Сфери фінансів
- Фінанси -1.Специфічні сфери фінансів: державні фінанси, фінанси господарських одиниць, фінансовий ринок, міжнародні фінанси.
1.1. Сутність державних фінансів.
1.2. Фінанси господарських одиниць.
1.3. Характеристика фінансового ринку.
1.4. Міжнародні фінанси.
Список використаної літератури.
2.Валютний ринок. Поняття та види. Валютне обмеження та валютні кліринги. Валютні операції.
2.1. Поняття валютного ринку.
2.2. Валютне обмеження та валютні кліринги.
2.3. Валютні операції.
Список використаної літератури.
3.Класифікація державних внутрішніх позик за правом емісії, формами виплати доходів, методами розміщення, термінами погашення та іншими ознаками. Гарантовані позики як форма умовного державного кредиту.
3.1. Класифікація державних внутрішніх позик за правом емісії, формами виплати доходів,методами розміщення, термінами погашення та іншими ознаками.
3.2. Гарантовані позики як форма умовного державного кредиту.
Список використаної літератури.
1.Специфічні сфери фінансів: державні фінанси, фінанси господарських одиниць, фінансовий ринок, міжнародні фінанси
1.1. Сутність державних фінансів
Державні фінанси — сфера грошових відносин, що виникла у зв'язку з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту і частини національного багатства, пов'язана з формуванням фінансових ресурсів і підпорядкування держави й підприємств і використанням державних коштів на витрати з розширення виробництва, задоволення соціально-культурних потреб населення, оборони країни й державного управління. Державні фінанси функціонують на загальнодержавному, регіональному й місцевому рівнях і включають бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит, фінанси державних і муніципальних підприємств.
Державні фінанси характеризують дуже розгалужену систему відносин. На нашу думку, їх слід розрізняти за двома напрямками: ланками і рівнями Ланки характеризують форми фінансових відносин, рівні — розмежування їх за органами влади й управління.
Сфера державних фінансів характеризує фінансову діяльність держави. Вона включає такі ланки:
- бюджет держави;
- державний кредит;
- фонди цільового призначення;
- фінанси державного сектора[1, c. 34-35].
1.2. Фінанси господарських одиниць
Фінанси — одна з небагатьох економічних категорій, яку досліджують майже всі напрями економічної науки (якщо визначати ці напрями з огляду на фінансові проблеми). Визначення фінансів як багатопланової категорії є стратегічним у їх вивченні. Найчастіше фінанси розглядаються через призму історичних, економічних і юридичних підходів.
Поняття “фінанси” походить від латинського — finantia, що буквально означає платіж, збір. Фінанси виникли і тривалий час розвивались як система мобілізації коштів, матеріальних і фінансових ресурсів для потреб правлячої еліти, різних форм державних утворень і захисту певної території. З цією метою держава запроваджувала різні форми податків, зборів і платежів. Використання зібраних у такий спосіб грошей виключало контроль з боку пересічних громадян.
Сучасні підходи до виявлення суті фінансів значно розширили зміст цього поняття. Проте різні погляди на фінанси, викладені в науковій літературі, внесли певну плутанину у визначення цієї економічної категорії. У поняття “фінанси” вкладають різний зміст — це й “фінансові ресурси”, і “капітал”, і “грошові потоки “, і “фінансовий ринок”, і “фінансові фонди” тощо. У повсякденному житті поняття “фінанси” часто вживають у значенні “гроші”. Але фінанси — це не гроші, хоча вони й мають грошову форму. Їх неможливо відчути, торкнутися, оплатити ними покупку. Рух коштів, що пов’язаний з обслуговуванням роздрібного товарообороту, оплатою комунальних, транспортних та інших послуг, отриманням спадщини чи дарунків, не вважається фінансами[2, c. 64-66].
1.3. Характеристика фінансового ринку
Структуру фінансового ринку доцільно розглядати за двома напрямками:
- за формою фінансових ресурсів та
- за організацією їх руху.
За формою фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяється на дві ланки: ринок грошей і ринок капіталів.
За організацією руху фінансових ресурсів окремо виділяється ринок цінних паперів, який відображає ту частину фінансового ринку, функціонування якої пов'язано з випуском та обігом цінних паперів. Крім того, купівля-продаж фінансових ресурсів може оформлюватись відповідними угодами (наприклад, кредитний договір).
1.4. Міжнародні фінанси
Сфера міжнародних фінансів відображає обмінні та перерозподільні відносини на світовому рівні і включає три напрямки:
- міжнародні розрахунки;
- фінанси міжнародних політичних, економічних, гуманітарних організацій;
- міжнародні фінансові інститути.
У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів — держави, підприємств і громадян виділяються наднаціональні суб’єкти — міжнародні організації і фінансові інститути. У зв’язку з цим дану сферу можна розділити на дві частини: міжнародні фінансові відносини і міжнародні фінанси.
Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб’єктами різних країн: між підприємствами між урядами між підприємствами та громадянами й урядами. Взаємовідносини між підприємствами відображають товарообмін. Якщо на внутрішньому ринку в центрі цих взаємовідносин є визначення ціни товарів, і послуг то на зовнішньому до цього додається встановлення валютного курсу. Взаємовідносини між урядами різних країн між урядами і фізичними та юридичними особами інших країн виникають у сфері державного кредиту. За змістом ці відносини входять до системи державного кредиту за напрямком руху коштів — до міжнародних фінансових відносин.
Сукупність міжнародних фінансових відносин подано на схемі 3.
Міжнародні фінанси відображають діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів. Це інтернаціональна надбудова, яка характеризує концентрацію фінансових ресурсів у певних узагальнених чи цільових фондах Діяльність таких організацій та інститутів, як і окремої держави, пов’язана з виконанням певних функцій, які визначаються їх статутами. Фінансове забезпечення цих функцій здійснюється через фонди, що створюються цими організаціями.
Систему взаємовідносин на рівні міжнародних фінансів подано на схемі 4.
Міжнародні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн для формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допомогу окремим країнам[3, c. 47-49].
Список використаної літератури
1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
2. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
3. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
2.Валютний ринок. Поняття та види. Валютне обмеження та валютні кліринги. Валютні операції
2.1. Поняття валютного ринку
Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового ринку держави і тому потребує державного регулювання. За роки незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми організації валютних відносин, створена національна валютна система тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що впливає на підтримання стабільності національної грошової одиниці України та підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.
Валютні ринки –
— Як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі – продажу іноземних та платіжних документів в іноземних валютах;
— Як інституціональний механізм – це сукупність установ і організацій – ТНБ, валютні біржі, брокерські фірми, що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.
Існує чотири групи суб’єктів валютного ринку :
I. Державні установи , основне місце серед яких займають:
— центральні банки — управління валютними резервами, проведення валютних інтервенцій, регулювання рівня процентних ставок по вкладенням в національній валюті;
— казначейства окремих країн.
II. Юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності:
— компанії, що приймають участь у міжнародній торгівлі; мають попит на іноземну валюта , а також її пропонують; операції здійснюють через банки;
— компанії, які здійснюють закордонні вкладення активів (Investment Funds, Mohey Market Funds,International Corporations), тобто інвестиційні фонди, крупні міжнародні корпорації;
— приватні особи – неторгові операції -туризм, переказ заробітної плати, пенсій, гонорарів і продаж готівкової валюти.
III. Комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв’язків:
IV. Валютні біржі та валютні відділи товарних фондових бірж.
Валютний ринок у широкому розумінні — це сфера економічних відносин, які проявляються в здійсненні операцій з купівлі-продажу іноземної валюти та розміщення тимчасово вільних валютних коштів, а також операцій з інвестування валютного капіталу. На валютному ринку відбувається узгодження інтересів продавців та покупців валютних коштів. Валютний ринок найбільший у світі, який діє на міжнародній основі. За даними Банку міжнародних розрахунків, який проводить моніторинг діяльності на валютному ринку, денний обсяг операцій на ньому перевищує 1,4 дол. США.
Валютний ринок здійснює кілька функцій, у тому числі регулювання купівельної спроможності, хеджування, кліринг і кредит.
Основні учасники валютного ринку — це банки-дилери й інші банки, експортери, імпортери, транснаціональні компанії, фінансові установи, інвестори й урядові агентства. Усі вони мають різні потреби, у тому числі щодо хеджування відкритих позицій на валютному ринку, інвестування коштів у різні райони світу і передавання купівельної спроможності від однієї країни до іншої.
Найбільші банки, що здійснюють операції з іноземною валютою, працюють у провідних фінансових центрах (Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур, Гонконг). У найголовніших центрах, а саме в Лондоні та Нью-Йорку, ці банки мають по 30—40 брокерів, що діють у різних секторах валютного ринку[3, c. 143-145].
2.2. Валютне обмеження та валютні кліринги
Валютний кліринг у міжнародних розрахунках має обов’язковий характер. Суть його полягає у взаємному заліку зустрічних вимог і зобов’язань, що випливають з рівності товарних поставок і надання послуг. Міждержавними угодами визначаються:
– банки, уповноважені вести клірингові рахунки;
– обсяг клірингу (всі платежі за товарооборотом чи їх частина);
– валюта клірингу;
– технічний кредит – граничне сальдо заборгованості за кліринговим рахунком;
– порядок погашення сальдо за клірингом – без конверсії, з обмеженою або повною конверсією сальдо в іншу валюту.
Валютна блокада – заморожування в банках валютних цінностей іноземних держав та громадян. Валюта, яка знаходиться на блокованих рахунках, може бути використана тільки у даній країні. Інші країни у відповідь також здійснюють валютну блокаду. У результаті це призводить до такої форми валютних обмежень, як двосторонні валютні кліринги. Ця форма може використовуватися і без попереднього блокування рахунків.
З 1950 – 1958 рр. уперше в історії функціонував багатосторонній валютний кліринг – Європейський платіжний союз (ЄПС). У ньому брали участь 17 країн Західної Європи. Він був створений з ініціативи США, які намагалися ліквідувати бар’єри, що перешкоджали експансії американського капіталу. Розрахунки в ЄПС здійснювалися у міжнародній розрахунковій одиниці – епуніті, золотий вміст якої дорівнював золотому вмісту долара.
Розвинені країни світу з 60-х років перейшли до системи платежів у вільно конвертованій валюті у повному обсязі. Розрахунки за клірингом використовують країни зі значними валютними обмеженнями та неконвертованою валютою.
Суттєвий вплив на організацію міжнародних розрахунків мають норми валютного законодавства кожної держави, насамперед ті, що стосуються валютних обмежень.
Такі норми можуть передбачати:
– блокування виручки іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами;
– продаж експортером валютної виручки повністю або частково центральному банку;
– обмеження продажу іноземної валюти імпортерам;
– заборону продажу товарів за кордоном за національну валюту;
– множинність валютних курсів тощо.
Усі ці обмеження негативно впливають на організацію міжнародних розрахунків у цілому, хоч і визначаються специфічними об’єктивними умовами економічного розвитку відповідних країн[1, c. 219-221].
Валютні обмеження – це система нормативних правил, які встановлюються в законодавчому та адміністративному порядку і спрямовані на обмеження операцій з іноземною та національною валютами, золотом та іншими валютними коштами на ринку і передбачають обов’язкову здачу їх казначейству.
Валютні обмеження використовуються для врівноваження платіжного балансу, регулювання курсу національної валюти та стримання відпливу офіційних золотовалютних резервів. В умовах валютних обмежень широко практикується офіційне встановлення кількох валютних курсів. Це використовується як один із засобів стимулювання експорту та обмеження імпорту товарів, а також регулювання надходжень та використання інвалюти за іншими каналами.
Як відомо, занижений курс національної валюти робить експорт товарів вигіднішим, бо експортер, реалізуючи їх за світовими цінами, в обмін на інвалюту одержує більше національної валюти. Занижений курс останньої дає можливість використати валютний демпінг як засіб підвищення конкурентоспроможності експортера. Завищений курс національної валюти позитивно впливає на імпорт товарів і негативно – на їх експорт. Тому держави деференціюють валютні курси за групами товарів та цільовим використанням валюти. Вперше така форма валютних обмежень стала використовуватися після світової економічної кризи 1929 – 1933 рр. Напередодні другої світової війни Німеччина застосовувала близько 60 валютних курсів щодо американського долара.
У післявоєнні роки практично всі країни практикували валютні обмеження, за винятком США, Швейцарії та деяких країн Латинської Америки. Лише з кінця 50-х років країни Західної Європи частково скасували валютні обмеження, але при погіршенні валютно-фінансового становища періодично запроваджуються окремі їх форми. Нині 60 % країн-членів МВФ використовують ті чи інші форми валютних обмежень у поточних операціях платіжного балансу та понад 70 % – у русі капіталів та кредитів.
Відсутність будь-яких валютних обмежень означає введення повної конвертованості валюти, тобто ступінь конвертованості обернено пропорційний розміру та жорсткості запроваджених у країні валютних обмежень[4, c. 137-138].
2.3. Валютні операції
Валютна операція – це операція, пов’язана з переходом права власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу; ввезенням, вивезенням, переказом та пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей.
У вузькому розумінні валютні операції розглядаються як вид банківської діяльності з купівлею – продажем іноземної валюти.
Як правило, виділяють:
— поточні валютні операції(перекази іноземної валюти, отримання і надання фінансових кредитів на строк не більше 180 днів, переказування процентів, дивідендів та інших доходів за вкладами, інвестиціями тощо);
— валютні операції, пов’язані з рухом капіталу ( прямі інвестиції, портфельні інвестиції, придбання цінних паперів, надання і отримання фінансових кредитів на строк понад 180 днів тощо).
КОНВЕРСІЙНІ ОПЕРАЦІЇ:
— угоди з негайною поставкою : угоди типу “today”, угоди типу “tomorrow”, угоди типу “spot”;
— строкові угоди: форвардні, ф’ючерсні, опціонні;
— угоди типу “swap”;
— валютний арбітраж: просторовий арбітраж, часовий арбітраж, конверсійний валютний арбітраж;
КОРЕСПОНДЕНТСЬКІ ВІДНОСИНИ З ІНОЗЕМНИМИ БАНКАМИ:
— встановлення прямих кореспондентських відносин з іноземними банками;
— самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками;
— досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародним розрахункам;
— робота через кореспондентські рахунки Центру міждержавних розрахунків НБУ або через кореспондентські рахунки уповноважених банків;
— встановлення кореспондентських відношень і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки Центру міжнародних розрахунків НБУ або уповноважених банків.
ВІДКРИТТЯ ТА ВЕДЕННЯ ВАЛЮТНИХ РАХУНКІВ
— відкриття валютних рахунків юридичним особам (резидентам та нерезидентам), фізичним особам;
— нарахування процентів по залишках на рахунках;
— надання овердрафтів (особливим клієнтам згідно рішення керівництва банку);
— надання виписок по мірі здійснення операції;
— списання сум, передбачених законодавством;
— контроль експортно-імпортних операцій.
НЕТОРГОВІ ОПЕРАЦІЇ
— купівля та продаж готівкової іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті ;
— інкасо іноземної валюті та платіжних документів в іноземній валюті ;
— випуск та обслуговування пластикових карток клієнтів ;
— купівля ( оплата ) дорожніх чеків іноземних банків ;
— оплата грошових акредитивів та висунення аналогічних акредитивів;
— організація роботи і порядку проведення операцій в обмінних пунктах.
ОПЕРАЦІЇ ПО ЗАЛУЧЕННЮ ТА РОЗМІЩЕННЮ ВАЛЮТНИХ КОШТІВ
— кредитні операції;
— депозитні операції;
— операції з цінними паперами;
— лізингові операції;
— форфейтингові операції;
— факторингові.
МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ
— міжнародний банківський переказ;
— передоплата;
— підтверджений безвідзивний акредитив;
— відкритий банківський рахунок;
— консигнація.
Основними видами операцій, які виконують суб’єкти цього ринку є традиційні операції до яких відносять операції спот, форвард та ф’ючерсні операції та нетрадиційні валютні операції — свопи, опціони, а також процентні інструменти. Головню особливістю міжнародних валютних ринків останні три роки є тенденція до скорочення обсягів валютних операцій на всіх сегментах, викликана введенням євро, консолідацією в банківській та промислових галузях, зростанням частки електронного банкінгу та зростанням неприйняття ризиків операторами ринку після фінансової кризи 1998 року[2, c. 162-163].
Список використаної літератури
1. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
2. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
3. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
4. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.
3.Класифікація державних внутрішніх позик за правом емісії, формами виплати доходів, методами розміщення, термінами погашення та іншими ознаками. Гарантовані позики як форма умовного державного кредиту
3.1. Класифікація державних внутрішніх позик за правом емісії, формами виплати доходів, методами розміщення, термінами погашення та іншими ознаками
Залежно від статусу позичальника розрізняють централізований і децентралізований державний кредит. У першому випадку державні цінні папери випускаються урядом (Міністерством фінансів), у другому — місцевими органами влади. Місцеві позики є важливою складовою фінансів регіонального самоврядування. Вони дозволяють мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів. Децентралізований державний кредит і місцеві позики в перспективі можуть стати в Україні важливим фінансовим інструментом розвитку народного господарства.
Емітент облігацій місцевих позик зобов'язаний оголосити всю необхідну інформацію про свій економічний і фінансовий стан. На основі цієї інформації потенційні інвестори будуть приймати рішення стосовно ризику придбання цих облігацій.
Облігація місцевої позики містить такі реквізити: найменування цінного паперу, найменування емітента, місце знаходження емітента, номінальна вартість облігації, строк погашення, розмір відсотків, дата й номер свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій, серія та номер облігації, підпис голови Ради. Право власності на облігації посвідчується сертифікатом. Як правило, випуск місцевих облігацій вважається таким, що відбувся, якщо в період розміщення було реалізовано не менше 50% від їх кількості, передбаченої до випуску.
Якщо головною доходною частиною бюджету відповідного регіону є відрахування, дотації, субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня, то обсяг випуску облігацій місцевих позик має погоджуватися з центральним фінансовим органом — Міністерством фінансів. Можуть вводитися й інші обмеження: лімітування граничної суми позики з точки зору консолідованого бюджету, звуження масштабів використання сугубо бюджетними процедурами тощо.
Ефективність використання місцевих позик багато в чому визначається суб'єктивним фактором — рівнем кваліфікації спеціалістів, які на місцях організовують розміщення облігацій.
Залежно від місця розміщення державного кредиту розрізняють внутрішні державні позики (розміщуються в даній державі в національній валюті) і зовнішні позики (розміщуються за кордоном в іноземній валюті). Однак у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь й нерезиденти. Лібералізація порядку інвестування коштів нерезидентів на ринок державних цінних паперів розширює його фінансові можливості.
Держава може брати позики в міжнародних кредитних установах та банках інших країн.
Зрозуміло, що необхідними передумовами вигідного розміщення зовнішніх державних позик на міжнародних фондових біржах є авторитет країни в світі, внутрішня суспільно-політична стабільність, фінансове благополуччя і достатній рівень кредитоспроможності. Незначні за обсягами зовнішні державні позики є неефективними, оскільки їм важко знайти на біржах "широкого" покупця, а витрати на емісію цих цінних паперів є, як правило, досить високими.
Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зобов'язань виділяють: короткострокові позики (поточні, як правило, до 1 року), середньострокові позики (як правило, від 1 до 5 років) і довгострокові позики (як правило, понад 5 років). Очевидно, що конкретний термін погашення державних позик, за яким виділяються різні види державного кредиту, є відносним.
Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління громадян даної країни. Особливо наочно цей факт проявляється при зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим "коротші" облігації державних позик, тим складніше налагодити управління і регулювання їх обігом[2, c. 142-144].
За видами доходності державні позики поділяють на:
— відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих, відсотків річних;
— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові — (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випускаються, починаючи з 1996 р.
— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.
У колишньому СРСР був організований випуск на 20 років 3%-ї внутрішньої виграшної позики 1966 р. Облігації цієї позики вільно продавалися й купувалися ощадними касами за готівку. Облігації 3% -ї позики приносили їх власникам доход, який виплачувався у формі виграшів. Тиражі виграшів за цими облігаціями проводилися щомісячно.
Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування посідають державні лотереї — розіграш державою грошових сум чи речей за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).
Історія і практика проведення державних лотерей виявила найрізноманітніші їх різновиди: числові, прості, класні, спортивні, речові, грошові, алегрі тощо.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних грошових лотерей в Україні. Лотереї проводять агенти-підприємства, установи чи організації, у тому числі бюджетні, що отримали від Міністерства фінансів України відповідне свідоцтво. Умови випуску і проведення державної грошової лотереї обов'язково мають містити дані про: вид лотереї та її назву; найменування агента, його повні юридичні реквізити; мету проведення лотереї; порядок, дату і місце проведення тиражу виграшів у разі проведення тиражної лотереї або порядок проведення безтиражної лотереї; дату початку розповсюдження лотереї або періодичність розіграшів тиражів; загальну суму випуску лотереї, у тому числі суму, що спрямовується на виплату грошових виграшів; розподіл кількості та суми грошових виграшів; кількість випущених білетів, їх нумерацію; вартість одного білета; порядок визначення переможців грошових виграшів; граничний строк виплати грошових виграшів; граничний строк реалізації лотерейних білетів; положення щодо реалізації лотерейних білетів, яка проводитиметься за готівку на добровільних засадах; кошторис доходу і витрат на проведення лотерей; зразок лотерейного білета; ступінь захищеності лотерейного білета; права та обов'язки учасників та організатора лотереї[6, c. 83-85].
3.2. Гарантовані позики як форма умовного державного кредиту
Внутрішні позики як форма державного кредиту характеризується тим, що тимчасово вільні грошові кошти фізичних та юридичних осіб залучаються для фінансування суспільних потреб шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів. Залучення коштів державою на ринковій основі в оптимальних розмірах є найбільш прийнятним способом фінансування дефіциту бюджету в умовах трансформації економіки. Ринок державних боргових зобов’язань України функціонує на базі використання таких фінансових інструментів як облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), облігації внутрішньої державної ощадної позики (ОВДОП) та казначейські векселі.
Емітовані урядом державні цінні папери протягом досліджуваного періоду (1995-1998 рр.) були високодоходними та, переважно, короткотерміновими зобов'язаннями. Так, у 1996 р. серед розміщених ОВДП частка облігацій з терміном погашення до 1 року складала 91,01%, у 1997 р. — 52,82%, за десять місяців 1998 р. — 74,5%. Аналіз змін доходності облігацій за досліджуваний період показав, що ринкові фактори, як правило, не були визначальними при визначенні доходності. Річна ефективна ставка доходу по держоблігаціях у 1997 р. складала 42,9% — 25,4%, у 1998 р. — 51,1% — 65,7%. Підтримання значної частки високодоходних короткострокових випусків державних облігацій рахуємо негативною тенденцією. За нашим переконанням, частка середньо- та довгострокових державних облігацій у загальному випуску повинна складати не менше 70%, а короткотермінові зобов’язання слід випускати у формі казначейських векселів, що відповідатиме міжнародній практиці.
В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами нижчого підпорядкування влади і управління або окремими господарчими організаціями, а також виплату процентів по ній. У цих випадках мова йде про умовний державний кредит — гарантовані позики. По гарантованих позиках уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності платника. У нашій країні створені умови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням місцевим органам влади, а також окремим господарчим структурам права проводити операції по укладанню угод позик[3, c. 145-146].
Список використаної літератури
1. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.
2. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.
3. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
4. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
5. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.
6. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.