Суспільний добробут і соціальна ринкова економіка

Вступ

Ефективність суспільного виробництва вітчизняної економіки безпосередньо пов’язана з реалізацією активних структурних зрушень. Сьогодні проблеми структурної перебудови економіки України висуваються на перший план, що пояснюється необхідністю подолання в економіці руйнівних процесів та підвищення їх соціально-економічної ефективності на базі нової структурної політики.

На сучасному етапі Україна знаходиться на стадії початкової інтернаціоналізації національної економіки. Це обумовлено традиційними формами міжнародних економічних відносин. Сьогодні Україна перебуває поза міжнародними потоками капіталу, має незначну міжнародну складову в економічній діяльності інших країн, практично не включена у міжнародні валютні відносини. Усе це вимагає структурних змін в економіці, її соціальної і технологічної переорієнтації, оскільки стало очевидним відставання України, яке поглиблюється внаслідок широкомасштабної структурної трансформації, що з кінця 70-х років охопила найрозвинутіші країни і набула глобального характеру.

Значний спад виробництва, низька продуктивність призвели до зникнення з полиць магазинів виробів необхідної продукції, що вироблені в Україні. Ми втратили можливість продавати основні види продукції через їх високу ціну і низьку конкурентоспроможність. За рахунок зниження попиту зменшилась кількість замовників на товари, а люди втратили роботу. Вітчизняне виробництво не має можливості сьогодні задовольнити необхідний рівень потреб населення в житлі, харчуванні, послугах. Усе це призвело до сповільнення економічного зростання.

На сучасному етапі в нашій державі у соціальному напрямку ми спостерігаємо усталену тенденцію поглиблення розриву між рівнем можливостей та рівнем потреб. Це, звичайно, зумовлює соціальну напругу у суспільстві та незадоволення ходом реформ в економіці.

1. Суспільний добробут і соціальна ринкова економіка

Теорія добробуту була завжди популярною, інколи вона зводилась у ранг соціальної політики урядів, але ніколи не була абсолютно визначеною й до цього часу потребує ґрунтовних досліджень, які б дозволили: чітко встановити параметри і умови досягнення добробуту; пов’язати між собою проблеми та цілі економічного зростання й добробуту суспільства; показати шляхи реалізації цілей через конкретні господарські механізми; визначити перспективи вирішення цих проблем в умовах глобалізації.

Історія розвитку економічної теорії одночасно є історією розвитку науки про багатство, добробут і шляхи їх досягнення. Ці проблеми об’єктивно вивчали найвідоміші економісти всіх часів. Однак аналіз процесів розвитку економічної теорії добробуту та методології дослідження цих проблем показує, що, незважаючи на значний її прогрес у другій половині XX століття й інтенсивний розвиток процесів соціалізації економіки в ряді країн, вона все ж перебуває у кризовому стані, бо так і не змогли вчені знайти ефективні шляхи вирішення соціальних проблем у більшості країн. Цей факт, зокрема, підкреслювали відомі економісти, аналізуючи історію розвитку і сучасні проблеми економічної теорії в цілому.

До причин неспроможності теорії добробуту відносять такі [2, с. 35-36]:

1) ігнорування загальнонаукових підходів до аналізу соціальних систем, що, з одного боку, не сприяє вивченню багаторівневої системи економічних інтересів і соціальних проблем у взаємозв’язку з культурними, національно-історичними, психологічними, демографічними, соціально-політичними, інституціонально-правовими та іншими характеристиками, а з іншого — не дає можливості відійти від лінійних підходів у поясненні соціально-економічних змін;

2) зосередження на окремих проблемах забезпечення суспільного добробуту, переважно на вивченні ролі держави або ринку у розв’язанні соціальних проблем, і відсутність систематизації підходів до вивчення даної проблеми;

3) використання низки узагальнених соціально-економічних показників для пояснення динаміки добробуту, які не дають можливості визначити й порівняти якісні оцінки життєвого рівня та добробуту суспільства;

4) неспроможність економічної теорії у 90-х роках ХХ століття передбачити й пояснити закономірності трансформації соціально-економічних процесів (тоді, до речі, більш ефективним виявився синергетичний підхід до аналізу перехідної економіки);

5) змінення підходів до вивчення соціальних проблем часто призводило до заперечування попередніх доробок вчених, які раніше вважалися «фундаментом» цих теорій.

Найзагальніші результати економічних досліджень певною мірою є негативними, бо у науці не існує в достатній мірі певних закономірностей подальшого розвитку соціально-економічних процесів. Це стосується й теорії добробуту. Часто емпіричні дані позитивного аналізу показують, що попередньо визначені закономірності не підтверджуються, а заперечуються. Конкретні результати досліджень свідчать про неспроможність попередніх гіпотез, на які спираються дослідження, хоч й припускаємо, що в соціальних процесах (особливо у періоди нестійкості та біфуркацій) такі висновки самі по собі стають закономірністю [4, c. 58].

Теорія добробуту стосується вивчення методів організації господарської діяльності, спрямованих на максимізацію багатства. Її прийнято відносити до нормативної економіки, бо істинність цього поняття важко перевірити емпіричними методами. Як правило, поняття «нормативна економіка» і «економіка добробуту» ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних щодо оцінення привабливості урядових рішень. За допомогою нормативної економіки оцінюють ефективність різних рішень і пропонують нові, які краще відповідають певним цілям. Головна проблема — вивчити критерії добробуту та визначити, хто має приймати рішення, що впливають на добробут. У теоріях добробуту часто виникали суперечності через неспроможність у повному обсязі простежити наслідки урядових програм, а також через розбіжності в поглядах на природу економіки, цінності й цілі.

2. Державне управління економікою

В усіх сучасних економічних системах держава втручається в економіку. Державне регулювання економіки в ринкових умовах являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролю вального характеру, які здійснюються державними установами з метою стабілізації і пристосування соціально-економічної системи до умов, що змінюються під впливом НТП.

Основними процесами і сферами, які вимагають державного регулювання, є економічний цикл, галузева і регіональна структура економіки, зайнятість, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, охорона навколишнього середовища, розподіл доходів населення, зовнішньоекономічні зв’язки та інші проблеми (рис. 1).

Рис. 1. Основні цілі державного втручання в економіку

Головною метою державного регулювання економіки е забезпечення економічної і соціальної стабільності, зміцнення наявного ладу, забезпечення підвищення життєвого рівня населення [5, c. 68-69].

Рис. 2. Засоби державного регулювання економіки

Засоби державного регулювання економіки поділяють на адміністративні та економічні. Адміністративні засоби не пов’язані з матеріальними стимулами та фінансовими витратами. Вони ґрунтуються на силі державної влади і включають заходи заборони, дозволу і примусу. Заходи заборони полягають у тому, що, наприклад, держава забороняє приватним підприємцям здійснювати такі види діяльності як виробництво зброї, наркотиків та інші. В умовах переходу до ринку держава дозволила здійснювати таку підприємницьку діяльність, яка раніше була заборонена.

Прикладом заходів примусу може бути те, що державні органи всіх розвинутих країн зобов’язують підприємства сплачувати податки, організовувати на підприємствах виробниче навчання молоді, створювати певні побутові умови, здійснювати заходи з безпеки праці, установлювати очисні споруди та інші.

Економічні засоби державного регулювання поділяються на засоби грошово-кредитної і бюджетної політики. Основними засобами грошово-кредитної політики є:

а) регулювання облікової ставки процента;

б) установлення і зміна розмірів мінімальних резервів, які фінансові установи зобов’язані зберігати в центральному банку;

в) операції державних установ на ринку цінних паперів (емісія цінних паперів, торгівля ними і погашення).

Головними засобами бюджетної політики є фінансування видатків із державного бюджету на розвиток і підтримку багатьох галузей виробництва і сфери послуг. Основним інструментом мобілізації фінансових засобів для формування державного бюджету є податки. Вони також широко використовуються як засіб впливу на діяльність підприємств. Податки, з одного боку, є головним джерелом формування державного бюджету, з іншого — засобом стимулювання виробничої діяльності через надання податкових пільг, звільнення від податків частини прибутку за умови його цільового використання.

Особливу роль серед засобів державного регулювання економіки відіграє прискорена амортизація, тобто прискорене списування основного капіталу. У сучасних умовах воно є головним засобом стимулювання інвестицій, структурних змін в економіці і важливим інструментом впливу на економічний цикл, зайнятість. Суть його в тому, що амортизаційні відрахування перевищують розміри реального фізичного зношування основного капіталу і цим спонукають підприємства інтенсивніше використовувати його. З іншого боку, частина чистого прибутку звільняється від податків, бо включається у витрати виробництва і потім перераховується в амортизаційний фонд для подальшого фінансування інвестицій [2, c. 97-98].

Рис. 3. Державний сектор економіки

Важливим комплексним інструментом державного регулювання економіки (і одночасно його об’єктом) є державний сектор в економіці (рис. 3). У цьому секторі застосовується державне економічне програмування і планування.

Держава є активним економічним суб’єктом змішаної економіки, діяльність якого в економічній сфері має дві складові. По-перше, економіка має у своєму складі державний сектор, який можна визначити як сукупність підприємств державної форми власності, та підприємств, у капіталі яких є державна частка. Зазначені підприємства, як і приватні та колективні, є суб’єктами підприємницької діяльності, активно діють у ринковій економіці згідно з її законами. Так, нині макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підприємств, держава також є власником пакетів акцій у 2263 суб’єктах господарювання, серед яких 2036 — відкриті акціонерні товариства, 34 — державні акціонерні та холдингові компанії, 193 — закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб’єкти підприємницької діяльності, де держава має свою частку1. Економічна діяльність державних підприємств, як суб’єктів ринку, визначається і обмежується державою, яка спрямовує її виходячи з державних інтересів. Отже, складовою економічної діяльності держави є безпосереднє управління державним сектором економіки, так зване державне підприємництво [8, c. 106].

3. Структурна перебудова економіки на сучасному етапі

В Україні протягом останніх років доходи населення зменшуються, в основному, за рахунок адміністративних методів і поки що не розроблений дієвий механізм розвитку провідних галузей і наповнення споживчого ринку товарами національного виробництва.

Україна успадкувала від колишнього СРСР деформовану структуру виробництва з переважним розвитком важкої промисловості. Частка споживчих товарів у промисловому виробництві — майже третина, у той час, як в економічно розвинутих країнах цей показник сягає 50-60 %. Така структура виробництва склалась, з одного боку, як наслідок політики колишнього уряду, а, з другого боку, низького технічного рівня виробництва та його витратного характеру, що призвело до високого рівня виробничого ресурсоспоживання.

Як відомо, структура промислового комплексу України в цілому є неефективною, екологічно небезпечною. Вона веде до перевитрат природних ресурсів і не задовольняє потреби економіки в інвестиційних ресурсах, а населення — в продукції та послугах. Найактуальнішою проблемою сьогодні є наявність постійної тенденції заборгованості заробітної плати працюючим. На сучасному етапі ми можемо виділити дві основні причини неплатоспроможності вітчизняної економіки: по-перше, заборгованість по оплаті через відсутність грошових коштів; по-друге, великі борги підприємств щодо бюджетної сфери.

Що стосується бюджету, то за останні роки характерним є незадовільне планування доходів бюджету, тому що постійно завищується дохідна частина переважно з причини необґрунтованих прогнозних обсягів промислового виробництва, коштів від процесу приватизації, різного роду податків, які фактично не досягаються. Проблемою в бюджетній сфері є те, що кожного наступного року не враховуються залишки боргів минулого року, які потребують додаткових грошових коштів. У цілому, в економіці України витрати із доходної частини бюджету ідуть на підтримку регульованих цін, утримання адміністративного персоналу, зовнішні платежі.

Усі зазначені проблеми гальмують будь-які реформаторські процеси у державі, тому необхідні кардинальні зміни і насамперед у вирішенні соціальних проблем. Для того, щоб відбулися зрушення, необхідна структурна перебудова національної економіки України в цілому, зокрема, потрібно визначити державну стратегію структурної перебудови, регіональні напрямки структурних зрушень, реформування форм власності, формування власного інвестиційного потенціалу, систему трансформації структури виробництва та організаційних структур управління [2, c. 75-76].

Структурна перебудова дасть змогу одержати такі соціальні наслідки:

—         зниження рівня інфляції;

—         зменшення безробіття та збільшення кількості нових робочих місць;

—         покращання життєвого рівня населення, умов праці та побуту;

—         покращання стану оточуючого середовища.

Тому можна сказати, що саме соціальна ефективність є кінцевою метою функціонування народного господарства в цілому.

На загальнодержавному рівні соціальна ефективність окреслюється забезпеченням з боку держави соціального захисту людей і послугами соціального характеру різних верств населення. Матеріальною базою таких заходів виступає рівень прибутковості підприємств, відрахування в бюджет, спонсорська та благодійна діяльність. Сюди необхідно віднести мінімальний рівень заробітної плати, пенсій, стипендій, фінансові допомоги окремим верствам населення, індексацію виплат, бюджетне фінансування організацій та підприємств невиробничої сфери, витрати на реалізацію державних соціальних програм.

На регіональному рівні оцінка соціальної ефективності повинна охоплювати показники задоволення потреб населення у послугах невиробничої сфери, реалізацію регіональних програм соціального розвитку та охорони навколишнього природного середовища. Задоволення різноманітних соціальних потреб за рахунок власних матеріальних і фінансових коштів може здійснюватися через збільшення розміру оплати праці, оплати заходів лікувально-оздоровчого характеру, надання позики на придбання житла, утримання житлового фонду та об’єктів соціальної сфери.

Досвід розвинених країн свідчить, що в умовах ринкового середовища розвиток соціальної сфери повинен базуватися на відповідних специфічних принципах. До них можна віднести: забезпечення державної підтримки розвитку соціальної сфери на рівні, який гарантує нормальні умови життєдіяльності; забезпечення підтримки певних об’єктів сфери послуг; впровадження механізму залучення недержавних коштів на утримання і розвиток заходів соціально-культурного призначення.

Розвиток соціальної сфери стримують структурні фактори, пов’язані з виробничою сферою. Вирішити цю проблему можна за допомогою ліквідації нерентабельних підприємств. Сьогодні, в середньому, на більшій половині промислових підприємств працівники завантажені тільки на третину, за що одержують ще меншу частку заробітної плати, при утриманні великої, економічно необґрунтованої чисельності адміністративного персоналу.

Аналіз усіх цих проблем вимагає реалізації заходів структурної трансформації економіки, але вона повинна бути поетапною. По-перше, необхідно забезпечити населення продуктами харчування та основними непродовольчими товарами на рівні хоча б мінімального споживчого кошика. По-друге, необхідно передбачити зростання товарообігу та вдосконалення його структури на основі збільшення частки нових технічно складних товарів побутової техніки. По-третє, створення бездефіцитного споживчого ринку.

Таким чином, основою соціальної політики виступає соціально орієнтована економіка, створення системи відтворення висококваліфікованого трудового потенціалу, впровадження продуктивного механізму перерозподілу суспільного доходу, створення ефективних методів соціального захисту вразливих верств населення [6, c.53].

Ефективна структурна перебудова є можливою при вдосконаленні існуючого законодавства з питань оплати праці. Перш за все, це впровадження принципів премії і максимальної залежності розміру заробітної плати робітника від розміру його трудового внеску та кінцевих результатів діяльності підприємств.

Важливим є встановлення розміру мінімальної заробітної плати як державної гарантії не нижче межі малозабезпеченості, індексації її залежно від зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Але, як відомо, спад обсягів виробництва призвів до зниження доходів працівників, а тарифна частина заробітної плати не відіграє ролі основного елемента соціального гаранта працюючих і відсутня ефективна система договірного регулювання оплати праці на різних рівнях. Як бачимо, падіння життєвого рівня населення та поглиблення соціальної диференціації досягли того рівня, коли держава втратила контроль над суспільними процесами і несе великі втрати від руйнування трудового потенціалу.

При оцінці рівня соціальної ефективності повинен широко використовуватись такий показник, як ціна робочої сили. Крім того, система державних тарифів повинна, по-перше, бути єдиною для виробничої та невиробничої сфери; по-друге, виконувати роль мінімальних гарантій в оплаті праці працівників відповідної кваліфікації; по-третє, забезпечувати відтворювальну функцію робочої сили. Необхідність поновлення відтворювальних функцій оплати праці зумовлена тим, що наявність висококваліфікованого трудового потенціалу є першою умовою задоволення потреб виробничого і невиробничого сектора. Реалізація усіх функцій зарплати створює умови для самодостатнього відтворення робочої сили із враху-ванням певних стандартів якості життя.

Доцільність впровадження мінімального доходу як важливої системи соціального забезпечення підтвердив досвід США, Японії, Німеччини, Франції. Цей дохід забезпечує мінімум засобів існування всіх громадян незалежно від відпрацьованого часу. Це дає можливість пом’якшити соціальну напругу; відомо, що мінімальний дохід не оподатковується, тому що він є необхідним для задоволення найнагальніших потреб населення, а десятикратна різниця в доходах найбагатших і найбідніших верств населення веде до соціально-політичної дестабілізації суспільства.

Оптимальним у сучасному кризовому стані економіки України є впровадження відкритої моделі планомірного та послідовного переходу до відкритої соціально-орієнтовної економіки. Ця модель базується на системі державного економічного регулювання і контролю та ринковому механізмі функціонування підприємств усіх форм власності. На сучасному етапі нам потрібно створити антиінфляційну модель структурної перебудови економіки України із врахуванням можливостей перехідного періоду, який має хоч і незначні, але перші ознаки стабілізації.

Наша система ринкових відносин знаходиться під безпосереднім впливом державної економічної політики і жодна країна не має моделі такого так званого «вільного» ринку.

Майбутня модель розвитку економіки потребує виважених і науково обґрунтованих уявлень про дію подальших структурних перетворень. Ми не можемо стати на шлях копіювання чужого досвіду. Досвід таких країн, як Японія і Німеччина, підтверджує думку про те, що у своєму розвитку кожна країна повинна максимально опиратися на власну економічну специфіку та історичні національні та культурні традиції, враховуючи загальні закономірності, правила поведінки цивілізованого ринку. Крім того, ми маємо певне стартове поле, структуру виробництва, реальні та потенційні можливості вітчизняних виробників, механізм енергозабезпечення, специфіку геополітичного становища.

Проведений аналіз показав, що, в основному, діюча структура економіки України зумовлює негативні тенденції в її розвитку, є руйнівною при формуванні ринкового середовища, має низький рівень соціальної орієнтації [1, c. 54-55].

Висновки

Спрямованість та напрями державного регулювання економіки зумовлює певна економічна політика держави, яку можна визначити як поведінку держави стосовно економіки, яка складається з визначення цілей економічного розвитку країни та засобів їх досягнення. Економічна політика держави може бути макроекономічною політикою, об’єктом якої є національна економіка, регіональною політикою, спрямованою на розвиток окремих територій країни, виходячи з загальнодержавних та регіональних інтересів, галузевою, зовнішньоекономічною політикою та ін. Економічна політика, як система дій, що спрямовані на розвиток, обмеження або корекцію економічних процесів, може бути антициклічною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною та амортизаційною. Держава здійснює також певну фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно-грошову) та цінову політику.

Політика економічного зростання — це діяльність держави, яка спрямована на забезпечення зростання обсягу виробництва за умов збільшення потенційного ВВП та підтримання помірної інфляції.

Список використаних джерел

1. Богорад О. Д., Невелєв О. М., Падалка В. М., Підмогильний М. В. Регіональна економіка: Словник-довідник / НДІ соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). — К. : НДІСЕП, 2004. — 346с.
2. Гіковата Н. Регіональна економіка: конспект лекцій / Харківський національний ун-т економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2008. — 124с.
3. Єпіфанов А.Регіональна економіка: Навч. посіб. для студ. екон. ф-тів вищих навч. закл.. — 2.вид. — К. : Наукова думка, 2000. — 344с.
4. Жук М. Регіональна економіка: підручник. — К. : Академія, 2008. — 416с.
5. Курочкін Г. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Національна академія управління. — К., 2004. — 272с.
6. Олійник Я. Б., Запотоцький С. П., Кононенко О. Ю., Мельничук А. Л., Пасько В. Ф. Регіональна економіка: навч. посібник / Я.Б. Олійник (ред.). — 2-ге вид., змінене і доп. — К. : КНТ; Видавець Фурса С.Я., 2008. — 440с.
7. Петкова Л. Регіональна економіка: [навч.-метод. посібник] / Черкаський держ. технологічний ун-т. — Черкаси : ЧДТУ, 2008. — 104c.
8. Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Університет «Україна», 2004. — 245с.