Політико-правовий лад України періоду Центральної Ради
- Історія України -Вступ
1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Автономія України
2. Політико-правовий лад за доби Центральної Ради
3. Загибель Центральної Ради та її значення в історії України
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Потрібно згадати перебіг політичних подій в українських землях протягом 1917 року. Згадаймо, що в умовах революційного вибуху 1917 р. під тиском Думи 2 березня цар Микола II зрікся престолу, зрікся також його брат Михайло Миколайович. Так у Росії припинила своє існування династія Романових і впала монархія. 3-го березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Ці події активізували громадсько-політичне життя в Україні, відбувалося зростання українських політичних партій і угруповань.
Зазначимо, що подолати розпорошеність національних сил взялася Центральна Рада — широкопредставницький громадський орган, сформований 17 (за старим стилем) 3 березня 1917р. в Києві з представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. ЇЇ головою було обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського — лідера Товариства українських поступовців, який потім приєднався до українських есерів.
29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з´їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок Майже безкровного державного перевороту Центральна Ради. була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.
1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Автономія України
В Україні інформація про революцію та ліквідацію царської влади була отримана і надрукована в пресі 3 березня. Це викликало маніфестації, формування громадських і політичних організацій, легалізацію і активізацію партій, що знаходилися у підпіллі. Ліквідовувались органи царської адміністрації, влада переходила до рук комісарів, призначених Тимчасовим урядом. Одночасно формувалися ради робітничих і солдатських депутатів, хоч в Україні вони були не такі впливові, як у Петрограді. В радах панували російські соціалістичні партії, переважно меншовики і есери. У цьому розмаїтті різних політичних течій, груп, партій відчувалася відсутність єдиного координуючого та керуючого центру. З березня на зборах у клубі ТУП представників київських і деяких провінційних організацій народилася ідея заснування Центральної Ради. Обговорення її принципів, програмних завдань точилося в гострій полеміці кілька днів. 7 березня було обрано початковий склад, голову Української Центральної Ради, його заступників, секретарів і т.ін. Тому деякі історики справедливо вважають цю дату початком Центральної Ради. Головою був обраний визначний вчений, патріарх української історичної науки, популярний політичний і громадський діяч професор Михайло Грушевський. У перші тижні свого існування Центральна Рада переживала процес організаційного та ідейного становлення, що відображало поступове зміцнення і наростання українського національно-визвольного руху. Поступово поверталися із заслання та в´язниць українські політичні діячі. Особливо активізувався національно-визвольний рух з поверненням Грушевського, якому судилося відіграти важливу роль в історії України на початку XX ст., особливо в період розвитку національної революції. Під його керівництвом Центральна Рада виробляє свої головні програмні завдання й тактику. 18 березня у Києві була проведена грандіозна маніфестація. Віче, що завершило її, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, насамперед про автономію України.
Для чіткого визначення і популяризації основних політичних завдань в кінці березня — першій половині квітня 1917 р. Грушевський публікує низку статей у яких пропонує перейти від культурно-освітніх вимог до політичних. Серед останніх головним було гасло національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Росії. Голова Центральної Ради пропонував рішуче поставити перед Тимчасовим урядом вимоги українського народу, твердо і водночас тактовно домагатися їх виконання[4, c. 164-166].
Центральна Рада здійснює ряд заходів, спрямованих на піднесення національної свідомості, організованості й активності українських народних мас, на остаточне формування програми своєї діяльності демократичним шляхом, за широкої участі народу. Особлива роль у цьому покладалася на Український національний конгрес, про скликання якого Центральна Рада оголосила в кінці березня. Підготовка Конгресу активізувала українські політичні сили. Був проведений з´їзд ТУП, який не лише підтримав гасло автономії України, а й змінив назву організації на Союз автономістів-федералістів. 4-6 квітня одночасно відбулися установчий з´їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Провела форум Українська радикально-демократична партія, була створена Українська селянська спілка. Всі ці та інші організації підтримали ідею національно-територіальної автономії України, і більшість з них наголосили на готовності підтримати ідеї соціалізму.
Прихильність до соціалізму багатьох партій України була специфічною рисою українського політичного життя кінця XIX — початку XX ст. Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв’язку з цим непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був основною причиною її невдач. До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократії, послідовно відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну основу. До того ж на радикалізацію переважної частини партій впливала Перша світова війна, ця всесвітня кривава бойня трудящих, яка велася в інтересах урядових груп та класів більшості країн. Консервативні та праві організації були невеликі і поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність не справляли[7, c. 138-140].
Національний Конгрес відбувся 6-8 квітня. На ньому досить повно були представлені всі українські громади колишньої імперії, всі соціальні, а також освітні, військові та інші організації й політичні сили. Цей форум українського народу вражав єдністю, ентузіазмом, національною свідомістю. Конгрес одностайно підтвердив вимогу національно-територіальної автономії України. Був обраний новий склад Української Центральної Ради (118 чол.). Головою її знову був затверджений Михайло Грушевський, його заступниками — В. Винниченко та С Єфремов. Мандати членів Ради отримали добре знані в українському русі діячі І. Стешенко, Л. Старицька-Черняхівська, С Русова, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко, І.Шраг, М. Міхновський та ін. На конгресі було вирішено розширити склад Центральної Ради і надати їй право кооптувати нових членів, включивши спочатку обраних на всеукраїнських військовому, селянському, робітничому з´їздах, а потім великий загін представників національних меншин (більше двохсот депутатів — росіян, поляків та ін.). У кінці серпня Українська Центральна Рада нараховувала близько 800 членів.
Національний Конгрес завершив формування Української Центральної Ради (далі — УЦР), надав їй статус крайового законодавчого і виконавчого органу. Повний склад УЦР збирався лише на загальні збори (сесії чи пленуми) Ради, які іноді називали Великою Радою. Таких було всього дев´ять. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, який у липні перетворився на Малу Раду, яка визначала політику УЦР. Мала і Велика ради формувалися на партійному (фракційному) принципі. Найчисленнішою була фракція українських есерів (УПСР), та й сама ця партія була найбільшою (понад 300 тис. осіб). Партія українських соціал-демократів (УСДРП) мала меншу чисельність, але завдяки авторитету її лідерів, передусім В. Винниченка, С Петлюри, І. Стєшенка, активності та організованості її членів, тривалий час (до січня 1918 р.) відігравала в УЦР провідну роль. Таким чином, уже на першому етапі української національної революції передові політичні сили України створили Центральну Раду — революційний парламент, що був фактичним керівним органом України. В цей час М. Грушевський розгортає активну діяльність з пропаганди і роз´яснення гасла «автономія України», видає ряд брошур та статей: «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації?», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації?» він підкреслює, що автономна Україна «…має вершити у себе дома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». А це означало, що автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. До функцій федерації він відносив «справи війни і миру», міжнародні питання та деякі інші. Під впливом Національного конгресу, пропагандистської діяльності українських партій, особливо УСДРП та УПСР, М. Грушевського, В. Винниченка та інших в Україні розгортається боротьба за здійснення автономії, тим більш важлива, що із Петрограда чулися погрози і заперечення як Тимчасового уряду, так і російських політичних партій, особливо кадетської. На конференції українського студентства та селянської спілки Київщини звучала вимога автономії. Але особливо вагомо вона була підтримана в резолюціях і під час роботи І Всеукраїнського військового з´їзду (5-8 травня 1917 р.), на якому делегати від імені майже мільйона солдат-українців заявили про свою готовність зі зброєю в руках підтримувати встановлення автономії. З´їзд зажадав від УЦР рішучої вимоги від Тимчасового уряду переговорів про автономію. Ще енергійнішою та рішучішою була підтримка вимоги автономії України II Всеукраїнським військовим з´їздом (18-23 червня), який представляв близько 2 млн. солдатів. З´їзд відбувся, незважаючи на його заборону військовим міністром Тимчасового уряду О. Керенським. Центральній Раді він запропонував «негайно приступити… до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу…»[3, c. 119-122].
Виконуючи ухвалу II Всеукраїнського військового з´їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.
Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.
Під впливом І Універсалу, фактичного здійснення автономії в Україні, піднялася нова хвиля патріотичного ентузіазму, натхнення, аналогічна тій, яка мала місце після падіння царизму. Тисячі мітингів приймали резолюції на підтримку автономії і давали клятви будувати українську державність, розвивати українську мову і культуру. Це був час найбільших успіхів УЦР.
Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри — О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. УЦР зобов´язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. УЦР повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов’язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).
Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов´язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п´ять українських губерній (із дев´яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення.
Поряд з цим розпалювалася антиукраїнська кампанія в російській пресі. Розгорталась замаскована боротьба Тимчасового уряду проти української революції. Російська «революційна» демократія вкотре грудьми стала на захист «єдиної і неділимої Російської імперії», забувши, що вона була «тюрмою народів». Значною мірою це пов´язано з подіями 3-5 липня в Петрограді, коли праві сили Росії нанесли удар по робітничому руху, викинули з уряду меншовика І. Церетелі, прибічника угод з національними революціями в країні, розгорнули переслідування лівих організацій тощо. Загострюється їх боротьба проти української революції. До честі Центральної Ради, вона зрозуміла особливості становища, не пішла на відкритий конфлікт, в якому б програла, і певний час дотримувалися вичікувальної тактики. Однак у серпні — вересні ситуація вже потребувала нових політичних та соціально-економічних рішень, енергійних акцій, спрямованих на задоволення потреб селянства в землі, на підготовку та підписання миру, задоволення вимог робітників, припинення хаосу та анархії. Здійснення цих заходів було б подальшим розвитком української національної революції, наповненням її вирішально важливим соціально-економічним змістом. Замість цього українські соціалістичні партії вели довгі і неконструктивні дискусії, чим все більше відштовхували значну частину селянства і робітництва.
На початку жовтня УЦР оголосила про підготовку до проведення Установчих зборів, на що Тимчасовий уряд відреагував негативно, і знову спалахнув конфлікт. Взяття більшовиками 25 жовтня 1917 р. влади змінило ситуацію. Більшовики були ліворадикальним крилом соціалістичного руху в Росії. Вони вели боротьбу проти феодалізму, буржуазії, а також соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, звинувачуючи їх в опортунізмі, схильності до класового співробітництва замість класової боротьби. У важкі для трудящих мас часи гасла більшовиків про створення суспільства загальної рівності, здійснення соціалістичної революції у всьому світі і недопущення при соціалізмі воєн були привабливими для мільйонних мас, стомлених незгодами, спричиненими війною. Більшовики, сприяючи селянам у поділі поміщицьких земель та робітникам у їхній боротьбі за звільнення від жорстоких утисків підприємців, підтримуючи прагнення народних мас до миру, ставали все впливовішою політичною силою і досить легко захопили владу[1, c. 144-147].
2. Політико-правовий лад за доби Центральної Ради
Щоб зрозуміти діяльність Української Центральної Ради в політичній, економічній, правовій сферах життя, слід зважити на те, що провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.
Тож із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один орган влади, який узяв курс на демократизацію громадського життя, національне визволення, розв’язання соціальних конфліктів.
22 березня 1917 р. з’являється відозва «До українського народу», яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоуправління, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове, вільне життя. Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український Національний Конгрес, на який прибули 1500 делегатів. Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, санкціонував утворення Центральної Ради. Головою Ради залишався М.Грушевський, заступниками стали В.Винниченко та С.Єфремов.
Зазначимо, що основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М.Грушевським проект представництва, згідно з яким 2/3 делегатів обиралися від губерній і міст, а ще 1/3 — від столиці. Передбачалася можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. За словами В.Винниченка, Конгрес був «кроком відродження нації на шляху державності».
Важливе значення для відродження державності мала українська армія. З цією метою створювались українські військові частини, українські військові товариства, було проведено 1-ий та 2-й Українські військові з’їзди, а також створено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі з Симоном Петлюрою. Але соціалісти Центральної Ради недооцінювали значення власної армії, пропонуючи «знищення всіляких постійних армій». Вони відмовилися від допомоги 40-тисячного українського корпусу П.Скоропадського, тож згодом Україні нічим було боронитися від більшовицького наступу. Не змогла Центральна Рада забезпечити і правопорядок в Україні, організувати роботу залізниць.
Свої звернення до народу Центральна Рада, продовжуючи традиції українського національно-визвольного руху, оформляла у вигляді Універсалів. Були також постанови, ухвали, резолюції.
Так, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст I Універсалу Центральної Ради до українського народу, який мав конституційне значення. Цей універсал викликав негативну реакцію Тимчасового уряду і російських партій, а більшовики звинуватили Центральну Раду в «українському шовінізмі».
Відповідно до цього документа Центральна Рада фактично перебирала на себе державні функції. Було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат. Він складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі[9, c. 146-148].
В практичній діяльності Центральної Ради кількість генеральних секретарств то зменшувалася (до 8), то зростала (до 14).
Зазначимо, що з утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.
28 червня Комітет Центральної Ради створив перший тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком, який водночас виконував обов’язки секретаря внутрішніх справ. До складу уряду також входили такі секретарства (міністерства): внутрішніх справ (очолював В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (Б.Мартос); міжнаціональних відносин (С.Єфремов); судових справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський); харчових справ (М.Стасюк); шляхів сполучення (В.Голубович); у єврейських справах (У.Зільберфарб); у польських справах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О.Зарубич); генеральний писар — П.Христюк; генеральний контролер — М. Рафес.
Генеральний секретаріат, незважаючи на опір Тимчасового уряду, став повновладною структурою виконавчої влади в Україні.
Наслідком переговорів Тимчасового уряду і Центральної Ради став компроміс: Центральна Рада зобов’язалася підтримувати уряд Петрограда, а той у свою чергу погодився визнати автономний статус України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.
Студенти мають усвідомити, що підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила і оголосила у своєму II Універсалі 16 липня, текст якого було надруковано українською, польською, єврейською і російською мовами.
Студенти на підставі тексту документа повинні з’ясувати, якіпоступки були зроблені Тимчасовому уряду. Так, Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Крім того, заперечувалася необхідність створення регулярного українського війська, заявлялося, що Центральна Рада визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що Україна не має намірів відокремлюватися від Росії.
Ідея федеративної перебудови Росії висувалася як першочергове завдання й на з’їзді народів Росії, який було проведено у вересні 1917р.
Відомо, що 7 листопада 1917 р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада в III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю, смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії.
Слід зазначити, що в цьому документі були суперечності. Так, висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Але внаслідок більшовицького перевороту автономістські тенденції стали неможливими. У своєму III Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам після скликання Всеросійських установчих зборів, у той час як в Росії більшовики вже ділили землю. Це підривало авторитет Центральної Ради. В опозиції залишилися власники банків, цукрозаводчики, керівники польських організацій, які виношували плани включення західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої.
В цілому ж, III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави[10, c. 134-136].
17 грудня 1917 р. Центральна Рада одержала урядову телеграму з Петрограда, де зазначалося, що Раднарком не визнає Центральної Ради за представницю трудящих мас Української Республіки і висувалися ультимативні вимоги, які ставили Центральну Раду в залежність від Раднаркому.
24—25 грудня більшовицький з’їзд у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва також Українська Народна Республіка), поширивши на неї чинність ленінських декретів, сформувавши український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником.
Але сили в українсько-російському двобої були нерівні. Це дуже добре розумів політичний провід УНР і саме тому квапився укласти союзний договір із центральними державами у Бресті. Аті, в свою чергу, теж відчували певну користь від укладання миру з Україною. З другого боку, Антанта теж прагнула встановити зв’язки з Українською державою. Англія та Франція ще наприкінці 1917р. «авансом» визнали автономну УНР, направивши до Києва своїх представників.
22—25 січня 1918р. на засіданнях Малої Ради М. Грушевський оголосив IVУніверсал Центральної Ради. Він сповістив, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підкреслювалося, що Україна хоче жити в мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання Українських Установчих зборів влада продовжуватиме здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.
Таким чином, IVУніверсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави[8, c. 246-248].
3. Загибель Центральної Ради та її значення в історії України
7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.
Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.
Цей конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги[5, c. 216-217].
УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.
Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість. 29 квітня німецька військова частина оточила будинок Центральної Ради і розігнала її. Незважаючи на трагічність ситуації, в цей день УЦР обговорювала і ухвалила Конституцію, одну з найдемократичніших в ті часи, згідно з якою Україна проголошувалася суверенною парламентською державою, гарантувалися широкі громадянські свободи і великі права національним меншинам. Захистити Центральну Раду намагалися лише січові стрільці полку Є.Коновальця. До честі членів УЦР, вони поводилися достойно, з гідністю витримували всі випробування під час перевороту.
Повалення УЦР реакційною військовою верхівкою окупаційних військ і зусиллями внутрішніх консервативних сил закінчило перший етап національної і соціальної революції в Україні. Він характеризувався бурхливим зростанням національно-визвольного руху, відродженням народу України і її державності. Однак об´єктивною вимогою народних мас було задоволення не лише потреб в національних свободах, але й соціально-економічних вимог, розв´язання перш за все аграрного питання, проблеми війни і миру. Недосвідченість, обмеженість і нерішучість української інтелігенції, її соціалістичних партій як провідників революції і реформ не дали можливості виконати ці завдання. Землю селяни отримали лише від радянської влади в кінці 1917 — на початку 1918 pp.
Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури[2, c. 243-244].
Висновки
Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).
Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».
Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом Комплексу різних чинників.
По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.
По-друге, ідея самостійності ще не набула поширення визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з´їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання пр0 українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.
По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»
По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам´ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.
Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.
Список використаної літератури
1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.
2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.
3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.
4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.
5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.
6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.
7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.
8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.
9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.
10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.