Проблеми світу за межами Європи в 1921 — 1929 роках. Вашингтонська конференція

- Всесвітня історія -

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Утворення основ післявоєнного світу в США.

2. Міждержавні суперечності на Далекому Сході.

3. Вашингтонська конференція та її рішення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Для вирішення далекосхідних проблем було ухвалено скликати конференцію. Вона тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р. У ній брали участь 9 держав — США, Англія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голандія, Китай. Радянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена. Радянський уряд висловив 19 липня протест проти виключення його з конференції, але Вашингтон проігнорував протести Радянської Росії.

США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там «відкритих дверей» й рівних можливостей. Світове співтовариство не могло не зважати на позицію США, що стали могутнім кредитором, якому понад 20 країн світу заборгували 12 млрд. дол. Разом з іншими видами капіталовкладень економічна підтримка США європейським країнам становила 20 млрд. доларів.

На конференції США вдалося завдати тиску на Англію й домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. й підлягав продовженню у 1921 р, (до першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер — проти США).

1. Утворення основ післявоєнного світу в США

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало — 192 млрд. дол., а в 1920 р. — 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом[9, c. 55-56].

2. Міждержавні суперечності на Далекому Сході

Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:

— контроль над Китаєм;

— недоторканість колоніальних володінь;

— баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.

Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами "відкритих дверей" і "рівних можливостей". Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливості воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на "сфери впливу". Така позиція Великобританії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.

14 травня 1919 в Китаї починається масовий рух протесту проти версальського мирного договору. Поступово цей рух охоплює весь Китай. Пекін вимушений був вивести із складу урядів всіх про-японських міністрів. Китай відмовився підписувати Версальський договір. Крім того в країні починаються виступи за негайне виведення з території Китаю всіх іноземних військ.

Одночасно в 1919 році починається повстання в окупованих японцями територіях Кореї. Після світової війни і поразки Німеччини, Японія значно посилила свої позиції на Далекому Сході і АТР. Скориставшись тим, що Великі держави були зайняті проблемами Європи, Японія:

1) односторонньо порушила довоєнне співвідношення сил в регіоні;

2) почала здійснення плану анексії в Китаї;

3) здійснила інтервенцію в СРСР.

Позиції Японії були підсилені відновленим Англо-Японським Союзом (заключений в 1902 і продовжений в 1911 на 10 років). Особливо це відзначилось на збільшенні частки Японії в торгівлі з Китаєм. Так, частка Японії складала 50% китайського зовнішньоторговельного обороту, Англія 17%, США 15%.

Крім того, з 1918 року збільшується японський експорт у Китай до 2 млрд. йєн (на початок 1-ї світової війни ця цифра складала 65 млн. йєн).

Фактично, 21 вимога Японії до Китаю перетворила його в японську колонію (за Версальським договором Японія отримувала німецькі землі в Китаї: порт Ціньдау і Шаньдунський півострів. Це стало ще однією причиною відмови США ратифікувати Версальський договір. Тут ми бачимо, як на передній план висуваються японо-американські протиріччя[3, c. 236-238].

Англія вийшла із війни як найсильніша морська держава світу. Але після Паризької конференції ця ситуація змінюється. Великі держави починають нарощувати ВМС, а Англія навпаки, вимушена зменшити витрати на них, у зв’язку з необхідністю виплачувати борги.

На 1919 рік: Англія мала 737 військових кораблів, з них 43 лінкори. США мали 595 кораблів, в т.ч. 22 лінкори. Японія 192 кораблі з них 15 лінкорів.

Але ж якраз в цій програмі суперництва на Далекому Сході США передбачали до 1926 року збільшити свій флот на 10 лінкорів, 5 важких крейсерів, 10 мінних крейсерів, 50 торпедних і 39 підводних човнів. Це була заявка США на те, щоб поступово створити наймогутніший ВМФ в світі.

Японія згідно з програмою “8+8” планувала будувати кожних 8 років дві ескадри по 8 лінкорів. Крім того планувалося збудувати 24 крейсери, в тому числі 8 важких, 45 есмінців і 65 підводних човнів.

Що стосується Англії, то вона змогла в 1920 році закласти будівництво лише 4 крейсерів.

Оскільки США не ратифікували Версальський мирний договір і не вступили в Лігу націй і не отримали жодної території (їм пропонували Вірменію). В 1921 році в США до влади приходять республіканці, президентом стає Уоррен Гардін, вибори проходили під гаслом “Повернення до нормального становища”, тобто повернення до традиційних політичних форм, а сам до політики ізоляціонізму. 24 серпня 1921 року США підписали сепаратний мир з Німеччиною (він був підписаний на зразок Версальського договору але без додатку – статуту Ліги націй). А в 1923 році американські окупаційні війська були виведені з Німеччини.

Після цього США починають боротися проти домінування Японії в Китаї і вимагають для себе “відкритих дверей і рівних можливостей”. Досягненню цих цілей США сприяло їх положення в світі. Вони на той час були потужним світовим кредитором, на початок 20-х років країни світу їм заборгували 20 млрд. доларів, населення складало 10% світового, вони сконцентрували 20% видобутку золота, 50% видобутку вугілля, 66% нафти, 55% виробництва автомобілів. Зрозуміло, що зростаюча могутність США вимагало розширення зони впливу і ринків збуту. Але цьому перешкоджало укріплення позиції Англії на Далекому Сході.

Але ж маючи Англію як потужного суперника, США мали з нею і спільні інтереси, такі як не допустити посилення гегемонії Франції в Європі і не допустити панування Японії на Далекому Сході[2, c. 426-427].

В липні 1920 року було відкрито Панамський канал, який скоротив шлях для Американських кораблів від Нью-Йорку до Гонолулу приблизно на 8 тис. миль. Це була вагома перемога для США, тому що завдяки цьому короткому шляху вони значно поліпшили свою позицію в Тихому Океані.

Щоб поліпшити своє становище на Далекому Сході США сприяли створенню на 5 років консорціуму банків США, Франції та Японії з ідеєю “фінансування Китаю”.

Політичні невдачі США на Паризькій конференції викликали невдоволення у громадськості. Опозиція звинуватила Вудро Вільсона у надмірному інтересі до європейських проблем і ушколденню інтересів США на Дажекому Сході. Новий президент Гардін і його держ-секретар Юс. Вони намагалися виправити помилки Вільсона і домогтися взяти реванш на Далекому Сході.

Радянська Росія на Далекому Сході.

Ситуація була складна – з одного боку була інтервенція Японії, Франції, США та Англії. З іншого боку – контрреволюційні дії білих урядів. Фактично була така ситуація, коли Радянська влада була знищена від Уралу аж до Далекого Сходу. Але цією нагодою білі уряди не скористались, оскільки вони були недостатньо організовані: на цій території існувало близько 60 білих урядів, і кожен з них намагався стати головним. Як вихід із ситуації, що склалася, Радянською владою 6 квітня 1920 року була створена т.зв. Далекосхідна республіка. Вона проіснувала 2 роки до 14 листопада 1922 року. Ця республіка стала буферною державою між Японією і Радянською Росією. Саме Далекосхідна республіка вела переговори з Японією і призвана була вирішувати інтереси РР на Далекому Сході.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію[7, c. 184-186].

Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п'яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 зазначених держав. Учасники договору зобов'язувалися не будувати лінкори тоннажністю понад 35 тис. тонн. Встановлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

6 лютого 1922 р. був підписаний трактат дев'яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилась від монопольного становища у Китаї і повертала йому колишні німецькі володіння.

Великі держави брали на себе зобов'язання не прагнути до розподілу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей"[6, c. 261-263].

3. Вашингтонська конференція та її рішення

Для розгляду далекосхідних питань у листопаді 1921 — лютому 1922 рр. була скликана Вашингтонська конференція 9-ти держав — США, Великобританії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Китаю. Найактивніший учасник конференції — США, які намагалися встановити контроль над Азійсько-Тихоокеанським регіоном. Офіційна мета конференції — обмеження морських озброєнь і вирішення проблеми Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. В основному її рішення були спрямовані на обмеження програми Франції по збільшенню свого флоту і зменшенню впливу Японії, яка втрачала свої позиції в Китаї. США вимагали припинити в усіх країнах будівництво великих військових кораблів.

10 липня 1921 року держсеркетар Юс, від імені уряду США виступив з заявою про скликання міжнародної конференції з питань обмеження морських озброєнь і обговорення тихоокеанських проблем. Передбачалося запросити делегації Англії, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії та Китаю. Всі європейські держави, що були пов’язані з Тихим Океаном, британські домініони і Китай вітали цю ініціативу, але кожен мав свої інтереси. Японія бажала обговорювати всі питання щодо морських озброєнь і зовсім не хотіла торкатися питання Китаю. Радянську Росію на конференцію не запросили. Прибула лише делегація Далекосхідної республіки, але вона прибула неофіційно і не була допущена до переговорів. Але фактично вона зіграла певні роль, передусім в розкритті планів окремих держав на Далекому Сході. Вона, як в свій час і РР мала в своєму розпорядженні секретні договори і напередодні Вашингтонської конференції, вона, прибувши до Ваш. публікує ці тексти в американській пресі. Там були документи про спільні дії Японії і генерала Семенова проти РР, матеріали таємних протоколів між Францією і Японією. Це ще більше загострило протиріччя в таборі колишніх союзників.

Конференція 9 держав проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Там взяли участь всі ті 9 держав, що були вже вище згадані, крім того були представники британських домініонів та Індії. Загалом учасників було 14, але реально мали вплив лише 9 (тому і називаємо конференцією дев’яти).

Порядок денний містив два питання:

1) обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни;

2) тихоокеанське і далекосхідне питання.

Основну роботу на конференції спрямовували держсекретар США Юс, Англії Больфур та міністр закоронних справ Японії Като.

13 грудня 1921 р. підписано договір «чотирьох держав» — США, Британії, Франції та Японії, який, в цілому, був договором про ненапад у зоні Тихого океану. Він скасував англо-японський договір 1902 року. Країни, що підписали договір, домовилися «поважати всі права стосовно їх острівних володінь… у зоні Тихого океану». США надавалася можливість «придбання» островів у регіоні[1, c. 215].

6 лютого 1922 р. підписано договір про обмеження морських озброєнь (договір «п'яти держав») між США, Британією, Францією, Японією та Італією строком на 15 років. У ньому визначалася кількість лінкорів, що їх могли мати держави-учасниці, у такій пропорції: по 5 для США і Англії, 3 — для Японії, по 1,75 — для Франції та Італії. Було вирішено заморозити будівництво лінкорів на 10 років. Обмежень на інші класи кораблів не встановили. Японії, Англії і США не дозволялося укріплювати свої бази на островах. Від цього виграла Японія, яка щойно закінчила будівництво нової бази на о. Бонін.

Одним з найскладніших на конференції вважалося питання Китаю. 6 лютого 1922 р. підписано договір «дев'яти держав», у якому йшлося про дотримання суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Китаю і дотримання принципу «відкритих дверей», тобто «рівних можливостей, що відкриваються у Китаї для торгівлі і промисловості всіх націй». Фактично, це давало перевагу США в Китаї, оскільки до цього останній був поділений на сфери впливу тільки Франції, Англії та Японії. Держави-учасниці обіцяли не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, з метою здобуття переваг для себе. На той час у Китаї існували 2 уряди: у Пекіні — монархічний, у Кантоні — республіканський на чолі з Сунь Ятсеном, які ворогували між собою. Іноземні громадяни мали право екстериторіальності — тобто у разі порушення ними китайських законів вони не підлягали юрисдикції Китаю.

В результаті США, Англія, Японія і Франція. домовилися поважати колоніальні володіння одна одної й взаємно гарантувати їх безпеку. Цю домовленість було втілено в кількох договорах[8, c. 152-153].

«Договір чотирьох держав» (Англії, США, Франції та Японії), укладений 13 грудня 1921р., стосувався взаємних гарантій недоторканості острівних володінь його учасників у басейні Тихого океану; на 10р. з умовою, що англо-японський воєнний союз 1911р. втрачає силу. Юридично оформив принцип партнерства великих держав на Тихому океані. Не розв'язано суперечностей між учасниками, не враховано інтересів колонізованих народів Далекого Сходу.

«Договір п'яти держав» (Англії, США, Японії, Франції й Італії), підписаний 6 лютого 1922р. на 15р., забороняв будівництво військових кораблів, водотонажність яких перевищувала 35 тис.т, встановлював співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 5 (Англія): 5 (США): 3 (Франція): 1,75 (Італія): 1,75 (Японія). Не було обмежень для крейсерів та підводних човнів.

Це було великою перемогою дипломатії США Вони зрівняли свій флот з найбільшою морською державою — Англією. Англія зберегла лідерство в надводному флоті. Японія здобула велику стратегічну перевагу. На Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від 110 меридіана за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів.

Таким чином, США повинні були відмовитися від укріплення островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США й Англії заборонялося мати бази на відстані менш як 5 тис.км. від Японії. Договір підштовхнув великі держави згодом до нового бурхливого піднесення військово-морського будівництва.

«Договір дев'яти держав» (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голандії, Португалії й Китаю), підписаний 6 лютого 1922 р., проголошував принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю, який був поділений на зони впливу іноземних держав. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів «відкритих дверей» та «рівних можливостей» у торгівлі й розвитку промисловості на усій території Китаю. Формально провідні капіталістичні держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на «сфери впливу». Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм. Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне панування в Китаї, яка погодилась на скасування "21 вимоги" і змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в 6 місячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн франків золотом і виведенням японських військ. Договір означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю, політичну поразку Японії, Англії, посилення впливу США.

Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919 -1920 рр. між країнами-переможницями та країнами, які програли світову війну.

Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

· по-перше, не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;

· по-друге, не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

· по-третє, не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів; Німеччина швидко почала переозброюватись, самі держави договору 5ти стали нарощувати темпи військово-морського будівництва.

· по-четверте, викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започаткувала основи національних конфліктів, узаконила колоніальну систему, водночас викликала національно-визвольну боротьбу.

· по-п'яте, виключення із системи Радянської Росії знецінило договори, сама Росія не збиралася бути гарантом створеного Заходом суперечливого балансу сил на міжнародній арені.

· по-шосте, невирішеність проблеми репарацій, не було єдності з цього питання (після мораторію Гувера в червні 1931р. припинилася виплата репарацій).

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою. Проіснувала до 30х років, становила своєрідну передишку перед новою світовою війною[5, c. 425-427].

Висновки

Конференція 9 держав тривала з 12 листопада 1921р. до 6 лютого 1922р. Були присутні також представники британських домініонів та Індії, тому вважалося, що брали участь 14 держав. Фактично тексти договорів погоджувались за кулісами, всі основні питання вирішувала "Велика трійка" — Ч.Юз (США), А. Бальфур (Англ.), С.Като (Японія). Менше рахувалися із Францією і Італією.

Офіційний порядок денний містив 2 питання: 1) обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни, 2)тихоокеанське та далекосхідне питання. Питання про англо-японський воєнний союз не стояло на порядку денному, але стало предметом політичної боротьби. В результаті США, Англія, Японія і Фр. домовилися поважати колоніальні володіння одна одної й взаємно гарантувати їх безпеку. Цю домовленість було втілено в кількох договорах.

«Договір чотирьох держав» (Англії, США, Франції та Японії), укладений 13 грудня 1921р., стосувався взаємних гарантій недоторканості острівних володінь його учасників у басейні Тихого океану; на 10 років з умовою, що англо-японський воєнний союз 1911р. втрачає силу. Юридично оформив принцип партнерства великих держав на Тихому океані. Не розв'язано суперечностей між учасниками, не враховано інтересів колонізованих народів Далекого Сходу.

«Договір п'яти держав» (Англії, США, Японії, Франції й Італії), підписаний 6 лютого 1922р. на 15р., забороняв будівництво військових кораблів, водотоннажність яких перевищувала 35 тис.т, встановлював співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 5 (Англія): 5 (США): 3 (Франція): 1,75 (Італія): 1,75 (Японія). Не було обмежень для крейсерів та підводних човнів.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.