Ресурсні платежі як джерело доходів державного бюджету України
- Фінанси -Вступ.
Розділ І. Теоретичні основи грошових платежів як елементу забезпечення доходів Державного бюджету.
1.1. Економічний зміст функції та класифікація ресурсних платежів.
1.2.Принципи формування та розподілу грошових потоків.
1.3. Визначення основних джерел доходів бюджетів.
Розділ ІІ. Методологія забезпечення ресурсними платежами Бюджету України.
2.1.Основні види податкових стягнень та відрахувань до фондів цільового призначення.
2.2. Депонування грошових потоків країни.
2.3. Нетрадиційні види ресурсних платежів.
Розділ ІІІ. Особливості забезпечення державного бюджету в Україні.
3.1. Формування бюджетного дефіциту в Україні та заходи його зниження.
3.2. Вплив інфляційного розвитку на забезпечення доходів бюджетів.
3.3. Іноземний досвід ресурсних платежів.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Плата за спеціальне використання природних ресурсів включає:
а) плату з відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи;
б) плату за спеціальне використання прісних водних ресурсів; в) плату за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; г) плату за спеціальне використання надр; д) збір за забруднення навколишнього природного середовища. Зазначені платежі є обов'язковими загальнодержавними зборами і стягуються на підставі законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу в Україні", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво" та норм спеціального законодавства.
Встановлюючи систему платежів за спеціальне використання природних ресурсів, держава на сучасному етапі керується, насамперед, інтересами збереження якості навколишнього природного середовища, стимулювання раціонального природокористування, а також,у більшій або меншій мірі, потребами фіскального плану. Починаючи десь з другої половини ХХ століття, коли екологічні проблеми набули загрозливого характеру,відношення держави до природних багатств, що знаходились під її юрисдикцією,зазнало докорінних змін. Відповідні трансформації відбулися і в економічному механізмі природокористування, зокрема, в сфері оподаткування промислового використання об’єктів природи. Тут центр ваги був зміщений у бік посилення регулятивної функції існуючих на той час ресурсних платежів; пріоритет при вироблені податкової політики отримали завдання природоохорони та ресурсозбереження,в науковому обігу з’явився термін "екологічне або зелене"оподаткування.
Водночас держава, як виразник загальносуспільних інтересів, і надалі була зацікавлена в отриманні частини доходів від споживання належних їй на праві власності або таких, що перебували в її управлінні,природних ресурсів. Тому більшість розвинених країн виробили різноманітні за своєю правовою природою механізми (способи) перерозподілу ресурсної ренти між природокористувачами та публічними фондами, які поряд з цим, завдяки певним засобам економічного стимулювання виконували і роль заохочення споживачівриродних ресурсів до їх комплексного й ефективного використання у відповідності з наявними екологічними вимогами та стандартами. В якості таких механізмів на сьогодні виступають рентні платежі, що в переважній більшості різняться за своєю конструкцією та порядком встановлення, однак мають єдине призначення – забезпечення справедливого розподілу "природної" ренти між суспільством та приватними суб’єктами, діяльність яких пов’язана із використанням об’єктів природи. При належній організації економічної системи держави вони можуть складати значну частку доходів бюджетів, перенести або принаймні послабити податковий тягар, що лягає на виробничу сферу, та пожвавити економічний розвиток суспільства в цілому. Атому на сьогодні існує потреба глибокого аналізу правової природи даних платежів, специфіки їх нормативного регулювання, в тому числі з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду, визначення їх місця в системі платного природокористування.
Вітчизняна юридична наука ще більше відставала в даній сфері, оскільки, незважаючи на подальше визнання наявності ресурсної ренти за умови єдиної державної власності на природні ресурси, її перерозподіл здійснювався за допомогою регулювання ціноутворення, левова частка залишалась знову ж таки в руках держави, а тому питання про запровадження рентних платежів за деякими винятками (наприклад, Б.Г. Розовського, В.А. Сорокіна) фактично не ставилось. І тільки з переходом до ринкової економіки і появи приватної форми власності на землю та інші природні ресурси проблема розподілу ресурсної ренти набула реального значення та почала привертати увагу правників.
В економічній теорії загальновизнаним є розуміння природних ресурсів як особливого засобу виробництва, створеного без трудової участі людини. В силу цього при їх використанні завжди відбувається споживання зумовленої властивостями природного об’єкта додаткової ренти – прибутку, що не пов’язаний діяльністю природокористувачів [31]. Саме диференційна природна рента І як разі складає предмет нашої дослідницької уваги, оскільки вона, як уже зазначалось вище, по суті є даром природи, і за умови закріплення того чи іншого джерела ренти (природного об’єкта) за конкретним природокористувачем, останній фактично має можливість монопольно присвоювати так званий "незаслужений" або"дарований" дохід.
Питання державного регулювання сфери природокористування, зокрема надрокористування, податкової і рентної політики, були об’єктом уваги широкого кола як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Найбільш глибоко та предметно вони висвітлені в працях Амоші О.І., Балацького О.Ф., Витвицького Я.С., Гейця В.М., Данилишина Б.М., Данилюка М.О., Діяка І.О., Долішнього М.І., Кваснюка Б.Є., Коваля Я.В., Кравціва В.С., Лисецького А.С., Лукінова І.І., Малого І.Й., Мельника Л.Г., Міщенка В.С., Пасхавера Б.Й., Стадницького Ю.І., Стариченко Л.Л., Степанова В.М., Туниці Ю.Ю., Харічкова С.К., Хвесика М.А. Серед зарубіжних учених економічним оцінкам та методам регулювання сфери природокористування, у т. ч. надрокористування, присвячені роботи Бєлова Ю., Бревера К., Буздалова І., Вельмера Ф., Голуба А., Гофмана К., Ейсмонта О., Івановського С., Кимельмана С., Комарова М., Линника Л., Маркандія А., Маккензі В., Ніколаєва І., Орлова В., Панскова В., Парсона Р., Скотта А., Реймерса Р., Шмойлова С, Чукаєвої І., Яковця Ю.
Метою дослідженняє поглиблення теоретико-методологічних засад і обґрунтування методичних підходів до формування системи ресурсних платежів до Бюджету України.
На шляху досягнення поставленої мети визначені і вирішувались такі основні завдання:
· дослідити економічний зміст функції та класифікація ресурсних платежів;
· визначити принципи формування та розподілу грошових потоків;
· узагальнити визначення основних джерел доходів бюджетів;
· виявити основні види податкових стягнень та відрахувань до фондів цільового призначення;
· проаналізувати нетрадиційні види ресурсних платежів;
· визначити особливості забезпечення державного бюджету в Україні;
· розробити економічну модель оподаткування природно-ресурсними платежами
· обґрунтувати вплив інфляційного розвитку на забезпечення доходів бюджетів
· дослідити іноземний досвід ресурсних платежів .
Об’єктом дослідженняє процеси формування та реалізації економічних засад природно-ресурсного регулювання.
Предметом дослідженняє ресурсні платежі як джерело доходів державного бюджету України.
Методи дослідження. Методологічною базою роботи є фундаментальні положення сучасної економічної теорії та праці провідних зарубіжних і вітчизняних учених з проблем економіки природокористування, зокрема рентної політики і рентного регулювання в природоексплуатуючій сфері.
РозділІ. Теоретичні основи грошових платежів як елементу забезпечення доходів Державного бюджету
1.1. Економічний зміст функції та класифікація ресурсних платежів
Дуже тісно до системи місцевих податків і зборів примикає механізм ресурсних платежів. Розрахунки за використання деяких природних ресурсів закріплені на рівні податкової системи (плата за землю, лісовий дохід), проте ряд платежів регулюється відносно відокремлено, а механізм їх обрахування та вилучення дуже схожий на податкові відрахування і кошти, що отримуються за рахунок ресурсних платежів, також поступають в бюджети різних рівнів і є джерелом насичення їх доходної частини.
В бюджет стягується:
1. Плата за спеціальне використання лісових ресурсів.
2. Плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів.
3. Плата за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин.
4. Відрахування на геологорозвідувальні роботи.
5. Рентна плата за нафту та природний газ, що видобувається в Україні.
6. Різниця в цінах за природний газ.
7. Надходження коштів від приватизації майна державних підприємств.
Механізм розрахунку плати за воду було конкретизовано постановами Мінекономіки України від 13.07.1992 р. № 20 «Про тарифи на воду, яка забирається із водогосподарських систем» і від 05.01.1993 р. № 2 «Про тарифи на воду». В теперішній час плата за воду обчислюється та сплачується у відповідності з Інструкцією «Про порядок обчислення та сплати платежів за спеціальне використання прісних водних ресурсів», затвердженою наказом ГДПА України, Мінекономіки України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Госкомітету України по водному господарству, Госкомітету України по геології та використанню надр від 14.04.94 р. № 26/50/52/46/48.
Плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів встановлюється з метою формування зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності в раціональному використанні водних ресурсів. Введення цієї плати не звільняє суб'єктів від сплати платежів за скиди у водні об'єкти забруднюючих речовин, штрафів за порушення природоохоронного законодавства [22, c. 39].
До спеціального використання прісних водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення потреб у воді виробничих і сільськогосподарських потреб, потреб населення. Спеціальне використання прісних водних ресурсів здійснюється в декількох формах:
— використання водних ресурсів для задоволення виробничих потреб і потреб населення у воді за допомогою спеціальних пристроїв;
— використання води без застосування спеціальних пристроїв та установок, які можуть вплинути на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів;
— користування водними об'єктами для потреб гідроенергетики і водного транспорту.
Платниками виступають підприємства промисловості та підприємства, що відповідно до класифікатора галузей народного господарства, належать до галузі «Промисловість», в тому числі і підприємства теплоенергетики, незалежно від форми власності, що мають самостійний баланс і є юридичними особами. Вони вносять в бюджет плату за воду, забрану із водогосподарських систем чи підприємств комунального господарства.
Платниками виступають також суб'єкти підприємницької діяльності — водокористувачі незалежно від форм власності, що вважаються юридичними особами, включаючи підприємства гідроенергетики і водного транспорту, підприємства з іноземними інвестиціями, їх філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не вважаються юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і розрахунковий рахунок в банку, а також господарські виробничі підрозділи, що не мають статусу юридичної особи та підвідомчі негоспрозрахунковим організаціям.
Об'єктом обчислення плати за воду є обсяг води, яку споживачі використовують для власних потреб, незалежно від того чи вона поступає безпосередньо із водогосподарських систем або інших водокористувачів чи від підприємств комунального господарства.
При використанні води на потреби об'єктів соціально-культурного призначення, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування тощо плата в бюджет вноситься за всю забрану воду, якщо ці служби забирають її з системи водопостачання промислового підприємства, на балансі якого він і знаходиться.
Плата за воду не вноситься:
— якщо вона відпускається іншим споживачам;
— якщо вона забирається рибзаводом;
— якщо вона забирається не з системи водопостачання промислового підприємства службами, що знаходяться на його балансі;
— на підземні лікувальні і термальні води, підземні промислові води;
— за морську воду.
Нормативи плати за спеціальне використання прісних водних ресурсів затверджуються Кабінетом Міністрів України в гривнях за 1 куб. метр води, що використана із водогосподарської системи [19, c. 25].
Платежі, здійснювані на геологорозвідувальні роботи, справлялись у відповідності з постановами і наказами Міністерства економіки України. З 1 жовтня 1995 року введено новий порядок відрахувань на геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.95 р. № 645, який базується на статті 33 Кодексу України про надра.
Відрахування на геологорозвідувальні роботи обчислюються за нормативами користувачами всіх форм власності, які добувають корисні копалини на раніше розвіданих родовищах.
Ці нормативи визначаються як частина вартості одиниці добутої мінеральної сировини. В цьому випадку вартість одиниці добутої мінеральної сировини обчислюється за цінами реалізації без обліку плати за користування надрами при видобуті корисних копалин, рентної плати та податку на додану вартість.
Нормативи обчислюються у відсотках до вартості одиниці добутої мінеральної сировини. При цьому вартість одиниці цієї сировини визначається за ціною реалізації без обліку ПДВ, рентних платежів і плати за надра. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.95 р. № 773 Міністерству економіки України надано право встановлення нормативів зазначених відрахувань.
Відрахування за геологорозвідувальні роботи сплачуються В Державний бюджет і відносяться на собівартість продукції користувачів надр. Від плати відрахувань за геологорозвідувальні роботи звільняються власники землі та землекористувачі, які здійснюють у встановленому порядку видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб чи користуються надрами для господарських і побутових потреб на наданих їм у власність чи користування земельних ділянках.
По закінченню кожного кварталу користувачі надр обчислюють повну суму відрахувань за геологорозвідувальні роботи зростаючим підсумком з початку року, виходячи з фактичної вартості мінеральної сировини, і подають податковим адміністраціям розрахунки в терміни, визначені для подання бухгалтерські звітності. Остаточна сплата відрахувань здійснюється в п'ятиденний термін з дати, встановленої для надання бухгалтерської звітності.
З 1 квітня 1994 року в Україні введена плата за спеціалізоване використання надр при видобуванні копалин. Тимчасовий порядок сплати визначає єдині на території України, її континентальному шельфі правила перерахування її в бюджет [16, c. 221-222].
Використання надр здійснюється на основі спеціальних ліцензій. Платниками виступають всі суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють спеціальне використання надр при наявності спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами в межах території України, її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Платниками виступають суб'єкти, які здійснюють всі види користування надрами.
Об'єктом сплати є обсяг добування корисних копалин (для нафти, газового конденсата, гідромінеральних ресурсів), погашені балансові запаси. До непогашених запасів належать як здобуті, так і залишені нездобутими із надр (втрачені) балансові запаси корисних копалин. До втрачених корисних копалин в процесі видобування належать всі види втрат в надрах.
Плата за корисні копалини нараховується за єдиним для всіх користувачів нормативом за кожну одиницю погашених балансових запасів корисних копалин чи за кожну одиницю здобутих корисних копалин. Цей норматив встановлюється в розмірі 1 % реалізації одиниці добутої мінеральної сировини без обліку податку на додану вартість. Для підприємств вугільної промисловості до нормативу плати застосовується коефіцієнт 0.5. Для гірничодобувних підрозділів, що передають свою продукцію для переробки за собівартістю, при визначенні плати, замість ціни враховується собівартість в межах гірничодобувного підрозділу, збільшена на коефіцієнт 1.1. Сума платежу обчислюється платником самостійно і відноситься до витрат виробництва.
Користування надрами узгоджується з місцевими радами, а при необхідності — з іншими зацікавленими міністерствами та відомствами. Окрема ліцензія надається на кожний вид діяльності по користуванню надрами. Для одержання ліцензії на здійснення експлуатації родовищ корисних копалин необхідна експертиза та оцінка запасів корисних копалин Державною комісією України з запасів природних копалин [15, c. 43].
1.2.Принципи формування та розподілу грошових потоків
Доходи Державного бюджету служать фінансовою базою виконання державою її функцій. Склад, форми і методи мобілізації доходів Державного бюджету визначаються системою і особливостями господарювання та тими завданнями, які вирішує суспільство у певний період.
Склад доходів Державного бюджету України визначається Бюджетним кодексом України та Законами «Про Державний бюджет» на відповідний бюджетний період. Починаючи з 2000 р. Державний бюджет включає дві складові: загальний фонд та спеціальний фонд. Такий поділ Державного бюджету має на меті забезпечення прозорості та реальності системи оцінки усіх джерел доходів і визначення пріоритетів фінансування витрат.
Доходи загального фонду Державного бюджету призначені для фінансування загальних видатків і не мають визначеного спрямування на конкретну мету. Водночас доходи спеціального фонду державного бюджету включають доходи, призначені на забезпечення фінансовими ресурсами передбаченої мети.
Збільшення доходів Державного бюджету має відбуватися не за рахунок посилення податкового навантаження на економіку, а шляхом глибокої лібералізації податкового законодавства, розширення бази оподаткування, створення сприятливих умов для розвитку виробництва, приватного підприємництва, скорочення економічно необґрунтованого надання пільг та нелегального тіньового обігу.
Економічний зміст видатків Державного бюджету як засобу впливу на досягнення найвищої справедливості і корисності для кожного члена суспільства полягає у забезпеченні вирівнювання доходів усіх верств населення. Останнє виправдане лише за умови поліпшення соціального становища найбідніших членів суспільства, що досягається в умовах економічного зростання і достатнього розвитку демократичних засад у державі. Саме на економічне зростання і демократизацію суспільства має бути зорієнтоване бюджетне законодавство та діяльність усіх органів законодавчої і виконавчої влади. Сучасне бюджетне законодавство та діяльність органів виконавчої влади в Україні відповідають потребам розвитку суспільства, а розстановка політичних сил законодавчої влади сприяє трансформації економіки [8, c. 19].
Основним завданням політики бюджетних видатків має стати подальше поєднання соціальної спрямованості з одночасним посиленням структурного оновлення економіки на базі науково-технологічних інновацій. Саме науково-технологічні інновації виступають одним з найважливіших засобів суттєвого збільшення обсягів виробництва продукції та їх споживання.
Реалізація завдань соціальної політики безпосередньо пов´язана з визначенням переліку платних і безоплатних послуг, які надають бюджетні установи і організації, обмеженням кола і обсягу послуг (освіти, охорони здоров´я, культури тощо), які можуть надавати приватні суб´єкти господарювання за встановлену ними плату або встановлення певних обмежень ціни таких послуг, завершенням процесу відокремлення державних позабюджетних фондів, які формуються на страховій основі, від державного бюджету, розвитком страхових систем формування соціальних бюджетів.
Одним із вирішальних факторів підвищення життєвого рівня населення є забезпечення економічного зростання держави. Для цього у бюджеті мають передбачатися централізовані капітальні вкладення. їх обсяг має бути економічно обґрунтований з чітко цільовим спрямуванням за визначеним переліком для вирішення загальнодержавних і регіональних соціально-економічних проблем, зумовлених енергозбереженням, реформуванням земельних відносин, створенням державної інформаційно-аналітичної інфраструктури соціального призначення, газовідводів і водовідводів, запобігання екологічним катастрофам тощо. Водночас на фінансування об´єктів виробничого призначення, пов´язаних із структурною перебудовою, інноваційним оновленням, модернізацією виробництва та технологічним розвитком, мають спрямовуватися частина грошових надходжень від приватизації державного майна [9, c. 86-87].
1.3. Визначення основних джерел доходів бюджетів
Доходи бюджетів різних рівнів — це частина централізованих фінансових ресурсів, що вилучаються у фізичних і юридичних осіб та акумулюються державою для виконання властивих їй функцій. Вони відображають економічні відносини між державою та юридичними і фізичними особами в процесі формування доходів фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів державної влади і державного управління.
Склад доходів Державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та Законом «Про Державний бюджет» на відповідний рік. Починаючи з 2000 р. Державний бюджет України (зведений бюджет) поділяється на дві складові: загальний фонд і спеціальний фонд.
Доходи загального фонду бюджету включають такі його складові, які призначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків держави і не мають конкретного спрямування. До спеціального фонду бюджету України відносяться лише ті з них, що призначені для фінансування конкретних заходів.
За обсягом доходи бюджетів менші від державних доходів. Останні, крім доходів бюджетів усіх рівнів, включають фінансові ресурси позабюджетних фондів та державного сектора економіки. Сукупність усіх видів доходів та їх взаємопов´язане використання становить систему доходів бюджетів. Вона покликана вирішувати і фіскальні, і регулюючі завдання, зокрема, стимулювання зростання виробництва і підвищення його ефективності, сприяння прискоренню науково-технічного прогресу, забезпечення соціальних гарантій населення, розвиток соціальної інфраструктури тощо.
Доходи бюджетів усіх рівнів в Україні класифікуються за різними ознаками.
1. За джерелами утворення:
а) доходи, отримані від розподілу новоствореної вартості;
б) доходи, що включаються до фонду відшкодування;
в) доходи від реалізації багатства.
2. За джерелом надходження соціально-економічного характеру:
а) доходи від господарської діяльності;
б) доходи від використання природних ресурсів;
в) доходи від зовнішньоекономічної діяльності;
г) доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;
д) державне мито;
є) митні платежі;
є) збори та інші неподаткові доходи;
ж) доходи від приватизації;
з) доходи від громадян тощо [12, c. 53-54].
3. Залежно від способу зарахування до певної ланки бюджетної системи доходи бюджетів поділяються на закріплені й регулюючі.
Закріплені доходи — це обов´язкові платежі, які на тривалий період повністю або частково закріплюються як джерело доходів конкретного бюджету (бюджетів). Вони створюють основу дохідної бази бюджетів усіх ланок бюджетної системи України. Регулюючі доходи — це обов´язкові платежі, що можуть надходити до бюджетів різних ланок бюджетної системи України.
Віднесення тих чи інших доходів до закріплених чи регулюючих не є стабільним. Залежно від політичних і економічних завдань того чи іншого періоду соціально-економічного розвитку суспільства ті чи інші доходи можуть бути віднесені як до закріплених, так і до регулюючих.
4. За методом залучення фінансових ресурсів доходи бюджетів в Україні поділяють на п´ять груп:
а) податкові надходження (податки на доходи, податки на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, мито, збори за використання природних ресурсів тощо);
б) неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій та інші неподаткові надходження, які включають доходи від зовнішньоекономічної діяльності, від приватизації державного майна тощо);
в) доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного капіталу, державних запасів матеріальних цінностей, землі, нематеріальних активів, а також отримання дивідендів від акцій та інших цінних паперів, що належать державі в акціонерних товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності, плата за спеціальне використання природних ресурсів, отримання відсотків за надані кредити тощо);
г) державні цільові фонди (збір на обов´язкове соціальне страхування на випадок безробіття до Фонду загальнообов´язкового державного страхування України на випадок безробіття, збір на обов´язкове соціальне страхування до Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів тощо);
д) офіційні трансферти (грошові кошти, отримані від державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, від інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі у формі дотацій, субвенцій, надходжень) [21, c. 15].
Розділ ІІ. Методологія забезпечення ресурсними платежами Бюджету України
2.1.Основні види податкових стягнень та відрахувань до фондів цільового призначення
Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи. Необхідність їх створення та функціонування зумовлена потребою в наданні певних соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного віку, втрати працездатності, годувальника, роботи, настання стихійного лиха та інших непередбачуваних подій. В економічному аспекті — це створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення економічних і соціальних потреб держави, підприємницьких структур та окремих громадян.
Світова наука й практика мають значний досвід щодо мобілізації коштів на вказані цілі, які включають такі джерела: внески громадян; асигнування з бюджету; ресурси підприємницьких структур; кошти спонсорів; благодійні внески; страхування; кредит. Фонди фінансових ресурсів цільового призначення існують майже в усіх країнах, проте в кожній є свій їхній перелік.
В Україні до числа вказаних фондів належать: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Інноваційний фонд, а також велика кількість галузевих фондів. Проте вказані фонди, крім Пенсійного, включаються до складу державного бюджету і тим самим дещо зменшується їхня роль як самостійної ланки фінансової системи. Треба зазначити, що діяльність централізованих фондів не здійснюється на принципах комерційного розрахунку, що теж звужує їхнє функціональне призначення.
Загалом, принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів можна сформулювати так:
· відрахування до фондів централізовано визначаються державою відповідними законами і є власністю держави;
· відрахування до фондів є обов'язковими платежами й можуть стягуватися примусово;
· витрати з фондів здійснюються лише на визначені потреби, які передбачені законами України.
Створення фондів фінансових ресурсів цільового призначення, по суті, є об'єктивним процесом фінансового забезпечення соціальних потреб населення у зв'язку з настанням або виникненням відповідних обставин. Проте цю функцію можуть виконувати як державні фонди фінансових ресурсів, гак і фонди недержавної форми власності. Усе це, врешті-решт, залежить від рівня розвитку системи соціального забезпечення в державі [22, c 40-41].
У постсоціалістичних країнах, де соціальне забезпечення здійснювалося виключно державою, нині, як правило, цю функцію виконують створені державою централізовані фонди фінансових ресурсів цільового призначення. Така постановка має низку вад, і насамперед ту, що суб'єкт соціального забезпечення, тобто громадянин держави, є залученим до одного джерела фінансового забезпечення, чим зумовлена нестабільність його становища.
По-друге, відрахування до фондів майже не пов'язані з трудовим внеском кожної особи, а тому чітко проявляється принцип зрівнялівки щодо одержання пенсій та допомог. Нині в Україні це найактуальніша проблема, насамперед вона стосується пенсійного забезпечення. її розв'язання може бути досягнуто шляхом реформування пенсійного забезпечення в двох напрямках — удосконалення державного пенсійного забезпечення шляхом наближення середньої пенсії до рівня середньої заробітної плати та її прямої залежності віл рівня заробітної плати, а також розвитку недержавного добровільного пенсійного забезпечення.
Введення додаткового недержавного пенсійного забезпечення продиктовано ринковими умовами господарювання, коли потенційний пенсіонер повинен частково взяти на себе відповідальність за своє забезпечення в старості. Такий шлях реформування пенсійного забезпечення послабить фінансове напруження в державі, поліпшить психологічну ситуацію, створивши впевненість потенційних пенсіонерів у забезпеченості свого майбутнього. Крім того, будуть створені мотиви щодо підвищення ефективності праці.
Досвід країн із розвинутою ринковою економікою підтверджує, що успішною політика соціального забезпечення є тоді, коли вона провадиться в двох напрямках: 1) гарантованого забезпечення державою мінімальної трудової пенсії та допомоги малозабезпеченим верствам населення; 2) створення можливостей самозабезпечення для громадян у старості за допомогою недержавного добровільного пенсійного страхування Такий шлях узгодження державних соціальних гарантій та приватної ініціативи дає змогу підтримувати високий рівень суспільного добробуту.
Водночас держава може створювати фонди для вирішення суто економічних питань, вірніше тих, які не можна вирішити за допомогою ринкових інструментів. Для втілення певних економічних програм можуть створюватися позабюджетні фонди як у межах держави, так і на міждержавному рівні. Так, країни Євросоюзу створюють фонди надання допомоги країнам Східної Європи. В Україні створюється Фонд сприяння конверсії, Інноваційний фонд тощо [24, c. 3].
2.2. Депонування грошових потоків країни
Депонування коштів — це внесення певних грошових сум на зберігання до банку: у даному разі — для забезпечення банківської гарантії вчасності платежу. Для цього разом із заявою на видачу чекової книжки в банк подається платіжне доручення для перерахування коштів на рахунок N 722.
При розрахунках чеками чеки з чекової книжки виписуються в момент здійснення платежу і видаються чекодавцем за отримані ним товари та надані послуги. Виписуючи чек, чекодавець переносить залишок ліміту з корінця попереднього чека на корінець виписаного чека і виводить новий залишок ліміту.
Окрім звичайних платіжних доручень, у розрахунках використовуються гарантовані банком платіжні доручення. Вони застосовуються:
• при перерахуванні окремим громадянам пенсій, аліментів, зарплати, авторського гонорару;
• при перерахуванні підприємствам у регіони, де немає банків, коштів на виплату зарплати, набір робочої сили, заготівлю сільгосппродукції у населення тощо;
• при зарахуванні на рахунки в банках торговельної виручки, податків.
Інакше кажучи, гарантовані платіжні доручення застосовуються в тому випадку, коли розрахунки проводяться через підприємство зв'язку. Суть такої гарантії полягає в тому, що банк, гарантуючи своєчасність платежу по такому дорученню, робить відповідний напис на дорученні, а гарантія забезпечується коштами, які банк списує з рахунку платника і депонує їх на окремому рахунку «Гарантовані платіжні доручення». Це платіжне доручення з відміткою банку передається відділенню зв'язку. До платіжного доручення додається список одержувачів коштів і запевнені бланки повідомлень на їх переказ. Потім підприємство зв'язку платіжне доручення разом з реєстром здає в банк, який зараховує кошти підприємству зв'язку, одночасно списуючи їх з рахунку, де вони були задепоновані (рахунок «Гарантовані платіжні доручення»)[27, c. 20].
Якщо підприємство зв'язку і платник обслуговуються різними банками, то банк, що обслуговує підприємство зв'язку, направляє до банку, що обслуговує платника, дебетове повідомлення. Банк платника, отримавши дебетове повідомлення і реєстр з гарантованими дорученнями, списує кошти з рахунку «Гарантовані платіжні доручення» і перераховує їх підприємству зв'язку.
Сума втраченого гарантованого платіжного доручення може бути відновлена на рахунку через 15 днів після депонування коштів за заявою платника.
Для забезпечення платежів по чеках грошові кошти в сумі ліміту чекової книжки на основі платіжного доручення депонуються на окремому рахунку «Розрахункові чекові книжки і розрахункові чеки». Депоновану суму банк списує з рахунку підприємства або видає на цю ціль кредит. Власник книжки повинен вести облік залишку вільного ліміту по ній і не має права виписувати чеки на суму, яка перевищує цей залишок. Чеки, виписані після граничного строку, є недійсними.
Розрахунки чеками за матеріальні цінності і послуги проводяться таким чином. Покупець, отримавши від постачальника рахунок за товар чи послугу, виписує на відповідну суму чек і вручає його постачальнику. Останній здає чеки разом з їх реєстром до свого банку. Якщо і покупець обслуговується цим самим банком, гроші списуються з рахунку, де вони були задепоновані на рахунку «Розрахункові чекові книжки і розрахункові чеки», і зараховуються на рахунок постачальника [24, c. 3].
2.3. Нетрадиційні види ресурсних платежів
Платежі за користування природними ресурсами — є найважливішим компонентом економічного механізму природокористування. Чинним законодавством сформована правова основа для встановлення плати за користування надрами, лісами, водою, землею й іншими видами природних ресурсів на основі рентного чи підходу фіксованих платежів. Платежі, що надходять, (податки) розподіляються між федеральним бюджетом і бюджетом конкретного суб'єкта Федерації в пропорціях, установлених природно-ресурсними законами. Однак прямі надходження у федеральний бюджет від платежів за користування природними ресурсами незначні і складають не більш 5% (без обліку акцизів) від усіх податкових доходів, що надходять, що в дуже обмеженій мері забезпечує відтворення природних ресурсів, що компенсує. Збільшення розмірів платежів за природокористування можливо тільки при зменшенні частки (величини) інших податків, тому що сумарні податки, стягнуті з природокористувачів, як правило, знаходяться на гранично високому рівні.
Специфічними особливостями природно-ресурсного потенціалу країни є його розмаїтість, а також масштабність і комплексність вхідних у нього елементів. Одночасно для природних ресурсів України в багатьох випадках характерні, з одного боку, слабка задіяність у господарському використанні, а з іншого боку — складність і високий рівень витрат по їхньому освоєнню.
Підприємства, які здійснюють видобуток нафти і природного газу вносять до державного бюджету рентну плату за нафту і природний газ. Рентна плата за видобуті нафтогазодобувними підприємствами конденсат і нафтовий (попутний) газ не справляється [27, c. 25-26].
Рентна плата включається до оптової відпускної ціни на нафту і природний газ (без податку на додану вартість) на дату відпуску продукції нафтогазодобувними підприємствами.
Датою відпуску продукції є:
щодо нафти, яка відвантажується залізничним транспортом, — дата оформлення товарно-транспортної накладної на маршрут чи групу вагонів;
щодо нафти, яка відвантажується трубопровідним транспортом, — дата оформлення акта приймання-здавання на пунктах здавання нафти;
щодо газу — дата оформлення (щодекади) акта приймання-здавання на пунктах заміру газу.
Під час визначення податку на додану вартість рентна плата включається до бази оподаткування.
Платниками рентної плати є підприємства, які здійснюють видобуток нафти і природного газу. За рішенням підприємства рентну плату можуть вносити безпосередньо його філіали та інші відокремлені підрозділи, які мають поточні рахунки в установах банку.
Сума рентної плати за нафту і природний газ визначається нафтогазодобувними підприємствами виходячи з обсягів відпущених ними нафти і газу та ставок рентної плати (крім підприємств, що здійснюють видобуток на родовищах з важкодобувними та виснаженими запасами).
Підприємства, що видобувають нафту і природний газ на родовищах з важкодобувними та виснаженими запасами, суму рентної плати визначають виходячи із ставок рентної плати та обсягів видобутих нафти і газу в межах базових обсягів, які враховуються в щомісячних розрахунках і визначаються як 1/12 річних базових обсягів.
Підприємства, що видобувають нафту і природний газ на родовищах, визначених КМУ як такі, що мають важкодобувні та виснажені запаси, звільняються від рентної плати за нафту і газ, видобуті понад базові обсяги.
Після закінчення року підприємства одночасно із складанням розрахунку з рентної плати за нафту і природний газ проводять протягом грудня перерахунок рентної плати з урахуванням фактичних обсягів видобутку за рік у межах базових обсягів.
Рентна плата за нафту і природний газ вноситься до Державного бюджету України щодекади авансовими платежами виходячи з обсягів відпущеної нафти і газу за минулу декаду, 15 і 25 числа поточного місяця — відповідно за першу і другу декаду, 5 числа наступного місяця — за решту днів звітного періоду.
Платники рентної плати, базовий податковий (звітний) період якої дорівнює календарному місяцю, подають відповідним податковим органам за місцем податкової реєстрації розрахунки рентної плати за нафту і природний газ (окремо за кожним видом продукції) щомісяця протягом 20 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця. Сума рентної плати у повному обсязі, обчислена відповідно до розрахунку за звітний місяць (з урахуванням фактично внесених авансових платежів за цей місяць), повинна бути внесена платником до державного бюджету протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця [21, c. 31-32].
Сума рентної плати, яка не була внесена протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного місяця, вноситься до державного бюджету з нарахуванням пені згідно із законодавством.
Рентна плата зараховується до Державного бюджету України.
Контроль за правильністю обчислення та своєчасністю внесення рентної плати до Державного бюджету України здійснюють органи державної податкової служби.
Збір за використання радіочастотного ресурсу України стягується з метою формування джерела коштів на фінансування заходів щодо ефективного його використання.
Користувачі радіочастотного ресурсу України сплачують такі збори і платежі:
· одноразовий платіж за видачу ліцензії на використання радіочастот;
· щомісячний збір за використання радіочастотного ресурсу.
Спеціальні користувачі радіочастотного ресурсу в Україні звільняються від сплати зборів і платежів, передбачених цією статтею.
Кошти, що надходять від користувачів радіочастотного ресурсу України у вигляді зборів і платежів, зараховуються до Державного бюджету України.
Ставки одноразових платежів за видачу ліцензії на використання радіочастот та щомісячних зборів за використання радіочастотного ресурсу визначаються КМУ не частіше одного разу на рік.
Користувачі радіочастотного ресурсу України до 15 числа кожного поточного місяця сплачують щомісячний збір за його використання. За несвоєчасну сплату щомісячного збору за використання радіочастотного ресурсу України справляється пеня згідно з законами України. Ліцензія на використання радіочастот анулюється у разі несплати збору за використання радіочастотного ресурсу України протягом шести місяців.
Майбутнє України досить сильно залежить від ефективного використання природно-ресурсного потенціалу. От чому в умовах переходу до стійкого розвитку пріоритет повинний бути відданий невичерпному природокористуванню, охороні і відтворенню природних ресурсів. Тому ресурсні платежі повинні бути економічно значимими, мати істотну питому вагу в загальній структурі податків. Три групи податкових платежів покликані скласти систему оподатковування в сфері природокористування: податки за право користування природними ресурсами; платежі на відтворення й охорону природних ресурсів; платежі за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів [25, c. 3].
РозділІІІ. Особливості забезпечення державного бюджету в Україні
3.1. Формування бюджетного дефіциту в Україні та заходи його зниження
Дефіцит державного бюджету — явище в економіці не нове. Повною мірою бюджетний дефіцит є наслідком дискреційної бюджетно-податкової політики, адже уряд не може точно визначити розмір майбутніх бюджетних надходжень і необхідних витрат. Він лише затверджує загальні положення, що регулюють податкові ставки, форми та обсяги трансфертних виплат, а також визначає пріоритети в структурі державних замовлень і закупівель. Однак навіть при налагодженій процедурі прийняття зазначених рішень реальні обсяги надходжень до бюджету та розміри державних витрат значною мірою залежать від стадії (циклу) розвитку економіки. Інакше кажучи, бюджетний дефіцит зростає в періоди спаду, оскільки державні доходи від податкових надходжень зменшуються, а обсяги трансфертних виплат зростають, і скорочується під час підйому економіки, оскільки податкові надходження збільшуються, а обсяги трансфетних виплат відповідно зменшуються.
Бюджетний дефіцит характеризується перевищенням видатків державного бюджету над його доходами. Реальністю сьогодення є те, що більшість як розвинутих країн, так і країн з перехідною економікою не можуть збалансувати бюджети за доходами і видатками, а тому зводять його з дефіцитом. Зазначений факт зумовлює необхідність дослідження цих процесів в економіці та виявлення граничного розміру дефіциту, його впливу на економіку в короткостроковому і довгостроковому періоді та джерел його фінансування.
Заслуговує на увагу думка про визначення необхідності застосування відносних показників оцінки рівня бюджетного дефіциту, а також їх структурний аналіз з метою більш грунтовного дослідження наявних тенденцій. Так, окрім абсолютних показників розміру дефіциту бюджету, його значення доцільно співвідносити з розміром валового внутрішнього продукту, доходами і видатками бюджетів відповідних років.
Так, для визначення реального стану економіки вводиться поняття структурного дефіциту, який мав би місце при даній системі формування доходів і видатків бюджету держави в умовах повної зайнятості. Величина структурного дефіциту (в % до валового внутрішнього продукту) більш стійка у часі на відміну від фактичного дефіциту, а тому застосовується у визначенні дефіциту у довгостроковій перспективі.
Отже, бюджетний дефіцит — це стан державного бюджету, при якому державні витрати перевищують бюджетні надходження. Інакше дискреційна бюджетно-податкова політика — це свідоме маніпулювання податками та державними витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю над інфляцією та прискоренням економічного розвитку [10, c. 91-92].
Дефіцит державного бюджету свідчить насамперед про його незбалансованість. Отже, поява бюджетного дефіциту зумовлена неправильно обраною та реалізованою концепцією збалансування бюджету.
Бюджет і економіка взаємопов'язані, однак пріоритет надається останній. Без здорової економіки, що ефективно функціонує, не може бути життєздатного бюджету. Зазначимо, держава будує свою фінансову політику в такий спосіб, що періодично використовуються три концептуальних підходи. Проте це не означає, що проблема дефіциту державного бюджету зникає. Основними причинами стійкого бюджетного дефіциту та збільшення державного боргу є:
— збільшення державних витрат у військовий час або в періоди будь-яких соціальних конфліктів;
— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та тривалі;
— скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного
коригування державних витрат.
Цікавою з точки зору реалізації фіскальної політики держави є остання причина. Річ у тому, що податкові надходження до державного бюджету та показник податкового навантаження на економіку в довготривалій перспективі мають тенденцію до зниження, оскільки:
— з метою стимулювання економіки держава цілеспрямовано зменшує податкове навантаження;
— усі системи оподаткування передбачають значну кількість пільг;
— дуже часто податкові збори зменшуються через незадовільну організацію оподаткування (неефективний митний контроль, незадовільна робота податкових служб тощо);
— у перехідних економіках податкові відрахування до бюджету мають тенденцію до зниження через спад у традиційних галузях виробництва;
— останніми роками посилюється вплив політичного бізнес-циклу, що пов'язано з проведенням "популярної" макроекономічної політики збільшення державних витрат і зменшення податків перед черговими виборами;
— зростає напруга в бюджетно-податковій сфері внаслідок збільшення державних витрат: на соціальне забезпечення та медичне обслуговування (переважно в тих країнах, де зростає кількість людей похилого віку); на освіту та створення нових робочих місць (переважно в тих країнах, де зростає кількість молодого населення) [16, c. 76-77].
Фінансування дефіциту державного бюджету може не супроводжуватися безпосередньо емісією готівки, а відбуватися в інших формах, наприклад як надання кредитів Центрального банку державним підприємствам за пільговими ставками відсотків або у формі відстрочених платежів, коли уряд, придбавши товари та послуги, не сплачує за них у встановлений термін. В останньому випадку, якщо закупівля здійснюється у приватному секторі, це підштовхує виробників заздалегідь підвищувати ціни, аби застрахуватися від можливих неплатежів. Це, у свою чергу, дає новий поштовх до збільшення загального рівня цін, а отже, і рівня інфляції. Якщо відстрочені платежі належать підприємствам державного сектора, то ці дефіцити здебільшого безпосередньо фінансуються Центральним банком або накопичуються й збільшують загальний дефіцит державного бюджету. Хоча відстрочені платежі, на відміну від монетизації, офіційно вважаються неінфляційним способом фінансування бюджетного дефіциту, на практиці цей розподіл дуже умовний. Якщо дефіцит державного бюджету фінансується за допомогою випуску та розміщення державних облігацій, зростає середня ринкова ставка відсотка, що призводить до скорочення інвестицій у приватному секторі, до зменшення чистого експорту й частково до зниження споживчих витрат.
Бюджетний дефіцит виникає в результаті незбалансованості економіки, зниження доходів і ліквідувати дефіцит бюджету, якщо не будуть вжиті дійові заходи щодо різкого зростання видатків, викликаних безгосподарністю. Ринкова економіка не може стабілізації економіки й вирівнювання видатків з доходами, а це потребує жорсткого режиму економії коштів, який повинні провадити всі владні і управлінські структури.
Дефіцит державного бюджету складається при такій фінансовій ситуації, яка виникає тоді, коли державі необхідно зробити витрати на більшу суму, ніж можлива величина його доходів. Бюджетний дефіцит – перевищення витрат уряду над його доходами. А накопичена сума дефіцитів і бюджетних лишків являє собою державний борг.
Досліджуючи тенденції розвитку і спаду бюджетного дефіциту, можна визначити умови його формування, що полягають у:
§ загальному спаді виробництва, зниженні ефективності його роботи;
§ несвоєчасному проведенні структурних змін в економіці;
§ жорсткій податковій політиці, яка не стимулює виробництво;
§ розвитку інфляційних процесів, кредитній та ціновій політиці;
§ незбалансованості доходів і видатків бюджету, зростанні видатків при зниженні доходів;
§ відсутності інвестиційної привабливості.
Відповідно до причин бюджетного дефіциту можна виділити політичні, економічні, методологічні та технологічні фактори.
Досліджуючи чинники виникнення бюджетного дефіциту, було зроблено висновок, що в своїй сукупності вони провокують негативні явища в економіці. Так, спад виробництва веде до згортання кредитної діяльності банків, посилення податкового тиску, виникнення кризи неплатежів, зростання бартерних операцій і взаємозаліків, зменшення доходів бюджету та зростання його дефіциту і неможливості проведення заходів фінансової підтримки виробника, що ставить питання про відпрацювання методів погашення дефіциту бюджету (табл. 3.1) [12, c. 101-103].
Удосконалення методів погашення дефіциту бюджету повинно здійснюватися виходячи з необхідності розвитку виробництва; скорочення дефіциту бюджету, зростання інвестицій та доходів, а кінцевою метою їх впровадження повинна бути стабілізація і розвиток економіки України.
В умовах спаду виробництва, як свідчить світовий досвід, необхідне державне втручання в процес реформування економіки. Це втручання повинно забезпечувати розвиток виробництва, впровадження наукомістких та ресурсозберігаючих технологій. Вирішення цих питань є складною проблемою і потребує великого проміжку часу, що пройшли країни з ринковою економікою. Україна цього часу не має, що обумовлює цілу низку невирішених проблем, до яких належать: спад виробництва, тяжкий фінансовий стан підприємств, криза неплатежів, ненадходження податків, доходів бюджету, дефіцит бюджету. Відомо, що зі зростанням частки дефіциту бюджету у валовому внутрішньому продукті та державних витрат зменшуються темпи економічного зростання. Діюча система податків не підвищує фінансову стабільність, не робить пріоритетним розвиток підприємств, не стимулює впровадження нових технологій.
В умовах нестабільної економіки України, коли ринок капіталу формується, очевидною стає залежність складових, так званого кола слаборозвинутості, притаманного країнам, що розвиваються. В ньому кожний елемент спонукає розвиток і дію наступного, тобто: низький рівень накопичення капіталу призводить до перевищення темпів зростання чисельності зайнятих в усіх галузях промисловості по відношенню до росту капіталу. Це стає причиною зниження капіталоозброєності, що веде до падіння рівня продуктивності праці і зниження заробітків населення як одного з головних власників інвестиційних коштів, а також процесу падіння їх спроможності до накопичення заощаджень [9, c. 84-85].
Характерною рисою української системи господарювання є те, що вона дозволяє не тільки працездатному населенню отримувати додаткові заробітки і приховувати їх від оподаткування, а й підприємствам мати приховані прибутки, які згодом осідають у вигляді заощаджень у готівці чи іноземній валюті, тобто перетворюються на нейтральні гроші, які повністю виключені з грошового обігу.
Концепція регулювання бюджету включає: а) бюджет, який балансується на щорічній основі; б) бюджет, який циклічно балансується; в) фундаментальне фінансування. Основна проблема бюджету, який балансується на щорічній основі, полягає в тому, що він має не стільки антициклічний характер, як процеклічний. Досить складно збалансувати бюджет по результатах циклу, якщо піднесення і спади не мають приблизно однокового розмаху.
У минулому зростання державного боргу було зв’язане найчастіше з дефіцитом фінансування війн та економічними спадами. Великі дефіцити 80-х років є передусім результатом скорочення податків.
Твердження про те, що великий державний борг може викликати рефінансування уряду, фальшиве, тому що, по-перше, борг потрібно лише рефінансувати, а не погашати, по-друге, уряд має право встановлювати податки і створювати гроші.
Державний борг не є інструментом перекладання економічного тягаря на майбутнє покоління.
Серйозними проблемами, зв’язаними з державним боргом є такі:
· виплати процентів по державному боргу збільшують нерівність у доходах;
· виплати процентів по боргу вимагають підвищення боргів, які підривають дію економічних стимулів;
· виплати процентів або основної суми боргу іноземцям викликають переведення частини національного продукту за кордон;
· запозичення урядом на ринку капіталів для рефінансування боргу або сплати процентів можуть збільшити ставки процента і витиснути приватне інвестиційне фінансування.
Бюджетний дефіцит не означає незбалансованості бюджету – це невідповідність лише постійних власних доходів державного бюджету його видатками. Джерелами його покриття є державні позики або емісія паперових грошей. Бюджетний дефіцит негативно характеризує фінансову діяльність держави. Та ще більшим негативним явищем є відсутність конкретної обґрунтованої політики його покриття. Світовий досвід вказує чотири основні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту:
· скорочення бюджетних витрат;
· пошук джерел додаткових доходів;
· випуск (емісія) незабезпечених грошей з метою використання для фінансування державних витрат;
· позика грошей у банків, господарських організацій, громадян, інших держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.
Бюджетний дефіцит в Україні – це вимушений дефіцит. У нашій країні рівень оподаткування настільки високий, що далі підвищувати його практично неможливо. Недостатність доходів державного бюджету головним чином зумовлюється недостатнім обсягом доходів підприємств і громадян. А відтак бюджетний дефіцит походить не з фінансової політики держави у сфері доходів, а з дефіциту фінансових ресурсів у нашому суспільстві.
При виникненні бюджетного дефіциту уряд повинен або додатково друкувати гроші, або позичати в населення. Нагромаджені позичкові суми називаються державним боргом. Більша його частина знаходиться в короткотривалих цінних паперах (векселях державної скарбниці).
Уряди часто ідуть на позику грошей, хоча це веде до зростання державного боргу. Державний борг являє собою суму заборгованості держави власникам його цінних паперів, національним і міжнародним фінансовим організаціям, а також іншим державам – кредиторам. Більшість країн світу нині мають великі державні борги [8, c. 21-22].
3.2. Вплив інфляційного розвитку на забезпечення доходів бюджетів
В економічній літературі розрізняють окремі типи та види інфляції. Залежно від особливостей та причин зростання цін виділяють два типи інфляції – інфляцію попиту та інфляцію пропозиції. Інфляція попиту має місце, коли сукупний попит перевищує пропозицію. Зростання цін встановлює рівновагу між першим та другим, стримує надмірний, а у багатьох випадках цілком допустимий попит (наприклад, на товари першої необхідності), є сигналом для виробників про необхідність росту виробництва. Отже, суть інфляції попиту полягає в тому, що грошова маса переважає товарну масу.
Інфляцію, що виникає внаслідок зростання витрат пов’язаних з видобутком корисних копалин, постачанням більш дорогих матеріалів, енергоресурсів тощо називають інфляцією пропозиції або інфляцією витрат.
Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції зменшує прибутки та можливості росту обсягу виробництва, який фірми можуть запропонувати за наявного рівня цін. У результаті зменшується пропозиція товарів, або підвищується рівень цін. У цьому випадку ціни підвищують витрати, а не попит, як це відбувалося у попередньому випадку.
Стосовно видів інфляції, то їх багатоманіття пов’язане з причинами виникнення та особливостями:
· за темпами зростання виділяють помірну, галопуючу та гіперінфляцію;
· за характером інфляційного процесу – відкриту та приховану;
· за ступенем збалансованості – збалансовану та незбалансовану;
· за характером очікування – очікувану та неочікувану;
· за характером поширення – локальну та світову.
Не вдаючись до характеристики та аналізу окремих видів можна сказати, що всі вони мають місце в українських реаліях.
Інфляція, особливо галопуюча та гіперінфляція, негативно позначається на всіх аспектах життя країни. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є перерозподіл фінансових ресурсів між окремими секторами економіки, перерозподіл майна і доходів між різними групами населення, падіння рівня життя народу та зниження ефективності функціонування національної економіки в цілому [15, c. 44-45].
Серед основних негативних проявів інфляції можна назвати:
— переповнення каналів грошового обігу паперовими грошима, що призводить до їх знецінення;
— підвищення цін на продукцію масового вжитку, що призводить до падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці;
— загальне тривале нерівномірне зниження реальних доходів усіх верств населення, особливо осіб з відносно фіксованими номінальними доходами;
— знецінення грошових заощаджень населення;
— диференціація населення, перерозподіл національного доходу і національного багатства серед населення;
— диспропорційність суспільного відтворення, хаотичність виробництва, затримка реалізації товарів внаслідок скорочення платоспроможності населення;
— підрив грошової, фінансово-кредитної, податкової систем;
— стимулювання спекуляції, економічної злочинності, посилення тіньової економіки;
— дезорганізація господарських зв’язків, відродження натурального обміну;
— затримка інвестиційного процесу, стримування процесу нагромадження;
— неухильне підвищення курсів іноземних валют, послаблення зовнішньоекономічних позицій країни;
— спотворення економічної інформації, показників, особливо за умов прихованої інфляції;
— соціально-політичне напруження в суспільстві.
Економісти давно намагаються з’ясувати причини інфляції, щоб запропонувати ефективні методи боротьби з нею та її негативними соціально-економічними наслідками. У світовій економічній науці існує низка напрямів і шкіл, які неоднаково пояснюють причини інфляції. Складність та багатогранність інфляційних процесів поки що заважає дослідникам дійти до спільного висновку щодо причин інфляції, а тому існують різні підходи щодо антиінфляційних заходів.
Переважна більшість сучасних економістів розглядає інфляцію як багатофакторний процес, тобто причини інфляції різноманітні. Серед головних причин інфляції виділяють такі:
— зростання грошової маси вищими темпами порівняно із зростанням національного продукту;
— бюджетний дефіцит;
— надмірні військові видатки;
— монополізм та необґрунтовані пільги;
— дисбаланси у структурі національної економіки та ін.
Як відомо, важливу роль у цій сфері відіграє центральний банк, однією з функцій якого є забезпечення національної економіки необхідною кількістю грошей. Крім неї, центральний банк виконує ряд інших функцій, що нерідко потребує збільшення обсягу грошової маси. Наприклад, з метою запобігання економічного спаду, центральний банк проводить політику “дешевих грошей”, що збільшує кількість грошей в обігу і, відповідно, веде до інфляції. Бувають також випадки, коли центральний банк, намагаючись прискорити розвиток національної економіки або маючи якусь іншу мету, невиправдано нарощує грошову масу, темпи зростання якої перевищують темпи зростання товарної маси. В результаті ціни починають реагувати у бік зростання. В цілому можна стверджувати: якщо центральний банк з економічних чи політичних причин швидко нарощує пропозицію грошей, то це неминуче викличе інфляцію попиту.
Часто причиною інфляції є покриття дефіциту державного бюджету. Швидкість розвитку інфляції значною мірою залежить від того, як покривається дефіцит бюджету – за рахунок грошової емісії, кредитних ресурсів чи підвищення податків. Фінансування дефіциту бюджету за допомогою додаткової емісії в Україні законодавчо заборонено. Фінансування дефіциту за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень чи підвищення податків викликає значно слабші та відкладені у часі інфляційні імпульси.
Важливим чинником розвитку інфляції є монополізм та необґрунтовані пільги. Для збереження своїх переваг на ринку монополістичні утворення запроваджують високі ціни, обмежують розміри пропозиції, що вкрай негативно впливає на співвідношення попиту і пропозиції. Придушуючи конкуренцію, вони фактично сповільнюють реагування пропозиції на зростання попиту, що генерує інфляційні імпульси. Отже, монополія посилює інфляційні тенденції, а необґрунтовані пільги підсилюють такий монополізм [17, c. 29-31].
3.3. Іноземний досвід ресурсних платежів
У зв’язку з появою та подальшим розвитком концепції громадянського суспільства право власності держави на природні ресурси та частку доходів від їх використання приватними суб’єктами почали розглядати під дещо іншим ракурсом. Протягом ХХ ст. доктрина державного регулювання відносин природокористування еволюціонувала з позицій крайнього етатизму (держава абсолютний і всемогутній власник об’єктів природи на належній її території) до бачення держави, її органів та окремих правових інститутів як специфічних інструментів управління природними ресурсами на благо соціуму. Що ж до природних ресурсів, то за ними в переважній більшості країн на рівні конституційних актів було закріплено статус об’єктів загальнонаціонального надбання або ж права власності народу, а в природокористуванні визначено один з фундаментальних принципів — експлуатація природних багатств повинна здійснюватись в інтересах усього народу, теперішнього та майбутніх поколінь. Відповідно і диференційна рента або"дарований" природою додатковий дохід згідно даного принципу з необхідністю повинен розподілятись на справедливих засадах серед всіх членів суспільства. Тому на сучасному етапі розвитку ключовою проблемою правового регулювання фінансово-економічної основи платного природокористування є вибір засобів та методів розподілу ренти.
Вибір же таких механізмів залежить від цілої низки факторів. По-перше, це видова специфіка природних ресурсів, їх властивостей,соціально-економічне значення, здатність до відновлення та поширеність в навколишньому середовищі. По-друге, особливості підходів щодо реалізації державної фінансової політики певним урядом в конкретний момент суспільного розвитку. По-третє, співвідношення між часткою державної та приватної власності на наявні природні ресурси, а також інші чинники.
Виходячи з вищезазначеного, держава може використовувати для управління природними ресурсами такі юридичні інструменти як: право державної власності, або навпаки здійснювати передачу природних об’єктів у приватну власність із встановленням особливих режимів щодо їх використання. При цьому будуть і різними механізми вилучення ресурсної ренти(переважно договірний при державній власності на природні ресурси, і податковий, коли мова йтиме про об’єкти, що перебувають у власності приватних осіб). Однак сутність відповідних платежів залишиться тією ж: у будь-якому випадку вони носитимуть рентний (компенсаційний) характер. Як вірно відмічає в зв’язку з цим А. Мухамет-Ірекле, у відносинах користування природними об’єктами належить бачити головне. Це те, що додатковий продукт під час експлуатації об’єктів природи створюється шляхом знищення частини загальнонаціонального надбання – природних ресурсів, а також самого середовища проживання людей, а потім індивідуально присвоюється конкретним природокористувачем. І тому не важливо, кому належить право власності на той чи інший природний ресурс; якщо він дає додатковий, зумовлений природними чинниками, а не діяльністю користувача дохід (ренту), то принаймні частина його повинна належати народу як суспільному цілому, «власнику» національного надбання і бути спрямована через механізм платежів за спеціальне використання природних ресурсів на справедливе задоволення потреб всіх громадян тепер і в майбутньому [6, c. 62-63].
Отже, сплачуючи орендну плату за договором прикористуванні природним об’єктом, що перебуває у державній або комунальній власності, або плату, збір чи інший фіскальний обов’язковий платіж при користуванні природними ресурсами на підставі права власності, природокористувач компенсує суспільству втрату у частині належних йому природних ресурсів, що свідчить про неподаткову правову природу всіх платежів, основне призначення яких полягає у вилученні диференційованої ренти в публічних інтересах.
Щодо форм рентних платежів, то світова практика вданій сфері досить різноманітна. Так, у зарубіжних країнах доходи від використання природних ресурсів, як правило, стягуються через систему обов’язкових платежів, орієнтованих на вилучення ренти безпосередньо у самогоприродокористувача (так звані, прямі рентні платежі). Наприклад, у Норвегії, які у Великобританії, вилучення ренти здійснюється через механізм податку на додатковий дохід. У державах, багатих природними ресурсами, практикуються такі платежі як роялті, спеціальні податки на прибуток підприємств добувної промисловості, диференційовані рентні платежі, бонуси, земельний податок та ін. Так, рентна частка держави при видобутку корисних копалин в США формується за рахунок двох платежів: роялті – орендної плати за користування надрами чи іншими природними ресурсами і бонусів – суми, яку сплачує переможець конкурсу, де розподіляються ділянки гірничих розробок. Крім того, доходи від експлуатації природних ресурсів можуть прямо перерозподілятись на основі договорів про розподіл продукції та іншими способами. В Данії, Малайзії, Нігерії держава отримує свою долю ренти через аукціонну систему ліцензування (компанія сплачує авансовий платіж,для того щоб орендувати в держави ділянку надр і використовувати відповідні природні ресурси на власний розсуд без будь-яких подальших платежів).
Як уже зазначалося, при розподілі ренти в зарубіжній практиці надається перевага прямим платежам, що стягуються безпосередньо з користувачів природних ресурсів. Поряд з цим, існують і непрямі податки, за допомогою яких вилучається додатковий (надлишковий) дохід, отриманий за рахунок перерозподілу ренти із споживачів природної сировини (наприклад, експортне мито, акцизи і т.д.).
Така множинність рентних платежів, з одного боку,зумовлена різноманіттям цілей і завдань держави та історичними особливостями формування податкового режиму освоєння природних ресурсів, специфікою умов діяльності в сировинному секторі. З іншого – багатоманітність викликана суперечністю вимог до "ідеальної" фіскальної системи, серед яких, зокрема,виділяють справедливий розподіл рентних доходів між власником та інвестором,стабільність податкових умов, простоту адміністрування та гнучкість оподаткування, а також економічну ефективність і мінімізацію деструктивних впливів на господарську діяльність [10, c. 96-97].
Найбільш складне протиріччя між простотою адміністрування рентних платежів, з одного боку, та майже всією рештою вимог з іншого. Чим простіший за своєю юридичною конструкцією платіж, тим менше він може враховувати при обкладенні природокористування нюанси і специфіку умов діяльності різних платників, менш гнучкий, і в силу цього об’єктивно нездатний адекватно реагувати на відмінності в економічних умовах експлуатації різних природних об’єктів, породжуючи негативний вплив на господарську діяльність природокористувачів. Тому при формуванні системи рентних платежів за використання природних ресурсів законодавець з самого початку стикається із жорсткою діалектичною суперечністю між економічними запитами споживачів природної сировини, держави та суспільства і можливостями юридичної техніки, наявні засоби якої, на жаль, не дозволяють врегулювати розподіл природоресурсної ренти між приватним і публічним сектором з таким рівнем чіткості, як це має місце при регламентації податкових платежів.
З аналогічними проблемами у сфері платного природокористування на сьогодні зіткнулась і Україна. Найгострішою проблемою вітчизняного фінансового законодавства є проблема диференціації ставок плати за природокористування як ефективного засобу вилучення природоресурсної ренти. Сучасний правовий механізм плати за спеціальне використання природних ресурсів не забезпечує отримання державою на оптимальному рівні рентних доходів від використання належних їй природних ресурсів та не сприяє створенню справжніх конкурентних умов господарювання у ресурсозалежних галузях промисловості України. На сьогодні відсутні єдині підходи до визначення критеріїв диференціації ставок платежів за використання природних об’єктів, засобів її забезпечення, порядку розроблення і встановлення нормативів плати та коригуючи коефіцієнтів.
Водночас, необхідність запровадження рентних принципів сфері оподаткування природокористування зумовлена збільшенням економічної цінності природних ресурсів, що дає підстави для істотної зміни рівня платності за їх експлуатацію; обмеженістю (а дуже часто і природною не відновлюваністю)більшості видів ресурсів, що повинно стимулювати їх раціональне використання з метою забезпечення екологічної та економічної безпеки країни; створенням рівних умов господарювання в галузі економіки природокористування, чого можна досягнути лише при обліку в оподаткуванні підприємств різних еколого-географічних та економічних факторів,які безпосередньо впливають на фінансові результати діяльності господарюючих суб’єктів. Міжнародний досвід регулювання платного природокористування свідчить, що в більшості розвинених країнах Заходу стягнення ресурсних платежів здійснюється на основі рентних принципів. Крім того, значна частка надходжень до бюджету держави від платного використання об’єктів природи забезпечується податковими і цивільно-правовими методами, які дуже часто застосовуються інтегративно. Держава враховує умови утворення природної ренти, визначає методи обліку, принципи і механізми її розподілу,застосовуючи різні засоби диференціації нормативів платежів за використання надр.
Натомість, в Україні чинна система оподаткування не враховує стан і можливості сировинної бази держави, рентний потенціал конкретних природних об’єктів, створює нерівні конкурентні умови. Такий підхід,насамперед, підриває сутність ренти як інструменту вилучення надприбутку і перетворює її характер на суто фіскальний. Існуючі збори за використання лісів,вод, надр, по суті, стримують розробку малопродуктивних природних ресурсів, велика їх кількість штучно перетворюється на збиткові. Рента ж повинна забезпечувати зацікавленість природокористувачів у розробці як високорентабельних об’єктів,так і тих, де умови експлуатації не передбачають швидкої віддачі на вкладені кошти [12, c. 173-174].
Висновки
Ефективність суспільного виробництва в цілому значною мірою залежить від ефективного, раціонального використання природних, виробничих і трудових ресурсів. Ураховуючи, що ресурси безпосередньо використовуються суб'єктами господарювання, важливе значення має знаходження економічних важелів, які впливають на їхню діяльність, спрямовану на ефективне використання ресурсів. З-поміж указаних важелів важлива роль належить податкам та іншим платежам за ресурси, які стягуються з підприємства.
Не слід забувати і про важливе значення ресурсозберігаючих технологій, оскільки той хто володіє достатнім запасом певних природних ресурсів може встановлювати ціни на нього.
Історія та практика оподаткування свідчать про використання різних податків та платежів за ресурси, з допомогою яких виконуються такі завдання:
— мобілізація коштів для забезпечення фінансування витрат на відтворення та ефективне використання ресурсів (фіскальна функція);
— створення умов для ефективного, раціонального використання ресурсів підприємством.
Вплив цих платежів на результати фінансово-господарської діяльності підприємств залежить від джерела їх сплати, визначення об'єкта оподаткування, розміру ставок податків (зборів). Якщо такі платежі відносять на собівартість, то їх скорочення зменшує поточні витрати господарської діяльності, що в кінцевому підсумку збільшує обсяг прибутку. Зменшення суми цих платежів, якщо вони здійснюються за рахунок прибутку, також збільшує обсяг чистого прибутку.
Детальний аналіз закордонного досвіду показує, що ефективне регулювання природокористування може здійснюватися при одночасному використанні двох видів платежів за природні ресурси: за їхню витрату (споживання) і за право користування природними об'єктами в межах визначеної території. За допомогою першого виду платежів регулюється інтенсивність використання природних ресурсів і забезпечується нагромадження засобів на їхнє відтворення й охорону.
Платежі за право користування природними ресурсами покликані регулювати розподіл території між конкуруючими видами природокористування. За рахунок надходжень від цих платежів можна здійснювати фінансування природоохоронних, соціальних і інших нестатків даної території. Рівень цих платежі повинний корелювати з ринковими цінами на відповідне сировину з урахуванням попиту і пропозиції і, одночасно, сприяти цілям ресурсозбереження.
Майбутнє України досить сильно залежить від ефективного використання природно-ресурсного потенціалу. От чому в умовах переходу до стійкого розвитку пріоритет повинний бути відданий невичерпному природокористуванню, охороні і відтворенню природних ресурсів.
Слід пам’ятати про закони економіки оскільки ресурси є категорією, що безпосередньо пов’язана з потребами, а потреби як відомо постійно зростають в зростання потреб збільшуються обсяги використовуваних ресурсів, саме тому важливою проблемою суспільного значення є економічне та раціональне використання природних ресурсів у зв’язку з їхньою вичерпністю.
Крім того важливим елементом вдосконалення системи стягнення ресурсних платежів є прийняття систематизованого податкового кодексу, статті якого були би пов’язані між собою та не мали суперечностей.
Список використаної літератури
1. Закон України "Про надра" від 27.07.1994р. №132, ст. 41-45
2. Закон України №1770 ІІІ в 01.06 2000р. «Про радіочастотний ресурс України», ст. 41-48
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.09.1997р. №1014 "Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин", ст. 36-39
4. Постанова КМУ «Про затвердження нормативів збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб водного транспорту» від 18.05.1999р.№836, ст. 21-26
5. Постанова KM України ''Про затвердження Порядку справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду" від 06.07.1998 р.№ 1012, ст. 14-19
6. Анохин Е.С. Зарубежный опыт в области налогоооблажения природных ресурсов // Экономика и организация производства. –1996. — №6. – С. 62-65.
7. Ахметвалеев Р.Г. Земельная иприродоресурсная рента // Вестник Удмуртского университета. – Экономика. – 2003– С. 11-20.
8. Білоусова Є. Нове у сплаті ресурсних платежів //Бухгалтерія. — 2002. — 7 березня. — C. 19-27
9. Бодюк А. Аналіз і прогнозування фіскальних платежів: монографія/ Адам Бодюк. — К.: Кондор, 2007. — 257 с.
10. Бодюк А. В. Платежі за господарське використання природних ресурсів //Фінанси України. — 2005. — № 7. — С.91-97.
11. Бодюк А. В. Удосконалення методологічних положень справляння платежів за використання радіочастотного ресурсу України //Фінанси України. — 2006. — № 11. — С.43-48.
12. Бодюк А. Методики визначення платежів за використання природно-промислових ресурсів: Монографія/ Адам Бодюк,. — Київ, 2001. — 209 с.
13. Гривнак К. Водні ресурси та плата за їх використання //Вісник податкової служби України. — 2000. — № 5. — C. 47-50
14. Кирієнко О. Плата за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів //Вісник податкової служби України. — 2002. — № 43. — C. 33-35
15. Лапшин Ю. Користування ресурсами в Україні — платне //Вісник податкової служби України. — 2000. — № 35. — C. 43-53
16. Онисько С. Податкова система: Підручник/ Стефанія Онисько, Іван Тофан, Оксана Грицина,. — 3-є вид., випр. і доп.. — Львів: Магнолія плюс: Видавець В. М. Піча, 2006. — 333 с.
17. Пермяков Б. Рента и природопользование //Экологический журнал "Волна". – 2000. — № 24-25 (3-4). – С. 29-34.
18. Петрунин В.В. О развитии системы рентных платежей при пользовании лесными ресурсами // Финансы. – 2005. – № 10.– С. 35-38.
19. Петрунин В.В. О рентных платежах при пользовании водными биологическими ресурсами // Финансы. – 2006. – № 1. –С. 25-27.
20. Петрунин В.В. Система рентних платежей за пользование природными ресурсами // Финансы. – 2005. – № 4. – С.21-25.
21. Піхоцький В. Ресурсні платежі та місцеві податки і збори: Навчальний посібник/ Володимир Піхоцький,; М-во освіти і науки України. — К.: ВД "Професіонал, 2005. — 301 с.
22. Пономаренко Н. Деякі проблемні питання утримання ресурсних платежів //Бухгалтерський облік і аудит. — 2005. — № 12. — C. 39-41
23. Природоресурсные платежи:Учебно-практическое пособие / Под ред. д.ю.н., проф. А.А. Ялбулганова. – М.:КНОРУС, 2004. – 256 с.
24. Ресурсні платежі //Все про бухгалтерський облік. — 2006. — 10 квітня. — C. 11 квітня
25. Ресурсні платежі: Плата за видобуток корисних копалин, плата за користуванням надрами, платежі за спеціальне використання живих ресурсів //Все про бухгалтерський облік. — 2006. — 27 червня. — C. 3-47
26. Ткачев Ю.А. Плата за недра. –СПб.: Наука, 1998. – 168 с.
27. Хмелевський І. Ресурсні збори та платежі //Податки та бухгалтерський облік. — 2009. — 27 квітня. — C. 20-28
28. Шем’яков О. Правове регулювання використання та охорони надр: Дис…канд. юрид. наук: 12.00.06 /Національний ун-т внутрішніх справ МВС України. — Х., 2003. — 207 арк.