Теорія пізнання Платона як «теорія спогаду»

Вступ

Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді. Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати «Федон», «Федр», «Бенкет», «Тимей», «Держава», «Закони»).

Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про безсмертя душі. Коли людина помирає, його душа не гине, а лише звільняється від тілесного покриву як своєї темниці і починає вільно подорожувати в піднебесній сфері. Під час цієї подорожі вона стикається зі світом ідей і споглядає їх. Тому суть процесу пізнання, по Платону, полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона вже колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення. Мислення ж — це незалежний від чуттєвих сприйнятті абсолютно самостійний процес пригадування. Тільки мислення дає знання ідей. Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв’язку з цим процес пізнання визначається Платоном як діалектика, тобто мистецтво вести усну мову, мистецтво ставити питання і відповідати на них, будить спогади. На цьому принципі була побудована робота створеної Платоном Академії.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що «знання – це пригадування (анамнез)» того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

1. Проблема пізнання у теорії Платона

Проблема пізнання, пізнаванності світу — одна з основних проблем філософії. Здавна вона є предметом посиленої уваги філософії (особливо відтоді, коли була усвідомлена відносна протилежність суб’єкта й об’єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання — це процес, у якому здійснюється пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи й самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Дедалі відчутніше воно набувало творчого характеру, особливо наукове пізнання. Накопичувалися знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв’язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання та думки, істини й помилки (омани). Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокрит вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніпіі їх частинки («ейдоси»), які несуть у собі образ предмета. Проте коли вони досягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Попри наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття тощо — їх образи. Важливо й те, що Демокрит прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання — це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, щодо яких речі — лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом «пригадування» (anamnesis). При цьому душа людини має абстрагуватися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала у світі духовному — коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась усіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте необхідно зазначити, що ідеалізм, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його неправильно. Про це свідчить не лише приклад з ученням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди наголошував і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання — це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об’єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель не міг визнавати матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб’єктивний ідеалізм теж «визнає» пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень тощо. Зрозуміло, що при цьому пізнання трактується феноменологічно як низка феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), — зрештою, теж суб’єктивні. Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб’єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ, і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення належать до агностицизму (грецьк. а — ні, gnosis — знання). Вперше піддав сумніву пізнаванність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив з того, що відчуття мають суб’єктивний характер і залежать від стану людини.

2. Поняття теорії спогаду

У Платона відомий аргумент полягає в тому, що знання є спогадом і тому душа повинна існувати ще до народження. Теорія про те, що знання є спогадом, підтримується головним чином тим обставиною, що ми володіємо такими ідеями, як, наприклад, ідея точного рівності, які неможливо вивести з досвіду. У нас є досвід приблизного рівності, але абсолютна рівність ніколи не зустрічалося серед чуттєвих об’єктів, і, проте, ви знаєте, що ми маємо на увазі під «абсолютним рівністю». Оскільки ми не дізналися цього з досвіду, ми повинні були принести це знання з собою з попереднього існування. Подібний аргумент, каже він, застосовується до всіх інших ідей. Таким чином, існування сутностей і наша здатність пізнавати їх доводять попереднє існування душі, що володіє знанням.

Твердження, що всяке знання є спогад, більш докладно розвивається в «Менон» (82ff). Тут Сократ говорить: «Ні навчання, але є лише спогад». Він претендує на те, щоб довести свою точку зору, змусивши Менон покликати юнака раба, якому Сократ задає питання про геометричних проблеми. Передбачається, що відповіді юнаки показують, що він справді знає геометрію, хоча до цих пір не знав, що володіє цим знанням. У «Менон», як і в «Федоне», робиться той же самий висновок, а саме, що знання приноситься душею з колишнього існування.

Щодо цього можна помітити, по-перше, що цей аргумент абсолютно непридатний до емпіричного знання. Неможливо було б змусити юнака раба «згадати», коли були побудовані піраміди або чи дійсно відбувалася облога Трої, якщо б він не був присутній при цих подіях. Тільки відносно одного роду знання, який називається  апріорним  — особливо логіки і математики, — можна припустити, що воно існує в кожній людині незалежно від досвіду. Насправді це єдиний вид знання (крім містичного прозріння), щодо якого Платон допускає, що воно є реальним знанням. Подивимося, як можна відповісти на цей аргумент по відношенню до математики.

Візьмемо поняття рівності. Ми повинні допустити, що у нас немає досвіду точного рівності між чуттєвими предметами. Ми бачимо лише приблизне рівність. Як же ми тоді приходимо до ідеї абсолютної рівності? Або, може бути, у нас немає такої ідеї?

Візьмемо конкретний випадок. Метр визначається як довжина певного стрижня при певній температурі, що зберігається в Парижі. Що ми повинні думати про якомусь іншому стержні, якщо нам сказали, що її довжина складає точно один метр? Я не думаю, що ми повинні що-небудь розуміти. Ми могли б сказати: самі точні способи вимірювання, відомі науці в даний час, не можуть показати, що наш стрижень довше або коротше, ніж стандартний метр у Парижі. Ми могли б, якщо б були достатньо необачні, до того ж висловити пророцтво, що ніякі подальші удосконалення в техніці виміру не змінять цей результат. Але це все ж таки емпіричне твердження — в тому сенсі, що емпіричне доказ може в будь-який момент спростувати  його. Я не думаю, що ми дійсно володіємо ідеєю  абсолютного  рівності, щодо якої Платон припускав, що ми володіємо нею.

Але навіть якщо це так, ясно, що жодна дитина не буде володіти цією ідеєю до тих пір, поки не досягне певного віку, і що ця ідея  витягується  з досвіду, хоча вона і не виводиться безпосередньо з нього. Крім того, якщо б наше існування до народження, не мав би характером чуттєвого сприйняття, то це існування було б так само нездатне до створення ідеї того, що є справжнє життя, і якщо передбачається, що наше попереднє існування було частково надчуттєвих, то чому б не припустити те ж саме стосовно нашого сьогодення існування? У силу всіх цих міркувань даний аргумент неспроможний.

З приводу припущення, що доктрина спогади істинна, Кебес сказав: «Доведено лише половина того, що потрібно довести, а саме, що наші душі існували до нашого народження; — інша необхідна половина докази полягає в тому, що душа буде існувати після смерті точно так само, як вона існувала до народження ». Сократ береться дати відповідне доказ цього. Він говорить, що це випливає з того, що, як було вже сказано, все породжується своєю протилежністю, згідно з чим смерть має породжувати життя, точно так само як життя породжує смерть. Але він додає інший аргумент, який мав більш довгу історію в філософії: лише те, що є складним, може розпастися, а душа, подібно ідеям, проста і не складається з частин. Вважають, що просте не може починатися, кінчатися або змінюватися. Далі, сутності незмінні: абсолютна краса, наприклад, завжди та ж сама, тоді як предмети постійно змінюються. Таким чином, видимі речі тимчасові, а невидимі речі вічні. Тіло мабуть, а душа невидима, тому душу треба віднести до розряду того, що вічно.

3. Джерела та щаблі пізнання. Гносеологічна теорія анамнезиса

Яким чином людина може наблизитися до ідеального світу. Платон був у цьому змісті першим, хто з усією ясністю зв’язав проблему пізнання з поняттям інтелігібельного, хоча його рішення зберігали характер апорій. Для дозволу апорії Платон знаходить найвищою мірою  дотепний вихід: пізнання — це «анамнез», тобто якась форма «спогаду», реактивація того, що вже від століття є в глибинах скарбниці нашої душі.

Очевидно, умовою витягу істини з душі, проростання її, повинен бути факт наявності істини в душі. Тому доктрина анамнезу є не тільки неминучий наслідок з орфіко-піфагорійської теорії метапсихоза, але й посвідчення в реальних можливостях сократичної майєвтики.

Платон використовує термін «докса» або думка, у Платона це проміжне пізнання між наукою й неуцтвом. Думка, за Платоном, майже завжди обманчиво. Воно може бути й правдоподібним і корисним, але воно завжди нестійко, як нестійкий мир почуттів, де знаходиться думка. Для повідомлення йому стійкості, необхідно «казуальна підстава», що дозволяє зафіксувати думка за допомогою пізнання причин — ідей, і тоді думка перетворюється в науку. Думка в Платона розділяється на проста уява й на вірування, наука розділяється на опосередкування й чисту мудрість. Уява — це тіні й образи речей, вірування — самі речі, вони відповідають двом щаблям почуттєвого. Опосередкування- це математико-геометричні пізнання, чиста мудрість — чиста діалектика ідей, вони відповідають двом щаблям інтелігібельного. Мудрість є початок вищого і абсолютного, від якого все залежить, і це чисте споглядання, що втримує Ідеї, гармонійним завершенням якого виступає Ідея Блага.

Видатний ідеаліст античності Платон проблемам пізнання присвятив кілька своїх добутків і створив свою, платонівську, теорію пізнання. Платон затверджував, що наші почуття жодною мірою не дають нам вірного подання або знання про світ. Для пояснення суті своєї гносеології він у своєму найбільшому по обсязі й за значенням добутку «Політика» склав таку картинку- міф. Ми, люди, — це в’язні, укладені в печері й прикуті ланцюгами особою до стіни. За цих людей перебуває вхід. А за входом рухаються люди, тварини, тінь про які падає на стіну печери. Люди в печері, таким чином, бачать тільки  тіні, що рухаються, на стіні й приймають ці тіні за єдиний дійсних мир. Платон, таким чином, учив, що наші почуття ні в якій мері не дають нам бачити мир таким, яким він є насправді. Істину про світ показують нам не почуття, а розум. І для пояснення свого розуміння з розуму в пізнанні істини Платон розвиває свій, відомий уже нам, міф про душ. Печера — це той світ, у якому ми живемо й за межі якого вибратися не можемо. Ланцюги — це наші органи почуттів, а стіна, як видно із продовження міфу, — це наш об’єкт бачення світу.

Істина — ідеальна й ніяк не пов’язана з матерією; що ця ідеальна істина споконвічно існувала в потойбічному світі, перебувала у світі емпірей. У цьому потойбічному світі поряд з майбутньою душею людини перебували абсолютно всі істини у вигляді ідей. Серед цих Ідей перебували істини різного ієрархічного положення. Найменшої серед них була Ідея — Душі. Але, хоча й будучи самому маленькою, незначною ідеєю у світі емпірей, душа людини до свого втілення в людину мала можливість спостерігати всі ідеї, спілкуватися з ними. Коли ж душу «огрубіла» і випала в матеріальний світ, то на шляху до своєї людини вона, проходячи через ріку Стикс (ріка Забуття), напилася води й … забула своє минуле. В умовах свого земного життя душу людини тільки при особливих умовах — при придушенні своїх почуттів, зосередженості, відчуженості, благочестивого способу життя — може щось там згадати про те, що вона спостерігала, знала в потойбічному світі. От це й такий спогад (анамнезис — спогад) дає можливість людині пізнати справжні й безсумнівні істини. Коли Платон починав розмову про анамнезисі, те він мав на увазі не якісь матеріальні, почуттєві, життєві речі, а ідеї високого рівня, ідеї-істини. До таким він відносив, насамперед , Смысложизненные ідеали, ідеали: Істини, Добра (Блага), Краси, Справедливості. Саме ці чотири життєві смисли — ідеали уведені Платоном в античну, а від неї — у всю європейську культуру й думку. До числа ідеалів філософ відносив також ті ідеали й поняття, які відповідають істині й добуваються людиною шляхом абстрактного мислення. Це ідеї Логосу, Гармонії, Бога (Душі світу), математичних аксіом.

В онтології Платона виділяються два мири сутностей: справжній мир метафізичних сутностей (ідеї й ейдоси) і несправжній мир фізичних речей, які є недосконалими подобами ейдосів і ідей. Тому своє вчення про фізичний світ Платон скромно називає всього лише вченням про «правдоподібний світ». Відповідно до  цих онтологічних подань почуття людини, по Платонові, не можуть бути джерелом знання, почуттєве знання — це знання «за законами правдоподібності», це «забава». Платон критикує подання, відповідно до якого люди приходять до ідеї рівного, спостерігаючи в житті рівні фізичні предмети. Але, заперечує Платон, у природі нічого рівного немає. Рівне в ній лише думає нам, здається таким. А щоб щось могло так думає, ми повинні мати ідею рівності. Платон затверджує, що ми неодмінно повинні знати рівне саме по собі ще до того, як уперше побачимо рівні предмети. Тому передування раціонального пізнання почуттєвому він пояснює тим, що ніколи душі людей перебували в метафізичному світі ідей і ейдосів, безпосередньо умоглядно споглядали їх, а потім, переселившись у тіла людей, забули про це, хоча й містять у собі потенційно знання про метафізичний світ. Для того щоб актуалізувати ці знання, людям потрібно витягти їх із глибин своєї душі через процедуру анамнезиса, тобто пригадування або спогади, що пускає в хід почуттєве споглядання фізичних речей, що є недосконалими аналогами своїх метафізичних двійників. Таким чином, онтологія філософії Платона в гносеології обумовлює принцип пригадування (анамнезиса), як основу  його теорії пізнання.

Платонівське вчення про пізнання тісно пов’язане з його вченням про душ. Платон бачить у душі початок, що знаходиться між світом непочуттєвих «ідей» і миром почуттєвих речей. Вище цільове призначення душі — збагнення «ідеї». Тому природа душі повинна бути те саме що природа «ідей». Коли душу веде дослідження сама по собі й не зустрічає перешкод, вона «направляється туди, де все чисто, вічно, безсмертне й незмінно». Перебуваючи в безперервному сусідстві й стикаючись із постійним і незмінним, вона «і сама виявляє ті ж властивості». Це і є той її стан, що називається міркуванням. Міркуючи, душу «рішуче й, безумовно, ближче до незмінного, ніж до змінного». Вона найвищою мірою  подібна «божественному, безсмертному, умопостигаемому, однаковому, нерозкладному, постійному й незмінному в самому собі».

Та душа, що протягом всього  життя людини навмисне уникала будь-якого зв’язку з тілом, остерігалася його й зосереджувалася в самій собі, постійно в цьому вправляючись, іншими словами, присвячувала себе щирої філософії, — така душу, говорить Платон, «іде в подібне їй самої безвидне місце, божественне, безсмертне, розумне й, досягши його, знаходить блаженство… і — як говорять про присвячені в таїнства — надалі на віка поселяється серед богів». У той же час, будучи самим рухом, душу їсти щось вічне рухливе. Але саме тому вона лише найвищою мірою  подібна «ідеям», але не повністю їм тотожна. Вона лише «причетна» вільному від умов часу й не залежному від змін буттю.

Розвитку цієї думки про «серединне» положенні душі між миром чистого буття й миром обумовлених тілом страстей і бажань зложилося в Платона у вченні про троякий склад душі.

Частини ці — розум, афективне, або жагуче, початок і початок бажання. Відповідно до  цього Платон розрізняє в душі три частини: 1) розумну, 2) афективну, 3) що жадає. Розум він поміщає в голові, афективний початок — у груди, а початок прагнення — нижче грудобрюшної перешкоди, у печінці.

Знання, по Платонові, ставиться до безбарвної, безформної й невловимої сутності, зримого тільки для одного керманича душі — розуму.

Побачивши із часом  суще, душа буває задоволена цим. Споглядаючи істину, вона харчується нею й віддається радості. Випливаючи за ходом богів, душі, найбільш здатні випливати за божеством і уподобившись йому, захоплюються обертовий рух неба. Під час цього кругообертання душу споглядає знання — не те знання, якому властиве народження, і не те, що не змінюється при зміні того, що ми називаємо знанням тепер існуючого, але те, що полягає в тім, що існує як дійсно існуюче.

Душі різних людей Платон представляє й у відношенні моральних доблестей, і відносно  здатності до пізнання — далеко не однорідними й не рівноцінними. Навіть душі, найбільш здатні випливати за божеством і уподобившися йому, із працею споглядають суще, тому що «візники» цих душ приводяться в сум’яття «конями». Інші душі, направляючись слідом за богами нагору, на крайній піднебесний звід, то піднімаються, то опускаються й, тому що коні сильно рвуться, одне бачать, іншого не бачать. Всі інші, прагнучі випливати до вищої області, внаслідок безсилля свого носяться в піднебесному просторі, намагаючись визначити один одного. Внаслідок міцності «візників» у багатьох душ ламаються крила. Всі такі душі, незважаючи на більші праці, ідуть, не досягши змісту сущого, і, пішовши, задовольняються їжею, в основі якої лежить подання.

Душу, що ніколи не бачила істини, не приймає людського образа. Тому що людина повинен розуміти істину на підставі того, що називається ідеєю. Виходячи з багатьох почуттєвих сприйняттів, він переходить шляхом логічного міркування до єдиного. Шлях до розсуду цієї єдності лежить, по Платонові, через спогад. «Це єдине, — пояснює Платон, — є спогад про те, що ніколи наша душа бачила, коли вона з богом прямувала, зверху дивилася на те, що ми називаємо тепер існуючим, і «поринала» у дійсно суще».

Звідси Платон робить висновок, що одне тільки міркування людини, що любить мудрість, здатне окрилятися: за допомогою пам’яті така людина завжди перебуває по можливості при тім, будучи, при чому божество виявляється божественним.

Навчання, тут сформульоване в образах міфу, більш докладно розвивається (у плані теорії пізнання) у діалогах «Теетет» і «Менон». Платон пояснює, що йому важливо з’ясувати не те, які існують приватні види знання, а те, що таке знання саме по собі. Діалог не дає позитивної відповіді на питання, але послідовно розглядає й спростовує три висунутих філософів, але неспроможних з погляду  Платона, рішення цього питання. Це: 1) погляд, відповідно до якого знання є почуттєве сприйняття, 2) погляд, відповідно до якого знання — правильна думка, і 3) погляд, відповідно до якого знання — правильна думка зі змістом.

Платон указує, що при безумовній плинності всього пізнання виявляється неможливим ще й тому, що за допомогою одних лише почуттєвих сприйняттів неможливі умовиводи, без яких, однак, не досягається ніяке знання про сутність. Відповідь на питання, що таке знання, необхідно шукати в тім, що одержує душу, коли здійснює розгляд сущого сама по собі.

Необхідне для справжнього знання єдність принципово не може бути знайдене в область почуттєвих сприйняттів, тому що в цій області все тече й усе позбавлено необхідної визначеності. Так із Платон висновок, відповідно до якого почуттєвому, як текучому, необхідно повинне передувати щось уже не текуче, і не почуттєве, а тому й знання не може бути тотожно почуттєвому сприйняттю. Але знання не може бути й «правильною думкою».

За Платоном, неправді взагалі не може бути ні в яких відчуттях і ні в яких почуттєвих образах. За Платоном, неправда вперше з’являється тільки тоді, коли виникає питання про те, як варто з’єднувати те, що ми відчуваємо й представляємо, з тим, що ми знаємо. Взагалі ніяке визначення неправди, по Платонові, неможливо, якщо йому не передує визначення самого знання.

Таким чином, знання не є відчуття, ні правильна думка, ні з’єднання правильної думки зі змістом. У всіх випадках знання варто обмежувати від чуттєвості й розглядати не як породження почуттєвих образів і подань, а як попереднє їм умова. Знання повинне бути з’єднанням, синтезом чуттєвості й розуму й, що саме розум осмислює елементи почуттєвого досвіду.

У платонівському понятті «пригадування» необхідно розібратися. На перший погляд може здатися, начебто, заговоривши про «пригадування», Платон залишає ґрунт тверезого філософського дослідження й цілком віддається у владу міфотворчої фантазії. Виведений в «Меноні» Сократ пропонує рабу, що ніколи не вивчали геометрії, вирішити завдання подвоєння даного квадрата. За допомогою мистецьки поставлених питань він наводить раба на правильне рішення поставленої перед ним завдання. Із цього факту витягає філософський висновок: «Виходить, що в людині, що не знає чого-небудь, живуть вірні думки щодо того, чого він не знає… Тепер ці думки заворушилися в ньому, немов сни… При цьому він все довідається, хоча його будуть не вчити, а тільки запитувати, і знання він знайде в самому собі… Але ж знайти знання в самому собі — це й із пригадати, чи не так. — Звичайно. — Виходить, то знання, що у нього є зараз, він або колись придбав, або воно завжди в нього було… Якщо воно завжди в нього було, виходить, він завжди був знаючої, а якщо він коли-небудь придбав, то вже не як не в нинішнім житті… А якщо він придбав їх не в нинішнім житті, те хіба не ясно, що вони з’явилися в нього в якісь інші часи, коли він і вивчився… А оскільки в той час, коли він уже людина, і тоді, коли він їм ще не був, у ньому повинні жити щирі думки, які, якщо їх розбудити питаннями, стають знаннями, —   чи не увесь час буде знаючої його душу. Адже ясно, що він увесь час або людина, або не людина… Так якщо правда про всім сущому живе в нас у душі, а сама душа безсмертна, те   чи не треба нам сміло пускатися в пошуки й пригадувати те, чого ми зараз не знаємо, тобто не пригадаємо». Платон. Менон. Зібрання творів в 4 т. Т.1.- с. 589 -595

Міфологічна підоснова цього погляду очевидна. По переконанню Платона, що зближає його з орфіками й піфагорійцями, душа наша безсмертна. Перше ніж  воно вселилася на Землю й прийняла тілесну оболонку, вона нібито  споглядала істинно суще буття. Вона зберегла про нього знання навіть під гнітом земних почуттєвих вражень, що видаляють від збагнення істинно сущого.

Погляд це, звичайно, міф ідеаліста або містика. Але в оболонці цього міфу виражений і філософський зміст. Це думка про зв’язок всіх знань, що відбиває загальний зв’язок всіх речей: «Раз усе в природі один одному родинно, а душу все пізнала, ніщо не заважає тому, хто згадав що-небудь одне, — люди називають це пізнанням, — самому знайти й все інше, якщо він буде мужній і невтомний у пошуках…»

Висновки

В історії світової культури Платон ( 427-347 до н.е.) — велике явище. Він жив у давньогрецькому суспільстві, але як діяч — філософ, учений, письменник — належить всьому людству. Не будь його книг, ми не тільки гірше розуміли б, ким були стародавні греки, що вони дали миру, — ми гірше розуміли б самих себе, гірше розуміли б, що таке філософія, наука, мистецтво, поезія, натхнення, що таке людина, у чому труднощі його шукань і здійснень, у чому їхня  сила, що затягає.

Платон створив і розробив один з основних типів філософського світогляду — філософський ідеалізм. У Платона ідеалізм охоплює питання й про природу, і про людину, і про душ людини, і про пізнання, і про суспільно-політичний лад, і про мову, і про мистецтво — поезії, скульптурі, живопису, музиці, і про красномовство, і про виховання. Якщо в цілому греки були творцями як би «пробних систем» філософії, то Платон створив «пробну систему» ідеалізму.

У колі питань, що становили цю систему, деякі настільки займали розум Платона, що він розробляв їх не тільки як філософ, але і як учений. Такими були спеціальні питання математики, астрономії (космології), музичної акустики. Навчання Платона — глава не тільки в історії античної філософії, але й в історії античної науки. Школа Платона одна зі шкіл античної математики. Вивчення математики Платон розглядав не в плані однієї лише педагогіки, як стадію у вихованні розуму, як тренування логічну й діалектичну, але й у плані завдань позитивного знання.

Багатогранність його дарування дивна. У ньому не тільки філософ сполучається із ученим. У свою чергу філософ і вчений невіддільні в ньому від художника: поета, драматурга. Платон викладав свої філософські й наукові ідеї в літературних творах. Платон є першим давньогрецьким філософом, про діяльність якого можна судити по його власних добутках. Свої ідеї Платон викладає у формі діалогу. Діалог, на думку Платона, — це більш-менш   адекватне відображення живої й одушевленої мови тямущої людини. Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших із процесом філософської творчості, тому через діалог він виражає свої ідеї. Його ідеї із проблем пізнання, буття або діалектики висловлені в багатьох діалогах.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Клименюк О. Методологія та методи наукового дослідження: навч. посібник / АПН України; Центральний ін-т післядипломної педагогічної освіти; Асоціація безперервної освіти дорослих. — К. : Міленіум, 2005. — 186с.
6. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
7. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
8. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
9. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
10. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
11. Фаренік С. Логіка і методологія наукового дослідження / Українська академія держ. управління при Президентові України. — К. : Видавництво УАДУ, 2000. — 338с.