Становлення абсолютної монархії у Франції

Вступ

1. Передумови абсолютизму.

2. Особливості абсолютизму у Франції.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку — етап абсолютної монархії. Недаремно кажуть: «Один випадок — випадок, два -збіг, три — система». Що, власне, сприяло колосальному зосередженню державної влади в одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших — дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 р.), у Франції — Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії — Катерину II (померла у 1796 р.).

Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав — так, Польща не зуміла вберегти свою «шляхетську демократію», втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією.

Нарешті, державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (досить порівняти Англію та Францію). Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: «Держава — це я». Цікаво побачити, чим обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш «просвічений», вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і народів про те, що: «Король не зраджує»?

1. Передумови абсолютизму

Абсолютизм — форма держави в деяких країнах Західної Європи й Сходу в 16-18 ст., у якому монарх має необмежену верховну владу. У строго централізованій державі створювався розгалужений бюрократичний апарат, постійна армія, поліція, податкова служба, суди. Найбільш характерний приклад абсолютизму — Франція в правління короля Людовика XІ, що вважав себе намісником Бога на Землі.

Французьке королівство, що виникло в ІX столітті з розпадом франкської держави Каролінгів внесло істотну зміну в соціально-економічний розвиток областей, що входили в її склад. У період з ІX-XІІІ ст. панують феодальна роздробленість і відповідні їй виробничі відносини. Вони визначили класову структуру суспільства й антагоністичні відносини між феодалами й залежними селянами. Земля, як основний засіб виробництва, стала монопольною власністю панівного класу. Починаючи з XVІ століття формуються нові прогресивні капіталістичні відносини в промисловості й сільському господарстві. З'являється мануфактура в суднобудуванні, у гірничій справі, у металургії, у друкарстві. Утворилися великі економічні центи в Парижеві, Марселі, Ліоні, Бордоіль. Розвиток товарно-грошових відносин привело до формування єдиного загальнонаціонального ринку, а зародження капіталістичних відносин викликало важливі зрушення в соціальній структурі суспільства. Поряд з основним класом визискувачів — феодалів з'явився новий клас визискувачів — буржуазія, основу якого становили купці, лихварі, мануфактуристи. У цей період зростає зовнішня торгівля Франції із давньоєвропейськими країнами. Але зрушення убік капіталізму повільно міняли характер французького суспільства. Феодальні виробничі відносини були як і раніше пануючими.

Замість Генеральних штатів король почав скликати Раду нотаблів, у якій були представлені вищі представники трьох станів. Формально рекомендації цієї Ради не мали для короля обов'язкового характеру, однак королівська влада була змушена зважати на думку аристократії, олігархії та церкви, особливо в питаннях введення нових податків.

Королівські податки і суд поширилися на усю територію країни. Приватні армії магнатів заборонялися ордонансом Генеральних штатів ще на поч. XV ст. Королівська армія стала єдиною реальною військовою силою в країні, здатною придушити за лічені дні виступ непокірного герцога чи бунтівного міста. Наступним етапом еволюції монархії у Франції став абсолютизм.

Чи могли Генеральні штати перебрати усю повноту влади в країні з рук монарха, наприклад, скориставшись ослабленням королівської влади в Столітній війні? Історичний досвід Польщі чи Німеччини дозволяє припустити подібну можливість. Однак втручання паризького патриціату в Жакерію на боці недавнього супротивника — королівської влади, до певної міри симптоматичне. Буржуазія ще не була готова до свого єдиновладдя і вимушено підтримувала короля у його сутичці з непокірними магнатами чи в придушенні селянського повстання.

Саме сила буржуазії у Франції не дозволила Генеральним штатам виродитися у знаряддя аристократичної олігархії, перебрати владу від короля і зосередити її в своїх руках. Буржуазія поки що не була заінтересована у такому розвитку подій, оскільки розраховувати на домінуюче становище в країні їй тоді не доводилося. Це було завдання наступної доби, доби буржуазних революцій, а тим часом верхівка третього стану розсудливо підтримала монархію в її прагненні до зміцнення королівської влади, до абсолютизму.

Головною фігурою в економіці став капіталіст. Якщо цеховий майстер попередньої епохи був по руках і ногах зв'язаний обмеженнями, що їх встановлював статут цеху, то капіталістичне виробництво, навпаки, побудоване на основі вільної конкуренції, чиїм завданням виступає насичення ринку дешевою продукцією, розорення та усунення конкурента.

Цьому слугували т. зв. мануфактури — підприємства нового, капіталістичного типу, на яких сотні найманих робітників виконували кожен свою відносно нескладну операцію. Якщо майстер (підмайстер) попередньої епохи виготовляв свій виріб — наприклад, годинник — власноруч від початку і до кінця, то при мануфактурному виробництві розподіл окремих операцій між десятками працівників дозволяв різко підвищити кількість вироблюваної продукції і тим самим суттєво здешевити кінцевий продукт.

Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування. Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї — займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами. Частими були й спроби розорених майстрів знищити фізично ненависного власника мануфактури чи підпалити його підприємство, аби повернути старі добрі часи, коли усім вистачало роботи.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм.

Буржуазія не тільки користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану ставали радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція).

Суттєво впало значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження ґрунту. В тому випадку користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується користувачем землі незалежно від результату господарської діяльності.

Однак з відкриттям колоній та розвитком промисловості відбулася т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет, карбованих з американського золота та срібла. По-друге, ринок пропонував усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження.

Мода, яка століттями стояла на місці, починала щороку змінюватися, з'явилося багато товарів — зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видавався дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачало, а збільшувати чинш не дозволяла конкуренція: особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в ХІІ-ХШ ст.) негайно переходив до того землевласника, де чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто добре оплачуваних посад на королівській службі, які не вимагали б надто копіткої щоденної праці.

Управління, законодавство, суд зосередилися в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випустило їх з власних рук, оскільки не було заінтересованим у конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем.

До того ж монарх отримав змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які масово бажали служити на королівській службі (пригадайте літературного Д’Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з духовенством складали менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становили Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король міг лише за рахунок податків, основним платником яких виступав третій стан, буржуазія. Монархія не могла обійтися без грошей, які вносила буржуазія в державну скарбницю у виді податків.

Економічна політика такої держави намагалася заохочувати вітчизняну промисловість і торгівлю, оскільки це дозволяло підвищувати податки.

На якийсь момент склалася хитка рівновага. Дворянство, яке зневажало і ненавиділо «підлу буржуазію», уже не мало змоги обійтися без неї і змушене було потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще була не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушено підтримувала абсолютну монархію в її протистоянні пригнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів.

Державна влада отримала певну самостійність щодо обох класів — дворянства та буржуазії, вона намагалася закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона прагнула ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їхні впливи, як це було з британським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 рр.).

До початку XVІ століття Франція постає єдиною державою. Формою цієї держави стає абсолютна монархія. Абсолютизм характерний насамперед тим, що вся повнота законодавчої, виконавчої й судової влади концентрувалася в руках спадкоємнного глави держави — короля. Йому був підлеглий весь централізований державний механізм: армія, поліція, адміністративний апарат, суд. Всі французи, включаючи й дворян, були підданими короля, зобов'язані беззаперечно коритися. При цьому абсолютна монархія послідовно захищала класові інтереси дворянства. Феодали так само розуміли, що в умовах загострення класової боротьби придушення селянства можливо лише за допомогою твердого державного абсолютизму. У розквіт абсолютної монархії в країні затвердилася соціально-політична рівновага двох основних експлуатаційних класів — привілейованого й дворянства, що має державні пости, і сили, що набирає, буржуазії. Значиму роль у становленні існуючого ладу у Франції зіграв перший міністр Людовика XІІІ — Ришелье. У період з 1624- 1642 р. він , впливаючи на короля, практично правил країною. При цьому його політика захищала інтереси дворянства, у чому Ришелье бачив зміцнення абсолютизму.

До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.

Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті країни. Розширилась торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Склалась традиція реєстрації королівських едиктів у Паризькому парламенті. Якщо вони суперечили попереднім указам або звичаям країни, їх скасовували. Ця правомочність – право демонстрації – була предметом особливих гордощів Паризького парламенту.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Протестантам (гугенотам) дозволялося сповідувати свою віру скрізь, крім Парижа. Їх допускали нести державну службу.

Генріх ІV був першим абсолютним монархом Франції. Теорію суверенітету королівської влади розробив його сучасник, великий вчений і юрист Боден. У поняття суверенітету він включав незалежність державної влади як у середині країни, так і за її межами.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Ришельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

Абсолютизм у Франції мав завершену, класичну форму. Свого часу він відіграв позитивну роль, допоміг зміцнити вітчизняну промисловість. Високе мито на ввіз готової продукції закривало доступ на ринки Франції більш дешевих виробів з інших країн, полегшувало ввезення сировини.

За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників. Централізація влади і управління особливо посилилась за Людовіка XІV. Королівський едикт 1641 р. заборонив судам, у тому числі й Паризькому парламенту, приймати до розгляду справи, що стосувались “держави, адміністрації й уряду”. Паризький парламент був позбавлений права демонстрації.

Генеральні штати і Рада нотаблів уже не діяли. Для обговорювання особливо важливих питань король скликав державну раду.

Нагляд за діяльністю інтендантів здійснював генерал-контролер фінансів, зберігались бальяжі й сенешальства.

З’явились посади державних секретарів: іноземних, військових, морських справ і королівського двору. У разі відсутності короля головою державної влади обирали канцлера, який скріплював королівською печаткою акти монарха. Державні секретарі фактично виконували функції королівських міністрів.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”. Духовенство мало певні привілеї. Священнослужителі були звільнені від рекрутського набору в армію, вони не платили податків, мали свій суд, свою адміністрацію, яку очолював папа римський.

Проте самостійність церкви стала обмежуватись. Папі було заборонено роздавати духовенству церковні володіння у Франції, обмежувалось право кліриків апелювати до Ватикану у судових справах, скоротились побори на користь папської курії.

Дворянство (дрібне й середнє) становило опору монархії. Воно не платило податків і мало певні привілеї. За службу в королівській армії дворяни, як правило, одержували маєтки – лен, платню, пенсії. Їх називали дворянами шпаги. Разом з духовенством вони займали майже всі відповідальні державні та церковні пости.

До “третього стану“ належали міщани і селяни. Купці й ремісники об’єднувались у цехи і гільдії. Третій стан ніс основну частину податкового тягаря.

2. Особливості абсолютизму у Франції

Початок встановлення режиму абсолютизму у Франції поклала ще династія Валуа в кінці XV ст. (Людовік XII, Генріх II). Велике значення мало остаточне завершення політичного об'єднання країни за Людовіка XI (1461-1483), а його наступники намагалися скористатися наданими можливостями для встановлення повного контролю над усіма провінціями та для ліквідації автономії міст. До середини XVI ст. майже уся територія країни перебувала під владою короля. Нова династія Бурбонів (з другої пол. XVI ст.) мала уже необмежену владу. Утвердження абсолютизму супроводжувалося війнами між католиками і гугенотами, монархія зуміла використати і цю обставину-для свого зміцнення.

Остаточно сформувався абсолютизм за кардинала Ришельє, який служив у слабовольного Людовіка XIII. Ришельє суворо придушував виступи народних низів, розправлявся з релігійними дисидентами-гугенотами, рішуче карав непокірних магнатів. «Інтереси держави,- стверджував Ришельє,- є найвище благо… Моя перша ціль — велич короля, друга — могутність королівства».

Для вирішення поставленого завдання слід було, по-перше, поставити на місце надто незалежну феодальну верхівку (перів), по-друге, забезпечити казну максимальними податковими надходженнями, платниками яких у цю епоху виступала уже переважно буржуазія.

Для управління провінціями замість колишніх герцогів і графів та їхніх наступників — прево і бальї були поставлені нові королівські чиновники — інтенданти поліції, юстиції і фінансів. В їхню компетенцію входило керівництво місцевою поліцією та збройними силами, а також збір податків. Інтендантів призначали з осіб немісцевого походження, як правило, незнатних. Ця посада не продавалася з торгів, як майже усі інші. В разі конфлікту інтенданта з місцевим губернатором (останній завжди походив з провінційної знаті) кардинал завжди домагався того, щоб неродовитий інтендант брав гору над чванькуватим губернатором.

Для поповнення казни був введений широкий продаж дворянських титулів. Титул, який можна було купити за гроші, втрачав своє значення; представники давніх благородних родин ніби урівнювалися з новобагатьками-парвеню.

Дворянам заборонялося битися на дуелях — формально, щоб не допустити смертей офіцерства поза королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору, приборкання потенційних бунтарів.

Декларація 1626 р. вимагала знесення замків і укріплень герцогів та графів. Так була підірвана ще одна база тієї могутності магнатів, яка в будь-яку критичну хвилину переростала у відкриту опозицію королю.

Що ж стосується третього стану, то відомо, що Рішельє учетверо збільшив податкові надходження до державної скарбниці. Оскільки дворянство і духовенство податків не платило, тягар лягав на буржуа та селян. Одночасно Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, особливо, якщо останні працювали на армію, стимулював економічне освоєння колоній, проводив активну політику державного протекціонізму. На морі Франція вела боротьбу з флотом своїх торгових конкурентів.

Вище управління державою здійснювалося королівською радою, її члени призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого походження, як це було на етапі ранньої монархії. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом), це ж, до речі, стосувалося й інтендантів у провінціях. Рішення королівської ради затверджувалися королем, тобто рада не могла здійснювати тиск на короля з метою прийняття рішень, які могли би становити небезпеку для режиму абсолютизму.

Бюрократичний апарат залишався громіздким. Чиновники не мали належної освіти, не відзначалися високими моральними якостями. Як наслідок — збір податків часто нагадував військову операцію з використанням не тільки поліції, а й армії. Не було проведено уніфікацію податкової системи. В різних провінціях зберігалися власні одиниці об'єму, ваги та довжини, що дозволяло збирачам податків здійснювати різноманітні зловживання.

Вершиною французького абсолютизму вважають королювання Людовіка XIV — «короля-сонця», який зійшов на престол у 1643 р. в п'ятирічному віці. Регенткою було призначено Анну Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, талановитий наступник Рішельє кардинал Мазаріні.

Дворянство спробувало скористатися неповноліттям короля для повернення колишніх привілеїв, однак змова поважних на чолі з герцогом Бофором, спрямована на усунення Мазаріні, була легко придушена останнім. У 1648-1653 рр. опозиційні престолу сили об'єднувалися у т. зв. фронду (тобто «пращу», носіння котрої, згідно з королівським указом, каралося в'язницею. Бунтівні пери, привішуючи до поясів своїх камзолів цю нехитру зброю, демонстрували тим самим повну зневагу до королівської поліції).

Після повстання парижан 1648 р. королівській владі довелося навіть піти на поступки. Домовившись з буржуазією, Мазаріні до 1653 р. був змушений вести боротьбу проти фронди принців (принц Конде, кардинал Ретц та герцог Бофор).

Після смерті Мазаріні (1661 р.) Людовік XIV самостійно правив Францією 54 роки. Цей час дістав назву «віку Людовіка XIV» (1661— 1715). Двір короля з «кубла заколотів» Парижа перебрався у Версаль, за 18 км від столиці. За Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої диктатури.

Відразу після смерті Мазаріні 22-річний Людовік оголосив, що він «сам буде своїм першим міністром». Юридично навіть міністри рангу Кольбера чи Лавуа займали зовсім інше становище, ніж Рішельє чи Мазаріні. Король особисто підписував навіть незначні папери.

Віднині виступ проти влади не можна було, як колись, виправдовувати намаганням скинути «поганого міністра» при «доброму королі». Щоправда, ця монета мала і зворотний бік — королівська влада максимально зміцніла, але втратила колишній «громовідвід», звинувачувати у власних прорахунках було більше нікого.

Абсолютистська монархія пішла шляхом повної ліквідації тих станових привілеїв, які ще зберігалися від попередньої епохи, вбачаючи в правах станів загрозу своїй неподільній владі.

Паризький парламент (вищий суд країни) був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих парламентів у провінціях.

У 1688 р. Людовік XIV з'явився у Паризькому парламенті і власноручно видер сторінки протоколів періоду Фронди: «Ви гадали, панове, що держава — це ви? Держава — це я!». На початку 1673 р. парламент було позбавлено основного права, на якому базувався його вплив, права затримувати королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси).

Розправа з парламентом на перших порах посилила владу короля. Актом 1692 р. усі міські посади, які з часу викупу містами своєї незалежності від феодалів вважалися виборними, були оголошені продаваними. В наступні 80 років уряд 7 разів виставлятиме ці посади з торгів для поповнення казни.

Було завдано відчутного удару політичним впливам буржуазії, коли в 1663-1664 рр. королівська влада анулювала усі випадки возведення у дворянство після 1631 р. та провела звірку на місцях законності використання феодальних титулів їхніми носіями (буржуазія та інші представники третього стану часом присвоювали собі гучні титули без будь-яких підстав).

Водночас, величезні суми витрачалися на підтримку вітчизняного виробника. З 1665 р. генеральний контролер фінансів Кольбер, син звичайного буржуа, витратив колосальні кошти на розвиток килимової, шовкової та мереживної промисловості (5,5 млн ліврів), суконні підприємства отримали ще 2 млн ліврів дотацій.

За 23 роки управління Кольбера в середньому щороку засновувалися по дві королівські мануфактури. Для заморської торгівлі Кольбер заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську, Левантійську, Північну та ін. Франція захопила колонії в Індії (Пондішері), Америці (Луїзіана на Міссісіпі), продовжувала колонізацію Канади та Вест-Індських островів.

Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих, що були завойовані в попередню добу.

За Людовіка XIV увійшли до вжитку безіменні бланки, підписані королем,- санкції на арешт і подальше ув'язнення у Бастилії незручної особи. Розпоряджалися такими бланками вищі сановники. В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади абсолютизму поширювався і на третю гілку влади -судову.

Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили території перебували під командуванням губернатора та його підлеглих — сенешаля або королівського лейтенанта (намісника).

Губернатори не ставали, як це було раніше, носіями начал децентралізації, це були звичайні, хоч і високопоставлені, королівські чиновники.

В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28 кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці. У Франції уперше в світі з'явився генеральний штаб. Однак офіцерські посади усе ще продавалися. Командири полків компенсували кошти, витрачені на купівлю офіцерських патентів, за рахунок полкових сум. Разом з тим саме регулярна армія була найнадійнішою опорою абсолютної монархії.

Режим абсолютної монархії, який був закономірною ланкою у розвитку держави і права, слід розцінювати як явище прогресивне. Він прискорив розвиток економіки, покінчив з рештками феодальної роздробленості, сприяв формуванню французької нації тощо. Окрім збройних сил, централізації, а отже, і організаційному зміцненню були піддані й інші ланки державного апарату — органи суду, репресій, адміністрації і т. д.

У містах цю роль зміцнення адміністративно-управлінського апарату виконували муніципалітети, службові особи яких (мери, ешвани та ін.) не обиралися, а призначались за відповідну плату. Судова влада на місцях (крім атавістичних сеньйоральних судів) була представлена президіальними судами та провінційними парламентами. В діяльність провінційної адміністрації та судів активно втручалися прислані зі столиці інтенданти. Як уже зазначалося, інтендантам належали фіскальні, поліцейські, адміністративні, військові, судові функції. Конфлікт з місцевими органами влади вирішувався зазвичай на користь інтендантів.

Центральний уряд складався, з одного боку, з королівських рад — верховної, фінансової, ради депеш та ін., з іншого боку, з колегії державних секретарів, кожний з яких мав власний апарат чиновників,— зачаток майбутніх департаментів. Роль рад падала, згодом вона звелася до координації діяльності департаментів.

Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві. Ордонанс 1498 р. Людовіка XII та едикт 1539 р. Франціска І повністю скасовували змагальний процес. Його місце зайняв розшуковий процес двох типів — ординарний та екстраординарний. Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку.

Судова система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося десять. У судах панували бюрократизм, хабарництво, свавілля. Саме королівська влада (досить згадати безіменні бланки на арешт) цю систему підтримувала і закріплювала. Королівське свавілля зовсім не ставило на меті зміцнення держави, набагато частіше воно мало суб'єктивний характер. Так, Людовік XIV переслідував протестантів, хоч це і завдавало суттєвої шкоди економіці.

Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до катастрофи і ледве долає зростаючий опір. У 1713 р. країна завершила боротьбу за «іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького абсолютизму. На той час дефіцит державного бюджету досягав 2,5 млрд ліврів, перевищуючи у 32 рази розмір річного прибутку держави. Похорони померлого у 1715 р. Людовіка XIV проходили поспіхом і скромно.

Абсолютизм у Франції протримався ще понад півстоліття, головним чином спираючись на армію та розгалужену репресивно-тоталітарну систему. Принципи абсолютизму у цій країні були доведені до крайньої межі. Так, у 1771 р. переважна більшість членів паризького парламенту була заарештована і вигнана, паризький і руанський парламенти замінені простими судовими камерами, члени яких призначалися королем. Інші провінційні парламенти були цілком реорганізовані.

У руках у королівської влади практично повністю зосередилися усі три владні гілки — законодавча, виконавча і судова. А ще через кілька років розпочалася Велика Французька революція. Вислів Людовіка XV: «Після нас — хоч потоп» виявився пророчим.

Висновки

Франція — країна класичного абсолютизму (абсолютизм — необмежена монархія). Його вершина — остання третина XVII ст., роки правління “короля — сонця” Людовіка XIV, автора знаменитої формули: “Держава — це я”. У XVIII ст. королівська влада перетворюється на реакційну силу. При зростаючій економічній кризі і невдоволенні народу дворянство продовжує зберігати зовнішній блиск. Не менш відомий афоризм фаворитки Людовіка XV маркізи Помпадур: “Після нас — хоч потоп”.

Абсолютизмом (від латинського означає — необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю належить одній особі — монархові.

У країнах Західної Європи абсолютні монархії склалися в XV— XVI ст., вони прийшли на зміну станово-представницьким монархіям. Абсолютна монархія постала як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддавалися і феодальній, і капіталістичній експлуатації.

Буржуазія стала у цей час могутнішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо сильним, щоб ставити питання про встановлення власної влади.

Посилення позицій буржуазії пояснювалося стрімким економічним прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття в металургії, удосконалення ткацького верстата вели до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників. Міцна королівська влада стимулювала економічний прогрес, що проходив в умовах активного і пасивного опору мас.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. -К.: Караве-ла, 2006. -239 с.

2. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. -К.: Знання, 2002. -565 с.

3. Всесвітня історія : Нова історія (кінець ХVIII — початок ХХ ст.) : 9 кл./ О.Гісем, О.Мартинюк, А.Ольбішевський, В.Щербина. -2-е вид., перероб.. -К.: А.С.К., 2000. -334 с.

4. Всесвітня історія : Навчально-методичний посібник (для іноземних студентів), Ч.1/ Укл. І. І. Романько; М-во освіти і науки України; Держ. льотна акад. України . -Кіровоград: ДЛАУ, 2003. -70 с.

5. Голованов С. Всесвітня історія : Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. -К.: Каравела, 2005. -271 с.

6. Даниленко В. Всесвітня історія : Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. -К.: Либідь, 1997. -261 с.

7. Кіндер Г. Всесвітня історія : Довідник: Пер. з нім./ Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. -Пер. з нім. 2-го вид.. -К.: Знання-Прес, 2001. -631 с.

8. Крип’якевич І.Всесвітня історія : У трьох книгах/ Іван Крип’якевич; Упор. Роман Крип’якевич, Гол. ред. Світлана Головко. -К. : Либідь. -1995. — Кн. 2 : Середньовіччя і нові часи/ Ред. Юрій Медюк. -1995. -420 с.

9. Стельмах С. Всесвітня історія : Новий період (кінець XVIII — початок XXст.): / Сергій Стельмах, Анатолій Слюсаренко, Сергій Пивовар. -К.: Академія, 1998. -293 с.

10. Теміров Ю. Всесвітня історія: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . -Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. -93 с