Сутність процесу акредитації вищого навчального закладу

- Педагогіка -

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. У сучасному світі, який ввійшов у третє тисячоліття, розвиток України визначається у загальному контексті європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь-якого рівня та інше, що є не від’ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.

В Україні, як і в інших розвинених країнах світу, вища освіта визнана однією з провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрямки розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, Національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України.

Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.

Незважаючи на досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система України, вона, однак, ще не має належної якості.

Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли  належного рівня  конкурентоспроможності на європейському ринку праці. Це зобов’язує  глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті.

Необхідність реформування системи освіти України, її  удосконалення і підвищення рівня якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі.

1. Структура вищих навчальних закладів за рівнем акредитації

У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Рівень акредитації вищого навчального закладу — рівень спроможності вищого навчального закладу певного типу провадити освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

I рівень — технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;

II рівень — коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;

III рівень — інститут, консерваторія;

IV рівень — інститут, консерваторія, академія, університет.

В залежності від отриманого вищим навчальним закладом рівня акредитації, в ньому може здійснюватися підготовка фахівців з різними освітньо-кваліфікаційними рівнями:

ВНЗ I рівня акредитації — вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;

ВНЗ II рівня акредитації — вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра;

ВНЗ III рівня акредитації — вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра;

ВНЗ IV рівня акредитації — вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра.

Вищий навчальний заклад рівня акредитації вище першого може здійснювати підготовку молодших спеціалістів, якщо в його складі є вищий навчальний заклад першого рівня акредитації, або відповідний структурний підрозділ [8].

I рівень акредитації

Вузу надається право присвоювати випускникам кваліфікацію молодшого спеціаліста. За рішенням органу державного управління освітою йому може бути надана автономія щодо:

  • Самостійної розробки і затвердження навчальних програм;
  • Використання різних систем оплати праці у межах фонду заробітної плати;
  • Додаткового фінансування за встановлюваними щорічно підвищуваними нормативами та пріоритетного матеріально-технічного забезпечення у межах коштів, виділених Міністерству на утримання підвідомчих вищих навчальних закладів;
  • Установлення підвищеного розміру стипендій за рахунок загальної суми, передбаченої для цієї мети;

II рівень акредитації

Вузу надається право присвоювати випускникам кваліфікацію бакалавра. За рішенням органу державного управління освітою йому може бути надана автономія щодо:

  • Самостійного визначення форм організації навчального процесу (денна, без відриву від виробництва, екстернат);
  • Запрошення на контрактній основі викладачів і вчених із різних регіонів України та зарубіжних країн;
  • Створення у своєму складі науково-виробничих установ різних типів;

III рівень акредитації

Вузу надається право присвоювати кваліфікацію спеціаліста. За рішенням органу державного управління освітою йому може бути надана автономія щодо:

  • Визначення змісту освіти (навчальні плани і програми);
  • Визначення структури спеціальностей у межах затвердженого плану прийому і встановлення правил прийому;
  • Створення у складі вузу навчальних закладів і науково-виробничих організацій різних типів;
  • Установлення різних рівнів посадових окладів у межах фонду заробітної плати;
  • Організації навчальних підрозділів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів;
  • Використання для заохочення викладачів частини коштів, які надходять за підготовку спеціалістів;

IV рівень акредитації

Вузу надається право присвоювати кваліфікацію магістра. За рішенням органу державного управління освітою йому може бути надана автономія щодо:

  • Визначення змісту освіти;
  • Визначення структури і плану прийому;
  • Установлення тривалості навчання;
  • Присвоєння й присудження вчених ступенів і звань;
  • Фінансування за найбільш високими нормативами, що встановлюються щорічно у межах коштів, передбачених міністерствам і відомствам на підготовку кадрів;
  • Самостійного створення у своїй структурі навчальних закладів і наукових установ різних типів (ліцеї, коледжі, інститути підвищення кваліфікації, науково-дослідні інститути тощо) у межах асигнувань, передбачених у бюджеті на фінансування цих навчальних закладів і установ;
  • Cамостійного планування та розвитку пошукових і фундаментальних досліджень у межах додаткових поза конкурсних бюджетних асигнувань;
  • Cамостійного розпорядження усіма видами асигнувань [3, c. 8].

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

університет – багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність. Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

академія – вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

інститут – вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

консерваторія (музична академія) – вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва – музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

коледж – вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

технікум (училище) – вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення [8].

Разом з тим, типи вищих навчальних закладів мають як особливі риси, притаманні спорідненим типам, так і унікальні — властиві тільки певному типу,наприклад:

  • університети, академії, інститути провадять освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації з різних галузей науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводять наукові дослідження, а коледжі та технікуми — провадять освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації тільки у споріднених напрямах підготовки або за кількома спорідненими спеціальностями, а наукових досліджень самостійно не здійснюють, можуть мати тільки перший або другий рівень акредитації;
  • на відміну від інститутів університети, академії є провідними центрами у сфері своєї діяльності і не можуть бути структурними підрозділами інших вищих навчальних закладів;
  • університети відрізняються від академій тим, що провадять освітню діяльність, пов´язану зі здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв; мають розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів; сприяють поширенню наукових знань; здійснюють культурно-просвітницьку діяльність [3, c. 9].

2. Процедура акредитації вищих навчальних закладів

Система акредитації України частково є заручницею ліцензійної системи, яка певний час регулювалася іншим законодавством. Згідно із Законом України «Про вищу освіту», акредитація — це «процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення».

У проекті концепції модернізації (вдосконалення) системи акредитації вищих навчальних закладів, напрямів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах в Україні, запропонованому Міністерством освіти і науки України (далі — МОН України), виокремлюються три етапи розвитку системи ліцензування та акредитації: І етап — 1991 — 1996 рр., коли процеси ліцензування та акредитації мали переважно заявницьке спрямування; II етап — 1996 — 2001 рр., за якого з’явилась можливість певного державного регулювання процедури, а також певна її унормованість та упорядкованість; III етап — з 2001 р. до теперішнього часу, коли «утвердився єдиний державний підхід до контролю за організацією діяльності вищих навчальних закладів на основі процедур ліцензування та акредитації».

Зауважимо, що характеристики етапів ліцензування та акредитації ВНЗ в Україні, наведені в проекті концепції, на нашу думку, потребують певного уточнення, а деякі — внесення коректив. Зокрема, не можна погодитись із розробниками проекту в тому, що на II етапі у роботі з ліцензування та акредитації з’явилася системність, оскільки ними тут же констатується, що «не вдалося утвердити єдиний стандарт в оцінюванні діяльності ВНЗ», МОН України не могло ефективно здійснювати вказані вище процеси через значний вплив монополістів на прийняття рішень.

Не відповідає дійсності в характеристиці III етапу констатація факту упровадження державних та галузевих стандартів вищої освіти, оскільки вимоги до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів, які мають становити змістове наповнення державних стандартів вищої освіти, на сьогодні в Україні залишаються не сформованими і офіційно недіючими в повному об’ємі, за винятком окремих існуючих. Сумнівною, на нашу думку, є характеристика суспільних відносин у сфері вищої освіти як таких, що перейшли на якісно новий рівень, оскільки тільки на сьогодні досягнуто розуміння важливості державно-громадського управління якістю вищої освіти України, а зміни в концептуальній, процесуальній і результативній частині цього процесу ще тільки стають предметом наукових досліджень та практичних розробок у галузі державного управління, філософії освіти, педагогіки [10, c. 340-341].

У проекті Положення про акредитацію вищих навчальних закладів, напрямів підготовки і спеціальностей у вищих навчальних закладах, розробленому МОН України, під акредитацією ВНЗ розуміється «державно-громадське визнання його спроможності провадити освітню діяльність відповідно до стандартів вищої освіти і державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення». Акредитація напряму підготовки та спеціальності у навчальному закладі означується як «державно-громадське визнання умов та якості підготовки (перепідготовки) фахівців із цього напряму, спеціальності стандартам вищої освіти і державним вимогам».

Зауважимо, що державний імператив «надання певного типу права провадити освітню діяльність» транс формований у значно демократичнішу за сутністю категорію і процедуру «державно-громадського визнання спроможності ВНЗ провадити освітню діяльність». Проте легітимність останньої значно вища, управлінський механізм має іншу сутність, способи досягнення містять значно більшу міру трудомісткості для учасників навчально-виховного процесу ВНЗ, а ступінь прозорості і впливу громадськості, роботодавців, суспільних організацій — значно вищий. Вочевидь, є всі підстави фіксувати початок процесу розвитку державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти, оскільки створюються передумови для набуття нового якісного стану розглядуваними явищами і процесами у галузі державного управління якістю вищої освіти України, узгоджених із вимогами болонського процесу.

МОН України визнає ліцензування, акредитацію та нострифікацію основними інструментами регулювання якості освітньої діяльності, що здатні забезпечити внутрішню і зовнішню оцінку на національному та міжнародному рівнях. За 17 років існування відповідних процедур та становлення їх як систем науковці, практики та громадськість висловили багато пропозицій щодо їх удосконалення, відміни, спрощення, модернізації. Але говорити про послаблення контролю на сучасному етапі розвитку громадської свідомості, як відзначають представники центральних органів виконавчої влади, ще зарано. Мету акредитації вони вбачають у поєднанні вже існуючих підходів до її визначення шляхом «створення у кожному ВНЗ системи управління якістю підготовки фахівців, спроможних поєднати розвиток особистості і її професіоналізм».

Акредитація є способом оцінки професійних якостей випускників ВНЗ за умови, коли метою вищої освіти є підготовка висококваліфікованих фахівців для потреб ринку праці [2, c. 42].

Однією з головних відмінностей щойно розробленого МОН України проекту положення про акредитацію ВНЗ і спеціальностей у них та вищих професійних училищах від діючого тепер є такий формат процедури, в якому ВНЗ ініціює проведення акредитації і для цього попередньо подає інформацію про внутрішню систему управління якістю та її ефективність. Одним із мотивів прийняття такого положення стало забезпечення виконання державних вимог до акредитації напрямів підготовки, спеціальностей і ВНЗ, забезпечення прозорості, гласності, об’єктивності та наближення вітчизняної процедури до європейських вимог. Нами схвально сприймаються значно підсилені обов’язкові вимоги для акредитації ВНЗ за IV рівнем щодо створення та діяльності спеціалізованих вчених рад із розгляду докторських дисертацій за фахом та щодо очолювання випускових кафедр докторами наук (професорами) та наявність у їх складі докторів наук за фахом, які працюють у певному ВНЗ за основним місцем роботи. Положення ґрунтується на комплексному оцінюванні напрямів діяльності ВНЗ, прозорість планується досягати шляхом оприлюднення самоаналізу ВНЗ та остаточного результату акредитації, широкого залучення громадськості, роботодавців для прийняття державно-управлінських рішень щодо підвищення якості вищої освіти в Україні.

Серед багатьох систем акредитації, що існують в світі й намагаються бути гарантом та інструментом підвищення якості бізнес-освіти у ВНЗ, загальновизнаними вважаються три: Європейська система акредитації, стандарт EQUIS (EFMD, European Foundation for Management Development — Брюссельська Європейська фундація розвитку менеджменту, що розпочала діяльність у 1997 р.), AACSB International (Association to Advance Collegiate Schools of Business, USA — Асоціація передових вищих шкіл бізнесу, що діє з 1916 р.), AMBA (Association Master of Business Administration, UK — Лондонська асоціація майстрів з бізнес-адміністрування) [10, c. 345].

3. Особливості процесу акредитації та сертифікації навчальних закладів

Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.

Функціонування системи підготовки молодших спеціалістів підтверджує, що  вона здатна до адаптації в нових умовах. Водночас, стан і тенденції, які  характеризують систему, свідчать, що вона не позбавлена певних недоліків, суперечностей і проблем. Усунення та  розв’язання їх є нагальною потребою. Насамперед, це стосується мережі ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, яка за основні роки зазнала певних якісних і кількісних змін. Однією з передумов таких змін стала трансформація колишньої середньої спеціальності освіти в перший ступінь вищої освіти, що забезпечує підготовку молодшого спеціаліста. Причому найпомітніші кількісні зміни в мережі  припадають на 1997 рік, коли відповідно до постанови Кабінету міністрів України частину малочисельних технікумів, училищ було об’єднано, окремі включено до структури університетів, академій. Такі процеси тривають і донині.

Ось які зміни відбулися в мережі за типами навчальних закладів порівняно з 1995/1996 навчальним роком: з 427 технікумів стало 301, а з 256 училищ стало 196, з 99 коледжів – 174. Водночас постає запитання: чи відповідає стан мережі  нинішнім і перспективним вимогам? Думаємо, що ні! Насамперед, не можна погодитися з великою розпорошеністю вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації за підпорядкуванням. Нині ці заклади входять до сфери управління 20  міністерств і відомств, у 15 з яких зосереджено лише 12 відсотків закладів.

Централізація управління системою вищої освіти, в тому числі, й вищими навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації, — це не просто формальний акт зміни підпорядкування, але й шлях до інтеграції навчальних закладів, до підвищення якості підготовки фахівців, створення умов для реалізації ступеневої вищої освіти.

В умовах, коли в загальноосвітній середній школі вводиться профільне  навчання, саме вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації мають взяти на себе функцію одного з напрямів старшої профільної школи і особливо для навчання дітей із сільської місцевості. Цьому сприятиме й те, що технікуми та училища розташовані  не лише в обласних, а й у районних центрах, селищах. Отже, вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації забезпечуватимуть технологічний профіль і стануть в ряду таких самих навчальних  закладів найпрестижнішими [7, c. 18-19].

Такий підхід змінює соціальне  призначення навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. І тому потрібно:

а)       не тільки зберегти, а й розширити прийоми до коледжів, технікумів, училищ на основі базової загальної середньої освіти. Якщо й надалі домінуючими у структурі прийому будуть випускники старшої школи, то  найближчим часом через демографічну ситуацію і збільшення кількості студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації для коледжів та технікумів може не  вистачити абітурієнтів.

б)       забезпечити виконання в повному обсязі стандарту профільної школи. Не можна ні в якому разі підмінювати зміст середньої освіти, зменшувати його. Отже, доведеться або переглянути терміни навчання в коледжах, технікумах, що складно зробити з фінансових причин, або  переглянути методичні засади організації навчання. Для узгодження програм коледжів, технікумів та старшої школи доцільно ввести модульну систему формування переліку дисциплін, що дасть змогу зарахувати відповідні блоки, якщо буде потреба перейти на ту чи іншу програму.

Впровадження в Україні ступеневої вищої освіти створило передумови для багатоваріантної моделі її здобуття. В нинішніх умовах університетська модель „бакалавр-спеціаліст, магістр” уже не є єдиною формою здобуття повної вищої освіти. Звідси постає потреба вирішення питання щодо ефективних умов функціонування вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації в складі вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації та складі навчально-науково-виробничих комплексів.

Насамперед треба визнати, що нормативно-правове регулювання комплексів уже не відповідає реаліям, які за своєю різноманітністю вийшли за межі діючого нормативного поля. На жаль, ще не створено достатніх умов для виконання вищими навчальними закладами ІІІ-ІV рівнів акредитації своїх обов’язків як  членів комплексів щодо прийому  випускників коледжів та технікумів для навчання за так  званою  скороченою програмою.

Нині завдання полягає в тому, щоб практично реалізувати ступеневість вищої освіти через схеми: „молодший спеціаліст-бакалавр-спеціаліст, магістр” або „молодший спеціаліст – спеціаліст”. Не з усіх спеціальностей це можна та й  потрібно робити, оскільки 227 спеціальностей молодшого спеціаліста не мають навіть приблизного свого продовження на рівні бакалавр, спеціаліст, магістр. До речі, позитивного досвіду з цього питання  набуто протягом багатьох років у галузі педагогічної освіти, де фактично з 1989 року державне замовлення за заочною формою навчання в межах 80 відсотків зорієнтоване на прийом випускників педагогічних коледжів та училищ. Така схема підготовки також є важливою формою мотивації навчання студентів у коледжах, технікумах та підтримки обдарованої молоді [5, c. 3].

Акредитаційні процедури мають як позитивні, так і негативні оцінки з боку освітян. Так, до позитивів відносять планування діяльності, зосередженість на актуальних для закладу проблемах, створення внутрішніх колективів виконавців запланованих заходів, залучення до роботи більш кваліфікованих викладачів та співробітників, підготовка матеріалів про діяльність для ознайомлення як у навчальному закладі, так і в регіоні, обговорення нових ідей і перспектив. До ускладнень відносять проблеми пов’язані з приїздами експертів, які, як правило, ставлять велику кількість запитань, чим викликають непорозуміння серед працівників, невпевненість у результатах процедури, стурбованість та тривожність у колективі. Фінансові витрати на акредитацію також критикуються, але в той же час розглядаються як вкладення у подальший розвиток. До підготовки акредитаційних матеріалів може залучатися до 70 учасників, чия робота оплачується, які проводять додаткові семінари, тренінги, дослідження, опитування, обробку матеріалів, підготовку звітів.

Аналіз досвіду формування акредитаційної системи розвинених країн підтверджує тезу що акредитація є складовою маркетингу та менеджменту у сфері освіти (особливо в умовах динамічних змін вимог до працівника), передбачає менеджмент інформаційних освітніх технологій, сприяє швидкому поширенню та узагальненню позитивного досвіду. Отже, акредитація навчальних закладів — це невід’ємний елемент управління якістю освітньої діяльності — інноваційних процесів у галузі освіти та їх результат [3. с. 9].

Всі вищі навчальні заклади, незалежно від форм власності, знаходяться в прямій і непрямій залежності від держави. Однак, форми такої залежності по своїй суті мають різну природу. Найбільша залежність в секторі державних вузів, оскільки вона базується на переважному фінансуванні з державного бюджету.

Як показує аналіз недержавні навчальні заклади сприяють більш повному забезпеченню потреби суспільства у здобутті вищої освіти, оскільки державні вузи у змозі прийняти близько 35 % випускників шкіл із більш ніж 60 % бажаючих вступити до вищих навчальних закладів. Ці навчальні заклади готують кваліфіковані кадри різних спеціальностей, створюють нові робочі місця для професорсько-викладацького складу, що знижує витрати держави на фінансування спеціальної освіти, здійснюють за власні кошти ремонт і оснащення приміщення.

Разом з тим, вбачається доцільним залишити за державою функції щодо контролю діяльності цього сектора освіти, забезпечення національних пріоритетів в галузі вищої освіти, дотримання єдиних стандартів освіти, забезпечення однакових умов функціонування навчальних закладів різних форм власності, державного замовлення, фінансування наукових досліджень, інспектування, припинення діяльності та ін. Це забезпечується державною системою ліцензування і акредитації навчальних закладів різних форм власності. Названа система дає право здійснювати навчальну діяльність на рівні державних вимог і стандартів освіти.

Необхідне також впровадження системи визначення якості підготовки фахівців навчальними закладами різних форм власності і однакового рівня акредитації.

На відміну від американської та європейської акредитації, де вона застосовується тільки до недержавного сектору освіти, в Україні проводиться акредитація навчальних закладів всіх форм власності.

Навчальний заклад, за американськими мірками акредитований, якщо незалежна експертна комісія відвідує цей заклад, оцінює його навчальні програми та умови їх виконання і визначає, чи дійсно вони відповідають мінімальним вимогам виробництва і суспільства.

При цьому жоден навчальний заклад не зобов’язаний подавати на акредитацію, чи бути «примусово акредитованим». Багато навчальних закладів США працюють взагалі без цього типу «визнання» і, за оцінками американських експертів, інколи набагато кращі від акредитованих вузів. Однак, факт акредитації — це важлива інформація для багатьох людей, які вибирали вуз для здобуття професійної освіти.

Акредитаційна система, яка існує в Україні, запозичивши багато формальних ознак американської моделі акредитації, не сприйняла її головних змістових принципів: недержавний характер акредитаційного процесу; незалежність професійної та громадської експертизи; повага до вузівської неоднорідності та різноманітності; рівні права та відповідальність учбових закладів, основаних на різних формах власності.

В 1998 р. пройшли ліцензування, атестацію і акредитацію більш як 1 тис. вищих навчальних закладів різних форм власності; у 8 закладах була взагалі скасована ліцензія на освітню діяльність; у 6 — скасована ліцензія по окремих спеціальностях; у 12 — припинена дія ліцензування [1, c. 190-191].

Таким чином, майбутнє нації прямо залежить від рівня освіти населення, його здатності адаптуватися до нових соціально-економічних умов, сучасних технологій і науково-технічних досліджень.

Висновки

Підсумовуючи досліджені праці щодо оцінювання й акредитації ВНЗ у розвинених країнах Європи та України з метою сприяння виконання ними своїх ускладнених суспільних функцій показав розвиток процесів: відмови урядів, органів держуправління від жорсткого централізованого управління, дріб’язкового нормування діяльності ВНЗ і перехід до переважання автономії, поєднаної з суспільною відповідальністю; поширення в Європі нідерландської схеми організації та діяльності системи ліцензування, оцінювання й акредитації ВНЗ і постійного забезпечення високої якості вищої освіти.

Отже важко погодитись з думкою, що законодавством України передбачено чіткий та прозорий механізм регулювання якості освітньої діяльності процедурами ліцензування, атестації та акредитації, а держава здійснює контроль рівня якості вищої освіти і фахової підготовки за допомогою показників вищої освіти. Адже наукові розвідки тільки-но спрямовуються на формування показників якості вищої освіти.

На сьогодні процес якісної підготовки фахівців вищими навчальними закладами в Україні регламентується і контролюється процедурами ліцензування освітньої діяльності, акредитації напрямів, спеціальностей та ВНЗ, державної атестації випускників. Проте контроль — це лише одна із управлінських функцій. Для здійснення ж повноцінного державно-громадського управління якістю вищої освіти необхідно створити таку систему взаємопов’язаних впливів, такий механізм, який би унеможливив недопустимі відхилення від стандартів як у процесуально-функціональній діяльності, так і в параметрично-результативних взаємозв’язках.

Список використаної літератури

  1. Збрицька Н.М. Особливості функціонування вищих навчальних закладів різних форм власності // Праці Одеського політехнічного університету. – 2000. — №3. –с. 189-192
  2. Корсак К. В. Формування культури оцінювання і забезпечення якості роботи вищих шкіл // Вища освіта України. — 2004. — №1. — С. 41 — 47.
  3. Методика ранжування вищих навчальних закладів ІІІ-ІV акредитації // Освіта в Україні. — 2007. — 21 грудня. — С. 8-9
  4. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес. – Київ: Науково-методичний центр вищої освіти, 2004. – 3, 4, 6, 26 с.
  5. Моренець В. Незалежна акредитація вищих навчальних закладів: шляхи реалізації // Освіта . — 2006. — № 24-25. — С. 3
  6. Ніколаєнко С. М. Якість вищої освіти в Україні: погляд у майбутнє // Вища школа. — 2006. — №2. — С. 3 — 22.
  7. Ніколаєнко С. Про законодавче забезпечення діяльності вищих навчальних закладів I та II рівнів акредитації // Вища школа. — 2004. — № 1. —  С. 17-21
  8. Положення про акредитацію вищих навчальних закладів, напрямів підготовки і спеціальностей у вищих навчальних закладах // http://www.mon.gov.ua115./gr/obg/2008/ 18_03_08_2.doc.
  9. Похолков Ю. Державна акредитація вищих навчальних закладів у Росії // Вища школа. — 2004. — № 4. — С. 91-104
  10. Шевченко С. О. Акредитація вищих навчальних закладів як основний інструмент розвитку державно-громадського механізму управління якістю вищої освіти // Ефективність державного управління. – 2008. — Вип. 14-15. – с. 339-349