Поняття і завдання протоколу в сучасній міжнародній практиці

Arial

-A A A+

1. Поняття і завдання протоколу в сучасній міжнародній практиці

Протокольна практика підготовки та проведення візитів у нашій країні повністю відповідає загальноприйнятим міжнародним нормам. При суворому дотриманні принципу суверенності будь-якої держави, що в протокольному плані виявляється в таких нормах, як почесті державному прапору, виконанні державного гімну і військової почесті (наявності почесної варти, прохід її перед високим гостем), у протокольній практиці нашої країни відсутня будь-яка різниця у процедурі прийняття високих гостей — представників великих та малих держав.

Візити глав держав, урядів, офіційних делегацій на вищому рівні є однією з основних форм дипломатичної діяльності. Візити сприяють розвиткові міжнародних звязків, швидкому і авторитетному вирішенню гострих та складних питань міжнародного життя. Водночас вони є засобом реалізації багатьох інших форм дипломатичної діяльності — участь у міжнародних форумах, конгресах, конференціях, нарадах; у роботі міжнародних організацій; підготовка та укладання міжнародних договорів та угод тощо.

При цьому слід розрізняти візити глав держав, урядів, офіційних делегацій та візити дипломатичні, які є найважливішим засобом встановлення, підтримки та розвитку зв’язків з представниками офіційних, ділових кіл країни перебування, а також з дипломатичним корпусом.

Візити на вищому рівні як форма дипломатичної діяльності постійно розвиваються та вдосконалюються. У довоєнний період вони не мали постійного і систематичного характеру, були нечастими і більше протокольними заходами, ніж такими, з якими пов’язане вирішення тих чи інших міжнародних проблем. Такі візити не завжди завершувалися підписанням заключних документів.

При реалізації різних зовнішньополітичних заходів дипломатична служба кожної держави дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називається дипломатичним протоколом або, скорочено, протоколом. Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва чи представника. Саме в цьому полягає політичний зміст і значення дипломатичного протоколу.

Дипломатичний протокол створює відповідні умови для того, щоб відносини між державами, урядами та їхніми представниками могли розвиватися в дружній, мирній атмосфері та в обстановці взаємоповаги. Нині в міжнародному спілкуванні бере участь майже 300 держав, кожна з яких має свої соціально-економічний та суспільно-політичний устрій, історію, культуру, мову, релігію, традиції. Нормальне спілкування було б неможливим, якби всі вони не дотримувалися загальних принципів взаємовідносин, у першу чергу таких, як повага до державного суверенітету і національної незалежності, невтручання у внутрішні справи іншої держави, дотримання рівності між державами, територіальна цілість, дотримання умов міжнародних угод і договорів, суворе виконання взятих на себе зобов’язань.

Протокол — слово, що походить з грецького «protokollon» (protos — перший, а kola — клеїти) — у середньовіччі означав правила оформлення документів і ведення архіву. У цьому значенні термін «протокол» вживається і сьогодні, наприклад, протокол зборів, засідання; у судочинстві — протокол обшуку чи судового засідання. Ввійшовши ж у дипломатичну практику, це слово, крім оформлення документів, стало означати всі питання етикету і церемоніалу як складових частин дипломатичного протоколу. Етикет (від французького «etiquette») — це встановлені правила поведінки (поведінка в громадських місцях, манери, стиль одягу, форми звернень і привітань, відносини з оточуючими тощо); правила ввічливості (чемності) в дипломатичних колах. Церемоніал — це офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів, процесій (церемоніал зустрічі глави держави під час офіційного візиту, церемоніал вручення вірчих грамот і вступу посла на посаду, церемоніал підписання міжнародних договорів тощо).

Основоположною засадою дипломатичного протоколу є дотримання принципу міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Визначення дипломатичного протоколу різними авторами подається по-різному, але суть його практично залишається тією ж самою. Наприклад, «класики» дипломатичного протоколу і церемоніалу Джон Вуд та Жан Серре підкреслюють, що «в цілому протокол — це сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводу».

Сучасні автори визначають його так: «Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій у міжнародному спілкуванні».

«Дипломатичний протокол — сукупність загальноприйнятих у міжнародних відносинах правил, що визначають порядок здійснення різноманітних дипломатичних актів, форми зносин між дипломатами та керівними державними діячами різних країн» [6, с. 35].

«Протокол означає сукупність правил, у відповідності до яких в кожній країні офіційні представники регулюють порядок різних дипломатичних церемоній. Протокольні правила застосовуються при розробці багаточисельних деталей як надзвичайних церемоній, так і церемоній, пов’язаних з роботою представництв.

Протоколу дотримуються при переговорах, підготовці угод, надаючи їм урочистістю та пишністю більшої поваги до особливо важливих положень цих угод. У політичній та адміністративній структурі протокол відводить кожному своє місце, гарантує всім посадовим особам можливість користуватися його правилами, погоджує спірні питання старшинства, а також суперечності стосовно привілеїв та імунітетів.

Крім організації церемоній, протокол також визначає методи, рамки, поведінку й етикет і встановлює правила стосовно офіційного й особистого листування, форми одягу — всього того, що забезпечує кожному місце і повагу, які відповідають його офіційному положенню і які визначаються іншою політичною та адміністративною владою та самим суспільством» [8; с. 22].

Правила дипломатичного протоколу дозволяють підтримувати нормальні відносини між державами та їхніми представниками навіть у тому випадку, коли між сторонами мають місце претензії та розбіжності. Протокол — це своєрідна нейтральна зона зі своїми правилами та законами, і всім, хто знаходиться на цій території, необхідно підкорятися загальним вимогам. Однак, діючі зараз протокольні правила існували не завжди. Протокол — категорія історична, яка акумулює в собі багатовіковий досвід спілкування держав між собою. Відсутність у минулому більш або менш розроблених і загальновизнаних норм, про що йшла мова вище, постійно створювала незручності у взаємовідносинах між сторонами і навіть зумовлювала їх конфлікти. Це, власне, і диктувало необхідність усвідомленого прийняття загальновизнаних правил поведінки держав між собою.

Віденський (1815) і Аахенський (1818) конгреси вперше в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин і, зокрема, питання визначення старшинства дипломатичних представників. Ці політичні документи були першою спробою наділити юридичною силою і перетворити в норми міжнародного права деякі правила міжнародної ввічливості. Постанови Віденського та Аахенського конгресів, що визначили основу міжнародної протокольної практики, проіснували понад 150 років — аж до 1961 року, коли у Відні була підписана «Віденська конвенція про дипломатичні зносини».

Нині «Віденська конвенція про дипломатичні зносини» є базовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну діяльність суб’єктів міжнародного права. У Конвенції зафіксовані ранги дипломатичних представників, порядок визначення їхнього старшинства, привілеї та імунітети дипломатів, їхній статус, права та обов’язки та інші сторони дипломатичної місії держави та її агентів. Низка держав приєдналася до Конвенції шляхом її підписання та ратифікації, а деякі навіть інкорпорували її до своїх національних законодавств. Учасниками Конвенції є понад 160 держав, у тому числі й Україна. Але й ті країни, які формально не приєдналися до Конвенції, вимушені рахуватися з нормами, зафіксованими у цьому документі.

Крім цього основного документа, можна назвати й інші, які тією чи іншою мірою визначають дії протоколу. Це — «Віденська конвенція про консульські зносини» (1963), «Конвенція про імунітети і привілеї ООН» (1946), «Конвенція Організації американських держав про дипломатичний притулок» (Каракас, 1954). На основі цих документів, а також на основі двосторонніх угод і внутрішньодержавного законодавства здійснюється врегулювання тих питань, які виникають у процесі спілкування між сторонами.

Оскільки основні положення протоколу є загальновизнаними і дотримуються всіма країнами більш або менш однаково, можна говорити про протокол як про міжнародну категорію. Усі держави зобов’язані дотримуватися цих положень, незважаючи на те, що в актах міжнародного права немає чітких, письмово зафіксованих вимог це робити. Проте, деяким нормам дипломатичного протоколу надана юридична сила, а тому ретельне дотримання його норм є обов’язковим при:

— визнанні нових держав;

— встановленні дипломатичних відносин;

— призначенні глав дипломатичних представництв;

— врученні вірчих грамот;

— здійсненні дипломатичних візитів;

— проведенні бесід і переговорів;

— дипломатичному та особистому листуванні;

— організації дипломатичних прийомів;

— підписанні договорів та угод;

— скликанні міжнародних нарад та конференцій;

— організації зустрічей та проводів офіційних делегацій;

— відзначенні різних святкових та траурниx подій.

Хоча правила міжнародної ввічливості не мають обов’язкової сили, але, як свідчить протокольна практика, держави і дипломати намагаються дотримуватися загальновизнаних норм. Виконання правил протоколу ще не гарантує автоматичного досягнення успіху, однак, їхнє ігнорування гарантує невдачу будь-яких, навіть найкращих ініціатив. У зв’язку з цим не втратило своєї актуальності висловлювання французького дипломата Ж. Камбона: «Правила протоколу в цей час здаються дещо старомодними. Але не дотримуватися їх так само безглуздо, як і не знімати капелюха при вході до церкви або взуття при вході до мечеті. По суті, не все вже так безглуздо в цих урочистих дрібницях і забобонах» [4, с. 53].

Дипломатичний протокол є важливим інструментом реалізації основних принципів зовнішньої політики держави. Принцип суверенітету держави, наприклад, виражається в таких протокольних нормах, як виконання гімну, вияв почестей державному прапору тощо. Тут треба особливо зважати на те, щоб прапор був піднятий правильно з урахуванням його кольорів або інших важливих символів (у деяких країнах, наприклад, перевернений державний прапор означає стан війни).

Однак, до дипломатичного протоколу і церемоніалу слід завжди підходити надзвичайно уважно, бо будь-які відхилення, відступи від основних правил вельми помітні і добре відчуваються іншою стороною. Протокольне правило, застосоване один раз, не може бути довільно проігнороване наступного — ні стосовно до одного і того ж партнера, ні до будь-якої іншої особи, яка посідає таке ж положення. Будь-який прецедент загрожує тим, що може стати нормою. А змінити норму, як відомо, досить важко.

Протокол за своєю природою досить консервативне утворення, це одне з небагатьох явищ сучасного світу, яке не схильне до швидкоплинної моди і не змінює своїх традицій. Зрозуміло, зміни в протокольній практиці відбуваються, але мають вони здебільшого еволюційний характер. Але тут свою роль відіграють життєві реалії, зміни в суспільно-економічному ладі, політичні процеси, що відбуваються на міжнародній арені, науково-технічні досягнення тощо.

Отож, останнім часом у міжнародній протокольній практиці планувалася тенденція до раціоналізації і спрощення деяких елементів церемоніалу. Ці явища не суперечать, а, навпаки, сприяють подальшому процесу уніфікації протокольних вимог у створенні єдиного загальновизнаного кодексу норм. А Це, в умовах міжнародного спілкування, яке постійно розширюється, актуалізує завдання освоєння і застосування на практиці норм і принципів дипломатичного протоколу, який є, по суті, гарантією успішного виконання дипломатом своїх професійних обов’язків і, за словами відомого німецького політика і дипломата, канцлера Отто фон Бісмарка, з допомогою якого можна поставити політику держави, що розвивається, на належний рівень [8, c.27-28].

2. Сутність вимог до послуг ресторанного господарства (ГОСТ 30523-97)

Стандартні вимоги до здійснення послуг задекларовано у ДСТУ 3279-95 «Стандарти послуг. Основні положення», ГОСТ 30335-95 «Услуги населению. Термины и определения», ГОСТ 30523-97 «Услуги общественного питания. Общие требования». У цих нормативних документах наведений перелік послуг ресторанного господарства та основні вимоги щодо їх надання.

Суб’єкти господарювання здійснюють торговельно-виробничу діяльність у ресторанному господарстві через заклади ресторанного господарства.

Послуги, що надаються споживачам на підприємствах ресторанного господарства, визначаються як:

послуги харчування;
послуги з виготовлення кулінарної продукції і кондитерських виробів;
послуги з організації споживання і обслуговування;
послуги з реалізації кулінарної продукції;
послуги з організації дозвілля;
інформаційно-консультативні послуги та ін. [1]

Слід ретельно прояснити для себе, що всі послуги повинні відповідати вимогам: співпадати з метою призначення; точності й своєчасності надання; безпеки й екологічності; ергономічності та комфортності; естетичності; культурі обслуговування; соціальної адресності, інформативності. Студенту необхідно знати та розуміти характеристику перерахованих вимог.

Слід прояснити специфіку діяльності закладів ресторанного господарства, яка залежить від багатьох факторів, а саме: функцій підприємства, складу послуг, міста розташування, основного контингенту споживачів продукції та послуг і багато іншого.

Послуги харчування — це послуги з виготовлення кулінарної продукції, її реалізації і організації споживання відповідно до типу і класу закладу, тому вони поділяються на послуги харчування: ресторану, бару, кафе, закусочної, їдальні тощо.

Послуги з реалізації продукції власного виробництва і закупних товарів та послуги з організації споживання є двома складовими поняття організація обслуговування.

Послуги з виготовлення кулінарної продукції і кондитерських виробів у закладах ресторанного господарства включають:

— виготовлення кулінарної продукції та кондитерських виробів на замовлення споживачів, у тому числі у складному виконанні та з додатковим оформленням;

— виготовлення страв з сировини замовника;

— послуга кухаря, кондитера з виготовлення страв, кулінарних і кондитерських виробів удома;

Послуги з реалізації продукції включають:

— реалізацію кулінарних та кондитерських виробів за межами закладу ресторанного господарства;

— відпуск обідів додому;

— комплектування наборів кулінарної продукції в дорогу, в тому числі туристам для самостійного приготування.

У процесі обслуговування, як правило, заклади ресторанного господарства надають споживачам комплекс послуг. Перелік послуг, що надають заклади ресторанного господарства, залежить від типу і класу закладу. Послуги повинні мати соціальну адресність, тобто відповідати вимогам певного контингенту споживачів.

При їх наданні слід враховувати вимоги ергономічності, що характеризується відповідністю умов обслуговування гігієнічним, антропометричним і фізіологічним можливостям споживання. Дотримання вимог ергономічності сприяє забезпеченню комфортності обслуговування, збереженню здоров’я і працездатності споживача.

Естетичність послуг (наступна важлива вимога) характеризується гармонійністю архітектурно-планувального і колористичного рішення приміщень, а також умовами обслуговування, у тому числі зовнішнім виглядом обслуговуючого персоналу, сервуванням столу, оформленням і подаванням страв.

Вимога інформованості передбачає повне, достовірне та своєчасне інформування споживача про надавані послуги, зокрема по харчовій та енергетичній цінності кулінарної продукції, що дозволяє споживачу, з урахуванням віку та стану здоров’я, правильно підібрати меню. Вимоги інформативності забезпечуються також різними видами реклами.

Послуги закладів ресторанного господарства і умови їх надання повинні бути безпечні для життя і здоров’я споживачів, забезпечувати збереження їх майна і охорону навколишнього середовища. Умови надання послуг повинні відповідати вимогам діючої нормативної інформації за рівнем шуму, вібрації, освітлення, стану мікроклімату, санітарним нормам і правилам, архітектурно-планувальним і конструктивним рішенням, вимогам електро-, пожежо- та вибухобез-печності. Екологічна безпека повинна забезпечуватися дотриманням встановлених вимог охорони навколишнього середовища до території, технічного стану та утримання приміщень, вентиляції, водо-забезпечення, каналізації тощо, а також положень державних стандартів системи безпеки праці.

Виробничий та обслуговуючий персонал повинен мати відповідну спеціальну підготовку щодо дотримання санітарних вимог і правил особистої гігієни на виробництві, при зберіганні, реалізації та організації споживання кулінарної продукції [1].

3. Етнічні норми ділового прийому туристів із Греції

Головне церковне свято в Греції — Великдень. Увечері в пристрасну п’ятницю в селах віруючі простують за уквітчаним епітафіос — балдахіном, що символізує труну і плащаницю Христа.

На наступний день починаються приготування до свята. Ріжуть баранів, з лівера готують пасхальну майїрицю. Об 11 вечора вся община збирається в церкві, і починаються пасхальні співи. Близько 12-тої священик наказує погасити свічки. Церква занурюється у темряву доти, доки у вівтарі не спалахують пасхальні свічки. Всі спрямовуються до вівтаря, щоб запалити свічки. «Христос анести!» — «Христос воскрес!» — лунає в церкві. На переповненій площі спалахує величезне пасхальне багаття, вибухають петарди і фейєрверки. З засвіченими свічками люди розходяться по будинках, щоб від пасхальної свічки запалити лампади перед іконами. На стіл подають майїрицю, котять по столу фарбовані пасхальні яйця. Для того, чиє яйце вціліє в цьому «змаганні», рік буде вдалим.

У понеділок свято продовжується. У повітрі розносяться запахи смаженої баранини і квітучих лимонів. Молодь танцює.

Танці в Греції — неодмінний елемент свята, будь то іменини, що відмічаються тут як день народження, або весілля. Для «сеїмбекіко», що виконується чоловіками під запальну музику, характерні майже акробатичні стрибки. А всесвітню славу сіртаки приніс фільм «Грек Зорба». Відтоді цей типово грецький танець звучить ледве чи не в кожному фільмі. Прообраз сіртаки — сіртос — досить складний танець-хоровод, що виконується в темпі, що прискорювався. Щоб акторам було легше освоїти сіртос, і був вигаданий спрощений його варіант — сіртаки.

Грецька кухня не рясніє гострими приправами. Для приготування блюд часто використовують листя винограду. Взагалі, фаршировані овочі — одне з основних яств грецької кухні, і як правило з невеликою кількістю солі і перцю, що важливо для тих, хто стежить за фігурою. Практично всі блюда приправлені лимонним соком.

Найбільш популярні блюда: «барбуни» — морська риба; «гарідес» — креветки; «омар кальмаракіа» — кальмари; «хоріатіки салату» — овочевий салат з шматочками бринзи; «доматес гемістес» — печені томати; «мелітсанес» — баклажани, фаршировані рисом і м’ясом; «пастісіо» — пудинг або суфле з макаронів; «сувлакіа» — шматочки м’яса; «тарамосалата» — салат з риб’ячої ікри; «авголімоно» — рисовий суп, заправлений яйцем і лимоном; «мусакас» — пиріг з картоплі, м’яса і баклажанів.

На Кріті традиційними блюдами вважаються: «стафідо» — кролик, тушкований з мукою; «хохли» — равлики і варене козяче м’ясо.

Найпоширеніші напої: кава (подають зі склянкою води) і вино. З міцних напоїв: «узо» — анісова горілка рака; «мастика» — оброблена смолою мастичного дерева; «рецина» — біле вино, оброблене сосновою смолою; коньяк «Метакса» [2, c. 95].

До греків найкраще звертатися по прізвищу, якщо, звичайно, вони самі не попросять вас називати їх на ім’я.

Вітатися за руку не прийнято, особливо з жінками.

Цілувати жінці руку вважається пихатим, найкраще уникати цього.

Розмовляти з греками найкраще на відстані. У них не прийнято при бесіді стояти близько.

Якщо ви вирішили відправитися в гості з квітами, то в Греції можна дозволити собі купити і парну кількість квіток, тут на це увагу не звертають.

У гостях не прийнято роззувати, тому кімнатні тапочки вам не знадобляться.

У Греції ні в якому разі не можна робити зауваження чужим дітям, навіть якщо вони вам дошкуляють, це образить їх батьків.

У релігійні храми прийнято входити скромно одягнутим, потрібно уникати міні-спідниць і відкритих плечей.

По газонах, засіяних травою, спокійно можна ходити, на них можна лежати, грати в м’яч або бадмінтон.

У кав’ярні без кавалера жінкам заходити не рекомендується. Вас не виженуть, але подивляться криво.

За столом можна цокатися келихами, наповненими навіть не спиртними напоями, а соком або звичайною водою. Тостів в Греції не вимовляють [6, c. 214-215].

Список використаних джерел

ГОСТ 30523-97 «Услуги ресторанного хозяйства. Общие требования»
Калашник Г. Вступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету: навч. посіб.. — К. : Знання, 2007. — 143с.
Ріяка В. Дипломатичний протокол: Навч. посібник / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Нац. юрид. акад. України, 2006. — 134с.
Руденко Г. М. Основи дипломатичного протоколу. — К. : Бліц- Інформ, 1996. — 184с.
Сагайдак О. П. Дипломатичний протокол та етикет / Навчальний посібник / К.: Знання, 2006.- 380 c.
Статінова Н. Етика бізнесу: Навчальний посібник/ Ніна Статінова, Світлана Радченко; М-во освіти і науки України, Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К., 2001. — 279 с.
Стоян Т. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навчальний посібник/ Тетяна Стоян,; М-во освіти і науки України, Київ. економ. ін-т менеджм.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 231 с.
Тимошенко Н. Корпоративна культура: Діловий етикет: Навч. посібник. — К. : Знання, 2006. — 392с.
Чмут Т. Етика ділового спілкування: Навчальний посібник/ Т.К. Чмут, Г.Л. Чайка,. — 2-е вид., пере-роб. і доп.. — К.: Вікар, 2002. — 223 с.