Становище руських земель у складі Великого князівства Литовського

Вступ

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з’явилися нові явища в економічній сфері. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, оскільки домінували галузі, що базувалися на полюванні, — бобрівництво, сокільництво та інші види мисливства та ловецтва (шкурка бобра цінувалася більше, ніж мірка пшениці), то, починаючи з XV ст., ситуація змінюється. Спочатку в Західній Європі підвищуються ціни на худобу, що викликало її інтенсивний експорт. На ярмарках у Львові, Луцьку та інших містах волів продавали тисячами, потім вони потрапляли далі на Захід. Дійшло до того, що у цей час саме воли почали певною мірою заміняти гроші.

Литовська держава (до 1470 р. — Литовсько-Руська) була феодальною. Феодали відбували військову службу великому князю і отримували за це у володіння землю, яка була власністю великого князя. Земля, яка надавалася якомусь феодалові, могла бути частково передана ним іншому, а від того — третьому, і так встановлювалася васальна ієрархія, на вершині якої стояв господар землі — великий князь.

1. Суспільно-політичний устрій

У другій половині XV ст. ліквідовувалися удільні князівства, і великий князь Литви перетворився на монарха, не зв´язаного якимись правовими нормами. Але фактично він був змушений ділити свою владу з дорадчим органом держави Пани-Рада, що складалася з великих магнатів, які разом знатними боярами становили замкнену соціальну групу. До неї входили члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, представники боярських родів. Вони були опорою великого князя і підлягали лише його суду.

Велика частина українських магнатів осіла на Волині, до якої майже не доходили татарсько-турецькі напади. До цієї групи належало близько двадцяти родів. Це князі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі, Четвертинські, Сангушки, Корецькі, Ружинські, а також майже 50 боярських сімей Хребтовичі, Семашки та ін. Значні групи магнатів та бояр мали великі маєтки на Київщині та Чернігівщині.

Основою їх політичної ваги і впливу була велика земельна власність. У військові походи вони, як і литовські магнати, ходили під власними прапорами (корогвами), і їх називали хоруговними панами. В руках литовських і українських магнатів були зосереджені всі вищі і урядові посади. Враховуючи це, а також те, що вони складали основну частину великокняжої ради (Пани-Рада), слід зазначити, що це була керівна верхівка країни, на яку спирався великий князь і яка разом з ним фактично управляла країною.

Поряд з нею росла, набирала сили друга соціальна сила — бояри, які поступово перетворювалися на шляхту та військовослужбовий стан. У Великому Литовському князівстві їх володіння землею залежало від військової служби. Якщо боярин не виконував військових обов´язків, князь міг у нього відібрати землю. Бояри також зобов´язані були виконувати певні повинності: брати участь у будівництві замків, мостів, платити деякі податки і т.ін. Боярська соціальна група у XIV-XV ст. не була замкнутою, до неї мали можливість входити селяни та міщани [3, c. 65-66].

Доступ до шляхетського стану був обмежений. У XVI ст. кілька документів польського короля і великого литовського князя визначали, що до цієї соціальної групи належали лише «бояри стародавні». На середину XVI ст. термін «бояри» майже зникає і поширюється назва «шляхтич». Головний обов´язок шляхти — військова служба.

Перетворення бояр на шляхту спочатку відбулося у Галичині та на Холмщині, які першими потрапили під владу Польщі. Там у 1434 р. вони отримали повні шляхетські права. У Великому Литовському князівстві розширення прав боярства здійснювалося наданням різних привілеїв у 1387, 1413 та 1434 роках і повним зрівнянням з польською шляхтою за умовами Люблінської унії.

Українська шляхта формально мала ті самі права, що й польська, але постійно піддавалася дискримінації, майже не допускалася до урядових посад, потерпала від релігійних переслідувань. Тому вона часто переходила в опозицію до магнатства, укладала союзи з селянством та козацтвом.

Посилення ролі шляхти у Литовській державі, перетворення її у провідну силу суспільства закріпив і юридично оформив кодекс законів, який отримав назву Литовський статут. В його основу було покладено привілеї, жалувані грамоти, що їх надавали великі князі шляхті.

Кодекс видавався великим князем у 1529, 1566 та 1588 роках. Це був юридичний документ, яким користувалися в судах України, особливо Правобережної, до XVIII ст.

Перша редакція Статуту перш за все фіксувала ту суму прав і при-вілеїв, яку здобула собі шляхта: її не можна було карати без судового рішення; за нею закріплювалася земля, яку не можна відібрати без вини, привілеї в торгівлі; шляхтич мав свободу виїзду за кордон та ін. За убивство шляхтича винний платив 100 кіп грошей його родині і стільки ж «вини» великому князю. За убивство путного боярина, тивуна платили 20 кіп, в той же час за вбивство селянина — 10 кіп. Шляхтич, який вдарив шляхтича, платив 12 кіп, але коли б зробив це простий «хлоп» — йому відрубували руку. В наступних редакціях статуту права і привілеї шляхти зростали. Поряд з цим у XVI ст. формується своєрідний «кодекс честі» шляхтича. Все це перетворювало цю соціальну групу (стан) в суспільно-політичну еліту, яка протистояла решті соціальних прошарків суспільства. Віками культивувалося і стало традиційним підкреслено зневажливе ставлення шляхти до простого люду, особливо селянства, тим більше православного українського.

У XIV-XVI ст. феодальне землеволодіння — князівське та боярсько-шляхетське — продовжувало зростати за рахунок дарувань великого князя, захоплення пустошів, общинних земель. Зростали й володіння православної церкви. Великий князь та феодали вели власне господарство, їх орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами [7, c. 57-58].

У другій половині XIV — першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів, друга, більша — «сиділа» на землях магнатів, шляхти і перебувала під їх юрисдикцією, їхнє становище значною мірою залежало від правового устрою сіл. Існувало кілька груп сіл, що базували своє життя на основі права руського, волоського, німецького та польського.

У селах руського права діяли норми общинного ладу з круговою порукою у виплаті данини. Основою господарства були дворища, що складалися з 6-10 домів-хат. Господарство вела велика родина. Община наділяла її землею. Кілька дворищ створювали громаду, яка обирала собі старшого тивуна, старця чи отамана. Громада мала свої спільні ліси, пасовища, сіножаті, рибні озера, адміністрацію й суд, платила данину великому князю, утримувала церкву і священиків. Кілька громад об´єднувалися у волості під проводом старця, якого обирали мужі з усієї цієї території.

Збори волості — віче, або копа — проводили суди (копний суд). Ці села були поширені у Центральній та Південній Україні.

В селах німецького права, що було розповсюджено у Західній Україні в XIV-XV ст., селяни мали власні наділи — лани, платили чинш і мали самоуправління на чолі зі спадковим війтом (солтисом).

Общинне самоуправління сіл з середини XV ст. почало занепадати в міру зростання влади шляхти. Вона почала знищувати його, бо воно боронило права селян. Шляхтичі призначали своїх чиновників для управління селами, самі проводили суди, накладали на селян нові обов’язки. Так поширювалося шляхетське, або польське, право, яке знищило всі традиційні права селян, перетворивши їх на кріпосних.

Селяни сплачували натуральну або грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки — «серебщину» (або «подимщину»), віддавали десятину церкві. Поряд з цим виконували державні повинності: зводили і ремонтували замки або двори великого князя, будувала мости, прокладали дороги і т.ін.

Друга половина XV — перша половина XVI ст. — період зростання потреб на хліб, і феодали розширюють власні господарства, створюють фільварки, в яких запроваджують панщину. У XV ст. панщина була ще невеликою — 14 днів на рік. З часом кількість робочих днів зростає. На початку XVI ст. вона вже триває один день на тиждень, у середині XVI ст. — два дні. Окрім того, селяни виконували ще й додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров та ін.

Складним було земельне питання. Ще в XV ст. було немало незайнятої землі, і селяни часто її використовували. Однак у першій половині XVI ст. «незайманщини» стає все менше. Шляхта все більше обмежує селянське землеволодіння. У середині XVI ст. з цією метою проводиться земельна реформа: було перевірено кількість землі у селян і введено так звану «волоку», що дорівнювала в різних регіонах від 16 до 20 га. Більшість селянських господарств отримували у користування одну волоку. Селяни, осаджені на волоках, повинні були платити певний податок (чинш) натурою і грішми, а крім того працювати на панщині. Це було викладено у відповідному юридичному документі «Устава на волоки» (1557 p.).

Одночасно із введенням панщини селяни втратили можливість користуватися своїм судом та іншими правами. Тепер їх судив феодал. До того ж вони не мали права оскаржувати його присуд.

Таким чином, здійснюючи закріпачення, влада позбавила селян перш за все юридичного захисту [11, c. 46-47].

У середині XVI ст. під впливом польського законодавства, що забороняло право селян на власну землю, литовський правовий збірник «Устава на волоки» 1557 р. також юридично не визнав селянської земельної власності. Це було найболючішим ударом для селян.

Третім обмеженням громадсько-політичних прав селян була забо-рона переселятися. З кінця XIV ст. селяни поділялися на «похожих», що мали право переходу до інших феодалів, і «непохожих», які такого права не мали. Кількість «непохожих» зростала, і в 1565 р. їм заборонили взагалі переселятися без дозволу пана.

Закріпачення відбувалося поетапно, залежно від місцевих умов. Зокрема, у Карпатських районах, степових краях, де населення було мало і робочі руки цінувалися, спочатку пани мусили давати пільги селянам при поселенні на своїх землях, а потім поступово посилювали гніт. У західних густонаселених районах шляхта все жорстокіше експлуатувала закріпачене селянство.

Слід зазначити, що у різних районах рівень добробуту селян був різний. В окремих селах кожне господарство мало волоку землі близько 20 га і більше. Тут рівень добробуту був досить високим. Немало селян користувалися різними привілеями: тримати млини, корчми, і це давало їм прибутки. А інші мали всього половину або чверть волоки і їхнє становище було тяжким. Були «загородники», які мали лише хату і город, «комірники», що жили у чужих хатах.

Таким чином, протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. відбувався занепад селянства і зростання шляхти за рахунок його експлуатації та пригнічення. У відповідь селяни вели боротьбу. Значного розвитку набула її пасивна форма — втеча, мандрівки у пошуках кращої долі. Вільні простори Східної України і причорноморські степи давали можливість втекти від пана і завести власне господарство. Немало галицьких селян переселялися у Карпати і там знаходили можливість для вільного життя. Поряд з цим в окремих районах відбуваються масові збройні повстання селян [2, c. 82-83].

Зокрема, масовим було повстання 1490-1492 рр, під проводом селянина Мухи, у якому брали участь українські та молдавські селяни Східної Галичини, Буковини й Молдавії. Повсталі нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли або убивали феодалів. Повстання було придушене, а Муху шляхтичі закатували у в´язниці.

Всі антифеодальні повстання мали стихійний характер. Однак ця боротьба мала прогресивне значення, бо стримувала кріпосницьке гноблення.

З кінця XIV — у першій половині XVI ст. досить швидко розвивалися ремесла, зростали міста. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам´янець-Подільський. Зокрема, у Києві в XV ст. виробляли ремісничу продукцію кравці, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, пекарі, рибалки та ін. Ремісники об´єднувалися у цехи, які очолювали старшини (цехмайстри). Членами цехів були майстри-власники, на яких працювали підмайстри та учні. На початку XVI ст. цехи виникли у Києві та інших великих містах. Крім цехового, у містах існували і позацехові ремесла. До позацехових ремісників («партачів») належали всі, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, а також прибулі з сіл заробітчани.

Розширюються старі міста, виникають нові, збільшується населення. В залежності від того, на чиїй землі стояло місто — державній (короля або великого князя) чи приватновласницькій, міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно сплачували і податки.

Міське населення намагалося уникнути цієї залежності, добитися самоврядування і цим створити кращі умови для розвитку торгівлі та  ремісництва. У цьому була зацікавлена й держава, прагнучи збільшити прибутки від міст. З цією метою уряди надавали містам так зване німецьке, або магдебурзьке, право (за назвою німецького міста Магдебург). Іще галицько-волинські князі y XIV cт. почали надавати такі права окремим містам цієї землі: у XIV ст. — Львову, у XV — Луцьку, та Києву.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні населення міст від юрисдикції урядової адміністрації чи влади сусіднього феодала і надання місту самоуправління. Міщани формували свою громаду з власним судом і управою. Управління містом переходило до виборного магістрату. За це населення міст вносило у державну скарбницю значну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей і обкладалося грошовими податками від торгівлі і промислів. Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин.

В українських містах магдебурзьке право сприяло посиленню позицій іноземців — німців, поляків та ін. Цьому сприяв уряд, заохочуючи їх переселення. До того ж до статутів магдебурзького права в багатьох містах було внесено положення про те, що керівні посади у місті мають посідати лише приналежні до римської церкви. Тому від участі у міських магістратах українці, як прихильники православної церкви, були усунені. Як виняток, лише у Кам´янець-Подільську були створені три національні громади — українська, польська та вірменська з відповідним представництвом у керівництві. У Львові українці були обмежені навіть в розташуванні своїх жител: вони могли жити лише у кварталі Руської вулиці, не мали права на торгівлю та вступ до цехів.

З розвитком торгівлі і ремісництва посилюється розшарування міського населення. Виділяється багате купецтво, лихварі та цехові майстри (патриціат). Ця замкнута соціальна група не допускала будь-кого у свої ряди і цупко тримала владу у своїх руках. Друга група складалася із заможного міщанства, купців і торговців, які володіли невеликими багатствами, а також цехових майстрів. Цей «середній» соціальний прошарок (бюргерство) був незадоволений всевладдям патриціату, однак завжди займав помірковану позицію.

Третя група — це експлуатована біднота: наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземельні селяни, що втікали до міст. їх піддавали жорстокій експлуатації, національно-релігійній дискредитації та переслідуванням.

Однак і магдебурзьке право не завжди рятувало міста від тиску і обмежень з боку шляхти. Зокрема, сейм у 1496 р. заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста із сільськогосподарського виробництва. Поряд з цим шляхта вела широку торгівлю зерном та іншими сільськогосподарськими товарами, не виплачуючи мита, і торговці розорялись внаслідок конкурентної боротьби. Шляхта добивалася через сейм, де міста не були представлені, надзвичайно великих податків на міських жителів, що ускладнювало становище міщан.

Всі ці соціальні суперечності призводили до соціально-політичного напруження, яке іноді переростало у повстання. Так, у 1536 р. черкаські міщани вигнали з міста старосту, який грабував населення. їх підтримали міщани Канева, і уряд змушений був призначити іншого старосту. У 1541 р. відбулися виступи міщан у Брацлаві та деяких інших містах [6, c. 39-40].

У соціальній структурі українського суспільства в складі Литовської держави певне місце посідало православне духовенство. До цієї групи належали священики всіх рангів зі своїми сім´ями, люди, які обслуговували церкву, ченці (біле і чорне духовенство). Вони підлягали суду єпископа. Все духовенство було досить численним, бо в усіх селах були церкви, а в багатьох із них по дві і більше. Церкви засновували шляхта, міщанство та селяни. Священик отримував від громадян значний масив землі на оплату своєї праці, крім того, різну натуральну данину від віруючих.

2. Церковні та міжконфесійні відносини

У другій половині XIV — XV ст., як і в попередні віки, провідну роль у духовному житті відігравала православна церква, хоча у Литовській державі її керівна верхівка не надавала такої допомоги церкві, як у Київському і Галицькому князівствах. Однак деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ´я: князь Любарт Гедимінович добудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував і опікався Києво-Печерським монастирем. Українські князі та шляхтичі також щедро одарювали церкви. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Але поступово добродійство по відношенню до церкви перетворилося у XV ст. на володіння церквами, монастирями, як і селами та угіддями. Ними стали управляти на принципах володіння маєтками; обмінювати на прибуткові села, здавати в оренду, заставляти, продавати і т.ін. Продавалися посади єпископа, ігумена, священика. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. У другій половині XV — XVI ст. навіть посаду митрополита князі «давали» своїм близьким або родичам, не чекаючи «висвячення» Константинопольським патріархом чи його благословення. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. В той же час претенденти платили велику суму за висвячення як за отримання прибуткової посади. Все це принижувало престиж православної церкви, викликало обурення віруючих.

Користуючись цими кризовими явищами католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православ´я і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України. Місіонерську діяльність, спрямовану на окатоличення українського народу, ведуть ченці різних орденів — домініканці, францисканці (мінорити), бернардинці. Деякі з них відкривали школи високого рівня, до яких приймали і українських дітей, таким чином впливаючи на українську інтелігенцію та виховуючи вірних католиків [1, c. 53].

Головними центрами місіонерської діяльності були монастирі, створені орденами. В кінці XV — на початку XVI ст. вони вкрили густою мережею Галичину, Холмщину та Підляшшя.

Православна церква поступалася римській освітою своїх священиків, рівнем літератури і т.ін. На середину XVІ ст. східна церква культурно зубожіла, і її література обмежувалася лише церковно-богослужебними книгами. А високоосвіченим людям цього було замало, і вони звергались до латинської та польської літератури, наукової і художньої. В цих складних умовах православна церква отримала підтримку від братств, створених громадськістю українських міст. Одне з них створюється у Львові на початку XV ст. Всі вони мали переважно релігійний характер.

Завданням церковних братств було дбати про порядок у храмі, задоволення його матеріальних потреб, піклування про хворих, бідних та людей, які з якихось причин (стихійне лихо, хвороба) потрапили в біду. «Братчики» захищали перед владою і судом справи православної церкви.

У XV ст. починається криза і в католицькій церкві, де безперервно точиться боротьба за папський трон, йде відверта торгівля посадами священиків, які за гроші відпускали гріхи, а кардинали і єпископи вели паразитичне розкішне життя. Все це підривало велич і могутність католицької церкви, викликало протест віруючих, домагання ґрунтовних реформ церковного життя. Найбільше значення у цьому русі мали виступи Мартина Лютера (початок XVI ст.), який відверто засуджував католицьку церкву і поклав початок великій реформації. Крім того, у країнах Європи з´являються прихильники Кальвіна, баптисти, гусити, які пропонували свої варіанти реформ.

З середини XV ст. у Литовському князівстві поширюються майже всі європейські реформаційні рухи, що проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситів, серед яких була й ідея боротьби за національну свободу, така близька українцям. В цілому ж протестантський рух в Україні глибокого впливу не мав. До нього приєдналася лише невелика група аристократів. Відсутність реформацій і єресей на Україні пояснювалася в основному тим, що насильницьке окатоличення, спроби денаціоналізації українського народу викликали національно-визвольний рух, необхідність захисту православної релігії. Тому була відсутня основа для поширення церковних єресей, спрямованих проти православної церкви. Навпаки, все гостріше поставала потреба її зміцнення та захисту [10, c. 71-72].

Розвиток протестантизму все більше обмежувався жорстокими заходами католицької верхівки, яка для боротьби з реформацією заснувала орден єзуїтів та розгорнула терор проти реформаторів.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережою єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з’їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об’єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи [8, c. 47-48].

3. Культурна ситуація в Литовську добу

Період від середини XIV до середини XVI ст. — це час подальшого формування українського народу, його мови та культури. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Як уже відзначалося, у великому князівстві Литовському руська (українська) і білоруська культури були панівними. Однак після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат, могутні фанатичні релігійні ордени, військову силу магнатів та шляхту.

В українських землях Литовської держави до Люблінської унії польсько-католицька експансія великого розмаху не мала, але в Галичині, Холмщині та інших землях що входили до складу Польщі, відбувався масовий наступ, підтримуваний адміністративними заходами. Польський уряд перш за все вводить правило, за яким всі керівні посади посідали лише католики. І українська аристократія Холмщини, Галичини, Підлящини (до кінця XVI ст.) окатоличується і полонізується, відмовляється від української культури та мови. Лише дрібна шляхта зберігає своє національне обличчя. Така ж доля спіткала після Люблінської унії й інші землі України. У містах українська громада витіснялася у передмістя і переслідувалася та обмежувалася, поступово втрачаючи свої позиції. Лише селянство міцно дотримувалось своїх національних традицій, мови та культури.

По-іншому було на Волині, де українські магнати та шляхта твердо відстоювали свої позиції в адміністративному апараті, і тільки у XVI ст. полякам зробили поступки в деяких містах, де їх допускали до самоврядування разом з православними.

Поряд з цим у народні маси поляками поступово, але настирливо вноситься ідея вищості польської культури і католицької віри, «нижчості» української культури та православної церкви. Між католиками і православними штучно розпалюється релігійний антагонізм [5, c. 63-64].

Шкільна освіта в Україні зосереджувалася, як і в часи Київської Русі, в церквах та монастирях. У багатьох школах не лише вчили писати та читати, а й давали відомості з теології, літератури та грецької мови. У XVI ст. такі школи існували майже при всіх церквах, створювалися у своїх маєтках магнатами, шляхтичами. У школах діти вивчали азбуку, молитву, читали «Часослов», твори релігійної літератури. «Псалтир» у ті часи був основним шкільним підручником. Вивчали арифметику, вчилися писати скорописом, який в XVI ст. вживався в урядовому діловодстві. В окремих школах поряд з рідною мовою вивчали грецьку, зрідка латинську мову.

Учителями в церковних та монастирських школах були дяки. Магнати, шляхтичі, громади, що фінансували церкви, призначали певні суми і на утримання дяка, який мав організовувати школу, вести заняття, виховувати дітей. Крім того, за традиціями і звичаями, він одержував від батьків по закінченні вивчення дітьми граматики, Псалтиря чи інших наук зерно, гривню або інші дарунки.

У Польщі і Литві школи засновували також протестанти, до яких охоче йшли українці. Це гімназія та академія у Рахові, школи в Дубні, Хмельнику та інших містах.

У другій половині XV — першій половині XVI ст. у Польщі та Литві відбувається значне пожвавлення у культурному житті, пов´язане з епохою ренесансу, новими віяннями у релігії в Європі. Важливу роль у цьому відіграв Краківський університет, у якому навчалася й українська молодь. Вихідці з України були також студентами багатьох університетів Європи — Сорбони, Празького, Болонського та ін. У середині XV ст. у Сорбоні працювало кілька докторів-українців. Наприкінці XV — на початку XVI ст. в Європі були широко відомі учені-українці за походженням — Юрій Дрогобич (Котермак) у Болонському та Петро Русин у Краківському університетах. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. За підрахунками В. Борисенка лише в одному Краківському університеті в 1510-1560 pp. здобули освіту 352 вихідці з України (Борисенко В.Й. Курс української історії. — Київ, 1998. — С. 135). Як за київських так і за галицьких часів, визначним проявом народного генія була усна творчість, різноманітна і яскрава, тісно пов´язана з попередніми фольклорними творами. Продовжувало розвиватися обрядове пісенне і поетичне мистецтво. Створювалися нові казки, перекази, прислів´я. Зберігалися народні звичаї щедрування, колядування, свято Купала, веснянки і т.ін.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу — історичні пісні та думи. Виникнення дум пов´язане з утворенням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи та історичні пісні-балади, які виконували кобзарі, виховували в народних масах почуття любові до Вітчизни, будили протест проти її ворогів, прославляли боротьбу проти них. Усна поетична творчість відігравала велику роль у формуванні національної свідомості українського народу [12, c. 87-88].

В художньому письменстві переважали літературні твори релігійного характеру: послання, житія святих, «слова» тощо. Визначним літературним твором був «Києво-Печерський патерик». Поряд з життями ченців і розповідями про різні чуда у Києво-Печерському монастирі, в ньому містилося чимало фактів з життя Київської землі. Значного поширення набули збірки житій святих «Четы Мінеї».

Із творів світської літератури велику популярність мав збірник «Ізмарагд», у якому вміщено близько ста коротких творів — «слів», присвячених морально-побутовій тематиці: про книжну мудрість, повагу до вчителів, доброчинність і гріхи. У XV ст. набувають поширюються перекладені повісті про Олександра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін. У них прославляються мужність і хоробрість героїв.

Продовжується літописання, започатковане у Київській Русі. Визначними тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і «Литовський», або «Західно-руський, літопис». «Короткий Київський літопис» подає відомості з історії України XV-XVI ст., зокрема про боротьбу з кримськими татарами, литовсько-російські відносини. Багато уваги приділяє він життєописанню визначного політичного і культурного діяча України К.Острозького.

Архітектура і живопис кінця XV — першої половини XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Поряд з цим в архітектурі міст запроваджуються нові елементи, зумовлені розвитком тактики бою, військової техніки, зводяться кам´яні та цегляні замки, підсилені мурованими вежами та бійницями (в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі).

Нові тенденції з´являються у культовій архітектурі. Тепер головними замовниками стають більш демократичні кола: шляхта, сільські та міські громади. Посилюються також впливи гуманістичних ідей та культурних досягнень Польщі й Західної Європи. Це все привело до будівництва і оздоблення безкупольних храмів, в яких широко використовувалися здобутки західної архітектури. Велике будівництво велося в монастирях Києво-Печерському, Троїцькому біля Острога та інших.

У деяких невеликих храмах, споруджених міськими та сільськими громадами, яскраво прослідковується оборонний характер — Покровська церква у Сутківцях та ін. Широкі селянські і міщанські маси будували собі традиційні українські хати з дерева і глини, кріпаки — землянки.

Образотворче мистецтво мало переважно релігійний характер, однак у нього все більше проникали народні мотиви. Кращими зразками були композиції «Різдва Христового», «Успіння Богородиці», в які вкраплюються побутові і краєвидні мотиви, розпису Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), Онуфріївської церкви в с Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Поширення набувають ікони, намальовані на дошках. Найпопулярніші сюжети — зображення «Юрія Змієборця» і «Страшного суду». Високої досконалості набула творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині. Його пензлю належить ікона «Богородиця» у Володимиро-Волинському соборі. У його творчості відчуваються впливи італійського відродження. У цілому для українського малярства тих часів характерне прагнення більш життєво зображати людей.

Продовжують розвиватися народні ігри, мистецтво скоморохів, що виконували, а часто й творили усну поезію, музичний і танцювальний фольклор. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок). Отже, незважаючи на важкі умови іноземного поневолення, жорстоких татарсько-турецьких набігів, культура українського народу, продовжуючи традиції Київської і Галицько-Волинської держави, досягла значних успіхів. її надбання послужили духовною основою боротьби українського народу за соціальне та національне визволення.

Розвиток української культури у XIV—XVI ст. свідчив про подальше формування української нації, що вже розвивалася значною мірою на своїй власній основі, вдосконалюючи набуті раніше властивості. Умови цього процесу були складними, адже Україна була захоплена і поділена кількома сусідніми країнами і лише в межах Литовської держави мала автономію до кінця XV ст. Ці складності були поглиблені татарсько-турецькими набігами [9, c. 61-63].

Висновки

Литовці з кожним десятиліттям все ширше переймали нову культуру та побут місцевого населення, його адміністративну й військову організацію, організацію господарства, податків, суд, елементи права, навіть українську назву посад, станів та ін. Це свідчило про величезне, здавалося, непереможне посилення впливу Русі у Литві, продовження українського державотворчого процесу.

В цей час з´явилася й сила, яка спроможна була здійснити такий своєрідний розвиток державотворчого процесу: українське магнатство, дрібне служиле боярство (шляхта), що зміцнилися завдяки підтримці уряду Литви і литовської аристократії, багато членів якої вже асимілювалося, злилося з українським суспільством. Провідною силою української еліти стала Київська династія Олельковичів, нащадків литовського князя Володимира. Вони відстоювали свою автономію так само твердо, як і ті князівські роди, що належали до Рюриковичів.

Однак у кінці XIV ст. сталася подія, яка змінила історичний шлях Литовсько-Руської держави, — політична унія Литви і Польщі, яка привела до надзвичайного зростання польського впливу на Литву і долю українського народу. Починався різкий поворот в їх історичному розвитку.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.
13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.