Різні погляди на функції художньої літератури

Вступ.

1. Суспільні функції художньої літератури як мистецтва.

2. Погляди науковців щодо функцій художньої літератури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Дослідники нараховують декілька сотень визначень культури та мистецтва як органічної частини культури. Найчастіше під мистецтвом розуміють особливу – художню – форму суспільної свідомості (поруч із побутовою, релігійною, науковою, філософською, етичною, політичною та ін.) та людської діяльності, в котрій органічно поєднується художнє (образне) пізнання дійсності із творчістю за законами краси.

Слід вказати на ще такі два моменти. По-перше, мистецтво може бути як відображенням (відтворенням) дійсності, так і цілком новою дійсністю. У першому випадку митецький твір розглядають як модель (копію) дійсності (див. міметичну теорію мистецтва), а в іншому – як небувалу реальність (феноменологічна позиція). Отже, представлений у літературному творі художній світ може бути максимально наближеним до видимого (як у реалізмі чи натуралізмі), а може максимально відрізнятися від нього – бути фантастичним, містичним, міфічним тощо (скажімо, як у романтизмі, фентезі та ін.). По-друге, мистецтво (і передусім література) „передає від однієї людини до іншої або до інших певні ідеї, певні інформації"30. Тобто мистецтво має не лише моделюючий чи креативний (творчий), а й семіотичний (знаковий) характер, оскільки служить для передачі інформації.

Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе.

Термін „образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційно-естетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.

Поява художніх образів ґрунтується на уяві – „основній силі людської природи", за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.

1. Суспільні функції художньої літератури як мистецтва

До сучасних шкільних програм з української та зарубіжної літератур уже впроваджені для вивчення суто теоретичні естетичні питання, а саме: «Функції художньої літератури»; «Художній образ — основний будівельний матеріал художнього твору»; «Художня література як мистецтво слова, її місце серед інших видів мистецтва» та ін. Усім відомо, що цей матеріал важкуватий для засвоєння школярами, але наш головний документ наполягає: «Учні повинні знати… визначені програмою поняття з теорії літератури».

Зважаючи на те, ми підготували опорні конспекти-схеми, коментуючи які, хочемо наблизити розгляд і засвоєння нелегкого «сухого» теоретичного матеріалу до оптимального варіанту.

Наведемо приклад. Схема «Суспільні функції художньої літератури як мистецтва слова» нагадує своєрідний стос книжок, що легко запам'ятовується. Звичайно, що учень не все опанує, але кілька назв умовного стосу пригадає обов'язково.

1. Суспільно-перетворююча функція. У процесі творчості митець переробляє, перетворює факти та уявлення реального життя і створює нову реальність — художній світ. Згадаймо, як побутову історію Антуана Берте, засудженого до страти в 1827 р. у Греноблі, Стендаль перетворив у соціально-політичний роман, де Жульєн Сорель, талановитий, розумний, завзятий представник низів суспільства, був позбавлений у добу Реставрації змоги зробити кар'єру, проявити свої здібності.

Власний досвід перебування в радянських катівнях і концтаборах Іван Багряний перетворив у роман «Сад Гетсиманський», головна проблема якого — жахіття сталінської системи масового знищення народу країни, що нібито будувала комунізм.

Література допомагала українському народові, який упродовж віків не мав державності, здійснювати свої задуми, створювала художній світ, що не збігався з реальним. Українські народні думи («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Дума про козака Голоту», «Перемога Корсунська», «Хмельницький та Барабаш» та ін.) возвеличували героїв, оповідали про їхні подвиги та самопожертву заради рідної землі. Думи та пісні формували духовний світ українців, живили та зберігали їх патріотизм.

Митець обробляє слова, словесні літературні образи та перетворює їх у романи, повісті, поеми, новели тощо.

2. Художньо-концептуальна функція. Мистецтво завжди є своєрідним аналізом стану світу. Оноре де Бальзак створив «Людську комедію», що складається з багатьох творів, але об'єднаних однією темою про зіпсоване грішми суспільство. Людина, за Бальзаком, завжди стоїть перед вибором: залишитися моральною і бідною чи йти проти сумління та здобути багатство. Найчастіше герої майже не вагаються, обираючи гроші. Тому й суспільство у віртуальній державі французького письменника є зіпсованим. Такою була мистецька концепція Оноре де Бальзака.

Художній твір, яким би не був геніальним автор, не може вирішити всіх питань буття. Але одна з його таємниць — влада грошей над людиною — знайшла своє віддзеркалення та аналіз у «Людській комедії».

Власну систему поглядів, концепцію про жіноче питання, емансипацію жінок Ольга Кобилянська відтворила в повістях «Людина», «Царівна», у фрагменті «Valse melanco-lique» та ін. Розумна, мисляча жінка, яка прагне і родинного щастя, і освіти, науки, духовної культури, суспільної праці, — ідеал письменниці. Така жінка не одружується з природного фізіологічного обов'язку чи з користі заради грошей. Вона добровільно, цілком свідомо бере шлюб із коханим чоловіком, який поважає її як рівноправну особистість та кохає її як жінку[3, c. 41-43].

Європейський феміністський рух за рівноправність жінок, поводирем та ідеалом якого в Галичині була старша подруга-майстрині Наталя Кобринська (1855—1920), благотворно вплинув на формування й розвиток цілісної вольової жіночої особистості у творчості письменниці.

3. Пізнавально-евристична функція. Мистецтво несе людству знання про різноманітність та багатство світу, виконує і просвітительську функцію. У 1840 р. вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Українці, які прочитали книгу, ніби вперше побачили себе, своїх предків, свою трагічну історію, почули красу і милозвучність рідної мови, задумались над своєю долею. Хтось інший уже в наш час відкрив для себе минуле України за допомогою романів Павла Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» та ін.

Еміграційна література — Іван Багряний «Сад Гетсиманський», «Тигролови»; Улас Самчук «Марія»; Василь Барка «Жовтий князь» та ін. — багатьом уперше розповіла про трагічну долю українців у XX ст.

Літературні переклади виникли та існують певною мірою з потреби пізнання та отримання інформації про нову художню культуру інших народів.

4. Інформаційно-комунікативна функція. Література несе інформацію, вона є засобом художнього спілкування, вона не має кордонів, нею не володіє час. Через книги ми спілкуємося, засвоюємо культуру інших народів, інших епох. Інформацію від спілкування з давніми греками через поеми Гомера можна використати на заняттях з історії та художньої культури.

Коли народи не мали державності, як свого часу італійці, німці, поляки, українці, грузини, література та мистецтво, об'єднували націю, зберігали мову, народний патріотичний дух.

«Сад Гетсиманський» І. Багряного був першою в світі книжкою про антигуманну радянську тоталітарну машину. Твір сповістив світові про злочинну комуністичну систему під час сталінської диктатури ще в 1950 р., до речі, набагато раніше «Одного дня Івана Денисовича» (1962) та «Архіпелагу ГУЛАГу» (1973) О. Солженіцина.

Кожен митець певною мірою володіє інформацією про власну добу і віддзеркалює її у своїх творах. Скажімо, з історії відомо, що під час Реставрації у Франції розбещеність суспільства, корупція влади не мали меж. Як це конкретно виглядало? Відповідь шукайте в романах Стендаля («Червоне та чорне»); Бальзака («Батько Горіо», «Гобсек» та ін.).

Використання і поширення світових сюжетів, мотивів і образів, зокрема біблійних і античних, як моделей для втілення власних смислобуттєвих концепцій свідчить про те, що літературі одвічно притаманна, крім того, інформаційно-комунікативна функція. Згадаймо «Енеїду» І. Котляревського, «Мойсея» І. Франка та ін.

5. Виховна функція. Література формує світогляд і виховує читачів у певному ідейному дусі. Радянські ідеологи добре розумілися саме на цьому питанні і виховували молодь на взірцях літературних героїв, які, мов Павло Корчагін, свідомо віддавали своє життя за комуністичну ідею. З української класики до шкільних програм вводилися твори про важке трудове буття, героїв, які були зламані цим буттям, пиячили, лаялися, билися, ладні були, нехай з відчаю, вбивати, топити рідних, як-от Кайдаші, Чіпка, Гриць Летючий та ін. Навмисно таким чином формувався з юнацьких вразливих років комплекс знедоленого молодшого брата, ніби в українській літературі справжніх героїв, переможців (пригадаємо із сучасної програми хоча б Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного «Тигролови») й не було.

6. Передбачення майбутнього. Ця функція літератури загальновідома. Треба лише згадати прізвища Ф. Достоєвського, Ж. Верна, Г. Уеллса, Ф. Кафки, К. Чапека, О. Хакслі, Д. Оруела, І. Замятіна та ін. Але ми звернемося до своїх вітчизняних митців. Згадаймо хоча б твори, які стосуються передбачень І. Франка щодо розвитку суспільства та української державності. Надто добре знав майстер свій народ, ще краще знав його лідерів. Прочитаємо поему «Похорон», що була надрукована 1899 р., і побачимо себе сьогодні. Франко ніби застерігав нас від того, що маємо в Україні тепер. Художник звертається до співвітчизників: найголовніші проблеми, найстрашніші причини—в нас самих…

Радянські дослідники звинувачували Івана Франка в тому, що він не здатен був піднятися до повного розуміння марксизму. Мовляв, його погляди на теоретичні питання щодо соціалістичної державності цілком хибні. Прочитаймо Франкову статтю «Що таке поступ?» і побачимо: ще й як розумів, недаремно ж багато чого передбачив, мов у воду дивився.

7. Естетична функція. Література як вид мистецтва формує творчий дух, естетичний смак та ідеал, орієнтує людину в світі щодо його цінностей. З дитячих літ книга супроводжує людину; завдяки казкам, що їх читають дорослі, дитина навчається співчувати, любити героїв, радіти чи жахатися їхніх вчинків, а то й сміятися над ними. Люди, сповнені переживань від читання високомистецьких творів, шукають саме такі книги, де є серйозні думки, справжні герої. Так формується певний смак до художньої літератури. Той, хто багато читає, будує речення за законами краси, його приємно слухати[7, c. 59-61].

Мистецтво, зокрема література, дарує читачеві відчуття естетичної значущості художнього світу. Саме тому людина здатна переживати, відчувати прочитаний твір знову і знову, коли перечитує, коли згадує. Недаремно Е. Хемінгуей писав: «Усі добрі книги схожі в одному — коли ви дочитуєте до кінця, вам здається, що все це відбулося з вами, і так воно назавжди при вас і залишиться: добре і погане, захоплення, сум і жаль, люди та місця…» Читач ніби носить той художній світ у собі.

8. Гедоністична функція (література як насолода). Добра книжка — насолода для справжнього читача. Можна зробити насолоду тривкою: читати повільно, декілька разів перечитувати, запам'ятовувати окремі вислови, певні абзаци, відшукувати потаємні і водночас наче власні думки…

Людина, яка вступає в акт співтворчості з письменником, з його мистецтвом, ніби зливається душею з художнім твором. Сприймаючи роман, новелу, поему, вірша, читач на якийсь час стає єдиним цілим із чудовим витвором мистецтва. Читаючи твір, він не тільки не чує вуличного шуму, а навіть не може одразу відгукнутися, відповісти на запитання: він увесь там, у творі, йде шляхом, визначеним митцем. Цей акт, — мистецтво читання, — суто особистий, індивідуальний. Під час такої співтворчості людина усамітнюється настільки, що все навкруги мовби перестає існувати. Тут естетична насолода від читання зливається з ще однією функцією мистецтва — компенсаторною.

9. Компенсаторна функція. Читання, від якого отримується естетична насолода, відвертає людину від надокучливих життєвих проблем, розважає та вводить у художній світ книжки, створює певну внутрішню гармонію. Людина позбавляється таким чином від буденного перенавантаження. Література як вид мистецтва дає в цьому випадку роздратованій життям людині потрібну рівновагу, компенсує відсутність краси, емоцій, почуттів у щоденному побуті.

10. Сугестивна функція. Сугестія (від лат. навіювання) так чи так притаманна усім видам мистецтва, зокрема літературі.

Це було добре відомо давнім грекам. Герой міфології, музикант і співець Орфей мав цей надзвичайний дар. Від його пісень заспокоювалося розбурхане море; звуки його ліри зачаровували людей, тварин, дерева та скелі. Коли його дружина німфа Еврідіка померла від укусу гадюки, Орфей нібито спускався за нею у потойбічний світ. Старий Харон не хотів везти його до Аїду, але, почувши дивну гру на кітарі та солодкий спів, не встояв — переправив митця через Стікс. Аїд, володар того світу, розчулився натхненним співом Орфея і погодився відпустити Еврідіку за умови, що майстер не гляне на дружину, поки не ввійде до свого будинку. Орфей порушив заборону і втратив кохану… З того часу його скорботні пісні на всіх навіювали сум…

Пригадаймо ще одного міфологічного героя. То був миршавий, кульгавий, кволий Тіртей, який своїми піснями підніс занепалий бойовий дух спартанців, їхню волю до звитяги настільки, що вони перемогли ворогів. У життєносні, відповідальні, напружені миті історії сугестивна функція художньої літератури надто велика. Маруся Чурай з роману Ліни Костенко своїм глибоко душевним мистецтвом саме підвищувала бойову активність козаків, навіювала впевненість у перемозі. Загальновідома сугестивна роль гімнів, маршів, релігійних, народних, маршових пісень під час відповідних заходів. Самі твори мистецтва часто надихають інших митців. Той же Орфей з'явився у драмах Есхіла та Еврипіда, на картинах Рубенса та Кардуччі, у статуї Родена, у музиці Ліста, Гайдна, Глюка, Оффенбаха, Стравінського, в поезіях Рільке та ін.

Ольга Кобилянська в багатьох творах («Людина», «Impromptu phantasie», «Valse melancolique» тощо) розповідала про вплив музики, майстерної гри на фортепіано на її героїв. Письменницю, очевидно, цікавила сугестивна функція мистецтва.

До речі, саме ці твори сповнені замилування, вони зачаровують читача. Колись «Експромт» Шопена спонукав Стефана Лієвича (повість «Людина») освідчитися Олені Ляуфлер у коханні[2, c. 46-49].

2. Погляди науковців щодо функцій художньої літератури

Мистецтво апелює в першу чергу до чуттєвої сфери людини, тоді як наука – до розумової. Безпосередність і потужність впливу художнього образу на психіку людини іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гасет висловив таким чином: „Кожен образ є наче моїм станом дії, актуалізацією мого „я". Виділяють такі види літературних образів: образи-персонажі, образи-картини природи (пейзажі), образи-речі, образи-емоції (ліричні мотиви), образи-колективи, образи-символи, зорові, слухові, смакові образи, образи дотику чи запаху тощо.

Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція – „це вплив на суспільство в напрямку певної цінності". До основних функцій зараховують: естетичну і духовнотворчу.

Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, „якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку". Тому поруч із естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція – духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.

Художня творчість прямо залежить від світогляду письменника (у цьому плані простежується незаперечний зв'язок між світоглядом та ідеологією як суспільним світоглядом). Під світоглядом розуміють систему найзагальніших поглядів на світ взагалі та місце людини в ньому. У літературних творах відбиваються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали і норми, синтез інтелектуального та емоційного настрою епохи. З іншого боку, творчість може залежати від ірраціонального, підсвідомого, стихійного начала письменника. Слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше, світоглядний, раціональний тип творчості називають аполонійським, а ірраціональний – діонісійським (від імені давньогрецьких богів Аполона та Діоніса).

У літературознавчих працях часто дискутують з приводу „тенденційного" (заангажованого) і „чистого" (незаангажованого) мистецтва. Під тенденційністю (з латинської – прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто, ідеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Натомість під „чистим" мистецтвом розуміють творчість за принципами теорії „мистецтва для мистецтва", висунутими ще у XIX ст. Тут ідеться про мистецтво, звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань, митець же постає автором лише естетичного продукту.

Однак, й естетична, й ідеологічна функції є іманентними (власне притаманними, питомими) функціями мистецького твору. Якщо „тенденційний" поет, за Іваном Франком, „виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми"39 і робить це відкрито та свідомо, то „чистий" письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну „теоретичну тезу" (хоча б тезу „мистецтва для мистецтва"), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, „за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом"[5, c. 24-26].

Отож, тенденційним, так чи інакше, є будь-який письменник, просто не кожен здатен або 1) усвідомити, які саме ідеї він обстоює у художній формі, або, 2) якщо розбирається в теоретичних засновках власної творчості, не хоче, з тих чи інших причин, відверто про них заявити, ховаючись за порожні у своїй суті тези про „чисте" мистецтво, абсолютну „незалежність" митця від суспільства, про наскрізь індивідуальний художній світ тощо.

Інший момент, котрий варто уточнити, стосується естетичної „неповноцінності" „тенденційного" мистецтва, літератури зокрема. Справді, в історії української літератури траплялись приклади такої неповноцінності. Скажімо, коли йдеться про літературний рух епігонів Т. Шевченка. Їхні „правильні", національно-захисні твори були переважно слабкими з художнього боку і являли собою, по-суті, не факти художньої літератури, а факти історії. Чимало малохудожніх творів дали і радянські письменники-соцреалісти.

Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.

Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт) є носієм тої чи іншої ідеологічної системи. Тоді з'являються твердження про так зване „чисте мистецтво", „аполітичних письменників" тощо. Однак чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно зазначає з цього приводу: „Усі люди – „ідеалісти", вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять"60. Інша справа, що не завжди легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох мініатюрних творів, тим більше ліричних.

Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто не доступні для науки. Показовим з цього приводу є наукові передбачення, здійснені у творах Жюля Верна, Герберта Уелса, інших фантастів; історіософські передбачення Т. Шевченка чи Є. Маланюка; дивовижно глибокі проникнення у сферу людської психіки (В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович чи Кнут Гамсун) тощо. Художній твір „передає інформацію про новий досвід, або нове витлумачення уже знайомого досвіду, або вираження чогось такого, що ми пережили, але для чого у нас немає слів; тим самим поезія збагачує наш духовний світ і відточує нашу здатність до сприйняття навколишнього" (Т. С. Еліот)61. Порівняно з твором мистецтва, пише Х. Ортега-і-Гасет, „всі відомості, що дає наука, здаються лише схемами, далекими алюзіями, тінями і символами"[1, c. 59-62].

Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський мислитель Йоган Гейзінга вказував на те, що вже найдавніші грецькі поети „виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до народу як його навчителі, як порадники".

Ідентифікуючись з тими чи іншими текстуальними суб'єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власну систему етичних переконань, поведінкових норм, так званий етос. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору. Водночас ця функція має не лише індивідуальний, а й загальнонаціональний характер: мистецтво „постійно працює на ниві виховання духу часу, викликаючи в уяві ті форми, котрих найбільше бракує даній епосі"

Ще однією з основних функцій літературного твору є містична (релігійна або трансцендентна, з латинської – та, що виходить за межі). В основі містичного характеру художнього твору лежить почуття, котре Ігор Качуровський витлумачує (інтерпретує) як „почуття єдності індивіда з Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється"65. Український дослідник вказує на існування містики християнської (духовної) (до неї були близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко, О. Бердник та ін.) і містики антихристиянської (антирелігійної, бездуховної, диявольської – так званий сатанізм). Її сповідувачами, зокрема, на думку І. Качуровського, була група російських дореволюційних поетів „срібного віку": Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов66. Апологетами антихристиянської містики виступали соцреалісти і виступає чимало сучасних постмодерних письменників.

Дві основні функції літературного (ширше – будь-якого художнього твору) детермінують (зумовлюють) два аспекти ідеї мистецтва – художності: естетичність та інтенціональність (спрямованість). Відповідно до них розрізняють два рівні пізнання та оцінки літературного твору: 1) естетичний (із субрівнями зовнішньої та внутрішньої форми) та 2) інтенціональний (герменевтичний) (із субрівнями змісту і сенсу твору)[4, c. 36-39].

Висновки

На мою таку думку: вся постмодерна і деяка модернова література виникла як сугестія, навіювання, алюзія, ремінісценція, запозичення ситуацій сюжетів, мотивів попередніх скарбів світової культури. Валер'ян Підмогильний перебував під впливом Гі де Мопассана та Анатоля Франса, яких, до речі, ще й перекладав. Але це не могло не позначитися на творчості українського митця. Його роман «Місто» сюжетом і героєм нагадує «Любого друга» Мопассана, а філософізмом — Франса. Від того новостворені романи ніяким чином не програють попереднім творам, навпаки, набувають своєрідної сили тримати читача у полоні загадкових чар, емоційних та інтелектуальних.

Скажімо, звична функція літератури, як свого роду школи життя, свого роду гри, і навіть, до певної міри, літератури, як розривки, як забави, як способу відволіктись від нагальних якихось проблем, – така функція літератури, мені здається, відімре найближчим часом. Бо вже тепер поза рожевими романами, поза фентезі, у світі помітна тенденція до розвитку документалістики – і за рівнем продажу, і за очевидним симптомом, як скажімо вручення Нобелівської премії в галузі літератури Вінстону Черчиллу.

Як ми бачимо, література виконує багато суспільних функцій. Наш коментар до опорної схеми, хоча й надто лаконічний, все ж дає поштовх для докладнішої розмови зі школярами на уроках.

Список використаної літератури

1. Галич О.А. Загальне літературознавство: Навч. посібн. для вузів/ О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв. — Рівне: Б.в., 1997. — 543 с.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.– К., 2001.

3. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник/ Ніла Зборовська,. — К.: Академвидав, 2003. — 390 с.

4. Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Слово і час.– 1992.– No 10.– С. 33–45.

5. Марко В. Вступ до літературознавства: Методичні матеріали для студентів І курсу: Кредит-но-модульна система/ Василь Марко,; М-во освіти України, Кіровоградський державний педагогічний інститут ім. В.К.Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2005. — 131 с.

6. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції/ Михайло Кузьмович Наєнко,. — К.: Вид. центр "Академія", 1997. — 315 с.

7. Фролова К. Цікаве літературознавство: [Посібник для учнів]/ Клавдія Фролова,. — К.: Рад. шк., 1987. — 230 с.

8. Художня література. Критика. Літературознавство/ укл. К. Науменко. — К.: НПБ України. — 2007