Порядок денний — 2000 ( Agenda -2000) та програма дій 2000-2006

Arial

-A A A+

Вступ

Глави держав та урядів ухвалили «Програму 2000» в березні 1999 року на Берлінському самміті.

«Програма 2000» (Agenda 2000) – програма дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головна мета якої – реформування політик Союзу (головним чином, сільськогосподарської та структурної) і визначення фінансової перспективи на період 2000 – 2006 рр.

Викладений на 1300-х сторінках Порядок денний – 2000 представляє скрупульозну оцінку ступеня готовності для членства десяти країн-претендентів із Центрально-Східної Європи й рекомендує, щоб переговори про доступ почалися з Угорщиною, Польщею, Естонією, Чеською Республікою й Словенією. Вони розцінені як найбільш підготовлені до виконання набору критеріїв, установлених ЄС на сутулості в Копенгагені в червні 1993 р.

Головними цілями Європейського Союзу у відповідності із Амстердамським договором є:

створення міцного союзу народів Європи;
сприяння збалансованому та тривалому економічному прогресу завдяки ліквідації внутрішніх кордонів, посиленню економічної і соціальної взаємодії;
утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі – і спільної оборонної політики;
розвиток співробітництва в юридичній сфері;
збереження та примноження загального добробуту.

Європейський Союз є високомобільною організацією, тобто такою, яка упродовж певного періоду переглядає свої стратегічні і тактичні орієнтири. Прикладом цього можуть слугувати історичні рішення Європейської Ради у Берліні (березень 1999 року) та ухвалений нею “Порядок денний-2000” (Agenda-2000). Саме цей документ визначив пріоритетні напрямки розвитку Європейського Союзу упродовж наступних семи років (2000-2006 рр.)., а також основні напрямки підтримки чотирьох “сенситивних” (чуттєвих) галузей європейської економіки (сільського господарства, металургійної промисловості, текстильної індустрії і рибальства) та депресивних регіонів країн-учасниць ЄС.

1. Порядок денний — 2000 (Agenda — 2000) — програма дій Європейського Союзу на період 2000-2006 рр.: основні поняття та характеристика

«Програма розвитку ЄС 2000» — це програма дій, представлена Комісією 15 липня 1997 p. у відповідь на запит Європейської Ради (засідання якої відбулося в Мадриді у грудні 1995 р.) подати загальний документ про розширення ЄС, а також про реформування спільної політики та щодо обговорення майбутньої фінансової структури Союзу після 31 грудня 1999 р. У Програмі 2000 розглядаються всі проблеми, що постали перед ЄС на початку XXI століття. До неї додаються висновки Європейської Комісії (фактично — уряду Євросоюзу) щодо країн, які подали заяви про вступ у члени ЄС.

Програма 2000 складається з трьох частин:

у першій розглядаються питання внутрішнього механізму функціонування ЄС, зокрема реформа спільної сільськогосподарської політики та політики економічного єдності та соціальної згуртованості. У ній також містяться рекомендації щодо створення найкращих умов для вирішення завдання розширення ЄС і пропонується у період 2000—2006 pp. запровадити нову фінансову структуру;
У Другій частині викладено пропозиції щодо посилення стратегії щодо країн, які прагнуть вступити до ЄС. Вона включає два нові елементи: партнерство з країнами, які подали заяву про вступ до ЄС, розширення їхньої участі у програмах Співтовариства та механізми застосування законодавчої бази Співтовариства;
третя частина містить дослідження впливу розширення ЄС на політику Євросоюзу у різних сферах.

Ці першочергові завдання знайшли своє відображення приблизно у двадцяти законодавчих пропозиціях, висунутих Європейською Комісією у 1998 р. На засіданні Європейської Ради в Берліні було досягнуто загальнополітичної домовленості щодо прийняття у 1999 р. пакету законодавчих актів і того ж року були ухвалені відповідні заходи щодо їх реалізації. Ці заходи на період 2000—2006 pp. охоплюють чотири тісно пов’язані між собою сфери:

реформування спільної сільськогосподарської політики,
реформування структурної політики,
інструменти підготовки до розширення ЄС,
фінансову структуру.

З 2000 р. ЄС приступив до виконання чергової програми (2000-2006 рр) реалізації регіональної політики, принципи якої певною мірою повторюють принципи попередньої програми. Тільки тепер наголос робиться на так званій політиці згуртування. У цей період від вищих інститутів і органів очікуються рішення, покликані скоріше змінити якісний бік стратегії зімкнення, чим підсилити її фінансові можливості [11, c. 4-5].

Фактично, політика згуртування означає переплетення регіональної політики і соціальної політики, коли вони вже не розглядаються ізольовано один від одного. Політика згуртування допускає одночасне згуртування по горизонталі (між регіонами — регіональна політика) і по вертикалі (між прошарками суспільства — соціальна політика). Січень 2000 року позначився прийняттям двох важливих рішень, що поклали початок формуванню удосконаленої системи контролю за витратою бюджетних засобів ЄС, які виділяються відсталим державам-членам.

По-перше, підписано угода про співробітництво між Європейською комісією і Європейським інвестиційним банком з метою підвищити ефективність фінансової допомоги банку і Структурних фондів ЄС для розвитку депресивних регіонів. У рамках угоди Комісія відтепер буде регулярно користуватися послугами експертів Європейського інвестиційного банку для перевірки рентабельності проектів, що фінансуються не тільки з бюджету Фонду згуртування, але і коштами Європейського фонду регіонального розвитку. Такій же перевірці з боку ЄІБ будуть підлягати програми підтримки соціально-економічного розвитку країн-кандидатів, що фінансуються з бюджету ЄС.

По-друге, підсилюється екологічна експертиза програм для держав-членів, а також уводяться більш жорсткі норми виділення допомоги, відповідно до котрих фінансування невідповідним екологічним стандартам програм може бути припинено спеціальним рішенням Комісії ЄС.

На постсоціалістичні країни, що стали членами ЄС, поширюється Спільна сільськогосподарська політика (ССП). Власне, країни Центральної та Східної Європи ще з кінця 90-х років минулого століття почали запроваджувати щодо аграрного сектора політико-економічні інструменти, аналогічні тим, що застосовуються в ЄС. Ці країни є близькими сусідами і традиційними торговельними партнерами, отже для того, щоб швидко і ефективно пристосуватися до цих змін, Україні необхідно враховувати особливості ССП.

Основні цілі Спільної сільськогосподарської політики формулюються наступним чином:

зростання продуктивності сільського господарства шляхом просування технічного прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва і оптимального використання факторів виробництва, зокрема, праці;
забезпечення стандартів життя сільського населення, зокрема, шляхом підвищення доходів зайнятих у сільськогосподарському виробництві;
стабілізація ринків;
забезпечення запасів продовольства;
забезпечення продовольством споживачів за прийнятними цінами.

CСП базується на трьох принципах:

Єдиний ринок, що має подвійне значення: застосування до сільськогосподарських продуктів правил вільного пересування товарів між країнами-учасницями і встановлення спільних цін і підтримки в євро.
Преференції ЄС, що реалізуються: через захист спільного ринку від імпорту сільськогосподарської продукції з третіх країн за низькими цінами з метою гарантування доходів європейських фермерів; через захист від коливань світового ринку для підтримки стабільності.
Солідарні фінанси: витрати на впровадження ССП повинні здійснюватися всіма членами на загальних підставах незалежно від національних інтересів. У 1962 році було засновано єдиний сільськогосподарських фонд [8].

Основні механізми ССП нині такі:

Інтервенційні ціни. Метою встановлення інтервенційної ціни є підтримка цін і гарантування доходів фермерів. Вони застосовуються для таких видів продуктів: зернових, рису, цукру, масла, сухого молока і яловичини. За цими заздалегідь оголошеними цінами ЄС через різні національні державні інтервенційні агентства, що здійснюють заходи щодо регулювання ринку, скуповує місцеві продукти у випадку, коли ринкові ціни падають нижче за рівень контрольних, що гарантує підтримку ринкових цін на певному рівні. За цими цінами скуповується продукція у випадку перенасичення ринку того чи іншого продукту, а також збуваються накопичені запаси у випадку, коли ринкові ціни перевищують контрольні. Ці закупки спричиняють накопичення надлишків сільськогосподарської продукції у великих масштабах, що потім йдуть на експорт за демпінговими цінами, на переробку. Вони необхідні для того, щоб не допускати заповнення європейських ринків дешевшою імпортною продукцією. Донедавна використовувався змінний податок на імпорт, спрощений механізм дії якого полягав в тому, що спочатку визначалася внутрішня ціна кожного продукту, а потім вона оподатковувалася до такого рівня, щоб імпорт не збивав внутрішні ціни. Згідно з «Угодою про сільське господарство» Уругвайського раунду переговорів ГАТТ, з 1995 р. ці змінні величини були замінені фіксованими імпортними митами, які поступово скорочуються. Між 1995 і 2000 р. вони були скорочені на 15 % порівнюючи з базовим періодом 1986—1988 р. Для зернових Угода передбачала, що різниця між імпортною ціною на митниці і інтервенційною ціною не повинна перевищувати 55 % інтервенційної ціни. Цей пункт Угоди дуже важливий, тому що рівень захисту від імпорту став визначати межу маневрування внутрішньою ціновою політикою. Було введено також тарифні квоти на імпорт за зниженими тарифами певної кількості кожного виду сільгосппродукції — принаймні 3 % обсягів внутрішнього споживання 1995 р. і 5 % 2000-го.
Експортні субсидїї використовуються з метою компенсації товаровиробникам ЄС різниці у вартості їхньої продукції при експорті за нижчими цінами на світових ринках. Із зростанням виробництва зростають обсяги продукції, що потребують субсидій для продажу за демпінговими цінами на світових ринках. Згідно з угодами Уругвайського раунду експортні субсидії були скорочені на 36 % за вартістю і 21 % за обсягами протягом 1995—2000 pp., порівнюючи з базовим періодом 1986—1990 pp.

Проведена ЄС політика підтримки значною мірою стимулювала експорт сільськогосподарської продукції і за рядом товарних позицій сприяла перетворенню ЄС із нетто-імпортера в нетто-експортера.

Позитивними наслідками політики інтервенційних закупок ЄС є самодостатність у забезпеченні продовольством і збільшення експорту. Однак, це було досягнуто не шляхом вільної конкуренції, а завдяки суттєвим субсидіям, у кінцевому рахунку сплачуваних споживачами [12, c. 58].

Еволюція Спільної сільськогосподарської політики ЄС. Основи ССП щодо цін і ринкової політики були сформульовані 1960 року. ЄС 1962 року схвалив пакет заходів аграрної політики, що передбачав створення шістьох спільних організацій на ринках зернових, свинини, яєць, птиці, фруктів і овочів, вина, створення гарантійного фонду і встановлення фінансових правил.

Відтоді ССП була суттєво реформована тричі: 1992 р. (так звана реформа Мак Шеррі), 1995 р. в ході Уругвайського раунду переговорів ГАТТ і 2000 р. (так звана Agenda 2000).

ССП впроваджується через такі політичні інструменти:

ринкова політика, що була започаткована 1962 p. і впроваджується через спільні організації ринку;
політика щодо розвитку сільської місцевості, соціальна і структурна політики, започатковані 1972 р. з метою адаптації і модернізації сільськогосподарських структур і підтримки європейської моделі сільського господарства, основаної на розвитку багатофункціонального сільського господарства; політика щодо розвитку сільської місцевості стала другим основним принципом ССП починаючи з 1999 p.;
гармонізація національного законодавства у питаннях, що не охоплені спільними організаціями ринку.

Перша серйозна реформа спільної сільськогосподарської політики, так звана реформа Мак Шеррі, була започаткована з 1992 p. і передбачала передачу значної частини підтримки від споживачів до платників податків. Таким чином, політика ССП стала відходити від підтримки цін і управління ринком до підтримки шляхом прямих виплат. Більше уваги почало приділятися захисту довкілля, становленню молодих фермерів. Реформа 1992 р. складалася з двох частин. Перша частина стосувалася цін і системи підтримки. Вона передбачала зниження гарантованих цін до рівня, наближеного до рівня світових цін, повної компенсації за втрати доходів шляхом надання прямих допоміжних виплат фермам; зусилля по регулюванню обсягів сільськогосподарської продукції шляхом заходів по виведенню земель з обігу і встановленню меж на виплати надбавок за тварин. Реформа намагалася зменшити дисбаланси ринку, стимулювати попит через зниження цін. Реформа здійснювалася дуже успішно і привела до більшої збалансованості ринків, зменшення запасів продовольства.

На ринку зернових виведення земель з обігу сприяло контролю за обсягами виробництва, а цінова конкуренція дозволила збільшити обсяг продаж на внутрішньому ринку, в основному фуражного зерна. Ринкові ціни зросли більше, ніж передбачалося. Між 1992 і 1996 р. доходи фермерів зростали щорічно на 4,5 % [5, c. 82-83].

2. Взаємодія «Плану дій — 2000» та сільського господарства

Реформа «Agenda 2000» здійснювалась протягом семирічного періоду (2000—2006 pp.). Реформа мала поглибити і розширити попередню реформу 1992 року шляхом більш широкої заміни цінової підтримки прямим виплатами допомоги і підтримки цих процесів відповідною політикою розвитку сільської місцевості. Реформа спрямована на підвищення рівня конкурентоспроможності європейського сільського господарства на внутрішньому і зовнішніх ринках. Безпека і якість продовольства є двома важливими аспектами конкурентоспроможності. Дві основні цілі ССП залишаються наступними: забезпечення належних стандартів життя сільських громад і стабільність доходів фермерів. Нова політика розвитку сільської місцевості доповнила заходи по розвитку сільської місцевості шляхом введення компенсаційних виплат для гірських і менш сприятливих регіонів. Крім розвитку сільської місцевості, реформування охоплює сектор зернових, зернобобових і олійних культур, свинини і яловичини, молока і молочних продуктів, вина.

Зокрема, інтервенційні ціни на зернові планується знизити на 15 %, збільшити виплати прямої допомоги фермерами таким чином, щоб компенсувати 50 % втрат від зниження інтервенційних цін. Темпи обов’язкового виведення земель з обігу встановлені на рівні 10 % на весь період реформи, причому, дрібні виробники (ті, що виробляють менше 92 тонн зерна) звільнені від обов’язкового виведення земель з обігу.

Базові ціни на свинину і яловичину поступово будуть знижені на 20 %, інтервенційні цін на молоко — на 15 %. Втрати доходу від зниження цін компенсуються фермерам.

Нова політика розвитку сільської місцевості, що впроваджується в ході реформи, базується на двох принципах:

— децентралізації відповідальності;

— гнучкості.

Нею передбачено впровадження трьох форм підтримки сільської місцевості:

Сприяння розвитку сільського і лісового господарства (основні заходи полягають у модернізації ферм, сприянні переробці і маркетингу; життєздатність ферм підкріплюється заходами допомоги молодим фермерам при заснуванні господарства і створенням умов для раннього виходу на пенсію). Вперше лісове господарство визнане суттєвим аспектом розвитку сільських територій і вживаються заходи його підтримки з огляду на значення для довкілля.
Сприяння зростанню конкурентоспроможності сільської місцевості. Основна мета полягає у підтримці рівня життя сільських громад, сприяння диверсифікації і створенню нових видів діяльності. Вживаються заходи для створення нових джерел доходів і робочих місць.
Збереження довкілля і унікального європейського сільського культурного спадку. Інтеграція аспектів збереження довкілля у ССП підсилена шляхом поширення компенсаційних виплат, традиційно вживаних для менш сприятливих регіонів, на регіони, де фермерство обмежується через обставини, пов’язані із збереженням довкілля [13, c. 81].

Пропозиції реформи «Agenda 2000» розроблені з метою реалізації європейської моделі сільського господарства, характеристиками якої є:

— конкурентоспроможний сільськогосподарський сектор, здатний конкурувати на світовому ринку без надмірного використання субсидій, які все менше сприймаються на міжнародному рівні;

— сільськогосподарський сектор, де методи виробництва є здоровими, екологічними і здатними виробляти якісну продукцію;

— сильно диверсифікований сільськогосподарський сектор, що несе відповідальність не тільки за виробництва, але і за підтримку різноманітності ландшафтів і активну сільську громаду, що створює і підтримує робочі місця;

— проста, більш зрозуміла аграрна політика з чіткою розмежувальною лінією між тим, що може вирішуватися на рівні ЄС, a що — державами-членами;

— сільськогосподарська політика, яка доводить, що витрачені кошти виправдані послугами, які очікує суспільство від фермерів.

Європейська Комісія ухвалила низку кроків, які мають ефективно просувати європейську сільськогосподарську продукцію на зовнішніх ринках і активно інформувати потенційних споживачів. Єврокомісія схвалила 8 рекламних та інформаційних програм, поданих державами-членами ЄС. Завдяки цим програмам європейці планують вийти на сільськогосподарські ринки США, Канади, Росії, України, Австралії, Японії, Китаю, Індії, Бразилії, Норвегії та Швейцарії. Серед високоякісної продукції, яку пропонує міжнародним споживачам європейський аграрний сектор — вино, сир, фрукти, оливи. За попередніми підрахунками, Європейська Комісія виділяє на справу просування європейського товаровиробника на зовнішні ринки половину від потрібних для реалізації запропонованих програм коштів — 8,2 мільйонів євро. «Підвищення конкурентоспроможності якісних товарів з ЄС на зовнішніх ринках — непросте завдання. Інвестуючи у рекламу та інформаційні кампанії на підтримку наших сільськогосподарських товарів за межами ЄС, ми показуємо свою готовність гідно виконати це завдання», — сказала Комісар з аграрних питань та сільського розвитку Маріан Фішер Боель.

Головний елемент промоційних програм — підкреслення конкурентних переваг європейської сільськогосподарської продукції, насамперед, якості, гігієни, безпечності, харчових цінностей, зручності упаковки і маркування. Неабияке значення мають принципи екологічної чистоти та гуманного ставлення до тварин, покладені в основу вироблення таких товарів. Дедалі ширшого визнання набуває продукція органічного фермерства. У рамках програм організовуються виставки та проводяться інформаційні кампанії, у яких акцент ставиться на системах гарантування походження і відповідності продукції та її традиційних особливих якостей. Зокрема, для реклами європейського вина активно використовується той факт, що воно повністю відповідає усім стандартам ЄС і вироблене з винограду, який вирощують в традиційних виноробних регіонах. Програми також мають і аналітичну складову. Європейські виробники та продавці вивчають нові ринки і потенційний попит [11, c. 8-9].

У світлі можливого приєднання України до COT і ЄС, у разі надмірної державної підтримки, перед Україною в перспективі можуть постати проблеми щодо внутрішнього надвиробництва сільськогосподарської продукції, що не матиме виходу на світові ринки внаслідок низької конкурентоспроможності. Тим більше, що не всі країни йдуть шляхом збільшення державної підтримки аграрного сектора. Так, багато потужних аграрних країн, такі як Нова Зеландія і Австралія, дотримуються лібералізації аграрної політики, знижуючи державну підтримку аграрного сектора, довівши її у 2006 р. до 3 % і 9 % вартості всієї сільськогосподарської продукції відповідно.

ЄС займається питаннями екологічного сільського господарства. Екологічне сільське господарство визначається як система господарювання, де різко обмежується або вилучається використання штучних хімічних добрив, хімічних засобів захисту і регулювання розвитку рослин, хімічних кормових додатків і стимуляторів росту худоби. Воно повинно базуватися здебільшого на використанні біологічних прийомів і методів ефективного господарювання — сівообігу, органічних і зелених добрив, азотофіксуючих рослин, рослинних і післяжнивних залишків, спеціальній механічній обробці ґрунтів, біологічних способів захисту рослин, селекції рослин тощо. Екологічне сільське господарство засноване на повазі до довкілля, підтриманні плодючості ґрунтів, збереженні генетичної різноманітності.

Іспанський професор Л. Бальєстеро Ернандес зазначав, що саме екологічне сільське господарство наближає агрономію до екології, приділяє певну увагу системам, які підтримують життя на землі, і справляє мінімальний негативний вплив на довкілля порівняно з традиційним сільським господарством. У природі відсутня рівновага, існують хвороби і шкідливі комахи, і все це необхідно контролювати. В традиційному сільському господарстві з використанням отрутохімікатів ця рівновага порушується. Екологічне сільське господарство пристосовується до довкілля, щоб не змінювати його. Тому в сільській місцевості хлібороб повинен здійснити важливі зміни у виробництві, особливо в найменш конкурентоспроможних зонах. У будь-якому разі збільшення продажу і експорту екологічно чистої продукції (споживач відрізнятиме таку продукцію за спеціальною етикеткою) означає, що екологічне сільське господарство — це саме рентабельна альтернатива хліборобів, яка стане прибутковою і вигідною для всіх споживачів. Метою екологічного сільського господарства є одержання аграрної продукції найвищої якості. Зрозуміло, що така продукція завжди буде конкурентоспроможною [2, c. 46].

«Порядок денний 2000 р.» робить висновок, що розширення принесе значні політичні й економічні переваги. Але будуть відзначатися великі розходження між державами-членами й буде потрібно значне коректування в економічних секторах і регіонах. Держави-кандидати будуть мати потребу в значному внеску в області захисту навколишнього середовища, у сферах транспорту, енергетики, структурної перебудови економіки, трансформації сільськогосподарської інфраструктури й сільського господарства. Атомні електростанції повинні будуть відповідати міжнародним вимогам безпеки.

Комісія дійшла висновку, що немає ніякої необхідності підвищувати поточну верхню межу видатків ЄС вище 1,27% ВНП держав — членів. Нова фінансова структура прагне задовольняти три вимоги:

— вона повинна охопити досить тривалий період часу;

— вона повинна бути здатна фінансувати істотні потреби;

— вона повинна гарантувати надійне керування суспільними фінансами.

У грудні 1999 року на Європейській Раді в Берліні були визначені основні цілі реформи «План дій 2000» або в англійському варіанті «Agenda 2000»: сільське господарство ЄС повинне бути конкурентоспроможним; охороняти навколишнє середовище й забезпечувати високу якість; давати широку гаму різноманітних продуктів і сполучити виробництво з розвитком сільської місцевості; аграрна політика повинна бути простою та зрозумілої, і фінансову відповідальність за неї повинні справедливо ділити між собою всі країни Союзу; безпека й якість продуктів — на першому місці.

Ще одним нововведенням Плану дій-2000 був принцип модуляції, відповідно до якого прямі платежі на одну ферму здійснювалися залежно від рівня зайнятості на фермі. Кошти, отримані від модуляції й перехресної відповідності, могли бути використані не тільки з метою проведення екологічних заходів, але й для розвитку сільських територій (НІМЕЦЬКА КОНСУЛЬТАТИВНА ГРУПА ПРИ УРЯДІ УКРАЇНИ, 2005).

Відповідно до договору Плану дій 2000, ЄАП повинна була бути переглянутою в 2003 р. Це вилилося в новий етап еволюції ЄАП ЄС. 26 червня 2003 року Рада міністрів ЄС у Люксембурзі після 15 годин і трьох раундів дуже важких переговорів прийняв проект реформи ЄАП.

Реформа «Agenda 2000» здійснювалася протягом семирічного періоду (2000-2006 рр.). Реформа поглибила і розширила попередню реформу 1992 р. шляхом більш широкої заміни цінової підтримки прямим виплатами допомоги і підтримки цих процесів відповідною політикою розвитку сільської місцевості.

Реформа була спрямована на підвищення рівня конкурентоспроможності європейського сільського господарства на внутрішньому і зовнішніх ринках.

Безпека і якість продовольства є двома важливими аспектами конкурентоспроможності.

Дві основні цілі ССП є наступними: забезпечення стандартів життя сільських громад і стабільність доходів фермерів.

Нова політика розвитку сільської місцевості доповнила заходи по розвитку сільської місцевості шляхом введення компенсаційних виплат для гірських і менш сприятливих регіонів. Крім розвитку сільської місцевості, реформування охопило сектор зернових, зернобобових і олійних культур, свинини і яловичини, молока і молочних продуктів, вина [1, c. 57].

Протягом фінансового періоду 2000-2006 рр. директиви Єврокомісії були згуртовані навколо трьох напрямів:

І. Поліпшення конкурентоспроможності регіонів — втручання Структурних Фондів повинні сприяти посиленню конкурентоспроможності регіонів, підтримуючи фірми в розширенні їх діяльності, створенні робочих місць та підвищенні продуктивності.

ІІ. Зростання і покращення зайнятості — запроваджена європейська стратегія зайнятості, яка просуває узгоджену діяльність в цій сфері в межах ЄС, оскільки зайнятість стала номером один в забезпеченні соціального захисту.

ІІІ. Забезпечення балансу між сільськими та міськими територіями — Одна з головних умов для поширення згуртованості серед європейських регіонів, гарантія взаємозалежності і балансу між міськими і сільськими територіями з врахуванням їх проблем.

Підсумок отриманих в ході дослідження результатів дозволяє сформулювати висновок про існування особливої уваги до розвитку сільських територій у ЄС, що забезпечується регіональною політикою через її основні завдання в регіонах впливу Структурних Фондів і заходи, що передбачаються окремими суспільними ініціативами. Серед усього зазначеного, для України корисним повинен бути не тільки і не стільки досвід стосовно фінансового забезпечення розвитку сільських територій завдяки застосуванню інструментів регіональної політики, скільки прозорість механізму віднесення регіону до категорії проблемних, а отже, і оперативність у вирішенні проблем, уникаючи їх накопичення [11, c. 10-11].

Висновки

Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення:

Одержавши мандат у січні 1995 р., голова Жак Сантер поставив перед Європейською комісією дві фундаментальних мети: зміцнення Союзу й підготовку розширення. 16 липня 1997 після того, як Амстердамський договір відкрив шлях, він представив «Порядок денний 2000» для Європейського парламенту, деталізовану стратегію комісії з метою зміцнення й розширення Союзу на початку XXI сторіччя.

«Порядок денний 2000» пояснює, що розширення «спричинить реальні надвитрати для існуючих 15 членів, «хоча вони будуть розтягнуті на тривалий періоду часу». Комісія затверджує суму в 75 млрд. ЕКЮ — «справжній план Маршала для країн Центрально-Східної Європи», сказав голова Сантер. Однак Комісія вважає, що завдання не вимагають збільшення межі на доходи Союзу («власні ресурси»).

«Порядок денний 2000» зіставляє три виклики, що стоять перед Союзом:

1) як підсилити й перетворювати політику Союзу так, щоб вона могла одночасно мати справу з розширенням і забезпечити стійкий ріст, більш високу зайнятість і поліпшити умови життя для громадян Європи;

2) як вести переговори про розширення, й у той же час енергійно підготовлювати всі країни — претенденти до вступу;

3) як фінансувати розширення, сприяти підготовці й розвивати внутрішню політику Союзу. Ціль комісії полягає в тому, щоб орієнтувати внутрішню політику набагато більш рішуче на європейські економічні й соціальні цілі, у той же час формуючи ключові напрямки через розширення.

Завдання програми «Agenda 2000» полягало в децентралізації САП стосовно виплат виробникам сільськогосподарської продукції, підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора ЄС, продовольства та більш високого рівня його доступності для нових країн-членів. Саме прийняття радикального політичного рішення щодо розширення Євросоюзу на схід викликало потребу у структурних перетвореннях у галузі сільського господарства та додаткових фінансових ресурсах на 2000-2006 рр.

Економічна історія генезису САП ЄС дає підстави для деяких узагальнень. Адаптація національних економік європейських країн до правил і стандартів Спільного аграрного ринку — це тривалий процес із недостатньо прогнозованими наслідками, особливо для країн-аутсайдерів. Додатковим ризиком для САП є те, що не розроблено надійного механізму, який би унеможливлював перетворення сільського господарства менш розвинених держав у сировинну зону «старого ядра» лідерів Союзу. Країнам ЄС та к і не вдалося остаточно узгодити зміни політики в галузі сільського господарства, необхідні для забезпечення розширення ЄС на Схід. Це є свідчення того, що й надалі САП являтиме собою перехідну структуру на шляху від нації-держави до дійсно наддержавної системи, обтяжену різними обмеженнями та національними суперечностями.

Список використаної літератури

Аграрний сектор України на шляху до євроінтеграції: Монографія / за ред. О.М. Бородіної. – Ужгород: ІВА, 2006.
Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі / Пер. з англ. Р. Ткачука. – К.: Основи, 2004.
Гакман С. Розвиток контактів між людьми та питання етнічних меншин у відносинах між Україною та центральноєвропейськими сусідами // Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна”. – К.: “К.І.С”, 2004.
Губені Ю. Трансформація аграрних відносин у Чехії: загальний огляд та можливі уроки для вітчизняної аграрної політики // Економіка України. — 2005. — № 6. – С. 79-84.
Дем’яненко С. Спільна аграрна політика ЄС: суть, тенденції та значення для України // Економіка України. — 2003. — № 3. – С. 80-87.
Дерев’янко Г. Місце України в економіці Євросоюзу залежить від того, коли вона стане членом ЄС // http://dialogs.org.ua/
Етапи Європейської інтеграції // Європейський Союз: структура, функції, механізми. Навч. посібник / За редакцією д-ра іст. наук Н.В. Антонюк.- Львів: Простір-М, 2006.
Євроінтеграція України: перші кроки нової влади/European Integration of Ukraine: The First Steps of the New Regime //Національна безпека та оборона. — — , №7.
Європейська політична інтеграція: проблеми і перспективи. // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка: Серія міжнародні відносини. – Вип. 5. – 2006.
Зінчук Т.О. Європейська інтеграція: проблеми адаптації аграрного сектора економіки України: монографія. – Житомир: ДВНЗ «Державний агроекологічний університет», 2008. – 384с.
Могильний О. Спільна аграрна політика Європейського Союзу щодо сталого сільського розвитку: уроки для України // Економіка АПК. — 2004. — № 7. – С. 3-12.
Осташко Т. Ризики для сільського господарства від встановлення зони вільної торгівлі з ЄС // Економіка України. — 2011. – № 3. – С. 57-69.
Скидан О.В. Аграрна політика України в період ринкової трансформації: монографія. – Житомир: «Житомирський національний агроекологічний університет», 2008. – 376с.
http://hist.asu.ru/aes/99_2.pdf – Порядок денний – 2000 (Agenda — 2000) та програма дій 2000-2006.