Соціально-економічне значення університетської освіти

Вступ

В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. перед наукою і практикою постала проблема визначення нової ролі освіти, зокрема університетської, окреслення вимог, яким мають відповідати національні освітні системи, щоб допомогти людині адаптуватися до швидко змінюваного соціально-економічного середовища. Такий науковий пошук стає невіддільним від теоретичних та прикладних досліджень в руслі тенденцій постіндустріального розвитку, економіки знань, які змінюють парадигму освіти.

Висвітлення ролі та значення вищої освіти у ХХІ ст., місії сучасної університетської освіти містяться в працях теоретиків постіндустріального суспільства Белла Д., Друкера П., Іноземцева В., Кастельса М., Портера М., Тоффлера Е. інш. Різні аспекти досліджуваної проблеми висвітлені в роботах фундаторів теорії людського капіталу (Т Шульца., Г. Беккера, М.Блауга), в працях українських вчених з питань побудови інноваційної моделі розвитку (Вовканича С., Гальчинського А., Гейця В., Долішнього М., Злупка С., Лапко О., Чухна А., Семиноженка В., Маліцького Б. та інш.).

Різним аспектам розвитку вищої освіти присвячені праці українських вчених Андрущенка В., Дідика І., Грішнової О., Данилишина Б., Долішнього М., Дробнохода М., Згуровського М., Злупка С., Каленюка І., Кігеля Р., Кононенка П., Корсака К., Кратта О., Кременя В., Куценко В., Лібанової Е., Ніколаєнка М., Новікової В., Оболенської Т., Погрібного А., Семів Л., Сидоренка О. інш.

Україна переживає докорінні зміни соціально-економічних відносин в організації життєдіяльності країни. Освітні процеси в країні мають відповідати цим змінам, сприяти трансформаційним перетворенням, адаптуватися до них. Університетська освіта є особливою, оскільки впливає на соціально-економічні процеси перетворення сьогодення і забезпечує майбуття підготовки нового покоління професіоналів, формуючи високоякісний людський та соціальний капітал. Власне, людський капітал і є основним ресурсом для забезпечення розвитку України у постіндустріальну епоху. Університетська освіта є таким осередком науки та культури, який передає знання, уміння та навички молодому поколінню, формує світогляд, культуру, мораль кожного випускника – майбутнього суспільства.

Університетська освіта в сучасних умовах має пріоритетне значення, відноситься до фундаментальних основ забезпечення розвитку соціально-економічної системи України. Значущість наукової проблеми розвитку університетської освіти України визначається суттю педагогічної системи, перед якою ставиться завдання якнайширшого залучення молодого покоління до доброчинності та обережного ставлення як до себе, так і до інших, до довкілля з метою його збереження, дотримання балансу, рівноваги, гармонійного розвитку суспільства.

Як зазначає С.У. Гончаренко, принциповою особливістю університетської освіти є її фундаментальність та органічне поєднання навчання з науковими дослідженнями. Принципово змінюється і характер навчання, що набуває все виразніших рис наукового дослідження, передусім моделювання.

Інноваційність університетської системи освіти полягає у її єдності з установами освіти, науки, культури, місцевим самоврядуванням, спортивними організаціями, банками, фірмами, які об’єднуються для спільного досягнення суспільно важливої мети у поступі регіонів, часто-густо з нерівнозначними соціально-економічними показниками. Це своєрідний консорціум університету та установ, що утворюють мережу ефективного доступу до навчання, здобуття, поширення та поєднання знань, різновидів досвіду, культури.

1. Роль та значення вищої освіти у ХХІ ст.

У кінці ХХ — початку ХХІ ст. у практично всіх видах суспільної діяльності знаковим стає динамічне зростання знань, інформації, впровадження інновацій та якісно нових технологій. Нині в економічно розвинутих країнах зростає роль вищої освіти, університетів у побудові соціально-економічних систем інноваційного типу. На рубежі століть створюється європейський простір вищої освіти, в якому університетам відводиться центральна роль у розвитку європейського культурного виміру, у стимулюванні соціально-економічного розвитку регіонів. Міжнародні програмні документи наголошують на наступних найбільш характерних рисах сучасного університету:

— університети — центри культури, знань, досліджень; вони мають виконувати почесну місію розповсюдження знань серед нових поколінь; навчальний процес в університетах має бути невіддільним від дослідницької діяльності (Велика Хартія Університетів, 1988 р.) [1];

— більш тісна участь університетів як центрів дослідницької роботи у вирішенні актуальних суспільних проблем регіонів (ЮНЕСКО, 1996 р.) [9];

— університети як центри розвитку освіти для дорослих і неперервної освіти в новій економіці (ЮНЕСКО, 1997 р., 1998 р.) [3];

— у національній інноваційній системі вищій школі відводиться ключова роль — не тільки в якості основи для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, але й мережевої бази для обміну інформацією і знаннями; університет отримує статус науково-освітньо-промислового комплексу (Всесвітній Банк, 2001 р.);

ключові проблеми університетської освіти: досягнення сталого фінансування; забезпечення автономності і професіоналізму; приведення діяльності університетів у відповідність до стратегічних потреб регіонального розвитку; формування в Євро¬пі єдиного освітнього і науково-освітнього просторів (Європейська Комісія, 2003 р.).

Отже, реалізація державних інтересів України в стратегії євроінтеграції вимагає: якісного оновлення університетської освіти; її системної зміни за умови збереження універсальності та фундаментальних основ; відродження на якісно новому рівні з органічним поєднанням освітньої та науково-дослідної діяльності; підвищення статусу регіонального університету в соціально-економічному розвитку регіонів.

На посиленні ролі університетського сектору у формуванні інтелектуального потенціалу нації наголошує постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки» [2, с. 27]. Для реалізації наведених вище завдань необхідні: удосконалення організаційної структури та функцій регіонального університету; підвищення ефективності наукових досліджень; впровадження наукових та науково-дослідних розробок у навчальний процес; активізація участі студентів у науково-дослідній роботі. В умовах євроінтеграції та переходу до інноваційної моделі мова має йти про поглиблення кооперації між університетами на національному та міжнародному рівнях у підготовці кваліфікованих фахівців, застосування принципів випереджаючої освіти в реалізації освітньої стратегії українських університетів тощо. На утвердження зазначених принципів націлений проект Концепції державної цільової програми інтеграції науки та освіти в університетах на 2008-2012 роки „Наука в університетах» [5, с. 65].

Результати аналізу вітчизняної системи освіти засвідчують достатньо високий рівень сформованості передумов інноваційного розвитку національної економіки. Передусім на це вказує високий рейтинг України за індексом освіти як складової частини індексу людського розвитку (ІЛР) у світовому рейтингу країн. Якщо за значенням ІЛР (0,774) у 2006 р. країна займала 77 місце (78 у 2005 р.), то за індексом освіти (0,94) ми перебуваємо на рівні Японії (7 місце за ІЛР), Люксембурга (12 місце за ІЛР), серед постсоціалістичних країн випереджаємо Чеську Республіку (30 місце за ІЛР), Словаччину (42 місце за ІЛР), Болгарію (54 місце за ІЛР), Румунію (60 місце за ІЛР) [2].

Світовим тенденціям і закономірностям розвитку вищої освіти під впливом процесів глобалізації та євроінтеграції відповідає тенденція зростання доступу населення до навчання у вищих навчальних закладах акредитації — порівняно з

1995/96 н. р. у 2006/07 н. р. чисельність студентів зросла в 1,8 разів. Особливо інтенсивно відбувалося зростання контингенту у ВНЗ ІІІ-ІУ рівня акредитації. За цей же період їх кількість зросла з 922838 осіб до 2318553 осіб, тобто у 2,5 рази Станом на 2005/2006 н. р. 578 студентів ВНЗ І—IV рівнів акредитації з 10 тисяч населення активно включається в процес набуття знань, який охоплює всі вікові категорії населення працездатного віку, а у 2006/07 н. р. цей показник зріс до 600 осіб [7]. Однак на цьому фоні відбувається швидке розширення мережі ВНЗ, яке супроводжується створенням філіалів столичних ВНЗ, які не мають науково-педагогічних шкіл, відповідного рівня розвитку освітньо-наукового, матеріально-технічного, інформаційного забезпечення. Така тенденція стає серйозною загрозою недотримання якісних параметрів вищої освіти, що є особливо актуальним в умовах: недостатніх обсягів фінансування національної системи освіти (5,3% ВВП у 2004 р., 6,1% у 2005 р. [2], тоді як у Кувейті — 8,2% ВВП, в Данії — 7,1% ВВП, в Ісландії — 8,4% ВВП, в Швеції — 7,0% ВВП [2]) та динамічного зростання сектору платних послуг, які надаються українським та іноземним громадянам; нереалізованого потенціалу надання післядипломної (неперервної) освіти, передусім для молоді та для всіх інших вікових груп населення працездатного віку; постаріння науково-педагогічних працівників, їх імміграції, для подолання яких необхідна ефективна кадрова політика у ВНЗ; низького рівня матеріально-технічного забезпечення ВНЗ як матеріальної основи виконання університетською освітою її місії та стратегічних завдань.

Досвід економічно розвинутих країн показує, що в умовах глобалізації і європейської інтеграції, в епоху переходу до п’ятої інноваційної хвилі змінюються національні основи інноваційної діяльності. Ключовим елементом такої діяльності є національні інноваційні системи (НІС) — сукупність інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси, розвивають і поширюють нові технології, мають міцні національні корені, традиції, політичні і культурні особливості [4]. Їх діяльність спрямована на сприяння ефективного створення і розповсюдження, в тому числі комерційної реалізації та використання нових знань і технологій. У країнах ЄС всі ці типи інноваційних систем взаємно доповнюють одна одну і творять єдину європейську інноваційну систему, ядром якої є університети.

В Україні важливою інституцією НІС, регіональних інноваційних систем (РІС) також мають стати університети як центри навчально-наукових інноваційних комплексів. Створення таких центрів дозволить активізувати в регіонах наукову, освітню, проектну й виробничу діяльність. Нова якість науково-освітньої діяльності може бути досягнута через поступове відновлення університетами органічної єдності навчального процесу з науково-дослідною роботою, і це сприятиме підготовці фахівців для пріоритетних сфер і галузей діяльності, розвитку науково-дослідної бази регіону, активізації інноваційних процесів у виробничих галузях, у сфері послуг (розробка нових технологій, випуск дослідних партій нових продуктів, перепідготовка кадрів для потреб регіону тощо), розвитку малого, середнього і великого підприємництва у науково-технологічній сфері регіону.

У світі існує три типи університетів: класичний, дослідницький, підприємницький [6]. Суть класичного університету полягає у проведенні навчального процесу на базі фундаментальних наукових досліджень. Відтак функціями класичного університету є виробництво знань (наявність провідних наукових шкіл і спеціалізованих наукових закладів у складі університету), нагромадження і зберігання знань (потужний бібліотечний фонд та музеї), передача знань (наявність провідних науково-педагогічних шкіл за всіма напрямами точних, природничих і гуманітарних наук, які мають вікові традиції і високий авторитет у науковому співтоваристві), розповсюдження знань (культурний і просвітницький контекст).

У діяльності дослідницького університету, який стає потужним фактором економічного та інноваційного розвитку регіону, традиційні функції — підготовка спеціалістів і фундаментальні дослідження (притаманно класичному університету) доповнюються активною співпрацею з промисловістю та бізнесом. Для такого типу університету є характерним тісна інтеграція навчання і дослідження на всіх ступенях освітнього процесу, висока частка студентів, які навчаються за програмами магістрів, кандидатів і докторів наук і менша частка студентів першого ступеня навчання, велика кількість спеціальних програм після вузівського навчання, суттєво менша кількість студентів припадає на одного викладача, який має менше педнавантаження, ніж в інших ВНЗ; значні фундаментальні дослідження фінансуються переважно з бюджету і різних фондів на некомерційній основі; тісний зв’язок з бізнесом; тісна інтеграція зі світовими науково-дослідними центрами; визначальний вплив університету на регіональний соціально-економічний та інноваційний розвиток. Відповідаючи ознакам підприємницького типу, західні університету комерціалізували ті сфери своєї діяльності, де відчутно бракувало фінансових коштів.

Незалежно від типу, реалізація місії університетів у ХХІ с. тісно пов’язана з інтеграцією освітньої та науково-дослідної діяльності Ця складова університетської освіти системно впливає на всі сторони й рівні функціонування університетів, породжує синергію у напрямку: „ВНЗ — наука та інновації», „ВНЗ — ринок праці», „ВНЗ — промисловість та бізнес», „ВНЗ — сфери суспільного життя в регіоні, країні й поза її межами». Відповідаючи на виклики глобалізації, вимоги Болонського процесу, Міністерство освіти і науки України розробило проект Державної цільової програми «Наука в університетах» [5]. Проект передбачає вирішення наступних питань: удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази розвитку вищої освіти; запровадження механізмів стимулювання ефективних наукових досліджень в університетах; збільшення обсягів бюджетного фінансування наукових досліджень в університетах та покращення наукової й матеріально-технічної бази; як експеримент, передбачається створення на конкурсних засадах 4-5 дослідницьких університетів; стимулювання дослідницької діяльності й використання інновацій; розробка механізмів державної підтримки мобільності; запровадження програм соціальної підтримки та захисту молодих вчених; підвищення можливості працевлаштування молодих науковців.

2. Розвиток університетської освіти на прикладі Київського університету туризму, економіки і права (КУТЕП)

Незважаючи на важливість завдань, які мають вирішувати сучасні українські університети в соціально-економічному та інноваційному розвитку країни та регіонів, їх ефективна діяльність залежить від вирішення низки організаційних, фінансово-економічних та соціальних проблем.

Зростання ролі українських університетів в контексті забезпечення якісних параметрів освіти дасть можливість ефективніше використовувати науково-технічний та інтелектуальний потенціал країни. Значні перспективи фінансування університетської освіти відкриваються у зв’язку зі створенням регіональних університетських центрів, які можуть реально забезпечувати комплексне інноваційне спрямування освітньо-наукової діяльності, формувати якісну взаємодію у тріаді «університет — бізнес — національна та регіональна економіка». Відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку регіону університетські центри могли б на тендерній основі створювати міжвузівські науково-дослідні лабораторії, тимчасові науково-пошукові комплексні групи, що сформовані на „стику» багатьох наукових напрямів. Такі центри могли б бути не тільки регіональними розпорядниками коштів Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), але й активно працювати з бізнесовими структурами, зарубіжними грантодавцями, органами регіональної влади з тим, щоб акумулювати кошти цільового призначення для потреб інноваційного розвитку регіону.

З метою ефективного використання наукового та освітнього потенціалу країни необхідно підвищити рівень фінансування освіти та науки (відповідно до статей Законів України щодо освіти та науки), формувати стійкі взаємозв’язки між освітньою та науковою діяльністю на основі проектів, які об’єднують вчених та викладачів з визначеною часткою державного та регіонального фінансування, вдосконалити правову базу щодо формування та ефективного функціонування різних форм інтеграції науки й освіти, забезпечити державну пріоритетну підтримку провідним дослідницьким університетам як важливим науково-освітнім інституціям на основі встановлення підвищених нормативів фінансування, які враховували б дослідницьку роботу викладачів, інноваційне оновлення матеріально-технічної бази, розвиток людського капіталу.

Упродовж тривалого часу вищі та середні навчальні заклади України не готували спеціалістів для туристичної галузі. Тому фундаментальна туристична освіта в Україні — відносно нова сфера освіти. Підготовкою фахівців у туристичній сфері України займаються понад 50 вищих навчальних закладів освіти різних форм власності та рівнів акредитації. Серед них перший в Україні навчальний заклад нового типу – навчально-науково-виробничий комплекс «Туризм, готельне господарство, економіка і право», створений у 1995 р. Міністерством освіти України за погодженням з Міністерством юстиції України, Державним комітетом України по туризму, Державною митною службою України та Генеральною прокуратурою України.

Сучасний розвиток індустрії гостинності потребує новітніх технологій для теоретичної та практичної підготовки висококласних фахівців.

Цільовий компонент орієнтує на опановувану спеціальність у цілому, забезпечення взаємозв’язку вимог до знань, умінь студентів із змістом професійної діяльності в майбутньому. Процесуальний компонент відображає формування організаційно-методичних умов ступеневої підготовки майбутніх фахівців сфери туризму (педагогічні технології, спрямовані на реалізацію особистісно орієнтованого підходу до професійної підготовки майбутніх фахівців сфери туризму, використання комп’ютерних технологій). Науково-методичний компонент орієнтує на відбір і структурування змісту навчального матеріалу відповідно до професійно-кваліфікаційної характеристики. Ефективність процесу ступеневої підготовки забезпечується управлінським і результативним компонентами. Для визначення ефективності впровадження моделі ступеневої туристської освіти визначено такі критерії: критерії, що відображають ефективність професійної складової та характеризують рівень професійної компетентності, що її досяг майбутній фахівець сфери туризму; критерії, що відображають ефективність особистісної складової та характеризують професійне самовизначення, самореалізацію особистості майбутнього фахівця туризму.

В основу підготовки фахівців для сфери туризму в КУТЕП покладено освітні галузеві стандарти, зміст яких дидактично обґрунтовано та експериментально перевірено. Зокрема, вітчизняний досвід розробки стандартів засвідчує, що стандарт професійної освіти і навчання містить перелік трудових операцій, які повинні визначатися в межах певної професійної діяльності, а також пов’язані з ними знання, уміння та навички. Стандарт професійної підготовки має визначати: рівень кваліфікації; зміст професійного навчання; тривалість навчання; систему контролю; навчальні засоби для викладачів і учнів; матеріали і технічне оснащення; кваліфікаційні вимоги до викладацького складу. В сучасних умовах підготовка фахівців для сфери туризму в Україні за ступеневою системою здійснюється за освітньо-кваліфікаційними рівнями:

— кваліфікований робітник (агент з туризму, офіціант, бармен, агент з постачання, кухар);

— молодший спеціаліст (організатор обслуговування в готелях і туристичних комплексах);

— бакалавр з туризму, гостинності;

— спеціаліст-туризмознавець, екскурсознавець, професіонал в галузі готельної та ресторанної справи;

— магістр — науковець (туризмологія, музеєзнавствство, рекреалогія), викладач.

Подальший розвиток туристської освіти в КУТЕП  має здійснюватися відповідно до вимог Болонського процесу, який передбачає консолідацію зусиль наукової та освітянської громадськості в рамках Європи з метою забезпечення конкурентоспроможності вищої освіти і науки нашої держави.

Висновки

Отже, призначення національної університетської освіти полягає у формуванні команди професіоналів з новим рівнем світогляду вільної людини, особистостей, які утворюють кадровий потенціал, у якого вистачить і знання, і вміння, і, найголовніше, патріотизму щодо усвідомлення та втілення політики змін у відповідності до світового досвіду і вітчизняних культурно-історичних традицій. Соціально-педагогічна проблема сталого розвитку університетської освіти як самостійна наукова проблема не досліджена. Одночасно значна частка педагогічних досліджень спрямована на розв’язання наукових проблем, які непрямо пов’язані з проблемою забезпечення сталого розвитку університетської освіти.

Надзадачею університетської системи освіти є визначення виваженої стратегії розвитку нації. Зараз, як ніколи, країні потрібні молоді інтелектуальні лідери, які підготовлені в царині національних інтересів. Університетська освіта як державна інституція потрібна Україні, а головне її завдання полягає у тому, щоб переконати Україну в цій потребі.

Національною доктриною розвитку освіти визначено, що Україна дотримується “утвердження пріоритетів сталого розвитку”. Психолого-педагогічна наука в Україні займає провідну позицію щодо неперервної професійної освіти, що створює умови, забезпечує та надає можливості реалізувати стратегію сталого розвитку людини, сталого процесу формування особистості професіонала.

Список використаної літератури

1. Алексюк А. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Алексюк,; Міжнар. фонд «Відродження», Програма «Трансформація гуманіт. освіти в Україні. — К.: Либідь, 1998. — 557 с.
2. Бєлова Л. Становлення системи управління навчально-виховним процесом у вищих навчальних закладах України: нові умови та нові вимоги // Педагогіка і психологія. — 2002. — № 2. — С. 27-29
3. Гура О. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності: Навчальний посібник/ Олександр Гура,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 223 с.
4. Журавський В. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні: довідникове видання/ Віталій Журавський,; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — 415 с.
5. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Анатолій Кузьмінський,. — К.: Знання, 2005. — 485 с.
6. Фіцула М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — К.: Академвидав, 2006. – 351 с.
7. Шаронова Н. Інформатизація освіти та управління вищим навчальним закладом: сучасний стан та тенденції розвитку // Педагогіка і психологія. — 2002. — № 3. —  С. 140-144