Світовий політичний процес і міжнародні відносини
- Міжнародна економіка -Вступ.
1. Світовий політичний процес і світове товариство.
2. Тенденції розвитку міжнародних відносин.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства можна вважати їх демократизацію. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціальний захист.
Просування до демократії, як і створення соціально ринкової економіки, — це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами в межах національних держав, континентів і світового співтовариства. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, а проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття ХХ ст. людство вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти. На наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього СРСР, у країнах Східної Європи, у Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої бюрократії та олігархії.
Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики залучено мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле демократії. Його «заселено» зараз десятками держав, що жили раніше в іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму. В Україні, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів у історії, перехід від «державного соціалізму» до нових форм економічного, соціального та політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.
1. Світовий політичний процес і світове товариство
Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.
Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.
Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.
Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».
Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності[6, c. 361-363].
Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).
Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.
Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.
Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість[9, c. 274-276].
Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості:
Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.
Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.
Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.
Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження загальної його детермінації соціально-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.
Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.
Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).
Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного процесу буває дуже складно.
На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.
Уся сукупність політичних процесів як в окремо взятих країнах, так і у світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи)[4, c. 281-283].
2. Тенденції розвитку міжнародних відносин
Структура міжнародних відносин залежить від багатьох тенденцій, що відбуваються в сучасному міжнародному політичному процесі. Це — формування нової системи міжнародних відносин під впливом економічних та інформаційних факторів; зростання значення мирного співіснування у всіх сферах міжнародних відносин; відмова від застарілих стереотипів мислення; інтернаціоналізація суспільного життя, його глобалізація.
Відмінною особливістю сучасності є інтенсивний розвиток процесів глобалізації. Глобалізація стала важливим реальним аспектом сучасної світової системи, однією з найбільш впливових тенденцій, яка визначає подальший розвиток міжнародної спільноти.
Протягом останніх десятиліть визначився ряд спонукальних чинників глобалізації. По-перше, — це технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на обробку, зберігання та використання інформації. Інформаційне обслуговування безпосередньо пов'язане з успіхами в електроніці. По-друге — це глобалізація торгівлі та інші форми лібералізації, що зробили міжнародну торгівлю значно свободнішою. Внаслідок цього були зменшені тарифи, усунено багато інших бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Третім чинником глобалізації можна вважати значне розширення діяльності виробничих і торгівельних фірм і корпорацій на базі нових засобів комунікації. Багато компаній, які раніше орієнтувалися тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на міжнародний рівень. Четвертою причиною глобалізації є досягнення певного глобального мислення в оцінці ринкової економіки. Початок цьому було покладено оголошеною в 1978 р. економічною реформою в Китаї, потім почалися політичні та економічні перетворення в державах Центральної і Східної Європи та розпад СРСР. Цей процес призвів до ідеологічної конвергенції — на зміну недавнім суперечностям між ринковою економікою Заходу і соціалістичною економікою Сходу прийшла практично повна спорідненість поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції стало рішення колишніх соціалістичних країн про перехід до ринкової економіки. П'ята причина криється в особливостях культурного розвитку — формування «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, поп-культури, повсюдного використання англійської мови як засобу спілкування.
Визначаючи об'єктивний характер глобалізації як суспільно-економічного явища, що обумовлений відповідним розвитком новітніх технологій, слід відзначити, що така ситуація спричинила виокремлення у глобалізаційних процесах двох груп: країн-лідерів («велика сімка», Європейський Союз) та країн — аутсайдерів, які є постачальниками енергоносіїв, сировини, дешевої робочої сили та інтелектуального потенціалу.
Безумовно, глобалізація має свої переваги. Загострення міжнародної конкуренції, розширення ринку сприяють поглибленню спеціалізації та міжнародному поділу праці, які, в свою чергу, стимулюють зростання виробництва не тільки на національному, а й на світовому ринку. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може обумовлювати скорочення витрат і зниження цін, а відтак — і стійке економічне зростання. Глобалізація може привести до підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва на глобальному рівні і поширення передових технологій, а також конкурентного тиску на користь безперервного впровадження інновацій світового масштабу[8, c. 316-318].
Однак глобалізація має й негативні наслідки чи потенційні проблеми, в яких дослідники вбачають велику небезпеку. Однією з основних є проблема, пов'язана з питаннями, хто виявляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг отримують багаті країни чи індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Отже, глобалізація здатна радикально змінити не тільки економічне, а й політичне, соціальне, культурне життя усього світу.
Таким чином, характерною рисою сучасного міжнародного співтовариства є інтенсифікація транснаціональних процесів, що відбуваються в матеріальній і духовній сферах життя. Ця інтенсифікація породжує глобальні проблеми, які стосуються людства в цілому й кожної країни зокрема і які концентрують у собі суперечності суспільного розвитку на початку третього тисячоліття.
Категорія «глобальні проблеми» з'явилася в науковій літературі наприкінці 1960-х років. її виникнення пов'язане з набуттям міжнародними відносинами планетарного характеру. На початку 1990-х років стало очевидним, що глобальні проблеми являють собою сукупність загальнолюдських ускладнень, які приховують у собі небезпеку для всього людства, а тому для розв'язання їх необхідні спільні зусилля всього міжнародного співтовариства. Сьогодні дослідники дедалі частіше сходяться у висновках, що ефективне розв'язання окремих проблем з числа глобальних неможливе, якщо не підійти до їх аналізу як системної цілісності, що має свою структуру і динаміку розвитку.
При всьому зовнішньому розходженні характеру прояву і джерел виникнення окремих проблем між ними існує певний взаємозв'язок. Усі вони, по-перше, торкаються життєдіяльності усього людства, по-друге, репрезентують себе як об'єктивний фактор розвитку суспільства в планетарному масштабі, по-третє, загрожують підірвати основи існування міжнародного співтовариства, по-четверте, вимагають спільних дій з боку держав з різним соціально-економічним устроєм у їх вирішенні.
Спектр глобальних проблем не тільки надзвичайно широкий, але й зачіпає основи національної безпеки кожної країни світу незалежно від сучасного рівня її соціально-економічного розвитку та місцезнаходження на землі. На сьогодні найбільш суттєвими проблемами, які постають перед людством, є такі: енергетична, сировинна, соціальна, інформаційна, технологічна, екологічна, епідемічна та контроль за озброєннями. Ці проблеми зумовлюють постійно зростаючі зусилля всіх країн і народів світу з тим, щоб:
♦ досягти виробництва необхідної кількості енергії різних видів, забезпечити себе енергоресурсами для стійкого економічного розвитку, особливо за умов кризових ситуацій;
♦ забезпечити сировиною необхідні темпи економічного розвитку, а населення — якісною питною водою;
♦ призупинити неконтрольоване зростання чисельності населення, яке супроводжується небезпечним загостренням негативних соціальних явищ і погіршенням рівня життя, що спровокувало нові глобальні проблеми -міжнародний тероризм, нелегальну еміграцію, наркобізнес, нелегальну торгівлю зброєю, транснаціональну злочинність, відродження піратства та работоргівлю;
♦ мати доступ до відкритих міжнародних інформаційних ресурсів і захистити свій інформаційний суверенітет, адже небезпека полягає в тому, що інформаційні засоби дедалі частіше стають об'єктами інформаційних атак, особливо в таких галузях, як енергетика, фінанси, військова справа, що може привести до катаклізмів глобального характеру;
♦ володіти сучасними виробничими технологіями та ліквідувати при цьому застарілі підприємства підвищеного ризику (виробничі технології, що стрімко розвиваються, стають головною рушійною силою створення багатства, тому технологічно розвиненим країнам сьогодні належить 85% світового валового внутрішнього продукту і 80% світових експортних ринків і лише 15% і 20% відповідно припадає на країни, що розвиваються, і в яких проживає переважна більшість населення планети);
♦ зберегти природній стан навколишнього середовища і підвищити екологічну культуру світового співтовариства, адже небезпека полягає в тому, що людство саме руйнує середовище свого життя (подальше потепління клімату землі, підвищення рівня Світового океану вже у найближчій перспективі можуть поставити на порядок денний необхідність евакуації населення островів, архіпелагів і прибережних районів, що безконфліктно статися не зможе);
♦ запобігти поширенню природних осередкових інфекцій і виникненню їхніх нових мутацій (сьогодні інфекційні захворювання — причина чверті смертей серед населення планети, за останні ЗО — 40 років, наприклад, в Африці загинуло від СНІДу значно більше, ніж від воєн на тому ж континенті);
♦ попередити поширення технологій виробництва зброї масового знищення, засобів її доставки та установити контроль над поширенням звичайних засобів ураження (на сьогодні за даними експертів ООН, тільки 60% світової торгівлі стрілецькою зброєю вважається легальною, інша частина — тіньовий бізнес, що зумовлює наявність її у терористів і незаконних збройних формуваннях);
♦ запобігти тероризму, який останнім часом набрав планетарного масштабу (небезпека тероризму криється не лише у загрозі життю окремих людей; у світі подій, що сталися 11 вересня 2001 р. у США, стало безперечним, що тероризм почав переслідувати цілі глобального характеру, акти тероризму можуть спровокувати значний за своїми масштабами воєнний конфлікт, а тому на передній план у геополітиці вийшли проблеми глобальної безпеки, регіональна і міжнародна взаємодія). Таким чином, наявність глобальних проблем примушує людство по-справжньому усвідомлювати свою родову спільність, пріоритет загальнолюдських цінностей. Цей процес впливає на сферу міжнародних відносин, на розробку і реалізацію зовнішньої політики кожної держави[2, c. 229-231].
У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна керується такими геополітичними пріоритетами:
♦ Україна — це європейська країна, тому вона має укріплювати, розширяти всебічні відносини з державами Європи з метою інтегрування в європейські структури;
♦ Україна — це колишня республіка СРСР, яка була тісно пов'язана з усіма колишніми республіками, й надалі потребує збереження і подальшого розвитку взаємовигідних відношень з ними;
♦ Україна — морська держава, а тому для неї є актуальними взаємовигідні відносини з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів;
♦ Україна не в змозі самостійно забезпечити себе сировинними ресурсами (нафта, газ, золото, алмази тощо), а це змушує її закупити їх за кордоном — у Росії, Туркменії, Ірані та інших країнах.
У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини. У сучасному світі визначається об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Важливими суб'єктами у міжнародних відносинах стають міждержавні об'єднання. Міжнародні організації — це більш складні структури, ніж міждержавні. Вони створюються на основі багатостороннього договору або спеціальних угод (конвенції, трактату, протоколу тощо), в яких визначаються цілі, повноваження, функції, структура й обов'язки членів організації, постійні органи управління ними. Діяльність таких організацій носить конституційний характер, тобто їх учасники беруть на себе зобов'язання, закріплені в нормах міжнародного права.
Цілі утворення міжнародних організацій полягають в об'єднанні зусиль суверенних держав у тій чи іншій галузі: політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ) та інших. Проте така організація як ООН має координувати діяльність держав практично у всіх галузях. У такому випадку міжнародна організація виступає посередником між державами-учасниками[1, c. 472-474].
Висновки
Отже, в сучасних умовах, коли перед людством виникають та потребують свого вирішення гострі глобальні проблеми, коли зберігаються загрози виникнення нових війн і терористичних актів, коли виникає необхідність злагоджених та швидких дій для урегулювання багаточисельних регіональних конфліктів, роль міжнародних організацій об'єктивно зростає. Тому міжнародні організації є найбільш дієвими інститутами для досягнення загального миру та прогресу.
Зовнішньополітичний курс України націлений на співробітництво з усіма зацікавленими партнерами і має на меті добиватися входження країни до європейських і світових структур. Наша держава стала позаблоковою, неядерною, з намірами дотримуватися принципу нейтралітету та багатовекторності у зовнішній політиці. Вона є повноцінним суб'єктом міжнародної системи і вносить свій вклад в утвердження нового світового порядку.
Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.
Список використаної літератури
1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.
2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.
3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.
4. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.
5. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.
6. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
7. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.
8. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.
9. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.