Роль мови в процесі відродження української державності

Важливу роль у державі відіграє мова корінного населення. Зрештою, з мови починається сама держава. У мові — важлива суть існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови не має народу як нації. Поетично і влучно сказав про це відомий письменник Панас Mирний, який назвав мову найдорожчим скарбом народу. Він писав: "Мова — така ж жива істота, як народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей

Перш ніж говорити про роль мови в процесі відродження української державності, слід охарактеризувати в загальних рисах стан української мови, з яким наша держава прийшла до незалежності. Цей стан визначила національна політика імперського центру у його останній радянській іпостасі. Метою її було формування з багатонаціонального населення Радянського Союзу єдиного народу. Головними чинниками консолідації виступали єдина ідеологія, соціальна уніфікація і домінування російської мови, а також спланована стратегія, котра в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людності з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправності національних республік. У Конституції УРСР було записано, що вона зберігає за собою право вільного виходу з СРСР, республіка мала свою символіку – прапор, герб і гімн. Разом з тим у символіку закладалась семантика ущербності, фіктивності статусу республіки. Прапор відрізнявся від загальнорадянського лише блакитною смугою, герб дублював герб СРСР, певну відмінність мало тільки внутрішнє його тло – земну кулю в гербі СРСР заміняло декоративне коло герба УРСР. Український радянський гімн у кожній строфі підкреслював належність республіки до Радянського Союзу.

Подібну мету переслідувала і мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицький режим починаючи з 30-х років не обмежився зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншевартісність, а відтак і непотрібність.

До цього слід додати, що процес безпрецедентної деперсоналізації й уніфікації суспільного життя у мовній сфері виявились у семантичному спустошенні й фальшуванні цілих лексичних пластів, передусім тих, що використовувались у пропаганді.

Мовний ідеал, якого прагнув режим, досить чітко сформулював акад. Білодід у праці "Язык и идеологическая борьба" (К., 1974, с.62): "Существует единый, однозначный украинский литературный язык с его установившимися нормами, который устраняет потребность в каких-то "вариантах", делает несостоятельными всякие вымыслы о них".

Українська мова, отже, зазнала впливу настільки руйнівних процесів, що після проголошення її державною на порядку денному постає питання відновлення її у функції рідної мови для значної частини українців.

Всі наші проблеми пов'язані з тим, що ми не можемо сформулювати статус української мови так, як це сформульовано, наприклад, у Федеральній цільовій програмі мовної політики Росії: "В системі освіти російська мова посідає особливе місце: в різних геополітичних, етно- і соціолінгвістичних умовах вона виступає як рідна мова російського народу, як державна мова Російської Федерації, як мова міжнаціонального спілкування".

Треба сказати, що з усіх сфер суспільного життя, в яких побутує національна мова, найважливішою для її існування і розвитку є родинно-побутова сфера. Побутова мова спілкування – це та перша мова, яку дитина засвоює в родинному колі і за допомогою якої вона пізнає світ. Вона формує елементарні структури мислення і світосприйняття.

Незважаючи на те, що ця мова проста і конкретна, вона посідає центральне місце в системі мовних стилів. Якою б розвиненою не була мова, якщо вона виходить з ужитку в родинно-побутовій сфері, то поступово відмирає.

Головним супротивником у справі реабілітації української у функції рідної виступає сформована російськомовна атмосфера наших міст, що породжує ефект мовного диктату середовища. Адже згідно з законом соціалізації "жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу" (1). Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську мовою протистояння.

Звичка користуватися російською в побуті при вимушеному переході на українську в професійній діяльності породжує явище так званої "дерев'яної мови", мови, що їй бракує природності вимови, виразності, гнучкості, достатнього лексичного запасу. Пародійні рядки Олександра Ірванця "Як ти звучиш калиново-дубово, рідна моя українськая мова" асоціюються саме з таким поширеним типом мовлення, пов'язаним з натужним внутрішнім перекладом з російської.

Обмежене використання української в усному спілкуванні гальмує і ускладнює справу оздоровлення інших стилів, зокрема адміністративно-ділового і, особливо, наукового як незалежних, заснованих на власному ґрунті мовних утворень. Внесення змін в наукову термінологію, необхідність припинення практики калькування російської термінології, завдання адаптації навали англомовних запозичень, зумовленої новими політичними умовами, – все це потребує повноцінного функціонування української мови не тільки в писемній, а і в усній практиці наукового спілкування. Без нього переважна більшість слушних рекомендацій в галузі термінотворення зависає в повітрі.

І все ж, незважаючи на нинішні деформації мовної ситуації, справа витіснення чужої мови з українського урбаністичного простору належить до цілком реальних завдань. У всякому разі для досягнення успіху вона вимагає від нашої еліти значно менших зусиль, ніж цього потребувало, приміром, від ізраїльської еліти завдання відродження івриту у функції державної мови Ізраїлю.

Маємо, принаймні, два потужних джерела опору у протистоянні духовному й ментальному поневоленню, що продовжується дотепер внаслідок збереження влади в руках колаборантської еліти. Перше – це наявність території, де державна мова побутує в усій повноті функції. Друге джерело становить літературна форма нашої мови.

Попри ту руйнацію, якої зазнала українська мова у XX ст., вона зберегла повновартісним і неушкодженим один надзвичайно важливий в житті суспільства стиль – художній. Як і розмовно-побутовий, він належить до базових у стильовій мовній системі. Але якщо перший охоплює прагматичні сфери життя, то другий належить царині мистецтва слова. Художній стиль є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль – культуротворча. Відомий вислів Гайдеґґера "Мова, яка прагне охопити буття в усій його повноті, перетинає кордони вічності" стосується передусім літературної мови. Ці слова цілком можна віднести і до української мови, її літературна форма розвинена, багата і досконала.

Як зазначає Емануїл Райс у статті, присвяченій творчості Володимира Свідзинського "Зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею говорять. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають з літературою нічого спільного. Виробленість мови вдосконалює життєвий звичай великих центрів і сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. "Доктор Серафікус" Домонтовича був неможливий у країні, яка говорить мовою епохи І.Котляревського або Г.Державіна. В якій би ділянці думка не працювала, вона живиться сугестіями даної літератури" (2).

Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.

На сьогодні формування в масовій свідомості престижного образу нашої культури, для якого вона має всі підстави, заблоковано дозволеною владою московською експансією в інформаційно-культурний простір України, що продовжує тримати населення на рівні пасивного споживача московської версії сучасної цивілізації і програмувати в масовій свідомості вигідний колонізаторові образ українців. Як зазначає О.Забужко, "характеристики, якими наділено "колонізованого" в "колонізаторському" сприйнятті: розважальний екзотизм (сказати б, мила втішність…), потенційна дискомфортність (прихована загроза) – і комічність" (3).

Збереженню й поглибленню колонізованого стану нашої культури при нинішньому переході від ідеологічно уніфікованого до плюралістичного суспільства сприяла диґлосна мовна ситуація.

У незахищеному культурному просторі асиметрична двомовність знайшла специфічний прояв у закріпленні кожної з двох конкуруючих мов за різними сферами — українська мова переважає в елітарній культурі, російська – в масовій.

Натомість з трьох основних сфер спілкування, які виділяє соціологія – родинно-побутовій, професійній і сфери масової культури саме остання надається до порівняно швидкої українізації і використання її у функції ефективного засобу активізації і поширення усно-розмовних форм побутування мови, оскільки вона найтісніше пов'язана з урбаністичною мовною стихією.

Лише популяризація української культури в різноманітних жанрових і стильових формах разом з україномовною адаптацією іноземної телепродукції спроможна підняти престиж української мови, сприяти пасивному її засвоєнню і, таким чином, зупинити процес відмирання живих урбаністичних форм побутування мови.

Масована інвазія російськомовного маскульту в Україну перекрила найефективніший шлях оздоровлення мовної ситуації і з кожним днем розширює "ту величезну прірву, яка існує між історично виробленою, досконалою літературною формою української мови та її живою щоденною реалізацією" (4).

Звуження простору української культури, соціально обмежений характер її побутування послаблює її позиції в суспільному житті і породжує ще одне розкладове явище, яке можна назвати феноменом Поплавського. Це продукування й поширення вкрай примітивних мистецьких зразків, що не стільки популяризують україномовну культуру, скільки компрометують її. Власне, україномовною пісенну творчість Поплавського можна назвати лише умовно. Вона може бути хіба що вдячним матеріалом для вивчення процесу уересерівського деградансу в його завершальній стадії. Так, пісня Поплавського, що претендує на патріотичність, – "Ти будеш жити, Україно, країно щастя і добра" фактично дублює слова гімну УРСР:

"Живи, Україно, прекрасна і сильна – в Радянськім Союзі ти щастя знайшла".

Тексти інших його пісень є деградованими копіями-версіями зразків російської попси. Шедевром у цьому плані є славнозвісна "Кропива" – неіснуюча в українській мові "тринь-трава", котру хтось "не косив цілий рік". Текст пісні містить спотворений відголосок популярної колись жартівливої пісеньки про зайців, що косили траву, співаючи "А нам все равно" , з фільму "Діамантова рука". На фоні сентиментальщини із спробою поетизації кропиви, котра не тільки в українській, а, треба думати, в жодній культурі світу не викликає позитивних емоцій, перетворює пісню на сміховинний взірець претензійної бездарності.

"Шедеври" М.Поплавського через свою примітивність не були б варті уваги, якби їхній виконавець не посідав ключову посаду в українському шоу-бізнесі і його смаки не визначали добір кадрів у сфері масової культури. Та наполеглива боротьба, котру свого часу вів М.Яковина за усунення Поплавського з посади ректора Інституту культури, була боротьбою за якість української культури. На жаль, поки що в цій боротьбі переміг Поплавський.

Використана література

(1) Ґіденс Ентоні. Соціологія мови. – К.,1999. – С.667.

(2) Райс Емануїл. Володимир Свідзинський. – "Мовна сучасність", 1991, кн.4. – С.32.

(3) Забужко Оксана. Жінка-автор у колоніальній культурі. // У кн.: "Хроніки від Фортінбраса". – К.,1999. – С.193.

(4) Тарновецька-Ткач Людмила, Лепетюк Інна. Вплив мови на розвиток державності. – "Науковий вісник Чернівецького університету". – Вип.52-53. – Чернівці, 1999. – С.101.