування експорту негативно впливатиме на розвиток зовнішньоекономічної діяльності країни. Більше того, можна стверджувати, що в зовнішньоекономічній діяльності країни необхідно змінити пріоритет політики просування експорту на політику його стимулювання. Без цього не здійсниться запланований Україною на 2003 — 2004 pp. вступ до COT.

І в даному напрямі вже є певні зрушення. Так, зокрема, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2001 р. за № 498-р схвалено Програму стимулювання експорту продукції, наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 16 листопада 2001 р. за № 274 створено міжвідомчу робочу групу для підготовки проекту Закону України про державну підтримку страхування та кредитування експорту. З 2001 р. відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка доручено готувати фахівців з нової спеціальності «Міжнародний бізнес», одним із завдань яких є не просто працювати на міжнародному ринку, а впливати на нього, реалізуючи інтереси наших товаровиробників.

5. Які є шляхи стимулювання експорту в світовій практиці

Система стимулювання експорту (інструменти, інституціональні виконавці та характер їх взаємодії) у кожній країні є оригінальною. її конфігурація залежить від соціально-економічного устрою країни і ступеня державного втручання в економічне життя.

У наукових дослідженнях виділяють французьку і німецьку моделі через їх полярність по відношенню до ролі держави у процесі стимулювання експорту 14. Якщо Німеччина дотримується принципів субсидіарності державних інтервенцій (через систему делегування повноважень), лібералізму і децентралізації, то Франція відстоює ідеї жорсткої координації, планування, активного втручання держави в економічне життя і централізації (див. рис. 1). Зважаючи на український досвід централізованого управління економікою, а також на необхідність побудови агресивної моделі стимулювання експорту, французька модель на даному етапі соціально-економічного розвитку України є, на нашу думку, найбільш прийнятною.

Кожна конфігурація має на меті досягнення своєї найвищої ефективності. Визначити її, як правило, дуже важко. Проблема полягає в тому, що результат стимулювання експорту — збільшення фізичного і вартісного його обсягу — формується під впливом великої кількості макро- і мікроекономічних факторів.

Як зазначалося, ідея застосування політики стимулювання експорту для збільшення продажу товарів вітчизняного виробника з'явилася у розвинутих країнах під впливом кількох криз надвиробництва. До кінця Другої світової війни ці країни широко застосовували інструменти, які віднесено у цьому дослідженні до першої групи. З використанням таких заходів кожна з держав намагалася продати якомога більше вітчизняних товарів за допомогою штучного поліпшення умов торгівлі, закриваючи при цьому власний ринок для таких самих спроб конкурентів високими тарифними і нетарифними бар'єрами. Після повоєнної "ревізії" зовнішньоекономічного устрою світу більшість країн дійшли висновку, що світовий ринок треба лібералізувати, оскільки протекціонізм, згідно з класичними теоріями торгівлі, не сприяє зростанню добробуту в загальносвітовому масштабі'. Тому інструментарій політики просто розширення експорту поступово замінили на дійсно стимулюючий. Його елементи віднесено до другої групи. Таким чином, було майже ліквідовано субвенції будь-якої форми, держава відмежувалася від ринкового механізму ціноутворення, в рамках COT заборонено політику дефляції і девальвації, зорієнтовану на вирівнювання платіжного балансу, договори набули форми генеральних домовленостей у рамках ГАТТ/COT і ОЕСР.

Якщо уважно проаналізувати першу і другу групу інструментів та заходів, то можна, відповідно, говорити про політику збільшення експорту завдяки просуванню існуючих товарів (робіт, послуг) вітчизняного виробника і власне стимулюванню експортної діяльності господарюючих суб'єктів на міжнародному конкурентному ринку.

Політика просування експорту передбачає штучне створення умов конкурентоспроможності суб'єктів економіки, має переважно вибірковий характер, її заходи фінансуються із суспільних джерел. Просування експорту породжує застосування торговельними партнерами тарифних і нетарифних бар'єрів, веде до розвитку протекціонізму. Це негативно впливає на розвиток світової економіки.

Політика просування експорту, започаткована під час криз надвиробництва в країнах Західної Європи ще в першій половині XIX ст., активно у тій чи іншій формі, в чистому вигляді або в поєднанні з елементами власне стимулювання експорту була характерною для країн колишньої радянської системи господарювання. Така сама політика проводиться тепер багатьма країнами з трансформаційною економікою і країнами, що розвиваються. Природно, що вона стикається з введенням тарифних і нетарифних бар'єрів, активізацією антидемпінгових процесів з боку торговельних партнерів.

Вимірювання ступеня впливу одного з них може відображати лише тенденцію і бути тільки наближеним. Якісне визначення ефективності (стану і динаміки відносин між інституціями стимулювання і споживачами їх послуг на всіх етапах експортування), запропоноване професором Й. Енгельхардом як найбільш точне, прийнятне, швидше за все, для теоретичних концепцій і підходів до дослідження проблеми. А практика вимагає кількісного вираження результату, хоча й наближеного. Так, Британська зовнішньоторгова палата зробила спробу визначити ефективність британської системи стимулювання експорту. Результати виявилися вражаючими. Відношення сукупних витрат на стимулювання експорту до загальної вартості додаткового сукупного доходу від нього дорівнює 1:50; співвідношення витрати — результат окремих програм коливається між 1:3 і 1:14; технічна підтримка експортуючих підприємств веде до зменшення витрат у пропорції 1:7.

6. Які з шляхів стимулювання експорту в світі Україна може перейняти

Для цілісності і всебічності підтримки вітчизняних експортерів треба ще багато зробити. Програмою стимулювання експорту продукції закладено лише принципи побудови системи стимулювання експорту. Для її виконання треба розробити і ухвалити ряд законопроектів, зокрема щодо інформаційного забезпечення експортування, зовнішньоекономічного кредитування і експортного страхування. Потрібен певний час, щоб набуті знання наших молодих фахівців з міжнародного бізнесу було підкріплено відповідним професійним досвідом. Тоді вже можна буде говорити про ефективність системи і політики стимулювання експорту на український зразок.

При застосуванні всіх інструментів стимулювання експорту держава намагається побудувати цілісну і послідовну систему, щоб, з одного боку, сприяти підприємству на кожному етапі здійснювати експортну діяльність, а з іншого, досягти найвищої ефективності державних інтервенцій. Наприклад, держава, прагнучи зробити можливим вихід середнього або малого підприємства на ринок країни, що розвивається, бере на себе левову частку організаційних і фінансових витрат для маркетингового дослідження відповідного ринку. Однак така державна інтервенція була б малоефективною, якби не передбачала наступну допомогу при організації і проведенні важливої для потенціальних імпортерів виставки (ярмарку). Зважаючи на високу конкуренцію серед експортерів, середнє або мале підприємство має запропонувати імпортеру поетапну сплату ціни контракту на пільгових процентних умовах. А це є неможливим без державного кредитного субвенціювання і державного страхування політичних і деяких економічних ризиків, що виникають при проведенні експортних операцій.

Висновки

Сучасна динаміка змін теоретичних поглядів і практичних дій відбиває світову тенденцію прискорення розвитку всіх сфер суспільного життя. Особливо цей динамізм помітний у країнах з транзитивними економічними системами, зокрема в Україні.

З огляду на ефективність стимулювання експорту України пріоритетним напрямом державної політики повинна бути фінансова підтримка підприємств, які здійснюють експортну діяльність, страхування експорту, а також застосування функціональних інструментів стимулювання експорту, адже вітчизняні підприємства мають самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати зарубіжні ринки, встановлювати контакти з потенціальними партнерами. За обмеженості коштів багато підприємств відмовляються від експортної діяльності, тому експортна політика України має охоплювати всі державні заходи, які здатні підвищити обсяги експорту.

Отже, основним напрямом нашого дослідження було виявлення проблем, з якими стикаються підприємства при здійсненні ними експортної діяльності в Україні, висвітлення досвіду розвинених країн державної підтримки експорту та його врахування при розробці ефективної державної політики формування експортного потенціалу малих і середніх підприємств.

Список використаної літератури

1. Бубенко С. Організаційно-економічний механізм експортної діяльності підприємства // Фінанси України. — 2002. — № 10. — С. 75-80
2. Експортно-імпортні операції в Україні: збірник нормативних актів / Редкол.: В.С. Ковальський(гол.), В.Г. Гончаренко та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2003. – 445 с.
3. Кредисов А. Політика стимулювання експорту та її інструменти // Економіка України. — 2003. — № 2. — С.4-12
4. Кудлай В. Г. Особливості експортно-імпортної діяльності у зовнішньоекономічній діяльності підприємств України // Економіка. Фінанси. Право. — 2006. — № 3. — С. 3-9
5. Майорова І. Експортна політика України: проблема і завдання // Діловий вісник. — 2003. — № 8. — С. 8-9
6. Непомняща Т.С.Стимулювання експортної діяльності підприємств малого та середнього бізнесу // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 2. — С. 146 – 154
7. Скорнякова І. Експортний потенціал України: моделювання та довгостроковий прогноз // Економіст. — 2006. — № 8. — С. 49-51
8. Цьомик Ю. В. Удосконалення державного регулювання експорту та імпорту в Україні // Економіка АПК. — 2006. — № 6. — С.105-110.